Зникають школи – зникає держава

 Іщенко Анна, 16 р., Мала академія наук учнівської молоді,м. Ромни, Сумська обл. 

З давніх-давен школа була потрібна людині для того, щоб знайти своє місце в житті. Саме звідси виходило більшість геніїв і великих людей. Взагалі, наявність великої кількості добре розвинутих шкіл – одна із умов процвітання держави і нації.

Тому питання збереження шкіл є дуже актуальним і важливим. Але нажаль... Зараз, у сучасній країні ми спостерігаємо плачевну ситуацію – існує багато шкіл, що стоять на порозі закриття. Отож ми вирішили дослідити дане питання, щоб, можливо, попередити і не допустити в майбутньому такого сумного процесу. Адже без школи, без, хоча б найменшої освіти, людина перестане бути людиною – освіченою, сучасною, культурною. А держава без освічених людей просто перестане існувати.
Під час зустрічі з бібліотекарем Мокіївської сільської бібліотеки Ковбасою Еллою Яківною, та за свідченнями мокіївчан, ми дізналися, що приміщення, де нині знаходиться сільська бібліотека, була школа, яку в середині ХІХ ст. побу-дував місцевий поміщик для дітей своїх наймитів. Підтвердженням даного фак-ту стала згадка про Мокиївське однокласне сільське народне училище в Пам’ятній книжці Київського навчального округу (1890).
У 1865 році в загальному будинку в селі Мокіївка (Велико-Бубнівська волость, Роменський уїзд, Полтавська губернія), було засновано навчальний заклад. За формою, популярною в ті часи, особливо серед сільської місцевості, це було однокласне початкове училище, яке давало елементарну освіту, зі строком навчання не менше 3-х років та з одним учителем. Фінансували та утримували училище земство (250 руб.) та сільська община (25 руб.). Станом на 1865 рік в Мокіївському однокласному початковому училищі навчалося 44 хлопчики та 12 дівчаток. Піклувався про навчальний заклад спочатку сам поміщик, а з 18 листопада 1893 року опікуном став козак Наум Трофимович Литвиненко. Земельної ділянки при училищі в кінці ХІХ століття ще не було.
За згадками старожилів, діти вивчали такі предмети: російську мову з чистописанням, арифметику, Закон Божий, церковний спів. Рідна мова в ті часи не входила до навчальних предметів.
Закон Божий з 1 березня 1888 року викладав священик Костянтин Федоро-вич Семеновський (мав заробітну плату 50 руб. у місяць). Вчителькою початкових класів була Олімпіада Іванівна Андрієвська, яка окрім педагогічної роботи слідкувала за порядком в училищі та вела домашнє господарство. Працювати в училищі вона почала з 1 травня 1879 року та отримувала 200 руб. в місяць.
В той же час при Параскоївській церкві (споруджена у 1895 році) діяла церковно-парафіяльна школа (в інших джерелах – земське училище), якою спочатку опікувався священик Костянтин Федорович Семеновський, а з 1912 року священик Сергій Миколайович Богданович. Згодом, після встановлення радянської влади церква була перебудована під клуб.
Однокласне початкове училище, що діяло в панському маєтку, з 1917 року було перекваліфіковано в початкову чотирирічну школу.
За свідченнями мокіївчан у 20-х років ХХ століття почала працювати ще одна початкова школа, у маєтку Линника. При цій школі жили директор Павло Леонтійович Харченко та вчителька Олена Ільківна Дейнеко.
За словами колишнього лісника, Миколи Антоновича Гречановського (навчався в школі), Павло Леонтійович викладав арифметику. Можливо трохи і був жорстоким до дітей (якщо хтось провинився, бив лінійкою, виганяв з класу, ставив на коліна), але його дуже поважали на селі.Бережуть пам'ять мокіївчани і про вчительку Олену Ільківну Дейнеко, яка все своє життя віддала школі. Вона – заслужений вчитель. За словами жительки села, Ніни Петрівни Момот, Олена Ільківна у Мокіївці вела початкові класи, а у Ріпчанській школі (сусіднє село) українську мову читала: «Оце в мене, говорила вона, портфель настроєний, відпрацювала 4 години, і гайда на Ріпки…».
Дітей у ІІ пол. 40-х рр. було багато, тому доводилося навіть працювати у 2 зміни. Школярі вчили такі предмети: буквар, пропис, каліграфія, арифметика, малювання, фізична культура,праця,музика; українська мова,читанка, природознавство.
Широко використовували прописи. Писали чорнильною ручкою-пером №11. Для читання та письма використовували каси літер, зроблені самими дітьми. З них складали слова та речення. Рахувати вчилися за допомогою дерев’яних паличок. Замість ранців використовували пошиті вручну полотняні сумки, які фарбували в бузині або в червоному буряці.
Згадують мокіївчани, що біля школи в маєтку Линника колись був розкіш-ний фруктовий сад. У кінці 50-х – на початку 60-х років, коли дітей було дуже мало, у маєток Линника поселили дві родини: Тарана та Карнаухів. З того часу в даному будинку школа вже не функціонувала. Зараз на жаль там пустка. Та й самого будинку, де була школа, вже давно немає.
Багато чого цікавого нам розповіла Ніна Петрівна Момот, яка пропрацювала в Мокиївській початковій школі 34 роки, а останнім часом ще й директором була.
Згадала вона всіх, хто вклав свою душу та серце в Мокіївську початкову школу. В першу чергу, це Марина Ільїчна (прізвище не пам’ятає) працювала десь перед війною), Павло Леонійович Харченко, Олена Ільківна Дейнеко, Галина Андріянівна Ціра та остання вчителька Людмила Іванівна Литвиненко.
Звісно, це неповний список, бо вчителі часто змінювалися (працювали 1-2 роки) через те, що комплектність класів була невелика (від 1 до 15 учнів в кла-сі), та й сільська місцевість не всіх вабила. Чоловік Ніни Петрівни, Момот Віталій Андрійович, згадав ще Настю Панасівну, Бурковську (жили в школі), Ми-хайла Івановича Петрюка, Людмилу Павлівну Сухину.
Ніна Петрівна пам’ятає всіх своїх випускників: Ларису Кулиничеву, Любу Литвиненко, Юрія Іванченка, Олену Литвиненко, Віту Іващенко, Іванку Дейкову, Людмилу Кандибу та ін. «До речі, з Мокіївської початкової школи, вийшов кандидат математичних наук, доцент Михайло Гаврилович Охріменко, який нині працює в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут». Його науковою працею навіть користуються за кордоном.
Згадала Ніна Петрівна і про прибиральниць школи: Баглай Тетяну Тихонівну, Демченкову Надію та Іващенко Катерину.
Ніна Петрівна завжди намагалася наситити шкільне життя різноманітними пізнавальними, розвиваючими заходами, поїздками. Часто діти їздили на екскурсії: в Тростянецький дендропарк, Севастополь, Шумейкове урочище. Також вчителька залучала дітей до активної праці, спортивних стартів (походи, катання на лижах) тощо.
Мала школа і традиції. Організовували Свято дитинства, традиційно проводили перший та останній дзвоники, Свято букварика, Свято дружби, новорічні вогники, Свято птахів, зустрічі з ветеранами Другої світової війни тощо.
У 2003 році Ніна Петрівна пішла на заслужений відпочинок. Ще 5 років після того школа пропрацювала при Людмилі Іванівні Литвиненко, а в 2008 році школу взагалі закрили.
Майже все своє життя Ніна Петрівна віддала освіті і навіть зараз, будучи на пенсії, бідкається про те, щоб зберегти хоча б згадку про школу та про панський маєток, який до речі має ще й історичну цінність. Саме завдяки її зусиллями зараз на місці школи функціонує сільська бібліотека та молитовний будиночок (капличка).
Ось таку коротку історію має Мокіївська початкова школа. На сьогоднішній день вона вже не функціонує. На жаль, така ж сама доля чекає й інші освітні осередки Роменського району, адже найближчим часом планується закрити 30 шкіл району, та залишити 3 опорні. Як бачимо, ситуація не змінюється на краще. Через брак коштів на освіту ми забуваємо про найважливіше – про майбутнє України, про дітей та їхню освіту.