Спогади херсонців про фашистську окупацію України в роки Другої світової війни

Трепов Владислав, 16 р.,НВК «ЗОШ ІІ ступеня – ліцей журналістики,економіки та правознавства», м. Херсон.

Вступ

Історія ХХ століття і історія Другої світової війни і досі цікавить істориків та дослідників. Постійно доповнюються її сторінки, з’являються нові дослідження, факти, спогади. Створити літопис тих подій, зокрема подій пов’язаних з фашистською окупацією України, необхідо для того, щоб об’єктивно, без будь-якої заангажованості, зрозуміти їх причини, логіку, неоднозначні наслідки та зробити важливі історичні висновки.

Для написання даної роботи я не тільки зустрічався із очевидцями тих подій, але і написав листа знайомій моєї бабусі Завгородньої Ірини Едуардівни, яка теж надіслали свої спогади, бо була свідком тих подій. Нині вона проживає у Москві.
Разом з тим, я записав і спогади дітей війни, зустріч з якими відбулась у нас в ліцеї, побував в музеї Голокосту в єврейському центрі «Хесед Шмуель», ознайомився з архівними матеріалами.
Дослідження мало на меті доповнити, вже відомі матеріали про окупаційний режим спогадами очевидців, через призму дитячих спогадів, зрозуміти трагедію війни, жорстокість фашизму і нацизму.
У першому розділі «Окупація фашистськими агресорами України в спогадах очевидців» записано спогади дітей війни. Звернено увагу не тільки на фактичний матеріал, але й на почуття, емоції, які пережили діти війни.
У другому розділі «Голокост – геноцид проти євреїв» було звернуто увагу на документи обласного архіву, також на матеріали, які зберігаються у музеї Голокосту єврейського центру Хесед Шмуель.
Зараз в Україні знову йде війна на Донбасі. Агресор – путінська Росія, яка прагне чужих територій. Проте, через призму подій Другої світової війни хотілось би нагадати російському лідеру і сепаратистам слова Олександра Невського: «Хто з мечем до нас прийде, від меча і загине». На жаль, висновки з трагедії Другої світової війни путінська влада не зробила, хоча й помпезно відзначила 70-річчя Другої світової.
Роботу можна використовувати під час занять історико-краєзнавчого гуртка, під час підготовки рефератів та повідомлень на дану тему та під час підготовки до уроків, семінарських занять з даної теми.
Також у процесі дослідження було знайдено та проаналізовано нові факти записані з вуст очевидців, які доповнять тему, що досліджувалась.

Розділ 1. Окупація України в спогадах очевидців

В історії людства було багато воєн, але найстрашнішою і найжорстокішою буда Друга світова війна. Колишній СРСР поніс найбільші жертви, за неповними даними втрати становили 27 млн. осіб. Немає лиха страшнішого, ніж те лихо, яке приносить війна Війна – це смерть рідних та близьких людей, друзів, сусідів, знайомих. Війна залишила тяжкі спогади в серцях її учасників та свідків тих подій. Тяжкі спогади, чіткі до дрібниць, залишились в серцях дітей війни. Але вони не намагаються приховати їх у найдальших куточках душі. Мужньо ідуть на болючу сповідь, діляться своїми спогадами, вписують нові, досі невідомі сторінки в історію війни та окупації. Ці спогади – цінне джерело історії, їх неможливо стерти з пам’яті серця.

Спогади Павленко Ніни Іванівни

Під час фашистської окупації я жила в селі Велика Лепетиха Запорізької області (зараз це Херсонська область). В 1941 році мені було 15 років. Я добре пам’ятаю ті події і той страх, який довелось пережити. Ми боялись вийти на вулицю бо німецькі солдати чіплялись до молоденьких дівчат.
Пам’ятаю, як німці зігнали всіх жителів до замінованого відступаючими радянськими військами стадіону. Підвели сюди зв’язаного чоловіка, згодом я дізнаюсь, що це був Дехтярьов. Фашисти заставили Дехтярьова повзти по мінному полю. Раз-пораз підривались міни, а чоловік все повз і повз поки не загинув. Люди стояли, дивились на це видовище і плакали, а потім фашисти нас відпустили і ми розійшлись по домівках. Життя людини для німецьких окупантів нічого не було варте. А у душі дівчини залишився гіркий спогад і страх за своє життя рідних і близьких.

Спогади Валерія Семеновича Пастернака

Коли розпочалась війна мою маму, медичного працівника, взяли на фронт. Я залишився жити з бабусею в окупованому Херсоні. Я пам’ятаю як плакав за мамою, як не вистачало продуктів, як боявся я фашистів, як ховались від них ми з бабусею у підвалі будинку. Одного разу я грався на подвір’ї. Була зима. Світило яскраве зимове сонце, яке сліпило очі. Раптом на подвір’я заїжджають на мотоциклі німецькі автоматники. Я від переляку заціпенів і став на подвір’ї, як укопаний. Один з німців націлив на мене автомат, а інший почав фотографувати. Не знаю, звідки взялись у мене сили. Щодуху я зірвався з місця і побіг до бабусі, вигукуючи: «Німці! Німці!». Ми з нею сховались у підвалі будинку. Німці нас не шукали. Той переляк коштував мені дуже дорого: цілих шість років я не промовляв жодного слова. Почав говорити лише у третьому класі. Війна відібрала в мене дитинство, але не відібрала віри в перемогу. Хай буде проклята війна і ті, хто її розпочинає і веде.

Спогади Ольги Георгіївни Ченишової

До війни я з мамою і сестричкою жила в Ялті. Евакуюватися через перевал ми не встигли і тому змушені були евакуюватись морем. На катер навантажили людей таким чином: хворих і дітей – у трюми, а решту людей – на палубу. Пам’ятаю як нас бомбили фашистські літаки. Ніколи не забуду той страх, який я пережила. Коли фашисти стріляли по катеру, люди стояли мовчки, від страху всі занімили. Проте Бог милував. Ми залишились живими. І досі я пам’ятаю пережите жахіття війни, страх за долю рідних.

Спогади Волошиної Людмили Сергіївни

Волошина Людмила Сергіївна народилася у місті Старобельськ у 1935 році. Коли розпочалась війна їй було трохи більше шести років. Перед її очима і досі стоїть табличка із словом «ТОД» – смерть, за порушення комендантського часу, за підтримку партизан і підпільників, за протиборство ворогу. Мама Людмили Сергіївни – Марія Вакулівна – була депутатом міської ради. Напередодні вступу фашистів у місто вона сховала у глибокому підвалі більшу частину міської бібліотеки. Людмила Сергіївна згадує, що перші книжки, які вона прочитала, були казки Бажова. Діти навіть в часи війни завжди знаходять собі іграшки. У дворі жили діти різного віку: від шести до тринадцяти років. Вони сиділи на даху будинку і граючись кидали на подвір’я кісточки абрикосів, часто ці кісточки чи випадково, чи спеціально падали на сковорідку кухаря. А коли так траплялось, то діти ховались за комин і спостерігали за здивованим обличчям кухаря, який у дворі на кабиці пік на сковороді млинці для німецьких солдатів. Цього кухаря і досі згадує Людмила Сергіївна із вдячністю. Діти були завжди голодними, а кухар мабуть співчував їм. Кожного разу, коли у дворі не було німців, він по одному запрошував дітей до підвалу і клав у маленькі долоні хліб та вершкове масло. Дитина повинна була з’їсти цей смаколик тут же, не виходячи з підвалу. Кухар прикладав вказівний палець до рота, що означало: «Ніхто про це не повинен знати». Часто він показував дітям фотографію своєї дружини і двох дівчаток і повторював: «Фрау, кіндер».
Людмила Сергіївна закінчили педагогічний інститут, стала вчителем німецької мови. Своїм учням вона читала безсмертні поезії Ґьоте, Гейне, твори яких були спалені нацистами та розповідала про людиноненависницьку політику фашизму та нацизму. Вона і досі здригається, коли у святковому небі Херсона спалахують феєрверки, коли діти граючись кидають петарди.
Отже, спогади про Другу світову війну, зокрема, про життя пересічної людини в умовах фашистської окупації України – це безцінне джерело вивчення історії України. Адже ми можемо дізнатись про життя в окупації через призму думок і почуттів дітей та підлітків, дізнатись про їх переживання, страхи, надії, сподівання. Спогади дають можливість більш детально вивчити даний період історії.

Розділ 2. Свідчення очевидців про Голокост на Херсонщині

Висвітлення трагічних сторінок Голокосту, усвідомлення уроків катастрофи європейського єврейства українським суспільством є актуальним завданням на сучасному етапі історичного розвитку української держави. Початок війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу та окупація гітлерівськими військами південноукраїнських земель збігається з початком третього етапу «остаточного вирішення єврейського питання», змістом якого стало методичне й організоване знищення євреїв в окупованих країнах. Таких масштабів цинічного і безглуздого винищення мирного населення історія людства не знала. Підтвердженням цього стали події на Херсонщині в часи нацистської окупації. Голокост (англ. Holocaust – усеспалення; Шоа (іврит) – катастрофа, нещастя) – загибель значної частини єврейського населення Європи (близько 6 мільйонів чоловік) внаслідок організованого знищення євреїв нацистами та їх поплічниками у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 рр. (в нацистській фразеології – «остаточне вирішення єврейського питання»).
Згідно з матеріалами перепису населення 1939 р. у Херсоні проживало 16145 євреїв – близько 17% населення міста.
Зважаючи на швидкі темпи нацистської окупації території Південної України, більшість євреїв не змогла евакуюватися та виїхати за межі регіону і опинилася в окупованій зоні. Радянськими владними структурами не робилося ніяких спроб організувати евакуацію єврейського населення у початковий період війни.
Південь України – сільськогосподарський регіон, один з регіонів, де в сільській місцевості проживала значна кількість єврейського населення. З початку ХІХ ст. створювалися єврейські сільськогосподарські колонії. В 20-30 рр. ХХ ст. їх перетворили на єврейські колгоспи. Події, що відбувалися в селах з перших днів окупації, розвивалися не менш трагічно, ніж у великих містах регіону. Більшість євреїв, які проживали в сільській місцевості, не мали можливості евакуюватися. так само, як і в містах, через 1-2 тижні після захоплення села чи селища до нього прибувала опер група або спец команда і розпочиналося знищення євреїв. Пам’яткою про цю трагедію є обеліск, споруджений на місці розстрілу. Варто зазначити, що абсолютна більшість мешканців села навіть не збиралися евакуюватися до приходу окупантів, бо не знали про антиєврейську політику Німеччини та перші факти масового знищення євреїв, що вже відбулися на цей час. Радянська преса не вважала за необхідне інформувати про це. З усіх жителів села врятувалися лише 2 сім’ї, котрі встигли виїхати до приходу окупантів.
Після визволення Херсона була створена комісія, яка розслідувала злочини фашистського окупаційного режиму. Зібрані комісією матеріали зберігаються у Херсонському обласному архіві.
З акту Херсонської міської Надзвичайної комісії з розслідування злочинів, скоєних німецько-фашистськими окупантами.
За 31 місяць свого панування в Херсоні німці здійснили страхітливі злодіяння: умертвили десятки тисяч людей – жінок, дітей, старих, військовополонених; тисячі дівчат і хлопців вигнаали в рабство до Німеччини; систематично знущалися над громадянами, били їх, грабували державну власність і майно цивільного населення, руйнували підприємства, комунальні споруди, школи та культурні установи.
Показання свідків, що бачили власними очима ці трагічні моменти історії єврейського народу
Єврейське населення було мобілізовано на важку, в більшості випадків принизливу роботу. Люди повинні чистити туалети, перевозити вантажі, запрягатись замість коней у вози, тягти машини з вимкнутими двигунами.
Всі євреї були зігнані в райони Фордштатської і прилеглих до них вулиць, так званих ГЕТТО, звідки вони не мали права виходити ні вночі, ні вдень.
За час свого перебування в місті німці розстріляли близько 12 тисяч євреїв. Серед розстріляних були відомі лікарі і вчителі міста: лікар-хірург Коган Я. В., гінеколог Азейшток І. М., вчитель Трейстер і багато інших. Не витримавши знущань, закінчив життя самогубством лікар-вушник Богуславський разом зі своєю сім’єю (дочка, син, жінка), та відомий всьому місту спеціаліст-терапевт. Все майно знищених людей присвоювали собі жандарми, поліцейські, гестаповці та німецькі чиновники.
Покази свідків:
Нестеровський Антон Кирилович, 1894 року народження, працював охоронцем фруктового саду сільськогосподарського заводу, розповів:
«Восени 1941 року, день точно не пам’ятаю, я заступив на зміну. День був сухий, теплий. Я сів під деревом і через деякий час помітив, що зі сторони сільськогосподарського заводу йде велика група озброєних німців. Частина саду, який я охороняв, та протитанковий рів були оточені. В оточені опинився мимовільним свідком і я. До 9 години до місця оточення під’їхали 7 вантажних машин, з яких були висаджені жінки, старики та діти. Тільки прибулих людей роздягли та підводили до рову. Один із німців почав відбирати дітей у жінок, піднявся неймовірний, несамовитий крик. Німець дістав з валізи бутиль, і підносив до обличчя дитини, дитя зразу ж вмирало і його кидали в рів на очах у батьків. Дорослих стариків і жінок роздягли до білизни, ставили до рову на коліна і з автомата розстрілювали. Розстріл продовжувався весь день. Так продовжувалось декілька днів».
Свідок Клерман Борис Володимирович розповів:
19 серпня 1941 року німецько-фашистьскі загарбники окупували Херсон. У перших числах вересня 1941 року в Херсоні німці створили гетто. Всі євреї були зігнані в район ринку (чотирьох Фордштадских вулиць), звідки вони не мали права виходити ні день, ні вночі. З 16 вересня розпочалися розстріли єврейського населення. За 31 місяць окупації в Херсоні було знищено близько 17 тисяч євреїв.
Свідок Плахова Євдокія Тимофіївна спостерігала знущання над євреями, яких гнали з херсонського гетто на розстріл в район протитанкових ровів села Зеленівка. «Їх били палицями» – пише вона. Її чоловік був настільки вражений цим жахливим видовищем, що осліп.
На родючих землях Херсонської області працювало понад 30 тисяч євреїв. 98 відсотків єврейського населення сіл Херсонщини – розстріляно.
Показання Гайченко Михайла, 1927 року народження, уродженця села Зеленівка: «…ми особисто бачили, як поранених добивали прикладами, кололи багнетами. Увечері, після закінчення розстрілу, рів був засипаний землею. Як тільки німці пішли, ми вирішили підійти і подивитися, що там творилося. Підійшовши до рову, ми побачили, що він був трохи засипаний землею. З-під землі виднілися руки і ноги, поверх землі було дуже багато крові» (показання з книги Б. Непомнящего «Херсон єврейський. Трагедії і долі»).
Серед переживших Голокост велика кількість тих, кого з великим ризиком для життя переховували місцеві жителі. Ці люди, не євреї, названі «Праведниками світу», врятували від загибелі десятки тисяч євреїв.
Треба відзначити велику кількість українців, які під час окупації під страхом знищення або заслання до концтабору переховували євреїв у своїх хатах. Також неймовірним був їх моральний подвиг, оскільки багато їхніх співвітчизників «здавали» своїх сусідів-євреїв з подальшим грабунком їхньої власності. Єврейська організація Яд Вашем визнала героями 1755 українців з числа тих, хто ризикуючи життям, рятував євреїв. Видатним рятівником євреїв був митрополит Андрей Шептицький.

Висновки

Підсумовуючи зміст роботи можна зробити наступні висновки, а саме:
 спогади очевидців дають можливість доповнити історію Другої світової війни;
 діти війни передають емоції, страхи, свої переживання тих років, що дає можливість краще зрозуміти внутрішній світ дитини в роки війни;
 діти війни, як ніхто інший, розуміють жахи війни і як ніхто інший цінують мирне життя;
 очевидці тих подій об’єктивно і не заангажовано, маючи дитячі спогади про війну, можуть об’єктивно оцінити події, що відбуваються на Сході України, в Донбасі;
 час окупації – це чорна ніч, це сльози і горе, це загибель тисяч, мільйонів ні в чому не повинних людей. До таких висновків приходять діти війни;
 не дивлячись на тортури, розстріли, переслідування діти війни вірили в Перемогу, в те, що фашисти будуть вигнані з рідної землі;
 фіксація місць масового знищення єврейського населення на Півдні України розпочалася лише у 80-90-х роках ХХ століття. У цей час були встановлені пам’ятні знаки з зазначенням кількості загиблих у с. Березнегувате, с. Романівці, с. Новополтавці, с. Воскресенського та ін. Встановлення цих пам’ятних знаків було свідченням того, що в історичну свідомість народу України повертається пам’ять про трагічні події Голокосту.
Наведені вище факти переконливо свідчать про особливий трагізм долі єврейського населення Південної України. На відміну від інших окупованих територій України, на Півдні євреї не мали найменшої альтернативи, яка давала їм б можливість вижити.
.