This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Мій родовід

Сорока Вікторія, 14 р., Дрогобицька гімназія, м. Дрогобич, Львівська обл.

Я народилася на співучій землі, де шумлять тополі й смерічки, де серед зелені вишневого садочка стелиться барвінок, а по городі розливається пахощами маковий цвіт і рум'янок, кукурудза розплітає довгі коси, десь біліє картопляний цвіт, а сонце зціловує роси з нього. Люблю пшеничні поля рідної землі! Золотом наливаються колоски пшениці і тягнуться до небесної блакиті.

Як хочеться обняти небо й землю! Вдихаю пахощі трав, усміхаюсь волошкам і чую, як лине по світу на шовкових струнах чудова мелодія — пісня нашого калинового краю:
Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Я — українка і цим пишаюся. Народилася ж бо щасливою та вільною у незалежній державі. Славна наша історія княжою добою, козацькими походами, змаганнями січових стрільців і т. д. Віками живе у ній дух гідних предків, які боролися за Україну і хотіли бачити її вільною та процвітаючою державою. В блідім небосяйві відцвілого життя повстає переді мною мій рід.
Нелегко мені, такій ще юній, писати про наших предків, яких я зовсім не знаю, але я сповнена до них глибокої поваги, тож набираюся відваги і починаю:
А рід мій став переді мною
Від діда-прадіда — ген-ген:
Лунала цитра давниною,
Словами давніх вже пісень.
Де тихо камінь зажурився,
Несамовито вітер тишу рвав,
Нестерпний біль в душі розлився,
Сльозами пам'яті сказав.
Там був кривавий бій, ревли гармати,
Як важко молодим вмирати!
І вдовин цвіт застелиться по полю.
Бувайте всі здорові, не тужіть за мною.
Тож чия це у полі могила?
Де та мати, що плаче за сином?
Чому доля життя поламає?
Чому серце за сонцем вмирає?
Зацвітай буйним цвітом, калинонько моя!
Чи побачу нарешті Вкраїни я волю?
Міцно твоє коріння обійму руками
Та буду поливати гіркими сльозами.
Мало котра родина не зазнала втрат у боротьбі за незалежність та волю України. Перша світова війна принесла велику руїну. Але саме в цей час найкраща і найсвідоміша українська молодь записувалася до Легіону Українських січових стрільців. Не одна могила замаїла на полі битви...
Жуків... Там було багато верб. Вічні, старі, похилі вже, а все ще живі, зелені і сумні. Щовесни одягалися в зелені листочки. Хилилися над водою, чимось зажурені і такі плакучі. Вже давно зникли з лиця землі. Вечоріло, а останній промінець гладив лице і щезав за сонцем. Затихла пісня по полях, а над водою постелився сивий туман та посріблилася росою левада. А потім ніч поклала на квіти бліду тінь. Дрімає квітуча земля. Тихо шумлять старі смереки, тихо заколисують старі спогади у моїй душі. Там, у старенькій хатині, колись вирувало життя. Поволі минали дитячі літа, а серце співало і рвалося вдаль, тільки доля розстелила свою дорогу.
Лише гомін з давнини, такий рідний та далекий... Там востаннє благословить дорогу життя батьківська рука, бо вже розлука хапає за руку долю. І так жаль рідних місць і тих минулих юних днів.
–    Прощай батьку ! – слабке відлуння котиться землею.
Летять ключами журавлі, курличуть тугою, немов тягнуть за собою щастя і радість. Лише чути в сірій далі крик розбитої душі, який затихає поволі в хмарах, разом із піснею журавлів.
На камені осідає зажура. Стелиться сива давнина, лише вітер тишиною повіває та шепоче. На камені прокидається біль душі. Кличе туга в далеке, забуте як сон, минуле.
Затягніть мені сумної
То голосно, то тихіше,
Музика приглушить біль
Та й моє серце заколише.
Спи, серце, спи, мого болю не буди!
Хай рвуться скрипки струни!
Грайте різко, безперестанку,
А ти, серце, спи аж до світанку.
Хай сниться сон у забутті,
Минулі весни дні,
Хай стелиться туманом
По стомленій душі.
Мій прапрадід Йосиф Левицький у цей час очолював парохію в Жукові, але приходство було зруйноване війною. Його троє синів, не задумуючись, записалися січовими стрільцями, тому що це була найкраща частина австрійської армії, яка хоробро билася з ворогом. Вони вірили, що в ході війни, або після неї, станеться диво: Україна стане незалежною державою, а тоді із січових стрільців можна буде створити Українську армію. Стоянка січових стрільців якраз пролягала у Бережанах, Жукові, Конюхах. Наймолодшому синові Івану Левицькому ще не було шістнадцяти років, як без відома батьків пішов у Вічність, загинувши в бою за Жуків. І сниться йому, молодому, воля в сирій землі.
На полях хилилися червоні маки,
По неспілих житах лежали солдати.
Спочивали тихо по столочених нивах,
Вдивлялося сонце в очі сонливо.
Дивувалась земля, чом червоні маки
Мінилися криваво, де спали солдати.
Дивувалося сонце, а небо ще дужче синіло,
Що солдати спали, що гармати гриміли.
Вітер віяв – заводив, хилив додолу трави,
Розносив по світу стрілецькую славу.
Брусилівська офензива руйнувала все довкола. Другим поліг середульший син — Ярослав Левицький, але не пристала до нього слава. По іронії долі, навіть ім'я твоє загубилося в сирій землі. Давним давно заросла у спогадах трава, тільки незабутим залишилося в моїй душі твоє ім'я.
Спи, мій Ярославе,
Не знайшов ти слави.
Сни про долю України
І про волю сни.
Ти побачиш, як вже скоро
Мрії здійсняться навколо:
Наша мати Україна
Стала вільна й нероздільна.
Спи, соколе, спи,
І ся не жури.
На могилі квітки
слізьми-кров'ю зацвіли.
Спи, мій милий, спи
І про тихе щастя сни.
На чужині без рідні
Спи у вічнім сні.
А найстаршого сина Йосипа закатували в сталінських таборах у далекому Сибіру в 1949 році. Під сніжним небом чужини лежать могили, не позначені хрестами. Лише на Україні засумує за ними червона калина.
І віє звідси вітер, та не шумом солов'їних гаїв, не несе калинову весну, а птахи, що відлітають, передають крик зраненої душі: “Прощавай, не вернуся додому”.
Судьба закинула мене
У чужини далекий край.
Прощай, рідна земле,
Недосяжний рай.
Прощавайте, тату, мамо,
Мої сестри милі,
Не буде кому вінка сплести
На моїй могилі.
Ніч закрила мені очі
В чужині далекій.
Ой холодно так лежати
У землі сирій, глибокій.
Не заплаче по мені
Мила чорнобрива,
Лише заросте травою
Самітна могила.
Оцих троє січових стрільців народилися в родині, де здавна любили українське слово, шанувалися всі українські традиції. Батько їхній о. Йосиф Левицький у 1894 році видав невеличку збірочку «Проби поетичні» під псевдонімом Лірвак Селюх у двох частинах. У нашій сім'ї є тільки перша частина. І ось перший вірш із цієї збірочки був занесений у читанку “Рідна мова” як матеріал для вивчення. Цей вірш вчив дітей любити свою Україну:
Знаєш, брате, край цей рідний,
Дорогу цю вітчину,
Край великий і багатий
Україну – Русь святу?
Любиш люд цей, милий брате,
Що під грубим сердаком
Криє серце так багате
Чеснотою і чувством.
Любиш ті прегарні співи
Так веселі і тужні,
Що на звук їх не вдержишся
Від сміху і від слези?
О! Цей край, і люд, і співи –
Ці сокровища святі –
Бережи їх, милий брате,
Над життя своє люби.
І останню каплю крови
У добро цих скарбів дай;
Сили всі неси їм в жертву,
Жий для них і умирай.
А от збірочку мій пращур видав, можна сказати, випадково. Було це так: зібралося гарне товариство тогочасних письменників та поетів, серед яких був Іван Франко, Клементина Попович-Боярська, яка була найстаршою рідною сестрою моєї прапрабабусі Марії Левицької з Вишневських.
На цьому вечорі дідусь засперечався, вже не знаємо з ким, і сказав, що він також зможе похвалитися виданою книжкою. Ніхто в це не хотів повірити, але в 1894 році вийшла його збірка. Мій предок виграв заклад. Всі почали просити, щоб він продовжував писати, але він з цього тільки посміявся і сказав: «Я вам довів, що можу писати, а дальше мене це не цікавить». Йосиф Левицький був надзвичайно талановитим та товариським. Він гарно співав, вмів грати на декількох іструментах, зокрема на цитрі, дуже гарно малював.
Мій прапрадідусь був сином священника- каноніка Івана Левицького, який за свої заслуги перед народом, державою був нагороджений гербом та іншими почестями. Похоронений в селі Гостів, бувшої Станіславської області. Отець Йосиф Левицький працював на Буковині, а після 1900 року в Жукові, який тоді вважався кращою парохією в деканаті.
Йосиф Левицький багато роздумував над долею українського народу. У своєму вірші „Думка весняна” він висловлює свій жаль з приводу того, що бачить свій народ пригнобленим, а справжнім щастям для нього є краща доля і воля простого люду, адже він так любив своїх працьовитих хліборобів:
Йосифу Левицькому подобалися козаки, адже це були вільні, незалежні, сміливі люди, які не корилися чужинцям, не терпіли свавілля польських панів. Відважні козаки були вірними захисниками українського народу. Свою поему „Гетьманові” мій прапрадід присвятив саме подіям Національно-визвольної війни 1648-1657 рр., коли українці під проводом Богдана Хмельницького прагнули визволитися від панування польської шляхти. Він щиро захоплювався людьми, які цінували свободу:
Подружились козаки
З волею на Січі,
Много жили літ вільні,
І не раз, не двічі
Пробували їх тяжкі
Браття-вороженьки
Розігнати: не дались
Сірі козаченьки.
Український народ прагнув визволення. На його чолі став Богдан Хмельницький. Вся Україна запалала, піднялася проти своїх ворогів, а польська шляхта, охоплена величезним страхом, втікала на свою батьківщину. Саме завдяки цьому гетьманові збулася віковічна мрія відродити свою державу. Тільки вороги не могли змиритися із визнанням України незалежною, тому війна з Польщею не припинялася. Вона дуже виснажувала молоду державу, потрібен був надійний союзник. Богдан Хмельницький вважав за краще мати союз із православними християнами-московитами. У 1654 р він скликав раду у Переяславі, на якій козаки підтримали українсько-московську угоду, відповідно до якої Україна приєднувалася до Московського царства на правах автономії. І як показав час, цар зовсім не збирався дотримуватися невигідних йому обіцянок. Саме в поемі “Гетьманові” Йосиф Левицький дає свою оцінку цій угоді:
Аж віддав їх сам гетьман
—    Лицарів хоробрих —
Та у руки
Чужинців недобрих.
З ними увійшов і люд,
Славна Україна,
Воля, доля, — все під кнут,
Наче худобина!...
Ой, гетьмане, у землі
Не дізнаш спокою,
Поки нарід бідний твій
Плаче сиротою.
Поки народу сему
Воленьки не стане —
Мучитись, страждатимеш,
Батьку наш гетьмане!
Йосиф Левицький багато думав над роллю гетьманів в українській історії та над ціною їхніх помилок для народу:
Помер отець Йосиф Левицький в 1931 році. Похоронений в Жукові, поряд з церквою, в якій служив своєму народові. Байдужа була слава моєму прапрадідусеві. Він твердо знав, що далі про це все скаже моя бабуся:
Та не скажіть,
Що плакати за мною ніхто не буде.
Чи ж то конечно мусять плакать люди?
Он з неба сльози полились дощами,
А там землиця заросилася сльозами.
І гори огорнулись димом і туманом,
Покрились жалібним густим саваном.
Хіба ж не щастя це, що в нагороду
За цю земну мою пригоду
Родилась зіронька на небокраї
І так весело, так всім радісно моргає.
Дружиною мого прапрадіда Йосифа була Марія з Поповичів. Її рід знаменитий трьома єпископами. Один з них – єпископ Попович –був на Угорщині. Другий – Сильвестр Сембратович – греко-католицький митрополит, з 1895 року – кардинал, резидент Ватікану в Галичині. Третій архієпископ – Григорій Яхимович, фотографія якого знаходиться у нашому сімейному альбомі. Він був професором українського університету, ректор духовної семінарії Перемишльської, єпископ, опісля – митрополит львівський Галицької митрополії з 1860-1863 рр.. Похоронений в крипті церкви святого Юра. Якщо заглянути ще десь дальше, то рід сягає корінням до славного роду Лігендзи.
Моя бабуся часто переповідала мені історію кохання прапрабабусі. Іван Франко був частим гостем у домі Поповичів, а причиною його відвідин була Клементина – українська поетеса, з якою був у дружніх відносинах. У родині всі знали, що пісня „Ой ти, дівчино, з горіха зерня” була присвячена їй. Саме такою дівчиною з колючим терням у серці, яка ранила гострими словами, як бритва, була Клементина Попович.
Кохання... Яке дивне почуття... Обпече душу, зранить серце, нівечить розум. Як руйнівний смерч заполонило всі думки, всю сутність людської душі. Солодке і гірке.. Його шукав Франко в очах Клементини та не зумів знайти. Була тільки дружба. Він допомагав їй друкувати її твори.
Але була у Поповичів ще одна донечка – Маруся, яку всі ніжно називали Мінусею. Коли Франко вперше відвідав їхню оселю, то дівчині вистарчило лише одного погляду, щоб її серце втопилося в його очах кольору захмареного неба. Як світло від блискавки, були для неї ті короткі зустрічі, яких довго не могла забути. Вона могла годинами слухати Франка і отримувати насолоду від його слів. І тоді ніщо не могло захмарити її щасливої посмішки. Тільки тихо і непомітно пройшла Мінуся повз Франка, як тінь. Чому його кохання не заплуталося в її чорній довгій косі? Чому він не бачив в її голубих очах того болю, яким палало її серце від нерозділеного почуття? Оте чому все життя мучило Мінусю. Тільки сльоза стікала осіннім дощем по шибці її віконечка, змиваючи болючий слід кохання. Зорі сіяли в блакиті Марусиних очей, коли вона слухала, затамувавши подих, Франкові роздуми про життя. Одне кохання зустрів поет, а мимо другого пройшов, не помічаючи. А воно жевріло надією. Стояла Мінуся, як прибрана цвітом калина, жадна палкого кохання:
Клементина все чекала на принца з казки. Ним став священик Боярський. Це був високий, поставний красень, до якого відразу приклеїлася кличка „Аполлон”. Як у майбутньому він познущався з Клементини! Постійно дорікав їй Франком, доводячи її до божевілля. І куди ж поділася ота дівчинонька „з горіха зерня”? Не раз і не два згадувала Клементина свого товариша-поета з душевним болем. І слова її вже не різали, як та бритва, а сама поступово зів’яла, як та квітка при дорозі.
А як Маруся? Вона була щасливою, коли слухала Франка, думала про нього. Її серденько гучно билося, коли він приходив і приносив із собою світло сонячного дня і радість:
Ввійшло сонце в мою хату,
Аж з повним відром.
Розсипало бризки златі
Над моїм вікном.
Сіло сонце на столі,
Потім сіло на вікні.
Розкидає квіти-блиски,
Заглядає до колиски.
Моє щастя біля мене,
Моє щастя в моїй жмені.
До грудей я пригортаю квіти чарівні,
Квіти сонячні, сердечні, квіти золоті.
Тужила Мінуся. А дівоча доля яка? Видали заміж за священика Йосифа Левицького – гідна та достойна партія, як вважала родина. І стала Маруся попадею. Народилося в неї восьмеро дітей. Це вона була матір’ю Івана, Ярослава та Йосипа Левицьких. Разом зі своїм чоловіком вони виховали гідних синів своєї вітчизни, які загинули за волю України.
Вибралися сини на чужину, де зустріли багато горя і лихую долю, тільки материне серце огорнула гірка розпука. І плакали очі її гіркими сльозами, коли згадувала своїх дітей.
Відлітали мої мрії ген в далеку даль,
Я ридала у снах ті їх, тільки в душі жаль.
Прилетіло квіток море розвіяти моє горе,
Білих-білих, як кохання, повернути мрій зізнання.
Тож вшануймо тих, хто згубив найдорожче, що мав, — своє життя, а сам пішов у Вічність та забуття. Ні, ми не маємо права забувати героїв, які полягли за неньку Україну. Ми — українці, і це нас єднає. В нас воля одна, в нас завзяття живе, що кличе нас до нових звитяг. Ми повинні йти, як заповів наш Великий Каменяр, “ в одну громаду скуті”.
Не забуваймо, якого ми роду. Від кожного із нас залежить, якою буде наша Україна завтра. Не будьмо сліпими, котрі не бачать ні сонця, ні людей! Не будьмо глухими, котрі не чують ні співу пташиного, ні голосу людини! Не будьмо німими, що не можуть висказати голосу свого серця! Ми були, є і будемо єдиною нацією. Нас ніхто не подолає і не розділить.
Я люблю свою солов'їну мову і хочу, щоб вона звучала в кожній українській родині:
Україно люба моя,
Моя рідна ненько!
Твоя мова милозвучна,
Співа соловейком.
Рідне слово я ввібрала
З молоком матусі,
Як пісні мені співала,
До нього горнуся.
Серед степу дорогою
Колосся співає.
Як не дивно, українською
Мені промовляє.
Сонце ясне обіймає
Та промінчики пускає,
А згори блакить небесна
Рідним словом всіх вітає.
Як іду зеленим гаєм,
Солов'я стрічаю,
Щоб любили свою мову,
Так почав свою розмову.
Там букетик незабудок
Полянка підносить.
— Не забудьте рідну мову, —
Усіх вона просить.
Рідне слово скрізь лунає,
В кожній хаті всіх єднає.
І держави не здолати,
Якщо мови не відняти.
Тож любімо свою мову
Усім своїм серцем,
Бо здобули з нею волю
Й ходили на герці!
Я хочу жити у вільній країні!
P. S. У роботі використані власні вірші (“Мій рід”, “Спи, мій Ярославе”, “Вій, вітроньку вій”, “Шуміла калина”, “Ввійшло сонце в мою хату”, “Відлітали мої мрії”, “Рідна мова”), вірші Олени Богонос — сестри Івана, Ярослава та Йосипа Левицьких (“ На полях хилилися червоні маки”, “Судьба закинула мене”, “Затягніть мені сумної”, “Я іду в тривожних мислях”, “Не хилися наді мною у печалі”), Лірвака Селюха (“Знаєш, брате, край цей рідний”, “Думка весняна”, “Гетьманові”), вірш моєї бабусі Ганни Сороки “Та не скажіть”.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123