Дві жінки-два символи України

 Вельган Леся, 16 р.,ЗОСШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,с. Шевченкове, Черкаська обл.

Україно – мамо, сестро, жінко,
В’ється блискавицею твій стан.
Ти ж бо, Україно, українка,
Склала серденьком свої вуста.
Є. Гуцало

Українська жінка… Яка вона? Легенда розповідає… Коли жінки всього світу одержували земні блага від Бога, останньою підійшла українка. Бог обдарував її, чим міг. Дав українці пісню, і дав Бог українській жінці салісову (тернову) хустину. Синя тернова хустина – для зустрічі.

Біла тернова хустина – замість весільного вельону. Червона хустина – для прощання, замість китайки. Жовта хустина – для молитви. Замість корогви. Чорна тернова хустина – на тризну, для жалоби. Такого багатства не має жодна жінка на світі.
Духовності теж, мабуть, найбільше дісталося українці. Хоча і зробили її у світі лише вишивальницею та берегинею своїх рушників.
А вона ж княгиня. Велика русинська княгиня! Уміє і друга привітати, і ворога покарати. За плугом ходила, орала і копала, сіяла і садила, поливала і полола, косила і молотила... У криївки зброю носила, перев’язувала рани, влучно стріляла. Їхала в телячих вагонах на Колиму та в Хабаровськ. У магаданських штольнях старцювала, конаючи. Садила калину в сибірських снігах. І верталась до зруйнованої хати. Знаходила заховане насіння і знову народжувала саджанці українства. Страждала... Плакала… Співала… Молилася…
І споконвіку давала найбільший лад на своїй землі українка. Її матріархат – від Богородиці, яка дала їй свій покров. Щоб сіялося і родилося, щоб малося і булося. Поради давала навіть воїну. Дітей ростила, господарство берегла, була завжди незалежною і гордою.
Зарання лиха історична доля поклала на неї важкий камінь і вимагала мужності за право жити. Під цією ношею разом із чоловіком створила і зберегла, як душу, передала дітям мову, пісню і пам’ять про чесний рід. Рівність її з чоловіком справді була серед українських національних традицій. У часи найважчого занепаду життя, в безпросвітних буднях вона навіть брала гору над чоловіком і морально відповідала за честь свого роду, а отже, й за гідність свого народу.
Княгиня і князівна, козачка і шляхтянка, просвітителька і селянка, письменниця і воїн, митець і вчена… У їхніх долях відзеркалено долю всіх наших жінок упродовж славної та багатостраждальної історії України.
Героїні нашої розповіді – дві жінки Олена Степанів та Надія Савченко, доля однієї вже в минулому, а доля другої у цьому багатотомному переліку жіночих доль колись теж стане історією.
Одна жила в минулому ХХ столітті, а друга в нашому ХХІ. Одна героїня майже столітньої давнини, а друга – героїня нашого часу, нашої такої непростої новітньої української історії ХХІ століття.
Олена Степанів та Надія Савченко, яких в Україні називають національними героями, «українськими солдатами». Багато хто каже, що руки жінки слабкі, аби тримати меч і берегти свою державу. Вони здатні лише виколисувати дітей!. . Ні, вони уміють усе – і виколисати своїх та чужих дітей, і виколисати могутність своєї держави! Авторитет, самостійність і гідність жіночого характеру були національними рисами українки. Почуття гідності та поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу та Вітчизни. Мудрість, гордість, розум – якості, які виховували в майбутніх козачок. І в основі їхнього виховання була любов до праці, до краси, почуття людської гідності, повага до старших, глибокий патріотизм. Не кожен здатен іти шляхом мужності. А вони змогли. Відважно, сміливо, вперто, із життєвим кредо: «Бачу ціль – не бачу перешкод». І те, що вони назвали себе солдатом, зваливши на свої тендітні плечі весь тягар, складність цього слова, і те, що продемонстрували усьому світові генну, кровну спорідненість із рідною землею, своїм народом у такий складний для нашої держави час, дає їм право називатися героїнями нашого часу.
Обидві героїні нашої розповіді символи честі, відваги та боротьби за свободу своєї країни. Хотілося б, щоб ми, ознайомившись із долями цих двох незвичайних жінок, взяли для себе іскру світлого вогню, любові до України, того патріотизму, який робить нас із вами сильнішими, єдиними, великими духом, правдивими, гордими, справедливими. Того принципового патріотизму, який допоможе, за словами ще однієї відважної жінки – Лесі Українки – «згадати тільки всі тяжкії муки, що завдали борцям за правду вороги, – кому ж стиснуться раптово руки від помсти лютої жаги?», – і вчитися відстоювати свою людську гідність, власну свободу та свободу нашого народу, не ображаючи і не принижуючи людської гідності іншої людини, іншого народу.
Отже, знайомтесь, Олена Степанів – героїня минулого століття та Надія Савченко – героїня нашого часу.
Століття тому чи не найвідомішою українкою стала стрілець-доброволець Олена Степанів. Не лише служба у війську, за яку її відзначили нагородою за мужність та офіцерським званням, але й російський полон, привернув увагу європейської та російської преси до України та її боротьби.
Цього року також випадає 60-ліття, коли Олена Степанів вийшла з «другого московського полону», відбувши в похилому віці 7 років радянських таборів.
«На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, – по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем», – так згадувала в 1915 році російська преса про полон Олени Степанів.
Але це була не перша згадка. Два місяця перед тим, начальник штабу 78-ї дивізії надсилав інформацію командуванню корпусу, що «на той же высоте находятся две роты украинцов Сечевиков, у которых некоторые офицерские должности заняты женщинами».
До Українських Січових Стрільців (УСС) Степанів, або як її кликали «Степанівна», потрапила із значними перешкодами. Коли в кінці серпня 1914 року добровольці вирушали зі Львова до Стрия, де формувалися «усусуси», її висадили з потяга: «Командант приказав мені забиратись… Огорнув мене жаль, біль і обурення. Я не була припадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вложила я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось, зовсім новий серед стрілецького життя, боронити мені сповняти мій обов’язок згинути за вибране діло?»
А вже в січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах».
Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, про неї складали пісні:

Там то приступом до бою
Ішла Степанівна
І не найдеться в Європі
Дівчина їй рівна.
Іде сміло, в руках зброя,
Гарна як лілея:
«Ідіть вперед, стрільці мої,
На вас вся надія!

В травні 1915 року понад 7-тисячна група австро-угорського війська потрапляє в полон. Серед 50 офіцерів була й Степанівна. «Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім дитячі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», – цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова».
В наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів. Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський: «Закликав мене і запитав, якої я народності, а коли я відповіла, що української, запитав:
– Сепаратистка і мазепинка?
Я потвердила. Правда, як особливий в’язень – перебувала під посиленою охороною.
Вже після війни в інтерв’ю, яке в Олени візьме відома письменниця Ірина Вільде, Степанівна констатуватиме, що ставлення рядових стрільців до дівчат-військових було значно приязніше, аніж старшин. Врешті, її початки (інцидент з висадкою з потяга), а також кінець служби в УСС (жінкам на початку 1918 року заборонять служити у війську) були свідченнями непростого становища дівчат-легіонерів.
Ще одна хвиля міжнародної популярності чекатиме Олену Степанів, коли вона повертатиметься з російського полону. Це буде в 1917 році. Її шлях лежатиме через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених, саме цим маршрутом поверталися додому. Через рік ним їхатиме інший січовий стрілець Осип Навроцький, який згадував: «Рік тому їхала вона тим самим поїздом через Фінляндію. Цілі два дні облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанівну мільйони разів, кожна сестричка має цілий альбом з її фотографіями». В Фінляндії і Швеції провідниці, з чисельними фотокартками Степанівни, не даватимуть спокою усусусу, вимагаючи розповідей про українку-героїню: «Аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну», – записав у спогадах Навроцький.
Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА).
Після визвольних змагань Олена Степанів вчителюватиме й займатиметься науковою роботою. Коли в часі ІІ Світової війни інтелігенція масово втікатиме з Галичини, зі страхом очікуючи чергової «московської» окупації, серед тих, хто назавжди покине Україну буде й чоловік Степанівни – Роман Дашкевич, в минулому командир гарматної бригади в Армії УНР.
«Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», – згадуватиме син Ярослав. Як і Олені Степанів йому доведеться відбути радянське ув’язнення. З нього Степанівна повернеться в 1956-у, коли їй виповниться 72 роки.
Надія Савченко народилася 11 травня 1981 року в Києві. З дитинства мріяла стати льотчиком бойових літаків. Після закінчення школи здобула фах модельєра-дизайнера та протягом року навчалася на факультеті журналістики Київського університету «Україна».
33-річна киянка Надія Савченко завжди боролася за те, чого вона хотіла досягти, – стати однією з перших військово-повітряних пілотів-жінок України. А ставши волонтером батальйону «Айдар» на сході України, вона боролася за те, щоб захистити свою країну. Савченко проявила відкриту непокору і після того, як її захопили проросійські сепаратисти. Без їжі людина може прожити 72 дні. А скільки часу голодувала Надія Савченко? Попри все, вона зберігає в собі відчуття особистої свободи. Сильна, цілеспрямована особистість.
Небо Надія Савченко полюбила ще в дитинстві, коли літала з батьками до Криму. З того часу вона мріяла про нього. Довго за різними довідниками шукала, в яких інститутах готують льотчиків. І знайшла в Харкові університет повітряних сил. Приїхавши подавати документи, почула від чоловіків із великими зірками на погонах: «У тебе є одна проблема – ти дівчина». Надія відповіла: «А за штурвалом літака чим потрібно думати – головою чи чимось іншим?» – «Ах, ти ще й хамка. Все, до побачення». Після цього вона їздила до цього інституту чотири роки поспіль. На КПП їй говорили: «В армії дівчат немає, тим більше в авіації». На що Надія відповідала: «Неправда, є». І на четвертий рік все ж домоглася прийому у генерала, який попередив: «Якщо хочеш вчитися, відслужи рік в армії».
Надія одразу ж пішла контрактником до Збройних сил. Спочатку її відправили служити радисткою. Але така служба була не для неї. Вирішила служити у десантних військах і бути ближчою до неба. І пішла проситися до командира десантного батальйону. Щоб від неї відчепитися, комбат сказав: «15 кілометрів полігону з 15-кілограмовим рюкзаком десантника. Біжиш разом із хлопцями, по снігу. Якщо не відстанеш від них – візьму». «Добре», – відповіла Надя і через тиждень уже служила у Житомирському аеромобільному батальйоні.
2004 року вона разом з іншими миротворцями пішла служити до Іраку, де була стрільцем третьої роти 72-го окремого механізованого батальйону.
Разом із хлопцями Надія долала багатогодинні марші, займалася рукопашним боєм, стріляла з різних видів зброї, стрибала з парашутом, вивчила всі тактичні дії підрозділу, а головне – ні від кого не відставала. Всі зрозуміли: вона «своя». Це була її перша маленька перемога на шляху до мрії. Але для того, щоб стати пілотом, цього було замало. Вона знову поїхала до Харкова, знову почула відмову: мовляв, не вистачає військового досвіду.
Тоді вона пішла до Міністра оборони Анатолія Гриценка, два місяці чекала своєї черги на прийом і попросилася вчитися літати. Лише після цього дівчину прийняли.
Під час війни на Сході України 2014 року Надія Савченко брала участь в антитерористичній операції як доброволець батальйону «Айдар». При цьому залишалася діючим офіцером ЗСУ, беручи участь в АТО в межах двох відпусток. Водночас написала рапорт на звільнення зі Збройних Сил України.
Брала участь у боях біля селища Металіст під Луганськом, де, йдучи за пораненими, потрапила в полон терористів 18 чи 19 червня. В полоні її утримували терористи батальйону «Заря». 19 червня в мережі набув поширення відеозапис, у якому вона, прикута наручниками до труби, гідно та сміливо відповідає під час допиту:
– Надіє Вікторівно, скільки зараз знаходиться проти нас сил і які, що Ви можете розповісти?
– Ви гадаєте, я це знаю? Я думаю, вся Україна.
22 червня сестра Надії Савченко, Віра, повідомила, що терористи вийшли із нею на зв’язок і бажають обміняти військову на чотирьох своїх полонених поплічників. Повідомлялося також, що вони перевезли Надію з Луганська в Донецьк.
8 липня 2014 року стало відомо, що Надія Савченко перебуває під вартою в Росії у слідчому ізоляторі міста Воронежа. Російська влада підозрює Савченко у причетності до загибелі на сході України двох журналістів Всеросійської держтелерадіокомпанії – Ігоря Корнелюка й Антона Волошина. За версією українських силовиків, російські журналісти надавали інформаційний супровід одній із груп терористів і загинули, потрапивши під обстріл цієї групи українськими військами.
Того ж дня, 8 липня, Президент України Петро Порошенко видав розпорядження Міністерству закордонних справ і Генеральній прокуратурі України вжити заходів для повернення в Україну Надії Савченко, «захопленої терористами» та «незаконно вивезеної до Російської Федерації».
16 липня 2014 року консул України в Росії Геннадій Брескаленко зустрівся з Надією Савченко після дев’яти відмов з боку російської сторони у відвідуванні арештантки. За словами льотчиці, терористи відвезли її в Луганськ, а звідти з мішком на голові перевезли до Красного Луча, а згодом доправили до міста Богучар Воронезької області Росії.
«Весь російський репресивний апарат зламався від мужності і стійкості українки», – писали українські блогери. В. Войнович у відкритому листі до Путіна 25 лютого 2015 зазначив, що «люди так влаштовані, що іноді смерть однієї людини приголомшує їх більше, ніж загибель сотень».
Новим відкриттям для РФ стало обрання Н. Савченко депутатом Верховної Ради України у жовтні 2014 р (№1 у списку партії "Батьківщина" Юлії Тимошенко), потім членом ПАРЄ, що згідно міжнародного права дає "міжнародний імунітет" і передбачає негайне звільнення депутата, що також не виконала Російська Федерація.
Своєю мужністю та стійкістю Надія Савченко привернула увагу усього світу до агресії Росії в Україні, показала «що дух українців не в змозі зламати жодна агресія».
З кінця 2014 року (17 грудня) Надія оголосила про безстрокове голодування. На 22 січня ЗМІ повідомляли про 41 день голодування (більше ніж будь-хто до цього).
А потім був фейковий суд. Вирок – 22 роки. Але і тут Надія вела себе мужньо, не втрачаючи гідності. Це був суд не над Героєм України, Народним депутатом України, депутатом Європарламенту, це був суд над злочинною владою держави-агресора, держави, що розв’язала війну проти нашого народу. І переможцем вийшла саме вона, Надія Савченко!
За словами Президента України Петра Порошенка, Надія Савченко стала символ незламності українського духу та героїзму, прикладом того, як треба захищати і любити Україну. Про це говорив Порошенко, коли підписував указ про присвоєння українській льотчиці звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка" (2 березня 2015) – за незламність волі, громадянську мужність, жертовне служіння українському народові.
Дивовижний факт: через катівні НКВС у 30-40 рр. ХХ століття пройшли мільйони людей, і лише одиниці змогли залишитися незламними каральною системою СРСР. З трьох затриманих СК Росією для «показового суду» українців (Савченко, Сенцов, Кольченко) російська влада не зуміла зламати нікого.
Полонена росіянами льотчиця все життя мріяла керувати літаком-винищувачем, але врешті стала штурманом-оператором вертольоту Мі-24. Вона все своє життя поклала на те, щоб досягти своєї мрії – літати в небі – і таки досягла свого, попри всі перешкоди.

Війна гримить, земля горить
На попелищах тліну.
Надія Савченко летить
З неволі в Україну.
Летить до рідної сім’ї
На крилах непокори –
Понад криваві ручаї,
Понад розриті гори.
Погляньте, хлопці, в небеса:
До нас летить Надія,
Ясна, як Господа сльоза,
Як України мрія!
Дмитро Павличко

Ми, українці, як неопалима купина: відроджуємося, живемо, ростемо, воскресаємо з вічності, бо маємо незнищенне начало – героїчний дух наших пращурів.

Ми, українці, – нація, яка споконвіку боролася за волю, а це утверджує нашу віру, що вічно будемо на цій землі.

Хай святиться ім’я твоє, краю мій милий,
Там, де гори і доли в переплетенні рік!
Хай Господь посилає нам мудрості й сили
І хранить Україну нині, прісно й вовік!