Все потрібно це мені

 Смоляков Олександр, 12 р.,СЗШ № 7, м. Новогродівка, Донецька обл.

Ну, привіт! Часу не гай!
Слухай-но про рідний край.
А живу я на Донбасі, є тут Петрики, Івасі.
Мене кличуть всі Сашком, грати любимо гуртом.

Друзів в мене є багато, важко всіх порахувати,
Як живемо ми цікаво хочу я вам розказати.
Річ тут піде не про мене, а про місто шахтарів.
Народили нас тут нені, мій дідусь тут посивів.
Новогродівка – чудове місто на Донеччині.
Я у школі тут навчаюсь, дуже містом цим пишаюсь.
Тут колись був дикий степ, згодом шахти виростали,
Промисловість розвивалась і чудові дні настали.
Шахтарі видобували чорне золото з землі,
Місто тут побудували для людей – тобі й мені.
Тут є парки, стадіони, дитсадків немало,
Школи, площі та майдани і спортивні зали.
І живуть тут працьовиті, дуже дружні люди,
Вмілі і талановиті, їх чимало буде.
Вони дбають про добробут, щоб були щасливі
Й діти, що зростають в місті, набирались сили.
Татко мій працює в шахті, поважають всі його,
Бо чорненьке те вугілля – то скарби краю мого.
Коли він іде додому, я його чекаю,
А, щоб трохи відпочив, йому допомагаю.
Та, коли він відпочине, набереться сили,
Можемо з ним позмагатись – це важливе діло.
Моя мама вчителює і навчає малюків,
З ними читає і рахує, дуже любить дітлахів.
У школі вона – медик, художник і фізрук,
Мама весь час працює, не покладає рук.
Вона – шалена бджілка, як білка в колесі,
А ввечері залишить трохи часу й мені.
Зі мною грає у теніс, ганяє у футбол,
Ми вдвох в басейні плаваємо.
Мені робить укол,
Коли я захворію, вона вночі не спить
І біля ліжка мого хвилюється, сидить.
Скажу вам: моя мама – найкраще всіх у світі,
Таких ще пошукайте. Любіть же мам, всі діти!
А бабуся моя люба має руки золоті,
Вона хліб пекти уміє і мене завжди жаліє.
Сиве в неї вже волосся і є зморшки на руках,
А коли мене побачить, молодіє на очах.
Очі весело блищать, вона посміхається,
Бо мене бабуся любить і мною пишається.
Їй завжди допомагаю, город поливаю,
Якщо треба, то і дрова у дворі рубаю.
Як настане тепле літо я до неї поспішаю,
На городі і в саду урожай збираю.
Вона вчить мене добру і Бога любити,
Без бабусеньки моєї я не можу жити.
Пироги її смачненькі їсти полюбляю.
В неї руки золоті, це я точно знаю!
Вона файна господиня, в неї гарний, пишний сад,
Квіти всюди є на клумбах, біля хати – виноград.
В бабці теплі, добрі руки, з нею не помреш від скуки.
Скоро в неї ювілей. Що побажаю в день оцей?
Щоб жила не менш ста років, не хворіла, а цвіла,
Мене радо зустрічала і щасливою була.

Разом з мамою і татом, з друзями – усі гуртом
Ми мандруємо країною, роздивляємось кругом.
Ви спитаєте, де був я? Розкажу вам все, гаразд.
Бо ніколи не забуду, що бачив десь хоч раз.
Як красиво в Святогір'ї! Крейдові печери – клас!
Сіверський Донець чудовий! Природа чарувала нас.
Я у храмі помолився, та поставив свічечки
І ніскільки не стомився, милувався залюбки.
Соледар – чудове місто, був я в шахті соляній.
Кажуть, для здоров'я добре дихати повітрям в ній.
Є там поле для футболу, з солі є скульптури там.
Навіть церква є з іконами. Так сподобалося нам!
Я люблю Азовське море, добре там мені жилось.
Та Золоту зловити рибку, на жаль, мені там не вдалось.
В Запоріжжі – славний острів, де бували козаки.
Кажуть, там зарили скарби наші славні вояки.
Ми по Хортиці гуляли, бачили пороги ті,
та чомусь не відшукали козацькі скарби золоті.
В мене дуже дружний клас,
Дівчата й хлопці гарні в нас.
Разом ми відпочиваємо, вчимося і гуляємо.
Ми любимо жартувати, співати, танцювати,
А, якщо треба, можемо за себе постояти.
А класний керівник наш – позаздрите усі -
З нами в вогонь і в воду, тримає нас в руці.
Вона – непосидюча, на місці не сидить,
Свята з нами проводить, активними бути вчить.
Ми з нею – всі єдині, ми всі – одна сім'я,
З нею – завжди ми перші цим так пишаюсь я!
Ми робим добрі справи і ходимо в похід,
Добро даруємо людям, уславлюємо рід.
Працюємо на суботниках і граємо в "3 Д",
Веселі ми й завзяті, таких нема ніде.
Наш вчитель – полководець, наш отаман вона.
Цікава, справедлива, активна і мрійлива.
Вона лише подумає – а ми вже тут як тут:
Чергуємо, малюємо й на клумбі ми працюємо,
Шикуємось у ряд
І на лінійку дружно йдемо, як на парад.
Ми з нею кутю варимо і печемо пиріг,
Йдемо в Різдво із зіркою до неї на поріг.
У церкві разом з нею співаємо колядки,
Влаштовуємо концерти для мами і для татка.
І все було б чудово, якби не ця війна.
Всі плани зіпсувала проклята нам вона.
Так страшно: там далеко чув постріли гармат,
Аж тут трясуться вікна, лякає це малят.
Наша земля аж стогне від пострілів отих.
Чому це з нами, Боже? Інакше буть не може?
Я більш в війну не граю, бо страшно бачить жах,
Тепер про неї знаю я вже не на словах.
Невже не можна, люди, домовитися всім,
Образи всі забути і берегти наш дім?
Кому потрібні смерті дорослих і дітей,
Навіщо руйнувати, стріляти і вбивати
Невинних цих людей?
Отямтесь! Зупиніться! Погляньте навкруги:
На що перетворилось усе на цій землі!
Люди живуть в підвалах, голодні, без води.
Будинки їх розбито і ніде їм іти.
А дехто переїхав, не вернеться уже.
Хіба про це ми мріяли і думали, невже?
До нас переселенці приїхали навчатись.
Розбиті в них будинки, нема де повертатись.
Коли ви розпитаєте мене про найдорожче,
Я відповім вам твердо: ні скарби і ні гроші.
Я дуже хочу миру на всій-усій землі,
Щоб люди зрозуміли і битву припинили
У місті і в селі!
Хай візьмуться за руки, зупиниться війна,
Бо зовсім не потрібна усім нам тут вона!
Хай знову залунають в нас радісні пісні
І не лякають діток гармати вдалині!
Нехай всі зрозуміють, що краще над усе
Для кожного – родина, будинок і калина,
І річечка бурхлива, і друзі незрадливі,
Сквери й парки затишні -
ВСЕ ПОТРІБНО ЦЕ МЕНІ!!!