Роде наш красний – роде наш прекрасний

Ковтун Вікторія, 12 р.,Запорізький Січовий Колегіум, м. Запоріжжя

Я, Ковтун Вікторія Миколаївна, народилася 1 липня 2005 р. о 10.30 ранку у Шевченківському пологовому будинку № 3 м. Запоріжжя з вагою 3,300 кг. 53 см. Вся родина мене з нетерпінням чекала. Я була першою дитиною у батьків і першою онукою у своїх бабусь і дідусів.

Із пологового будинку мене привезли на Піски до Комунарського району, де я прожила 3 роки, доки не почала ходити до дитячого садку. Життя на Пісках я майже не пам’ятаю, але мама каже, що в мене там вже були свої постійні друзі.
У 2008 році ми переїхали на Бабурку до Хортицького району, де народилась і виросла моя мама, у ту ж саму квартиру. Росла я звичайною дівчинкою, була дуже прив’язана до мами, адже вона постійно була зі мною, вийшла на роботу, коли мені було 4 роки, бо я часто хворіла і ми змінили місце проживання, довелось і мамі шукати нову роботу. І було в мене з самого дитинства захоплення – малювати. Малювала я завжди, наскільки себе пам’ятаю, мені дуже подобалося і подобається це робити. Три роки я відвідувала дитячий садок «Сосенки », ходила на танці з 4 років. У2011 році вступила до першого класу ЗЗНВК «Злагода». Моя перша вчителька Бензелюк Анна Михайлівна мене навчила багатьом важливим речам, давала багато корисних порад вчила бути гідною людиною! Їй я завдячую і в тому, що навчальну школу я закінчила з Відзнакою про високі досягнення у навчанні.
У 2015 році мені пощастило вступити до Січового колегіуму в 5-А клас, класний керівник – Бойко Лариса Андріївна.
За характером я спокійна товариська дівчинка, весела, мрію знайти справжніх друзів, не люблю, коли люди брешуть та обговорюють за очі. Ходжу до 4 класу художньої школи, два роки ходила на хіп-хоп, але час із художньою школою перестав співпадати, і танці я покинула. В школі я теж ходжу на гурток малювання і на «Мистецтво бути красунею». Вдома допомагаю мамі прибирати, виношу сміття, допомагаю з молодшою сестричкою Іринкою, якій 4 рочки, граюся із нею, вчу малювати, доглядати за собою. Ми з Іринкою дуже любим одна одну, хоча іноді сваримося.
Мати бабусі Люсі – моя прабабуся Безсала (Хлібець)Параска Пилипівна (1921-2013). Народилася в Запорізькій області, с. Новозелене, де і навчалася у школі, після закінчення школи поступила у Токмацьке медичне училище, але за сімейними обставинами не довчилася там, бо поїхала працювати у м. Одесу. Потім працювала у м. Запоріжжі на військовому заводі до початку ІІ світової війни. 15 жовтня 1942 року моя бабуся Параска Пилипівна (я її називала – бабуся Паша)була насильно відправлена в Німеччину, де працювала на фабриці по виробництву патронів в місті Шлейзенгер до 06 квітня 1945 року, доки американці не захватили місто і не визволили їх. Тікали, обхопивши вагон руками, щоб не впасти, було важко, але добралися до Батьківщини у пошуках кращого життя, бо вірили і сподівалися !Через декілька років одружилася з Безсалим Іваном Тимофійовичем – моїм прадідусем, з яким прожила у шлюбі 46 років, мали двох дітей – сина Олексія та дочку Люсю (мою бабусю). Працювала більшу частину свого життя у народному господарстві до виходу на пенсію. Свою прабабусю Пашу я добре пам’ятаю тому, що коли я народилася, вона жила у бабусі Люсі на Малому ринку і ми часто тоді приїжджали до бабусі у гості, спілкувалися разом, я слухала історії життя моєї прабабусі, вона трохи няньчила мене, коли мама навчалася у інституті і привозила мене з двох місяців до бабусі. Померла моя прабабуся у лютому 2013 року у віці 92 років, коли мені було 8 років.
Мати моєї прабабусі Параски Пилипівни – моя прапрабабуся Хлібець (Соколовська) Євдокія Василівна 1890-1975. Народилася в с. Новозелене Запорізької області. Батьки були переселенці з Київської області. Була одружена з Хлібець Пилипом Пилиповичем (1887-1939) с. Новозелене – моїм прапрадідусем, мали восьмеро спільних дітей: 5 дівчат (Параска, Анюта, Євдокія, Надія, Катерина) і 3 хлопця (Федір, Пилип та Микола). Прапрадідусь Пилип Пилипович служив у Царській Армії, був унтер-офіцером. Хлібець Євдокія Василівна провела на війну трьох синів, які мужньо захищали Батьківщину, але не дочекалася. Хлібець Микола Пилипович загинув у Германії у квітні 1945 року, похований у Верхній Сілезії.
Він був розвідником і при виконанні останнього бойового завдання загинув. Дев’ятнадцятирічний хлопець не дожив до перемоги декілька днів. Дуже гарно малював, мріяв бути справжнім художником, але не судилося. Другий син Пилип Пилипович у званні політрука загинув під Каховкою Херсонської області у 1943 році.
Третій син Федір Пилипович з перших днів ІІ світової війни був льотчиком, проводив бойові вилети, бомбив фашистів.
У званні майора закінчив війну та продовжував перебувати на військовій службі. За загиблих на війні синів Євдокія Василівна отримувала пенсію по 10 карбованців за кожного.
Батько бабусі Люсі – мій прадідусь Безсалий Іван Тимофійович (1919-1990). Народився в с. Новомихайлівка Запорізької області, де і навчався у школі, а потім у Токмакському ФЗУ, де здобув професію токаря. Працював на заводі, доки не призвали до Радянської Армії у 1939 році. Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній Війні. Я їм дуже пишаюся ! Мав бойові нагороди: «За бойові досягнення», «За Перемогу над Німеччиною», нагороджений «Орденом Вітчизняної Війни ІІ ступеня». Був командиром розрахунку, мав воїнське звання – сержант. Повернувся з війни у 1946 році, маючи 5 поранень, рік відходив від контузії, але був живий. Одружився на Хлібець Парасці Пилипівні, дуже любив її все своє життя, особливо любив свою дочку Люсю (мою бабусю), був гарним господарем. Потім Іван Тимофійович працював токарем в народному господарстві, мав подяки і відзнаки: медаль «Ветеран праці» за добросовісну працю. Я дуже поважаю таких працьовитих людей і завжди намагатимусь не підвести свого прадідуся, хочу, щоб і він там пишався мною. Мій батько теж його дуже любив, бо він був хорошою людиною і гарним дідусем! Нажаль, він рано помер, задовго до мого народження, коли йому виповнився 71 рік.
Батько мого прадідуся Івана Тимофійовича – мій прапрадідусь – Безсалий Тимофій Семенович (1887-1922). Уродженець Запорізької області селища Новомихайлівка. Батьки його були переселенцями зі станиці Донського Козацтва, які переїхали на Україну всією родиною у пошуках кращого життя. Сам він служив у Царській Армії, а потім був учасником бойових дій в Громадянській війні. Де був поранений і від поранень у 35 років помер. На той момент його молодшому синочку – моєму прадідусеві було всього 3 рочки, і його дружина – моя прапрабабуся Безсала (Яцун Килина Іванівна (1887-1961), уродженка Запорізької області с. Вербове залишилася одна з п’ятьма дітьми. Вела домашнє господарство, доглядала діточок: Івана, Софію, Марію, Ганну, Євдокію. Маючи земельний наділ, який потрібно було обробляти, а працювати було нікому, приходилося використовувати дитячу допомогу. Маленького Івана 4-5 років садили зверху на коня, малий майстерно керував ним, тобто підганяв, а мати йшла слідом за бороною, таким чином йшла оранка городу та посів земельного наділу в полі. Ця земля була полита слізьми і потом бідної вдови. Згодом прийшов час, коли землю, коня та інвентар було відібрано в колективну (спільну) власність. Стало ще гірше. Дітей потрібно було одягати і годувати. В спадок від прапрапрадідуся Семена залишився дуже великий сад, який давав неабиякий прибуток. Влітку годувалися самі і робили запаси на зиму – сушили груші, сливи, яблука, ягоди, абрикос і зимою возили продавати в Донецьк і Маріуполь. На виручені кошти одягалися і підтримували домашнє господарство. Килина Іванівна дочекалася і сина Івана з війни, ще й виховувала його діточок, серед яких моя бабуся Люся. Ось таке життя було у жінок на ті часи.