Останній романтик минулого століття

 Тригубець Дарина, 16 р.,НВК школа-ліцей № 19, м. Рівне

(до 90 річниці з дня народження Бориса Возницького)

Директор Львівської галереї мистецтв Заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат премії ім. Т. Шевченка, лауреат премії ім. Я. Кохановського, президент Українського національного Комітету Міжнародної Ради музеїв, доктор Вищої Педагогічної Академії у Кракові, голова Ради директорів музеїв Львова, член Ради по зберіганню національної спадщини при Президентові України, почесний громадянин міста Дубно, президент фондів «Відродження Підгорецького замку» і прихильників Золочівського замку.

Це ще не весь список, а основні титули Б. Возницького, які він сам, до речі, називав не дуже охоче. Більше любив розповідати про роботу, але завжди згадував щось незвичне, навіть авантюрне. Бо це основна риса його характеру, а ще впертість і затятість. Він знає, чого хоче і як хоче цього досягти, зберігши одночасно свої переконання. Бував дуже хитрим і не раз незбагненним, логіку його дій тяжко пояснити. Улюбленець долі, який народився у сорочці. Народився у квітні 1926 року – місяці, як кажуть, народжуються усі визначні люди на Дубенщині. У парку довкола замку минало дитинство Б. Возницького.
Борис любив родину, діда, дядьків, особливо дядька Сашка, а найбільше – свою красиву маму Тетяну. Активістка на селі, брала участь у заходах «Просвіти», співала. Була побожна і привела молодого сина до церкви св. Луки, де він кілька років прислуговував під час богослужінь. Справжнє, патріотичне виховання отримав від дядька Сашка.
Навчання розпочав у сільській школі, потім продовжував у Дубні, Рівному, Здолбунові. З 1942 року здобуває освіту у Рівному в будівельному училищі (будівництво мостів та доріг) з українською та німецькою мовами навчання. Весною 1943 року залишив училище разом з іншими хлопцями, бо довідався, що усіх їх направляють на роботу у Німеччину.
1943 року, коли були втрачені усі ілюзії на самостійну Україну, коли у волинських лісах створюються багато численні загони УПА, Б. Возницький називає найбільш романтичним роком у своєму житті. Це була романтика боротьби, коли піднімалось юнацтво ОУН. У червні 1943 року проводився набір у школу старшин. Б. Возницькому було 16 років, він мав найкращу на весь Ульбарів освіту, тому його і ще трьох юнаків усім селом відпроводжають до школи. Але потрапити туди не вдалось – потрібна була вища освіта, та й років мав ще замало.
У 1944 році, коли совєцькі війська були вже близько, майор відправив хлопця додому, тим самим врятувавши йому життя. Переховувався вдома, але його знайшли і разом з батьком відправили на фронт. Був на рахунку, як бандерівець, тому знаходився під постійним контролем. Воював справно і в короткім часі направили його вчитися у сержантську школу, по закінченні якої дали звання єфрейтора і відправили воювати під Шауляй. Війну закінчив у Кенігсбергу, де попри страшні бої, бомбардування, особливо жахливим був бій проти німецького жіночого батальйону, проте залишився живий.
Наприкінці війни перебуваючи на Балтиці пробував малювати. Потім, коли дослужував на війні у Курську – вивчав англійську мову, тактику американської війни, водив авто, займався спортом, багато малював. В основному – копіював. Загалом у радянському війську Борис Григорович пробув 7 років – до 1950 року.
У 24 роки повернувся додому, де постало питання – що ж робити далі? Мама побачила його роботи, і сказала, що він повинен вчитись на художника. У Львівське Художнє училище приїхав взимку, коли іспити складати було вже пізно. Але директором училища був фронтовик, і Б. Возницькому влаштували окремо іспити, після яких зарахували на 1-й курс. Його вчителі: К. Звіринський, О. Шатківський, В. Масюткін.
У 29 років закінчив училище, але вже чітко знав, що художником не буде – критично оцінював свої здібності. Мистецтвознавство – ось що приваблювало його, тому поїхав поступати до Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Ю. Репіна – і став першим мистецтвознавцем нової генерації у повоєнному Львові. Деякий час працював в Управлінні культури, але просився у музей.
У 1960 р., Б. Возницький почав працювати заступником директора Музею українського мистецтва (нині Національний музей). Спочатку стара генерація мистецтвознавців косо дивилися на нього. А він хотів зразу ж у всьому зробити порядок – переніс 58 картин зі спецфонду до основних фондів, завів інвентарні книги. У цей час об’єднали Музей українського мистецтва з Картинною галереєю. Об’єднаним музеєм керував Якущенко, а Возницького направили його заступником у Картинну галерею. Після звільнення директора запропонували посісти його місце, але Борис Григорович не мав бажання займати таку посаду. Та все марно – у 1962 році Бориса Возницького призначають директором Львівської картинної галереї. З того часу все його життя стає пов’язаним із життям цього закладу. Вільного часу, практично, не було: поповнював збірку, виїжджаючи з колективом в експедиції районами Західної України, рятуючи те, що могло у ті часи бути знищеним. Так назбиралась величезна колекція ікон, скульптури, яку уже не могли вмістити тісні фонди корпусу галереї на вул. Стефаника, 3.
Намагаючись як найкраще організувати роботу, Борис Возницький скористався можливістю перейняти досвід сусідів, У 1958 році вперше поїхав з делегацією до Польщі і побачив, як там освоюються старі замки. Борису Григорповичу запропонували замок в Олеську. І хоча це була руїна, але Б. Возницький взявся за справу, як завжди – рішуче, не дослуховуючись порад і не питаючи дозволу – працював, впевнений у своїй правоті. У 1975 році, коли мали відкрити музей Олеський замок, вирішили, щоб себе підстрахувати, приурочити цю подію до відкриття пам’ятника Першій Кінній армії. Вдалося, як зрештою і все, що коли-небудь задумував і планував Возницький. У 1988 році він взявся за Золочівський замок, а у 1977 відвоював замок у Підгірцях.
Щоразу, відвідуючи Дубно, Борис Возницький обов’язково заходив до замку, щоб подивитися як він змінюється. Він знає, що його поради і консультації є важливими і вкрай потрібними. Возницький, як учений, як патріот свого краю, переймався долею Дубенського замку та інших пам’яток міста, які знав з юнацьких років, бо тут навчався, тут гартувалася його національна свідомість і починалися нелегкі випробування долі, звідси йшов на фронт у 1944-му.
Б. Возницький ніколи не мав часу, не вмів відпочивати, свої відпустки проводив, працюючи простим робітником на будовах котрогось із замків. З малих літ він весь час у мандрах. Курсував між Львовом і своїми об’єктами-філіями, іноді в той самий день може виїхати до Києва, до Варшави чи до Стамбула.
На початку 1960-х років з колишнього костелу у Дубні, який місцева влада пристосувала під спортивну школу, Борис Возницький забрав до Львова 60 дерев’яних скульптур, врятувавши їх, тим самим, від знищення. Серед них виявились і барокові роботи І. Пінзеля, відкритого світові нашим земляком, та його послідовниками.
Дослідники стверджують, що починаючи із 60-х років минулого століття Возницький та його однодумці привезли до Львова кілька десятків тисяч експонатів, які сьогодні оцінюють у 8 млн. доларів. Серед них справжні світові сенсації. Такі як, приміром, скульптури « українського Мікеланджело» – Георгія Пінзеля.
З колекції ікон Дубенського замку ним було вибрано ряд експонатів, які потребували негайної реставрації та консервації. Ця робота була здійснена в реставраційних майстернях Львівської галереї мистецтв. Одна з найцінніших – храмова ікона пророка Іллі, місце для якої в експозиції Дубенського Замку «Скарби наші духовні» Б. Возницький обирав сам.
Незважаючи на всю зайнятість, Возницький брав активну участь у наукових конференціях Дубенського Заповідника. Під час підготовки першої конференції «Дубно і Світ» 2000 року Борис Григорович взяв на себе обов’язки консультанта, а в ході її роботи – був розпорядником. Він також виступив на цьому форумі з доповіддю «Історико-мистецькі пам’ятки м. Дубна». Всі подальші конференції Заповідника теж не обходилися без його рекомендацій. В 2003 році він був присутній на конференції «Чехи і Дубенщина» як Почесний громадянин міста Дубна.
Бориса Возницького завжди переповнювали ідеї та їх втілення у реальність. І навіть такі захмарні досягення як чотири десятки тисяч врятованих експонатів – не привід подвижникові для заспокоєння. На дев’ятому десятку літ його особливо зацікавив життєвий і творчий шлях Георгія Пінзеля.
Фонди Львівської галереї мистецтв, за сприянням та активної діяльності директора Бориса Візницького, не мають аналогів в Україні: налічують понад 60 тисяч експонатів (з них 12 тисяч знайдені ним особисто). Завдяки ентузіазму Возницького світ пізнав унікальну барокову скульптуру Івана Пінзеля, музейну збірку Олеського замку, реставровані Золочівський, Жовківський, Підгорецький замки. Він батьківськи опікувався Дубенським замком князів Острозьких. Перелік таких справ і нагород можна ще довго продовжувати. Україна пишається своїм славетним сином!
«Коли став виконувачем обов’язків директора Львівської картинної галереї (нині Львіської національної галереї мистецтв) Борис Григорович розширив обрії та став рятувати все, що могло бути знищеним: муровані і дерев’яні пам’ятки архітектури, меморіальні садиби, твори образотворчого й ужиткового мистецтва. При шаленій завантаженості завжди спокійний і маломовний, але рішучий, принциповий, щасливий саме процесом своєї діяльності. Усмішки, тихий, дуже тонкий гумор завжди були притаманні Борису Григоровичу. З милою усмішкою Борис Григорович й лишився в моїй памяті, сповнений планів, які, вважав, що встигне реалізувати за своє життя», – згадує Лада Міляєва – професор, видатний вітчизняний мистецтвознавець.
Цього року відомому музейнику, багатолітньому директору Львівської національної галереї мистецтв, Герою України Борису Григоровичу Возницькому було б 90. Саме тому працівники культури Львівщини, музейні працівники, освітяни, відомі діячі культури та творча інтелігенція висунули пропозицію проголосити 2016 рік в Україні Роком пам’яті Бориса Возницького.
Відповідне звернення було підписане 22 січня під час наради щодо відзначення ювілею Б. Возницького у Львові. «Завдяки натхненній і героїчній праці Бориса Возницького історія українського мистецтва поповнилась численними сторінками, саме йому ми завдячуємо збагаченням національної культурної скарбниці десятками тисяч унікальних пам’яток. В особі Бориса Возницького ми всі маємо для наслідування найвищий взірець самовідданості професії, приклад виняткової відданості перед покликанням та патріотичної турботи про здобутки національної культури», – йдеться у зверненні.
Підписанти наголошують, що нашим спільним обов’язком зберігати для майбутніх поколінь пам’ять про українського генія та відповідати високим фаховим стандартам, що залишилось нам у спадок. Саме тому вони просять проголосити 2016 Роком пам’яті Бориса Григоровича Возницького.
«Він дуже багатьом музеям допомагав, навіть київським, а також музею Батурина. Бориса Григоровича поважали усі музейники України. Тому ми хочемо, щоб 2016 рік був проголошений роком Бориса Возницького», – пояснила таку ініціативу в. о. гендиректора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Лариса Разінкова-Возницька, яка також поставила свій підпис під зверненням. Вона зазначила, що багато музеї України у 2016 році присвятить виставки Борису Григоровичу. У Львові ж, окрім виставки, планують наукову конференцію. Лариса Борисівна уточнила, що це не перше звернення до влади щодо проголошення 2016 Роком Бориса Возницького: «До нас це зробило Рівне. Вони подали відповідну заяву в уряд, що потрібно відзначити Рік Бориса Возницького».
«Оскільки Рівненщина – це його батьківщина, місцева влада перша це зробила», – уточнила Лариса Борисівна.
12 травня у Дубні на будівлі старого корпусу Дубенської ЗОШ №1 відкрито меморіальну дошку уродженцю Дубенщини, Почесному громадянинові міста Дубна, академікові, Героєві України, лауреатові Шевченківської премії, директору Львівської галереї мистецтв Борисові Григоровичу Возницькому. В урочистому відкритті дошки взяв участь міський голова Василь Антонюк, який у своєму виступі наголосив на величі постаті Возницького, відзначив його неоціненний вклад у збереження духовної спадщини українського народу, відродження історико-культурної слави міста Дубно.
26 вересня 2013 року в «Мистецькому арсеналі» відбулося перше вручення Премії імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи України». Її лауреатом став Олесь Пошивайло – засновник та екс-директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.
Винники (місто біля Львова) одні із перших увіковічили пам'ять про Б. Возницького, назвавши одну із вулиць міста його іменем (червень 2012 р.). Також його ім'ям названо, до прикладу, одну з вулиць міста Здолбунів.
Згідно з наказом Міністерства культури України від 12 квітня 2013 року Львівській національній галереї мистецтв присвоєно ім'я Бориса Возницького.
Заснована українська недержавна премія для відзначення осіб, котрі зробили вагомий внесок у розвиток музейної справи в Україні – Премія імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи».
У Львівській національній галереї мистецтв на вулиці Стефаника, 3 було відкрито виставку "Епоха Бориса Возницького", присвячену 50-річчю його роботи на посаді директора галереї. На світлинах – Борис Возницький у юному віці, за роботою, з родиною, батьками та внуками. Найбільше фотографій – у замках, які відроджував Борис Григорович, поряд із найвідомішими людьми України. Фотограф Олександра Лісаковська супроводжувала директора галереї в останні роки, фіксувала усю його діяльність.
15 квітня 2003 року, у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, в рамках проекту « Згадаймо разом», відбулася презентація книги « Борис Возницький – Володар кам’яного персня». Її авторами є лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Пилип’юк та Роман Лубківський.
24 серпня 2005 року Президент України Віктор Ющенко у Львові, в присутності Президента Польщі Кваснєвського удостоїв директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького звання «Героя України».
Б. Возницький сам поступово став раритетом у своїй безмежній відданості улюбленій справі. Це – останній Галицький Лицар і останній Романтик минулого століття.
23 травня 2012 на Львівщині директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький загинув у ДТП близько 9. 00 на автодорозі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району. Прощання з Борисом Григоровичем відбулося 24 травня у Палаці Потоцьких у Львові. Поховали визначного сина України 25 травня на полі почесних поховань (поле №67) Личаківського цвинтаря Львова.
Життя Бориса Возницького вічна боротьба; тільки в мирні часи він бореться за збереження національних цінностей, долаючи чимало перешкод у вигляді людської байдужості, черствості, корисливості.
Лише порядністю, безкорисливістю і, звичайно ж, високим професіоналізмом Возницький заслужив повагу своїх колег, які називають його героїчним Оборонцем пам’яток України.