Життєвий та творчий шлях Анатолія Грицая

Левчук Кирило, 14 р.,«школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Рівненський обласний ліцей», м. Рівне

Ви не чули, як бандура грає?
Ви не чули струн її мотивів?
Боже, за що ж доля вас карає,
Позбавляючи такого дива?
"Співай, бандуронько, співай!" Анатолій Грицай

Є люди, зустріч з якими змінює все життя. Вони, як правило, не виділяються особливо яскравою зовнішністю, не намагаються привернути до себе зайвої уваги, а навпаки, дуже скромні та чемні. Проте вміють зачарувати силою слова, вражають своєю фанатичною відданістю справі своєї душі.

Такою людиною був Анатолій Юхимович Грицай – відомий бандурист, зачинатель класу бандури в Рівненському музичному училищі, педагог, виконавець, композитор, засновник і художній керівник професійних і самодіяльних колективів, поет, культурно-громадський діяч.

Ранні роки

Народився Анатолій Грицай 1 січня 1931 року в селі Жовтневе Коропського району на Чернігівщині. Родюча, благодатна земля: і сади рясні, і ліси, і луги. А серед усієї цієї краси – рідне село, “неначе писанка село…” Геть як у Шевченка.
Пейзажі, як і по всій Україні, були дивовижними у всі пори року. Все навколо надихало своєю красою, будило в молодому серці чарівні мелодії пісень. Яке село тоді не співало? І він співав ті інколи журливі, інколи веселі пісні. Життя було не легке, а пісня ріднила людей, духовно збагачувала і полегшувала те повоєнне гірке життя, до якого не повернулося з війни півсела, і половина колись мальовничого села пішло димом у небеса. І батькова хата також…
Залишилася мати Марія Спиридонівна зі старенькою своєю матір’ю і чотирма дітьми без даху над головою посеред села. Проте не впала в розпач. Сама себе зберегла і дітей поставила на ноги.
З великою любов’ю і тугою Анатолій Грицай згадує ті часи, своє село і маму:

О, як давно не був я в рідній хаті,
Не чув, як груша батькова шумить.
Там жде синів в тривозі моя мати,
І вічним сном в могилі батько спить.
Все ніколи… а там і не вгадаєш.
Як доведеться і тобі вдаль відплисти.
Туди, де предки всіх нас виглядають
І звідки вже назад всі спалені мости…

Можливо саме батьки привили Анатолію любов до справжньої музики, до красного слова та письменства взагалі. Адже виріс він у сім’ї інтелігенції, де книги, журнали та газети були постійно, навіть у скрутні часи.

Доленосна зустріч з Володимиром Кабачком

Бандуристом Анатолій не мріяв бути. Більше бачив себе лікарем, хотів допомагати людям. Але вийшло інакше. Від старшої сестри, яка навчалася у Київському музичному училищі, навчився грати на бандурі. Саме Рая переконала його подати документи в її рідне училище. Отак і визначилась його подальша доля.
У музичному училищі доля звела юнака з досвідченим педагогом, визначним бандуристом, автором одного з підручників «Школа гри на бандурі» – Володимиром Кабачком. «Це була надзвичайна людина, – згадує Анатолій Грицай свого вчителя. – Талановитий бандурист, він очолив 1925 року першу в Україні капелу бандуристів у Полтаві. Тяжким було життя Володимира Кабачка, як і у всієї нашої стражденної України. Він був репресований і лише 1943 року випадково вирвався із смертельних лабет. Тоді ж у славетному Українському народному хорі Григорія Верьовки керував оркестровою групою, виступав як соліст. З 1945 року викладав у Київському музичному училищі і випустив плеяду талановитих учнів. Мені пощастило, що його учнем був і я. Володимир Кабачок наче магнітом притягував до себе людей, він був ідеальним викладачем… Взагалі я не бачив більше таких людей – ми, його учні, їли з ним борщ, ходили до театру і кіно…Я його ніколи не забуду».
Саме від нього юний Анатолій дізнався і назавжди запам’ятав, що кобзарство – це явище, притаманне лише українському народу. Якщо цимбали, сопілка, а тим більше скрипка є в інших народів, то кобза та бандура – суто українські народні інструменти, які не мають аналогів у світі. Бандура після тризуба стала другим символом України.
Анатолій Грицай назавжди зберіг глибоку повагу до свого вчителя, який прищепив йому велику любов до бандури. Портрет Володимира Кабачка завжди висів у нього на чільному місці.

Заснування бандурного мистецтва на Рівненщині

Ще навчаючись у Києві, він уже почав свою трудову діяльність. Працював у вечірній музичній школі для дорослих, мав уроки в музучилищі, грав на бандурі в оркестрі славетного народного хору під орудою Григорія Верьовки та ансамблю танцю під керівництвом легендарного Павла Вірського, гастролював, утверджував себе як майбутній кобзар-педагог. А прибувши за направленням у Рівне у 1957 році, де було створено музичне училище, почав буквально «з нуля».
«Дали мені двох учениць, – розповідав Анатолій Грицай, – Мирославу Харімову та Віру Бордюг. Мирослава була скрипачкою, а в Рівненському училищі тоді не було класу скрипки, зате відкрився клас бандури. дівчина дуже хотіла вчитися, а згодом полюбила бандуру, до того ж виявилася талановитою. Після закінчення училища вона поступила до Київської консерваторії у клас відомого в Україні бандуриста Сергія Баштана, а він далеко не кожного приймає. Це була висока оцінка і мені як педагогу». Пізніше Анатолій Юхимович підготував дует із цих дівчаток, виступав сам, демонструючи чудову техніку гри на бандурі. Керував жіночим, чоловічим та змішаним ансамблем в училищі, а згодом створив велику капелу бандуристок при Будинку художньої самодіяльності профспілок, написав для неї кілька пісень і об’їздив з концертами багато міст. А найяскравішим творінням митця у мистецькому вінку Рівненщини напевно був квартет бандуристок у складі Наталії Грицай, Євгенії Висоцької, Євгенії Інатьєвої та Ніни Марчук. Їх справедливо називали «Поліські соловейки», тому що на усіх конкурсах та фестивалях отримували перемогу та визнання.
У Анатолія Грицая було і є сотні талановитих учнів, однодумців, які перейняли від нього любов до кобзарської справи, відомі виконавці-бандуристи, педагоги. Чимало їх у Львові і Полтаві, у Чернівцях і Севастополі, у Черкасах і Вінниці, у Миколаєві і Києві… Ось лише декілька імен серед сотні відомих і заслужених: Катерина Маслій, Оксана Крук, Світлана Чабан, Людмила Фусик, Тамара Рокітенець, Тетяна Бенедюк, Галина Топоровська, Василь Пиндик, Йосип Яницький і багато-багато інших, про яких все життя турбувався.

Просвітницька діяльність

Анатолій Грицай – людина багатогранна. З вересня 1964 року у вестибюлі музичного училища він організовує постійно діючу художню виставку, в якій представлені матеріали про визначні події в країні, життя та діяльність видатних людей і винахідників, космонавтів, політичних діячів, поетів, прозаїків, композиторів, художників, і звичайно ж акторів, бандуристів, видатних музикантів тощо. Гортаючи журнал, де він облікує всі експозиції із самого початку створення цієї дивовижної виставки, зустрічаємо такі назви: «Історія Рівненського музичного училища», «Будеш, батьку, панувати…» (художники до річниці від дня народження Т. Шевченка), «Роде наш Козацький» (до дня пам’яті козаків на полі Берестецької битви), «Повернення Грушевського», «Рідна символіка», «Ми були, ми є, ми будемо!» і дуже багато інших цікавих назв і матеріалів.
До останніх днів Анатолій Грицай був членом Всеукраїнського товариства «Просвіта», займався просвітницькою та художньо-публіцистичною діяльністю, був членом журі обласних конкурсів та Першого Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва ім. Костя Місевича (Дубно, 2000 рік). З 1994 року він очолював Рівненське обласне відділення Національної спілки кобзарів України.

Анатолій Грицай та заокеанська діаспора

Великий слід у творчій біографії Анатолія Грицая залишив Микола Чорний, який ще у далекому 50-му році, підхоплений хвилею переселення, потрапив на чужину, далеко за океан, в Нью-Йорк. Микола Чорний створює в Нью-Йорку Школу Кобзарського Мистецтва для дітей української діаспори й тим самим продовжує життя бандури за кордоном. Він поніс країнами обох Америк нашу рідну українську пісню.
З 1981 року Микола Чорний почав видавати літературно-музичний журнал «Бандура», який розсилав по відкритих ним школах, а також в Україну, тим відомим кобзарям, з якими мав тісний зв'язок. Майже кожен випуск журналу отримував і Анатолій Грицай. У журналі друкувалися нариси про визначних бандуристів: Г. Хоткевича, О. Сластіона, В. Кабачка, М. Олексієнка, І. Кучугуру-Кучеренка, Г. Ткаченка, видатних виконавців-бандуристів з Рівного.
До свого останнього дня листувався Анатолій Грицай з Миколою Чорним і листи від нього були надзвичайно цікаві й дорогі. Кілька разів Микола Чорний приїздив до Рівного, зустрічався із студентами та викладачами, гостював у Анатолія Юхимовича. Останній раз перебуваючи у Рівному він залишає запис у журналі: «В історії України маестро Анатолій Грицай буде записаний як амбасадор свого народу в кобзарстві і його культурі. Він зумів запалити прометеївський вогонь кобзарства не тільки в місті Рівному, але по цілій Волині. Достойний пане маестро! Ви є кобзарське світило для нашого українського народу!»
Звичайно, подвижницька праця Миколи Чорного на чужині, його патріотичний дух надихали Анатолія Грицая, будили в ньому ще більше сили для громадської просвітницької роботи.

Україна та бандура в творчості кобзаря

Ім’я Анатолія Грицая завжди асоціюється з бандурою. Любов до України, до кобзарської діяльності будили в ньому сили до творчості. Він годинами міг розповідати про золотострунну чарівницю бандуру, про її роль у долі України, про минуле, сучасне і майбутнє.
В своїй композиторській діяльності він не раз звертався до поезії славнозвісної української поетеси Лесі Українки. На її слова написані пісні «Реве-гуде негодонька», «Вечірня пісня», яка дуже часто звучала на концертах. Також він звертався до творчості Володимира Сосюри («Не стелися, тумане») та Дмитра Павличка («Колискова»). Привертали увагу композитора і тексти рівненських поетів, зокрема Надії Хільчук та Івана Пащука – «Ой, летіли гуси», «Співає Полісся». Враховуючи недостатню забезпеченість класу бандури педагогічним репертуаром багато творів для бандури він пише і на свої слова, пише обробки народних пісень для голосу у супроводі бандури, етюди. Анатолій Юхимович завжди на перше місце ставив виконавство. Він вважав, що можна зіграти чистенько весь нотний матеріал, але при цьому не буде музики, тому що немає виконання, нема вкладеної душі.
Його вірші звучать то ніжно, то гнівно, то лірично і задумливо, але завжди правдиво і мужньо:

Україна наша щедра і багата
На добро, на хліб, на синь небес.
В її чистій білосніжній хаті
Народилось множество чудес.
Це і мова з ніжними вустами,
Це і пісня, що дивує світ,
І чар-кобза, що без тями
Я люблю уже чимало літ.

За тематикою поезія Анатолія Грицая дуже різнобарвна. Це і філософські роздуми, сонети, ліричні пейзажі та акварелі, це і присвята особистостям («Миколі Чорному», «Анатолію Бобирю», «Михайлу Барану», «Дружині» та ін.), це і експромти, мініатюри (або малютки, як їх назвав поет).
Та здебільшого він пише про бандуру, бо уособлював її з своєю душею. Її творіння, її звучання, її біль і радість – це все його душа. «Бандура – то святий вогонь, що очищає наші душі і спопеляє все нице у них, піднімає нас над суєтними миттєвостями і возносить у сфери мудрості і мужності, – говорив Анатолій Грицай. – Вона є берегинею нашого роду. Яка ж доля кобзарського мистецтва? Важка, як і доля нашого народу. Незліченні могили говорять про трагедійність української землі. Серед безіменних могил немало є і кобзарських. Кобзарі у всі часи зазнавали не лише слави, а й безліч гірких втрат… А все через те, що бандура і спів кобзарський були споконвіку виявом українності, нашої національної свідомості. Наша пісня і дума (а кобзарі були не тільки їх виконавцями, а дуже часто і творцями) – то жагучий поклик до волі, якої вічно нам бракувало…»:

Моя чарівнице бандуро!
Яка розкішна партитура
В тебе з мелодій і пісень.
Твої мотиви золотаві,
Звабливі терції, октави
Мене п’янять і ніч, і день.
Ти – ворожбитство, чаклування,
Душ українських раювання.
Утіха – слухати тебе!

За життя Анатолій Грицай публікувався в низці періодичних видань. Проте, його поетичний доробок мало відомий українському читачеві. Те саме можна сказати і про його музичні твори, які здебільшого розпорошені по нотних зошитах його учнів.
12 вересня 2003 року перестало битись серце Бандуриста. Але його думки, його слово, його музика буде постійно у душах його учнів, колег, однодумців, людей, які завдяки йому прилучилися до чарівного світу бандури.
Добре ім’я патріарха бандурної школи на Рівненщині, Анатолія Юхимовича Грицая, знане як в Україні, так і за її межами. У Рівному щорічно проводяться Відкриті обласні фестивалі, конкурси бандуристів імені А. Грицая за сприяння Національної спілки кобзарів України та під керівництвом заслуженої артистки України Галини Топоровської.
У 2006 році були створені класи художньо-естетичного напрямку «Кобзарство» при комунальному закладі «школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Рівненський обласний ліцей» Рівненської обласної ради, які заснував відомий кобзар з Чернечої гори міста Канева, заслужений діяч мистецтв України Володимир Горбатюк. В них навчаються бандурному мистецтву хлопчики, успішно діє Зразкова капела бандуристів «Нащадки», які неодноразово були переможцями обласних та Всеукраїнських конкурсів. У репертуарі колективу та солістів постійно звучать твори відомого Кобзаря Анатолія Грицая.
У березні 2004 року у Рівному на фасаді музичного училища відкрито меморіальну дошку з ім'ям великого педагога (скульптор М. Сівак).
Рівненське кобзарство – це суцвіття яскравих талантів.