Місто з пораненими крилами

Донцова Ольга, 19 р.,Національний університет, м. Запоріжжя

Нам дух волелюбний від скіфів дістався,
Широка душа – від безмежжя степів.
Хто серцем тебе, Запоріжжя, торкався,
Той душу твою осягнути зумів.
Це тут України моєї початок,
Де волю плекали твої козаки.
Тут Хортиця, наче козацькая чайка
В задумі легкій проплива крізь віки... .
Анатолій Сердюк

Що таке місто? Штучне утворення з каменю й бетону, чи живий організм, що існує за своїми власними законами?
Для мене – це, передусім, люди, що живуть у ньому. Чому? Тому що люди самі створюють майбутнє, розбудовують місто, прикрашають і оновлюють його, чи ж навпаки.

На жаль, не всі усвідомлюють це. Схильність, (чи навіть краще сказати – страшна хвороба) суспільства перекладати відповідальність на інших, була в людей завжди. У когось меншою мірою, а в когось – більшою. Напевно, вона закладена в самій природі людини. І коли забагато жителів міста піддаються цьому, рівень життя падає, воно стає брудним, непривітним і все менш придатним для щасливого життя. Це, звісно, викликає у людей бажання поїхати з нього, знайти краще, більш чисте та привітне місце. Та бажання – не означає змога. А от реально виїхати найчастіше вдається людям з великим потенціалом, тим, хто не тільки зможе знайти собі роботу в іншому місті, а й реалізувати себе, свої здібності, знання, ідеї. Так місто втрачає свій цвіт.
На щастя, не все в нашому житті так песимістично. І в містах завжди знаходяться патріоти, люди, що віддані своїй справі, що знаходять шляхи самореалізації саме там, де живуть. Вони і є тією силою, яка змушує всіх рухатися вперед і бачити, що насправді важливо.
Є також велика різниця між містом, у якому ми живемо, та містом, що є домівкою для нас, нашою малою Батьківщиною. І справа навіть не в тому, де саме ми народилися, а в глибинних почуттях, у тому, яке саме місце стало найближчим нашому серцю. Іноді координати їх сходяться на карті, проте не завжди ми можемо жити в омріяному місці.
Я живу у величному місті Запоріжжі вже три роки, хоча і знаю його досить добре з самого дитинства. І за цей час воно дуже змінилося прямо на моїх очах. Активних і свідомих людей стало в рази більше, хоча це і не означає, що проблема бездіяльності і безвідповідальності зникла. Натомість, багато людей усвідомили себе українцями, стали не просто співпереживати за долю міста, а й робити щось, бодай навіть маленьке. Але моє місто ще не здатне розправити крила повною мірою і показати себе, розкривши свій потенціал.
Що ж взагалі є крилами міста?
Певною мірою так можна сказати про ту силу людей, зокрема, молодь та активістів будь-якого віку, навіть тих, хто самовіддано робить свою справу щодень, вносячи свою лепту у життя і розвиток міста.
Чому ж крила поранені? Що не дає цьому дуже давньому і прекрасному місту піднятися у всій своїй красі?
Відповідь на це питання знає, напевно, кожен запоріжець. І в усіх вона своя. Хтось звинувачує війну, хтось – владу, хтось – бездіяльність чималої кількості людей. Я ж вважаю, що відповідальність лежить на кожному з нас.
Разом із активними громадянами і патріотами свого міста, я щодень маю справу з людьми, які багато говорять, але нічого не роблять. І, звісно, це проблема не тільки Запоріжжя. У кожному місті таких знайдеться чимало. Вони, зазвичай, нічим не задоволені, але і робити нічого не хочуть. Ба навіть навпаки, іноді шкодять самі собі і своїй Батьківщині, навіть не усвідомлюючи цього.
Як правило саме ця частина суспільства і породжує левову частку стереотипів. Навіть більше: створивши, вона надалі активно підтримує їх, живе за ними. Вислови на кшталт «всі вони одинакові» чи «в усьому винна влада» стають ніби її життєвим кредо, установкою, що повторюється не тільки собі, а і кожному зустрічному.
Все це – речі очевидні, і затримуватися на них не хотілося би, проте від них нікуди не втечеш. Але не дарма я взяла епіграфом чарівні слова з пісні Анатолія Васильовича Сердюка. Наш край і дійсно є таким, особливо для мене. І боляче відчувати той контраст, між тими, хто бачить красу рідного міста і тими, хто заперечує її. Кажуть, що хтось бачить брудну калюжу, а хтось – віддзеркалену в ній глибину небесної блакиті. І йдеться не про занедбаність міста і його околиць та проблеми, з якими ми боремося щоденно, а про те, що люди, які живуть тут усе життя дуже часто уже не помічають краси свого міста, рідних степових просторів, не усвідомлюють повною мірою святість наших місць і, зокрема, величного острова Хортиця. І нерідко таке ставлення з часом передається й тим, хто приїжджає сюди жити.
Людина зазвичай не цінує те, що має. Але найгірше в цій ситуації, на мою думку, те, що вона здатна навчити цьому і власних дітей. І щонайперше – особистим прикладом.
І тому я вибрала цю саме тему. Хід моїх думок може здаватися дещо хаотичним, але того певною мірою вимагає складність питання. На жаль, тема ця завжди була, є, і, певно, буде в тій чи іншій мірі актуальною в будь-якому суспільстві.
Але повернемося до Запоріжжя. Звісно, аж ніяк не можна сказати, що тут живе мало патріотів свого міста і що вони роблять замало для нього. Нам є ким пишатися. Запорізький край виховав чимало відомих видатних особистостей. Серед них і Дмитро Донцов, і Петро Ребро, і, вищезгаданий, Анатолій Сердюк, і Віктор Чабаненко, і Марина Брацило, і багато-багато інших. Дехто з них відомий у всьому світі, декого ж знають тільки в Україні, але значення їх в історії міста, регіону, країни від цього аж ніяк не зменшується.
Звісно, хотілося б, щоб таких талановитих людей ставало дедалі більше. І тут надія на молоде покоління. Проте виникають інші питання...
Як виховувати дітей, щоб кожен зміг максимально розкрити свої здібності? Що можна зробити для того, аби кожен зміг реалізувати себе тут, не виїжджаючи до інших регіонів чи країн у пошуках свого місця під сонцем?
Відповісти одразу важко. Тим більше, що однієї правильної відповіді на це питання практично не існує. І тут ми знову опиняємося віч-на-віч з проблемою бездіяльності, безвідповідальності людей і їх особистого прикладу для дітей. Про неї знають усі, багато говорять, але проблема досі не вирішена остаточно. Хоча дуже тішить те, скільки сил запорізькі активісти віддають на виховання молодого покоління.
Зараз у Запоріжжі є чимало людей і їх об’єднань, які пов’язали свою діяльність з вихованням, розвитком та дозвіллям дітей. Це і фонди, і громадські організації, і великі проекти (як, наприклад, дитячий простір «Книголісся»). Вони працюють із різними соціальними групами (учнями звичайних шкіл та шкіл-інтернатів, дітьми з обмеженими можливостями), створюють простір для творчої діяльності дітей та їх батьків, проводять інтегровані концерти, доводячи, що всі без винятку діти є талановитими і можуть досягти бажаного в житті (як, наприклад, щорічний благодійний захід «Світ великих сердець»). І це надзвичайно позитивне явище. Більше того, минулого року утворився Український дитячий мовний клуб Запоріжжя «Солов’ята», що об’єднав україномовні сім’ї міста та їх дітей. Тож позитивні зрушення є, і вони дуже вагомі.
Звісно, охопити все й одразу неможливо. Але для виховання талановитого молодого покоління потрібно працювати не лише з дітьми, а й з працівниками освітніх закладів, батьками, бабусями і дідусями тощо. Все це непроста і кропітка праця, яка розтягнеться на роки і десятиліття, але воно того варте.
Доказом того, що запорізька спільнота не сидить на місці, є і утворення нових громадських і творчих об’єднань, чому, звісно, сприяють різноманітні курси та освітні проекти (наприклад, Третя Школа громадського діяча, проведена на початку 2016 року молодими активістами або ж Літературна школа Запоріжжя 2015-2016 рр., що об’єднала роботу старшого і молодшого покоління письменників міста).
Проведення Запорізької книжкової толоки (восени 2015 року) показало те, що попри всі стереотипи, Запоріжжя – читаюче місто. І цим можна пишатися, адже місто, де люди читають, безперечно має світле майбутнє.
Та попри весь цей величезний позитив і чималі зрушення, в місті залишаються проблеми з соціальними групами, які, на противагу вищезгаданим людям, є бездіяльними і звинувачують у своїх бідах і невдачах кого завгодно, окрім самих себе. І це дуже неприємна тема, до якої я не можу не повернутися.
Усі знають, що в Україні і досі йде боротьба із корупцією, усі знають, що у містах погана екологія (а для Запоріжжя, як індустріального міста, ця проблема є надзвичайно гострою), усі знають, які проблеми ми маємо з ремонтом доріг і т. д. Проте деякі люди займають активну позицію, намагаючись впливати на все це та створювати умови для позитивних змін, а деякі лише обговорюють, звинувачуючи владу взагалі, чи ж окремих політичних діячів. У свідомості чималої частини запоріжців, як і жителів інших міст, ще не виникло розуміння того, що лише ми самі можемо щось змінити, своєю власною працею, та не тільки пильним контролем, а й допомогою владі не критикою, якою б конструктивною вона нам не здавалася, а реальними діями. І, звісно, ці переконання передаються дітям, онукам, учням, вихованцям і взагалі тим, на кого мають вплив такі люди.
Чи є вихід з цієї ситуації?
Звісно, що є.
На мою думку, нам треба продовжувати свою справу, дотримуючись активних позицій, стаючи прикладом для таких людей та їх дітей, а також, за можливістю, залучати всіх до активної діяльності. Цей шлях довший, але потребує менше витрат і є досить продуктивним. Суспільство – явище динамічне, і поступово воно змінюється. Безперечно, абсолютно всі стереотипи суспільства не зруйнувати, як і не можна повністю позбутись проблеми бездіяльності і байдужості частини суспільства, проте змінити ситуацію до кращого можна.
І починати треба з себе. Як приклад перших кроків можна назвати такі:
 займатися саморозвитком, відкривати нові обрії та бути активними;
 жити за заповітом Кобзаря, навчаючись новому, але не цураючись свого;
 вчитися критично мислити і не допускати безглуздих звинувачень з свого боку у бік інших;
 думати не про проблеми, а про шляхи їх вирішення;
 завжди пам’ятати про те, що ти так чи інакше впливаєш на інших, тож слідкувати за собою і бути гідним прикладом.
І це лише перші кроки, що мають привести нас до успіху. А які ж наступні? У кожного вони свої.
Коли ж загояться крила і наше місто зможе розправивши їх, злетіти вверх, опановуючи нові висоти?
Напевно тоді, коли кожен з нас, чи хоча б переважна більшість, стане патріотом свого міста. Коли прийде усвідомлення багатства і краси, святості й давності нашого краю, адже Запоріжжя має надзвичайно багату і більш ніж тисячолітню історію, якою пишається вся Україна.
Тож навчаймося самі і навчаймо людей любити красу свого міста, пишатися тим, що ми живемо на святій землі запорожців, бачити красу довкола себе, поважати себе й своїх пращурів і щоразу відкривати щось нове й прекрасне в рідному краї.