Дмитро Донцов і Запоріжжя

Донцова Ольга, 18 р., Запорізький національний університет, м. Запоріжжя

Найбільшою містерією є слово.
Дмитро Донцов (1883-1973)

Ми часто не усвідомлюємо вагомість внеску тієї чи іншої людини у наше життя, життя країни, взагалі всесвітню історію. Точніше сказати – ми робимо спроби усвідомити, але повною мірою на це майже не здатні. Чому?

Найпростіше пояснити це на загальновідомому «ефекті метелика», коли найменша дрібничка змінює долю мільйонів, чи ж то усього людства. А що ж тоді може зробити одна людина, її внесок? А якщо це буде одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей в історії України ХХ століття?
Всі ми знаємо нині гучний термін «націоналізм». Одне слово довкола якого в наш час все частіше виникають, живуть, але, на жаль, майже не помирають, дискусії, диспути, суперечки, сварки, прості розмови чи ж то безліч інших дій, нерідко безглуздих чи пустих. Мало не кожен вкладає у це простецьке слово з одинадцяти літер і стількох ж звуків свій сенс, часто не дуже споріднений з «лексичним» значенням, яке можна зайти у звичайнісінькому «Великому тлумачному словнику сучасної української мови». Але хто ж першим вжив це слово, приживив його на українській ниві та дав ґрунтовне коріння? Дмитро Іванович Донцов.
Дмитро Донцов належав до тих людей, яким, за його словами, «і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика». І це дійсно так, бо ж заборона його творів радянською владою та переслідування будь-яких його родичів продовжувалися й після його смерті.
А народилася ця велика людина у нашому Запорізькому краї 30 серпня 1883 року, у м. Мелітополь. Прожив тут 17 років, до випуску з Мелітопольського реального училища. Після цього його зв’язок з батьківським краєм ніби майже обривається – доля занесла його далеко: спочатку Петербург, потім Галичина, Європа, Північна Америка. Та такий був час, доводилось втікати чи не світ за очі, спочатку від царської влади, а згодом й від радянської.
Ця людина мала непросту, тяжку долю, проте життя так і не змогло зламати козацького лицарського духу, винесеного з Запорізьких степів та дарованого Великим Лугом. За, здавалось би, доволі короткий час проведений тут він зміг увібрати у себе все найкраще, що міг віддати йому цей край.
Заклики, що лунали з його вуст були завжди чітко обґрунтовані. За спогадами сучасників, це була надзвичайно розумна, освічена і ерудована людина. З ним дуже важко було дискутувати. Хоча було і те, що він відчував майже інтуїтивно: «...дві засадничі речі (від котрих решта – “приложиться”) були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон...».
Він був з людей степового типу, поширеного на півдні України і, звісно, із цього виникало чимало пересудів з боку ворогів: наче має російське походження, російські впливи і російську ментальність. І хоча про його перебування у Таврії залишилося не так і багато відомостей, та те, що є, дає нам зрозуміти, як саме вплинув наш край на нього. Він згадує його і заперечує російські впливи на нього у листі до Євгена Маланюка, написаному 19 вересня 1931 року: «Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув......З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з “Истор(ического) Вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав’є де Метра, автора “Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була “таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – “Не в добрий час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями “штоса” і “гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?»
А якими тоді ж були впливи українські? На додаток до спогадів про родинну любов до читання українських класиків, Дмитро пише в тому ж листі: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці)».
Тож як людина, що відчула на собі вплив майстрів українського слова та лицарів українського духу на літературній ниві, могла не стати справжнім українцем з міцним козацьким духом? Можливо саме цей дух, відчуття справедливості та прагнення до справжньої козацької волі зробили з нього пізніше непримиренного борця за незалежність Української держави.
А що знають самі запорожці про нього?
Для кожного з нас Запорізька земля асоціюється з чимсь або кимось. Звісно, найперше – Хортиця, козаки, Дніпро, Великий Луг, Петро Ребро, Григорій Лютий, Марина Брацило і т. д. Але більшість гідних синів свого краю знають і цінують не так багато запоріжан. На жаль, так само склалося і з Дмитром Донцовим. Звісно, багато людей, зокрема науковців, письменників, просто людей освічених добре знають це ім’я. Більшість школярів хоча б раз за навчання, у 10-му класі, чули це ім’я. А чи запам’ятали?
В свій час я зацікавилася цим питанням, і почала просто розпитувати усіх своїх знайомих: а чи чули, знаєте, читали? Але картина виявилася досить сумною. Якщо серед знайомих викладачів, аспірантів, учителів, політиків чи просто людей непересічних переважна більшість була хоч трохи знайома з його творчістю, то інші часто не мали жодного поняття, хто це такий. Відмінники-школярі знизували плечима і казали, що десь бачили це ім’я на сторінках підручника історії, студенти ж найчастіше чули це ім’я ніби вперше. Що ж до тих запоріжан, що вже дуже давно закінчили навчання і зараз не є представниками верстви населення з гучними назвами на кшалт «інтелігенція» чи «квіт нації», то тут про постать Дмитра Донцова ніхто і нічого не знав.
Та й навіть ті, хто якимсь чином був знайомий із його творчістю, чи хоча б з назвами творів, нерідко зовсім нічого не знали про те, звідки ця людина. Чому? Напевно одна з причин у тому, що людям важко було навіть уявити, що Дмитро Донцов, чоловік із жорсткими націоналістичними поглядами, що ввів в Україні таке широковживане нині поняття як «націоналізм» і досить близько спілкувався з усіма видатними особистостями свого часу (вже не кажучи про знайомство з С.Бандерою ім’я якого чогось і нині чомусь наводить мало не жах на чималу частину населення сходу України), був із нашого рідного запорізького степу, який вважали й вважають нині тотально русифікованою територією. І найчастіше після довгого пояснення, хто ж це такий, можна було почути лише припущення, що ця людина із західної України.
Більше того, мало не єдине, на що спромоглася влада для вшанування цієї видатної людини у Запорізькій області – це відкрити меморіальну дошку у м. Мелітополь. І більше нічого.
Звісно, на заході і півдні України повага до нього набагато більша: на його честь названо вулиці у Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Ковелі, Коломиї, Стрию, а також 35-й курінь УПА імені Дмитра Донцова; у 2007 році для вивчення його спадщини було створено Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова (у складі якого, до речі, і досі немає жодного представника Запорізької області). Також 4 жовтня, у Львові на вулиці Миколи Лисенка була відкрита ще одна меморіальна дошка.
Але все це відбувалося далеко від нашого краю. Звісно, не можна заперечувати величезну вагу того, що зробив Дмитро Донцов для заходу України. Навіть перебуваючи в еміграції він продовжував тримати тісний зв’язок із верхівкою ОУН, робив все, що було в його силах для її підтримки у боротьбі і тоді вже все більше примарної мети – суверенності Української держави. І дійсно, дуже добре, що українці все іще пам’ятають про це, бо ж герої не вмирають доти, доки люди пам’ятають про них.
Та справа у іншому. Хіба у наші тяжкі часи наш край не потребує усвідомлення важливості свого внеску у становлення незалежної нашої держави? Хіба нашій молоді не потрібне патріотичне виховання? Кожен день ми бачимо на вулицях кожного населеного пункту нашої області молодих, впевнених у своїй правоті та сильних духом людей, нерідко навіть школярів, частіше – студентів, що свідомо роблять все, аби допомогти нашій країні та її громадянам вистояти, пройти через цей пекельний час. Але є і інші. Ті, що не розуміють, не усвідомлюють повною мірою, що саме відбувається зараз і чому варто так триматися за «затерту» ідею єдиної і неподільної України. І хіба варто їх звинувачувати? Діти пострадянської системи, батьки яких і самі іноді не мають почуття любові до своєї країни, патріотизму, розуміння справжніх цінностей та ситуації, не можуть бути інакшими.
Що саме може дати їм Дмитро Донцов? Для початку хоча б просту і, здавалось би, цілком очевидну відповідь, за що саме ми боремося зараз. Відчути те, що зараз настав переломний момент у цій боротьбі. Усвідомити, що такі саме проблеми мали українці і сто років тому. І, найголовніше, зрозуміти причину, що саме завадило нам тоді перемогти, і що може допомогти зараз.
Чому саме Дмитро Донцов? Важко пояснити, якщо ти не читав його творів. Просто назвати його пророком, певно, буде неправильно. Це людина, чиї слова навіть зараз, століття по тому, як висохло чорнило на папері, списаному ним, є досі актуальними. Жодна людина, що здатна мислити і відчувати, не може залишитися байдужою до них.
Говорячи про сучасне виховання молоді, не можна не згадати слова Донцова: «Запоріжжя – це була не тільки школа воєнного ремесла, а й школа характеру, гарту й моральної дисципліни! Тодішня еліта наша формувалася не під гаслом “ґраб наґрабленоє!”, – не в ідеях, що людина має до загалу лише права, але й обов’язки; що членів еліти добирається не після прикмет фаховости, або удаваної вірности якійсь програмі, лише після їх вартости, як людини; передусім формували характер, мораль і внутрішню дисципліну кандидатів такої провідної верстви». Звісно, ці слова сказані про виховання молоді на Січі і взяті з літературознавчих праць науковця. Але який глибокий сенс і настанову для сучасного патріотичного морального і фізичного виховання молоді Запорізького краю можна віднайти у них!
Дмитро Донцов – це один з тих авторів, яких варто читати всім, але про яких, в той же час, знають дійсно мало людей. Його постать слід частіше згадувати на уроках історії рідного краю, його твори слід використовувати вчителям для підготування конспектів до виховних бесід з учнями, цитати його слід вживати у повсякденному житті, друкувати в газетах й читати хоча б їх, якщо деякі люди не в змозі осилити його праці.
Оскільки саме він увів поняття «націоналізм», то така політика дозволить людям, поряд з іншим, нарешті зрозуміти першооснови цього поняття, його сутність, що дозволить, в свою чергу, загасити хоча б частину сучасних химерних конфліктів «на пустому місці» – через неосвіченість сторін, чи ж банальну нездатність їх правильно висловити свою думку. А знайомство із такою сильною і вольовою особистістю лише може надати сил до саморозвитку. Бо тільки так може постати сильна і незалежна ні від кого держава й нація.
Хоча при знайомстві будь-кого з життєвим, творчим і науковим шляхом Дмитра Донцова не варто використовувати занадто гучних епітетів та пафосних промов, бо ж окрім геніальності цієї людини нам варто донести до інших просту істину: такими особистостями не народжуються, ними стають. Звісно, природа дала йому силу духу й непереборну жагу до навчання й саморозвитку, проте геніальність – це лише 1% задатків і 99% праці. Варто дати зрозуміти людям, а особливо молоді, що кожен з нас має можливість зробити для себе, своїх рідних, Батьківщини, рідного Запоріжжя щось таке, що не зможе інший, іноді навіть набагато розумніший і талановитіший за нас. Але без ґрунтовних знань, без любові до нашої України та Запорізького краю, без віри у себе і сили волі ми не зможемо цього досягти. І це ми бачимо на прикладі Дмитра Донцова.