О. Гапон-актор Запорізького музично-драматичного театру ім Магара: невтомний працівник на ниві української культури

 Єрємєєва Аліна, 15 р.,ЦТДЮ, гуманітарна гімназія № 11 з поглибленим вивченням англійської мови, м. Запоріжжя

Народний артист України Олександр Гапон – гордість Запорізького краю. П'ятдесят три роки, відданих рідному театру ім. В. Г. Магара, і понад двісті зіграних ролей зробили його не лише улюбленцем публіки, але і забезпечили місце в пантеоні визнаних майстрів сцени, захоплюватися якими не перестануть ніколи.

В 2015 році актор відсвяткував своє 75 річчя. Творчість Олександра Гапона користується незмінною популярністю серед глядачів і неодноразово була відзначена державою: Комсомольська премія ім. М. Андросова (1968), почесне звання «Заслужений артист УРСР» (1979), почесне звання «Народний артист України» (1992), премія обласного відділення Українського Фонду культури ім. І. Паторжинського. Поряд із роботою виставах актор бере активну участь у концертах театру, культурно-мистецьких заходах міста та області, творчих звітах майстрів мистецтв у Києві.
«Насправді мистецтво-безмежне, а актор не має віку…. Він тільки може змінювати ролі на більш характерні, але з сцени йти не повинен. Кожна роль – це завжди хвилювання, і мої найкращі ролі, я думаю, ще попереду. Адже робота над новою роллю-як чистий аркуш паперу, який треба заповнити характером, грою, типажем, самим героєм», – переконаний актор.
Саме тому автор вважає дуже актуально буде перегорнути сторінки біографії цього видатного театрального діяча, почесного громадянина м. Запоріжжя.
Автор цієї творчої роботи проаналізував різні види наукової літератури, які містяться в запорізькій обласній науковій бібліотеці, а саме колективні праці, енциклопедії та статті в періодичних виданнях. Слід зазначити, що більшість з них присвячена відзначенню ювілеїв творчої діяльності актора. Серед великої кількості цих статей автор вважає необхідним буде звернути увагу на книгу«Воістину народний: до 75 річчя від дня народження народного артиста України Олександра Івановича Гапона. : бібліографічний покажчик; уклад. Г. Нагорна, відповід. за вип. О. Волкова; під ред. Т. Пішванової. -Запоріжжя. : Кругозір, 2015». Цю книгу написали працівники Запорізької обласної бібліотеки ім. Горького і в ній разом з змістовною главою про життя та діяльність великого актора підібрана збірка статей з періодичних видань Запорізького краю, які також цікаво розповідають про видатні ролі й спектаклі актора, а також наводяться рядки біографії.
Також автору сподобалася стаття Шиханова Р. Б. «Почесні громадяни міста Запоріжжя: біографічні нариси» (Р. Б. Шиханов Запоріжжя). В ній автор розкриває головні віхи біографії цього театрального актора приводячи при цьому його видатні зіграні ролі та спектаклі, у яких грав він.

«Для актора головне – знайти свій театр і служить в ньому, не жаліючи живота свого Я свій театр знайшов».
О. Гапон

Розділ 1. Джерела театрального таланту актора. (1946-1962 рр).Дитячі та юнацькі роки актора.

Народився Олександр Іванович 4 липня 1940 року на Запоріжжі, у мальовничому селі Орлянці Василівського району. До Василівни – райцентру – 20 кілометрів, до Дніпрорудного – міста обласного підпорядкування – 10 кілометрів. Дві тисячі вісімсот жителів – чималеньке село! – І майже всі його мешканці співучі і талановиті.
Та й пращури майбутнього народного артиста України неабиякі: з села Гапонівки Миргородського повіту на Полтавщині. Адже Полтавщина – центр народного українського гумору, батьківщина уславлених М. Гоголя, М. Щепкіна, І. Котляревського, М. Старицького, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Зощенка, О. Ковіньки, Остапа Вишні.
Простір душі, серця, широких українських степів та пісень відбилися на особистості Олександра Івановича: рідна земля допомагала йому створювати в майбутньому незабутній образ з далекої минувшини, коли він грав у фільмі «Дума про Тараса Бульбу» (режисери Євген Березняк і Петро Пінчук).
А увечері на вулиці знов-таки звучала музика: баян, балалайка, линули українські чудові пісні – немов струмочки музичних сліз – «Місяць на небі», «Ой, у вишневому садочку» та безліч інших.
Родина Гапонів – батько Іван Лук’янович, бригадир, Марія Савеліївна, телятниця, – працювали в колгоспі. Родина-п’ятеро синів і одна донька. І дитинство усіх припало на скрутні голодні повоєнні роки. Невдовзі після війни та полону батько помер ще не старою людиною. Мати одна виховувала дітей. її народна педагогіка була добре засвоєна синами, і Олександр не забував її усе життя.
Впадати у відчай не давала пісня – вся родина гарно співала жартівливі й журні, запорізькі бойові, старовинні козацькі, сучасні милозвучні пісні. Але артистом став лише один Олександр, а брати обрали іншу долю – техніка, механіка, бригадира, офіцера міліції.
У селі був великий хор – до 70 осіб. Діяла агітбригада. Своє дозвілля молодь проводила у чудовому парку і на танцювальному майданчику. Усі можливості для розкриття таланту юних селян створював Володимир Петрович Шелудько, ентузіаст і педагог від природи, учасник радянсько-німецької війни, на якій він втратив свою руку
Перший виступ на клубній сцені запам’ятався: хлопцю виповнилося шість років, і він заспівав на концерті пісню «Орленок, орленок, мой верный товарищ», отримав відтоді прізвисько «Орльонок». Школярем пробує сам ставити вистави. У шкільному хорі стає солістом. За частівку «Не за Ленина, не за Троцького, ми за батьку Махна Гуляйпольського» зняли з Сашка піонерський галстук та знову швиденько наділи: наближався огляд районної художньої самодіяльності, а кращої зірки, ніж Сашко, в селі не було.
І ще була одна щемка мрія у хлопця – мати особистий баян. Мрію здійснив батько: він на останні гроші виторгував стареньку гармошку і подарував синові. Два дні, сидячина горищі на мішках з пшеницею, вправлявся хлопець з інструментом, самотужки підбираючи на слух мелодії до знайомих пісень. І перше, що почули селяни від самодіяльного гармоніста, – дзвінке «Яблучко».
Через багато років Олександр Гапон, вдячний артист, допоможе створити у 1974 році першу в Україні сільську філію театру. Щомісяця в новому будинку культури на 560 місць Запорізький театр імені Щорса показував одну виставу, а сам митець виступав із сольними концертами. Місцевим театральним аматорам актори театру допомагали і костюмами, і декораціями, і професійними порадами. І болить сьогодні серце народного артиста України Олександра Гапона, бо гине культура в рідкому селі, руйнується вогнище культури, спивається молодь в генделиках. Жива вода – вода з джерел твого дитинства, а яке ж дитинство у бездуховному оточенні?
Закінчивши сім класів, за порадою знайомого, вирішив Сашко дарувати людям радість і подався до театру, в якому головним режисером був В. Г. Магар, а сам театр – одним з фундаторів українського театрального мистецтва.
Але на роботу Володимир Магар тоді Олександра Гапона не взяв. Сказав, що йому, по-перше, треба закінчити школу, по-друге, вступити в театральне училище, порадив м. Дніпропетровськ. "А вже потім прийдеш до нас працювати. Ти ще, хлопче, станеш народним артистом!" – "Як це станеш – я вже народний! – щиро здивувався Шурка. – У нас в селі весь народ давно визнав мене за свого, справжнього народного артиста".
Обливаючись слізьми, повернувся Сашко Гапон до рідного села, не знаючи, що стане Володимир Герасимович його вчителем з великої літери і поведе професійними сходами нагору. Спливали шкільні роки, мужнів хлопець, перетворюючись в юнака-красеня з чудовим голосом. Потрібно було обирати шлях. В мріях він бачив себе на сцені, чув аплодисменти вдячних глядачів... та все ж співати хотів більше, ніж брати участь у виставах, та доля невблаганна і краще знає, що потрібно людині.

Навчання в Дніпропетровському театральному училищі.

Успішно здавши вступні іспити, Олександр розпочав в вересні1958 р. навчання в Дніпропетровському театральному училищі, а його мрія про музику втілиться в донці Інні, майбутній заслуженій артистці України, красуні музично обдарованій, з прекрасним голосом, від якого розцвітає і лине в небесний простір душа. Часто вони співають дуетом з донькою, і, почувши цей спів, його вже не можна забути.
Ще в юності, коли викристалізовувалася школа його професійної майстерності, студент Олександр виділявся надзвичайно серйозним відношенням до своєї праці. На третьому курсі прибув він до театру імені Щорса на стажування, там йому довірили брати участь у концертах, масовках, навіть співати у прем’єрній виставі «Назар Стодоля». Режисер театру В. Магар розгледів молоде обдарування і запросив до своєї трупи. Та Олександр виявився тоді не готовим грати на сцені, на якій свого часу з великим успіхом грали такі українські зірки, як Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Паторжинський, і тому подався у м. Черкаси.

В. Г. Магар та О. Гапон – видатний тандем режисера і актора запорізького театру ім. Щорса.

«Для мене (як згадував О. Гапон) Магар був авторитет. Ми його поважали, і побоювались трішки. Але він завжди з гумором, простий і разом з тим – велика людина. Магар любив масштабні вистави, класику любив ставити. Він взагалі добре знав Україну, народні звичаї, знав історію костюма.
Тодішній театр імені Щорса дуже любили: сюди приїжджали і відомі композитори: П. Майборода, М. Полонський, О. Радченко і драматурги тут відкривали свої нові п’єси. А які артисти в його виставах грали! Наталія Ужвій приїжджала (грала в «Украденому щасті»), Амвросій Бучма (Макара Діброву грав), Іван Паторжинський (в «Запорожці за Дунаєм» партію Карпа виконував). Це було за щастя грати у виставі В. Г. Магара. То можете собі уявити, який це був режисер і яка людина?!
Виплеканий ним запорізький театр Щорса був один із фундаторів українського мистецтва, справжній «клятий український». Ми скільки їздили на гастролі – грали виключно українською мовою, і глядачі дуже добре приймали нас: начебто і не знали мови, але любили українську культуру, на наші вистави завжди був аншлаг. А Магар ще й психолог був прекрасний, знав закони реклами, Знаєте» що робив Магар? Якось у Ростові-на-Дону, за день до вистави, коли ми були незайняті, зібрав чоловік 15 молодих акторів та і каже:«Хлопці, оце сьогодні ви вільні. Значить так, випийте грам по 50 горілки – у вас же поки «добові» є? Одягніть вишиті сорочки, купіть дорогі папіроси – «Казбек» чи що, – і так біля кас, перед фасадом ходіть... » – і стоять біля театру хлопці такі по два метри зростом, красені, а жінки й дівчата ж одразу: «Ой, што за рєбята такіє? А откуда? А, хахли... Ой, давай пайдьом, пасмотрим... Ой, какой симпатичный.» – і аншлаг! От, як психологію знав. Це вже була вистава!
За свою останню роль в «Сторінці щоденника» О. Корнійчука він отримав Всесоюзну премію (як за кращу чоловічу роль). Не Михайло Жаров, актор Малого театру, – а він Магар у цій ролі доводив до потрясіння: і глядачів у залі, і нас на сцені та за кулісами – це неможливо забути. До нього в театр молодь їхала. Попасти до нього було складно.
А в 1964 році В. Г. Магар ставив потрясаючу виставу«Зупиніться!» (про Сталінградську битву). Це була «крупна, масштабна» вистава. Йому акторів все мало, а якщо солдатів брати, то цілу дивізію – це треба возити, годувати... і сказав художнику «Зроби там окопи, а там каски – наче сидять вони в окопах», а потім мені каже: «Синок, іди сюди. Тут кінчається окоп. Ти сидиш тут останній. Зроби такий грим і такий створи образ, щоб було виражено повний крах гітлерівської армії: обмороження, голод.... Я такий грим зробив: обличчя синє, заросле, а очі білі, безумні. Показав. Він схвалив, і я сидів у тому окопі, з долоні якісь крихітки збирав і їв... От ця сцена, що ми зробили разом з Магаром, – вона буквально потрясала. Оце був тандем режисера й актора. Хто там знав, я граю чи ні – не важливо. Головне, режисер з актором зробили вражаючу сцену.
Тут була Всесоюзна конференція режисерів – головні режисери з усіх міст з’їхались і бачили цю виставу. Про ту сцену два дні говорили: як можна такими скупими, здавалось би, засобами створити таку метафору, всю гітлерівську армію показати, крах цілої держави фашистської. Отакий майстер був. От що таке режисер. Якщо в театрі немає потрясіння, то це вже щось із театром погано...
Коли Магар помер, ми дуже осиротіли. Нічого вічного не буває. Він помер тут у Запоріжжі, а ми були у Волгограді. До Запоріжжя прийшли 240 телеграм зі співчуттями! З усього Радянського Союзу і від таких великих осіб – від Л. Утьосова, М. Царьова, М. Ульянова... Москва, Далекий Схід – всі його знали.
Його й досі пам’ятають, особливо старше покоління. І у нас в театрі ще збереглось ядро «магарівців»: Г. М. Антоненко Л. І. Смолій та І. І. Смолій, Т. К. Мірошниченко, Г. П. Тимошенко і я... І хоч його немає, а справа його живе, ми продовжуємо її. Таких людей, як він, мало. Такі народжуються раз на сто років.»

Розділ. 2. О. Гапон – актор запорізького театру ім Щорса
(ім. Магара з 2004р) (1962-2016рр).
Перші п’ять років актора на сцені (1962-1967рр).

Звідавши вЧеркасах акторську невлаштованість, у 1962 році повернувся до Запорізького театру імені Щорса вже назавжди. Докорінно зміниві особисте життя: одружився з однокласницею Світланою. З першого по десятий вони були однокласниками в Орлянської школі "У четвертому класі я сказав Світлані, яка вона красива. А вона у відповідь показала мені дулю. І тоді я крикнув їй: Все одно з тобою одружуся!"
Нагородила доля Олександра Івановича вірністю – і до театру, і до родини. З тих пір вже багато років він з радістю іде на роботу (ні, служити Мельпомені!), і немов на крилах повертається додому, де його чекає любляча дружина. Завжди в хорошому настрої, відкритий, з щирою посмішкою, простий і доступний – іде він по життєвій та професійній ниві.
На все життя запорізький метр сцени залишився вдячним своєму вчителеві, з гордістю називаючи себе «магарівцем». Він і сьогодні з сумом згадує про ті радісні відчуття, які не можна описати словами, – відчуття насолоди творчою співпрацею з видатним режисером, той час, коли навчався у нього великій життєвій правді.
Йому пощастило – Олександр Гапон знайшов свій театр, в якому зіграв понад 200 ролей, театр, який став вагомою часткою його життя, на сцені якого в свій час грали: народна артистка України О І. Морозова, заслужені артисти
К І. Параконьєв, В І. Сумський та багато інших.
Згадує він і першого свого режисера М. Ф. Кудиненка, народного артиста України, головного режисера театру В. Г. Грипича, режисерів С. Сміяна, І. Кобринського, М. Равицького, О. Короля, а акторські університети проходив на сцені зі своїми колегами: М. Хорош, О. Свенцицьким, Г. Дамаскіним, М. Чічою, В. Бережним, А. Трощановським та багатьма іншими, оскільки в кожному десятилітті творчого життя акторський склад театру оновлювався.

Видатні ролі у театральних виставах 70-х – поч. 80-х рр. ХХст.

Він грав чорта в «Майській ночі», Василя з «Острову твоєї мрії», Івана в «Цигані», Зазу у виставі «Доки ми живі», створював й інші образи.

Першою помітною роллю у творчості запорізького митця стала роль Сєвки у п’єсі «Шануй батька свого». Молодий артист зумів донести до глядача образ сучасника, робітника, примусив його полюбити свого героя. Грав такого ж щирого, прямого і відвертого у стосунках з людьми юнака, яким був сам: жартівливим, веселим, уважним до товаришів по праці.
Але сам Олександр Іванович вважає, не без підстав, що головною роллю для нього стала роль Стецька у п’єсі «Сватання на Гончарівці»: «Після цієї ролі я прокинувся знаменитим». Більше тридцяти років підряд, більше тисячі разів виходив він на сцену в цій ролі, показуючи блиск майстерності, імпровізації, працьовитості, і щоразу його Стецько збирає аншлаг. Точне відчуття сатиричного, добродушне висміювання, багатство акторських барв при створенні характеру зробили цей образ одним з найпривабливіших в репертуарі артиста. Стецько О. Гапона ~ зразок людської дурості, він є безжиттєвою альтернативою розуму, кохання, життєрадісності. Ця роль в активі артиста з 1969 року, а у 2000 році він стає ще й режисером поновленої вистави «Сватання на Гончарівці».
Свято створення образу – це головне свято життя артиста, оскільки йде пізнання душі його героя.
Олександр Гапон – актор і комедійного жанру. Продовженням сатиричної теми в його творчості стали Швейк – «Пригоди бравого солдата Швейка», Мина Мазайло – «Слобожанський анекдот» і, безперечно, улюбленець глядача– Городничий в «Ревізорі». В кожній з ролей він знаходив своє особливе, неповторне зернятко радості, в кожній зернині відчував появу квітки – незнаної і неповторної. Так, його Швейк – мудрий, іронічний, безжурний у будь-яких обставинах, він завжди вірить, що ці обставини не гірші за ті, що відбулися раніше (якщо судити з оповідей бувалих людей, з якими доля так щасливо звела героя). В цій ролі з особливою силою проявляються не тільки духовна, але й пластична манера виконання, якою володіє Олександр Гапон.
Яскрава характерність, поєднання комічного і драматичного проявилася і в інших ролях: Наполеоні – «Корсіканка», Бабс – «Тітка Чарлея», Зевс – «Енеїда» та багато інших.
Так, його Петрик з музичної комедії «На світанку» – непосидючий, безстрашний підпільник, Буба з «Кавказької полонянки» – дуже колоритний (за цю роль артист був удостоєний диплому «Робітничої газети»), Раймон з оперети «Цілунок Чаніти» ~ експрєсивний, рішучий, винахідливий, з гумором. Бабс Беберлей з «Тітки Чарлея» – такий винахідливий, що перевтіленням у жіночий образ викликає загальне захоплення глядачів.

Видатні ролі у театральних виставах 80-90-2000х рр. ХХст.

Як кожний комік, Олександр Іванович мріяв про трагічну роль. Запам’яталася йому роль Панасика з вистави «Циганка Аза». Панасик – нещасна сирота, фізично скалічений, але людина сонячна, з великим люблячим серцем. На гастролях в Ростові-на-Дону глядачі примітили виконання цієї, на перший погляд, не головної ролі, і на уклін артиста Гапона зал вибухав дружніми оплесками. Далеко не «рожевою» роллю був образ Баранова з п’єси «Діти Арбату»: режисер О. Король знайшов в цьому артисті – «простаку» певні риси, що й дозволили втілити в життя складний образ.
Кажуть: «Актор – це роль». Але іноді роль переростає рамки сюжету, стає багатошаровою завдяки таланту, майстерності актора. Його роботи ніколи не поділялись на значні або «прохідні». Кожній відповідав шалений пошук краси поглибленої людської характеристики, складної й багатогранної, і пошукам не було меж. Так, підручний сталевара Саня з п’єси Г. Бокарєва «Сталевари» дуже подобався О. Гапону як людина характерна, жива, завзята, роботяща, метка на слово, яка вміє оборонити себе та інших, знає ціну міцності дружби та металу. Ніколи артист не думав, як виглядати найефектніше на сцені. Маючи гарний співучий голос, Олександр Іванович чудово зіграв чимало ролей у музичних комедіях і оперетах, він часто бере участь у концертних програмах театру, де виконує класичні твори, українські народні та сучасні українські пісні.
Його герої – це сам народ: Стецьки, Федьки, Грицьки, Миколи, Сеньки, Івани, Шельменки, Довгоносики, веселі, смішні, незугарні, хитрі, добрі, пройдисвіти і веселуни. Він зображує їх обдаровано правдиво, віддаючи високому лицедійству увесь свій хист, тепло душі і любов свого серця. Олександр Іванович грає і співає, веселить і висміює, і немає місця смутку і лиху в серцях глядачів, коли на сцені – МАЙСТЕР.
Разом з актрисою А. Карпенко виступив ініціатором шефської роботи молодих артистів серед школярів і учнівської молоді.
Тоді ж прийшло перше офіційне визнання його таланту: у 1979 році
О. І. Гапону присвоєно почесне звання заслуженого артиста УРСР, а в 1992 році він по праву заслужив звання народного артиста України. Рішенням Запорізької міської ради від 3 жовтня 2012 р№ 4 йому присвоєне звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя».
О. Гапон постійно виступає у різноманітних концертних пісенних програмах, зокрема у програмі «Пісні рідних сердець» (разом з дочкою. Інною. Знявся у декількох кінофільмах «Единство», «Дума про Тараса Бульбу».
Сьогодення актор не дивлячись на те, що йому виповнилось майже 75 років продовжує майстерно грати в запорізькому театрі ім Магара свої найвідоміші ролі в спектаклях, які уславили його як в радянські часи, так і в часи незалежної України. Приведемо ці ролі й спектаклі актора нижче:
1. «Сватання на Гончарівці». Г. Квітки-Основяненка – СТЕЦЬКО.
2. «Королева чардашу» І. Кальмана – МИШКА.
3. «Тарас Бульба» за М. Гоголем – ПЕЧЕРИЦЯ.
4. «Мамай» К. Карпенка – ГЕРШКО.
5. «Фараони» О. Коломійця – ОНИСЬКО.
6. «Загублена любов» І. Тогобочного за Т. Шевченком – ХВЕДІР.
7. «Ах, вищий світ»!В. Константинова, Б. Рацера, Г. Гладкова – ЖУР ДЕН.
8. Тев`є-молочник» Григорий ГОРІН – ТЕВ`Є.
Окремо слід розповісти про спектакль, який уславив О. Гапона як актора драми запорізького театру: Тев'є-молочник (2013 р.). Режисер: Віктор Попов
Про цю роль актор мріяв давно, а став готовий нещодавно, як він сам каже. Цей спектакль-як картина неземного, небесного світу. Блакитне небо Всесвіту, люди в ньому. Разом із акторами "учасником" дії стає художня виразна сценографія, відео проекція й музичне оформлення з яскравим етнічним відтінком, а колоритні національні танці, витончено-легкі або яскраво-побутові костюми стають тією родзинкою, що вплітається в дію і збагачує.

Висновки

Актор не має віку, бо мистецтво перевтілення безмежне. Олександр Іванович зараз грає характерні ролі і ніколи не замислюється над тим, чи слід покинути сцену – звісно, ні. Його професія – неоднозначна й багатогранна, і немає чіткої відповіді на питання, що тримає його на сцені більш ніж півстоліття. Для нього кожна нова роль, – це хвилювання, іспит кожного дня: чи заповнив образ характером, грою, типажем. Його життя як артиста різнопланове, яскраве, незвичайне, оскільки такими є створені ним образи. І ніколи – фальшивим.
Іде час, спливають роки... Вже сивиною вкрилося волосся...
Олександр Іванович досяг поважного віку. Пишуться ювілейні урочисті портрети, тексти змінюються, а Олександр Іванович – ні: він молодий тілом і душею, чарівний і доброзичливий, а творче натхнення його запальне! Міць другого дихання артиста вражає його колег він простий, все життя займається улюбленою справою, ніколи в творчому житті не приймав пози усвідомленої величі.
Має Олександр Іванович тверду впевненість, що театр як мистецтво – безсмертний. Ім’я народного артиста України Олександра Івановича Гапона увійде назавжди в історію української театральної культури.