Маловідоме з біографії Василя Стуса (шляхами поетового колимського «три літа»)

Малиняк Вікторія, 16 р., Калуська гімназія, м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Вступ

Не лякає тебе полум’я блискавки,
Не страшить глибочінь моря бурхливого.
Григорій Сковорода

Траєкторія руху падаючої зірки в пам’яті Всесвіту не зникає. Василь Стус – зірка незрівнянної величини на небі нашої пам’яті. Вона не повинна загаснути, бо її світло випромінює таку вібрацію, яка благодатно впливає на розум і почуття тих, хто ідентифікує себе вільною людиною. Життєвий шлях поета – це ненаписана поема боротьби добра зі злом, ненависті з любов’ю, людяності і тоталітарної жорстокості, лицарський подвиг за істину, ім’я якій – Україна.

Приходять і відходять псевдоідеали, які зазнають краху при зміні режиму, та через сито історії не розвіюється справжні людські вчинки і чесноти, вони витримують усі негоди і вітри і осідають на дні людської пам’яті, як золоті крупинки, для вічності, зберігаючи критерії найвищої проби життєстверджуючого начала, за яким людство вчиться крокувати до вершин свого духу.
Даний пошуковий проект побудований на основі розповіді Островерх Тетяни Миколаївни про її спілкування із Василем Стусом на Колимі в той час, коли поет перебував там, працюючи на золотих копальнях як засланець. Селище імені Матросова – відоме місце перебування поета – трирічний період ув’язнення, холодне замкнене коло, з якого можна було вирватися лише думкою. Тут він зустрів добрих і підступних людей, ще раз побачив обличчя ненависті і любові, відчув фізичні недуги виснаженого організму і силу нескореного духу. У холодну пустелю, куди його кинуто було на виживання, до нього не забувала приходити муза, плоди якої нищили, але дещо, на щастя, й збереглося. Поезія магаданського періоду має свій особливий акорд – суворий і ніжний, філософічний і глибокий за змістом, теплий мотивами віри і любові за критеріями: Україна, людина, воля. Ідейно-художній зріз цих віршів допомагає побачити органічну єдність автора і ліричного героя, силу поетового слова.
Важливу роль у даній роботі відіграли матеріали дослідників життя і творчості Василя Стуса про колимський період ув’язнення, щоденникові записи самого автора. Саме три роки в Матросово, як у Т. Шевченка три літа, вплинули на світовідчуття поета, на політ його сміливої думки, вони стали об’єктом спостережень і узагальнень матеріалів, зібраних у цьому проекті, поштовхом до якого послужили спогади очевидця. Падала зоря, її падіння нетерпляче намагалися пришвидшити, але вона не зникала, бо накреслювала своє ім’я на вічні віки в безмежності, щоб любов і справедливість не загубилися у суєті людських ідеалів, щоб не змаліла людська душа на дорогах життя.
Розділ 1. Мікрокосмос замкнутого простору душі
1.1. Василь Стус на Колимі

І як мені, Господи, як мені жить?
Василь Стус

5 березня 1977 року Василь Стус прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу. «Ось такі сопки (гори) оточують моє селище, де я вже два тижні призвичаююсь. Зовсібіч – сопки, за горбами нічого не видно, нічого й не чути. Фауна вічної мерзлоти. Флора – так само. Мушу й сам навічно змерзнути, аби призвичаїтись», – пише поет про своє прибуття до приїску ім. Матросова у листі до сестри 31. 03. 1977 року.
Нема ніяких сумнівів, що при обранні місця заслання діяв певний розрахунок: віддаленість, що майже виключала можливість особистих контактів з однодумцями, і суворий клімат, тяжка праця, специфічне оточення – все це мало б негативно впливати на стан його здоров’я.
Не дивлячись на інвалідність (через півроку після резекції шлунка), його поставили на роботу шахтарем до рудні Матросова. Переслідування продовжуються, несанкціоновані обшуки, вилучення написаного, що викликало підозру КДБ, ні хвилі на самоті з собою, постійна загроза провокацій. Він перебував на справжній війні і витримав її. М. Коцюбинська писала: «Я дивувалася, як він – ослаблений, виснажений нервово, з хворим серцем, з третиною шлунка, яка лишилася йому після операції, – міг витримати таке навантаження». Друзі поета відзначали, що страшний побут на Колимі, знущання, переслідування, провокації «сусідів», цькування були гіршими, ніж у таборі, після чого останній здавався раєм. У таборі більшість «зеків» – то люди близькі за духом, на колимському засланні – люті вороги.
Саме в таких умовах відбував трирічне заслання Василь Стус (його привезли сюди під конвоєм 5 травня 1977 року, а вивезли теж під охороною – 11 серпня 1979 року). Селище Матросово – це створена природою в’язниця, яка з усіх боків затиснена високими сопками, і від цього мимоволі здається, що ти на дні вузького й глибокого провалля. Старожили цих місць говорять, що без горизонту, без можливості дивитися вдалину, очі швидко звикають до близького бачення, і тому тут у людей раніше, ніж в інших місцях, розвивається короткозорість.
Василь Стус працював машиністом на руднику, де на 200-метровій глибині після того, як прохідники зривали вибухівкою кам’яну породу, він відгрібав її скреперною лебідкою з вибою. Потім руду завантажували у вагонетки й вивозили до ствола шахти для підйому на поверхню. Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить біля 50 кг, штанга до 80 кг. Респіратор за півгодини стає непридатний: він стає мокрим і вкривається шаром пилу. Тоді його скидають і працюють без захисту. Молоді хлопці за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. Поет у своїх щоденникових записах зробив такі нотатки:
«Я повертався до гуртожитку і падав як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало».
«За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу, немає сухого рубчика – вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря».
«Травматизм на рудні досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву, то попав під вагонетку, перебиті руки, ноги, ребра – чи не в кожного шахтаря».
«Лікарня практично не існує, медична допомога – так само. Дантиста чекають по два – три, а то й більше місяців. І коли він з’являється, то хіба для того, аби вирвати зуби. Тим часом майже всі в’язні хворі».
Почалося цькування, Стуса намагалися змусити написати покаянного листа і стати після цього таким, як багато інших. Підбурювали людей до демаршів із закликами:
«Для нас образливо сусідство зі Стусом тут, на Колимі.. »
«І звідки такі беруться?»
«Так переді мною в усій повноті вималювався образ людини, якій ненависне все радянське: люди, порядки, закони…»
«Чого йому не вистачає?»
Журналістка Артеміда Супряга розпалила вогонь ненависті до поета на сторінках горезвісної газети «Ленинское знамя», звівши на нього наклепи, фальсифікуючи факти і ситуації, перекручуючи почуте, виливаючи на голову поета стільки бруду, від якого їй і самій моторошно стане через кілька десятиліть.
Після публікації статті «Друзья и враги Василя Стуса» в райгазеті «Ленинское знамя» в номерах за 22 і 29 липня, а також за 3 серпня 1978 року були надруковані «відгуки трудящих» під такими заголовками: «Возмущению нет предела» (автор – годинниковий майстер В. Ушаков), «Хлебнул бы моего лиха... » (автор – інженер ТСУ В. Каковський), «Народу нужны дела» (автор – бригадир прохідників М. Андреєвець), «По какому праву?» (автори – прохідник А. Глушко (за дорученням бригади 116-ї шахти), а також гірні майстри 3. Шеченко, А. Рулеєв, В. Логвиненко, В. Долгушев, Н. Заманов, Г. Філін з приїску «40 лет Октября»), «Сильны тем, что едины» (автор – А. Смирнов), «Стыдно за земляка» (автор – С. Пєшкова), «Чего ему не хватает?» (автор – Т. Опанасенко). Такими ж «перлами», як і в статті Артеміди Супряги, поет був щедро осипаний і в цих «відгуках трудящих»:«Успехи украинского народа, как и всех других народов СССР, не по нраву разного рода идеологическим диверсантам, окопавшимся за рубежом, потому они и клевещут на нашу действительность. Им в унисон клевещет и Василий Стус, хотя кто-кто, а уж он-то как гражданин СССР в течение сорока лет своей жизни пользовался такими правами и свободами, о которых трудовой люд буржуазных стран может только мечтать! И ему ли быть недовольным Советской властью?!». «А какая польза от бездельника, который мало того, что сидит на шее народа, да ещё и клевещет на него, как попугай, повторяя заокеанские бредни об ущемлении прав и свобод в СССР?!». «Много у нас в бригаде было разговоров о Стусе, а споров не возникло. Все мнения сошлись: дряньчеловечишка, и откуда только такие берутся!». Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журналістські обов’язки Супряга, забезпечена бронею КДБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із Транспортного. — «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей».
Після публікацій у «Ленинском знамени», відгуків трудящих у Будинку культури відбулися збори трудового колективу рудника ім. Матросова, на яких Василя Стуса звинуватили навіть у тому, що він у своїх віршах проповідує війну, бо підбурює американських імперіалістів напасти на мирний радянський народ так, як це зробили фашисти в 1941 році.
Весь цей сценарій розроблявся органами КДБ, а виконувався руками журналістів і робітників. Головна мета цього навального психологічного тиску – зламати Василя морально.
Смерть Василя Стуса 4 вересня 1985 року в концтаборі «Перм-36» підтвердила його моральні критерії і зробила його життя долею, якій не позаздриш, але вона надзвичайно потужна і цілеспрямована, а тому й притягує до себе, ніби магніт.
Журналіст Микола Харієнко зустрівся з Супрягою, цей діалог натякає на каяття грішниці, але, на жаль, не перед ним, Стусом, кого образила, принизила, хотіла розтоптати:
–    Артемідо Степанівно, як ви оцінюєте свою статтю «Друзья и враги Василя Стуса»? – запитає її журналіст Микола Харієнко. Після тривалої паузи пані Супряга скаже розгубленим голосом:
–    Я не хотіла б, щоб моє ім’я згадувалось у вашій статті. Мені соромно… Ми всі тоді були іншими. У моїй статті про Стуса багато чого подописував мій редактор газети, але я вже не пам’ятаю, які саме абзаци. Хіба ж тоді хтось думав, що Василь Стус стане національним героєм України... Але коли так сталося, то хто ж тоді я виходить? Мені прикро за всю цю історію…
Як виявилося, готуючи таку велику й розгромну статтю про поета, Супряга навіть не зустрічалася з ним. А це суперечило навіть правилам радянської журналістики.
 
1.2. Слово очевидця. Вона спілкувалася з поетом
У скрутні дні фізичних недуг зустрілася Тетяна Миколаївна Островерх з поетом, не знаючи, хто перед нею; їй просто по-людськи стало його жаль, захотілося допомогти і підтримати, за що він заплатив великою вдячністю, зворушивши її серце назавжди.
Тетяна Миколаївна Островерх нині проживає в м. Дніпродзержинську, працює фармацевтом в одній із аптек міста. Ще в молоді роки довелося з сім’єю помандрувати у далеку подорож на заробітки. Матросово Магаданської області – відомий клондайк, де добували золото й срібло. Важка ця праця, виснажлива, але молодість брала своє, труднощі не лякали. На копальнях працював чоловік, а їй трапилася робота за професією.
Ось так вони й зустрілися віч-на-віч. В аптеку зайшов незнайомий чоловік, ввічливо привітався і попросив продати термометр для вимірювання температури тіла. У ті часи шалених дефіцитів не те що термометрів не було в достатній кількості, але й найнеобхідніших ліків. Однак цей чоловік чимось не пояснюваним, на рівні підсвідомого, викликав у жінки особливу людську заклопотаність і співчуття.
– Термометри давно не поступали в продаж, але якщо вам вкрай потрібно, то зачекайте хвильку, я спробую допомогти, погляну по всіх наших комірчинах, – сказала фармацевт.
Пошуки тривали не безуспішно. Один-єдиний термометр знайшовся. Вразила вдячність, підкреслена увага до послуги, яку чоловікові було надано, хоч це ж прямий посадовий обов’язок аптекаря, здавалося б, нічого в цьому незвичайного не було.
Він прийшов знову. На цей раз попросив ліків від кашлю, головного болю та від болю в шлунку. Тетяна Миколаївна сказала, що варто звернутися до лікаря, адже за його призначенням варто приступати до лікування. На це отримала відповідь:
–    Я не маю ніякої медичної допомоги, за рішенням лікарів, – цілком здоровий.
Прикро було це чути, і пані Тетяна запропонувала ліки, що продають без рецепта: антибіотики, фестал, в’єтнамську зірочку, що була на той час у великому дефіциті.
Наступна зустріч відбулася через кілька тижнів. Василь Стус зайшов в аптеку знову за деякими ліками.
–    Пані лікарко, чи не змогли б ви мені знову допомогти? – запитав, здавалося, весело і бадьоро.
Тетяна Миколаївна, посміхнувшись, виправила:
–    Я не лікарка, я аптекар.
На що поет відповів:
–    Лікарка! Лікарка! Ви мене поставили на ноги.
Тетяна Миколаївна вже знала, що перед нею поет-засланець, бо селище маленьке, і чутки швидко поширюються, всі мешканці знають один одного. А ще як можна було не здивуватися, чуючи красиву українську мову з вуст цього чоловіка і не поцікавитися, хто ж він. Хоч біля 80 відсотків населення складали українці, але всі послуговувалися російською мовою. Коли ж почула рідну, то відразу переходила на неї. Однак не тільки цей факт вражав. Особлива шляхетність, вишуканість, а надто вдячність, коли дякував і на очах були сльози (пані Тетяна лиш потім зрозуміла, що ця людина давно не бачила розуміння і співчуття, то й елементарна теплота стосунків викликала такі емоції, аж до розчулення ).
Гуртожиток, у якому проживав Стус, стояв через дорогу від аптеки. А тому доводилося зустрічати його на вулиці частенько, але за яких би обставин це не відбувалося, поет завжди кланявся і вітався неодмінно: «Пані лікарко, добрий день!» Іноді бачила на віддалі через дорогу поета, думала не помітить, та де там, він голосно і шляхетно вітався з жінкою, постійно підкреслюючи свою повагу.
Добрий приятель сім’ї Островерхів, Анатолій Мезенцев, деякий час проживав у кімнаті разом з Василем Стусом. Він розповідав, що спочатку хлопці насторожено сприйняли свого співмешканця, довідавшись, що він «політичний» (це слово магнетично шокувало тодішніх людей: ідеологічна отрута, якою годували змалечку, засліплювала розум і почуття, паралізувала творче мислення, роблячи людину зазомбованою на псевдокритерії соціальної вартісності і гідності за шкалою тодішніх суспільних вимірів). Однак через певний час зрозуміли, що перед ними талановита, чесна, принципова людина, і всі в душі його підтримували. Поет часто читав свої вірші. Звичайно, хлопці не були великими цінителями і знавцями поезії, але розуміли, що це прекрасні вірші, вони їм подобалися і викликали почуття симпатії до їхнього автора.
Той же Анатолій Мезенцев розповідав Тетяні Миколаївні, що він працював у одній бригаді із Стусом. Трапилося одного разу, що на складі були відсутні противібраційні рукавиці і черевики, без яких виконувати підземні буріння було вкрай важко. Без цього спорядження у шахтарів німіли кінцівки рук і ніг, вони відчували слабкість і біль у всьому тілі, однак бригадир наказав працювати, бо план мав бути виконаний, а бригада була в числі передових. Обіцяли якнайшвидше забезпечити противібраційним знаряддям, однак треба було трохи почекати. Тут своє слово сказав Стус, порадивши не йти на роботу, тоді, мовляв, миттю забезпечать їх необхідними амуніціями. Знервовані і збуджені робітники спочатку гаряче підтримали цю думку, але поступово шал перейшов, і «здоровий глузд суспільно свідомої» людини дав наказ на відставку такого рішення, хоч, звичайно, були тут невидимі пожежники, які уміло загасили полум’я. Після цього інциденту Стуса перевили в іншу бригаду.
Тетяна Миколаївна розповіла, що Стус був гарним молодим чоловіком, високого зросту, з розумними очима, строгим і вольовим поглядом, у якому, як стріла у тятиві з-під повік, стриміла глибока ніким не прочитана думка, бо погляд його був загадковим, але болючим, щось у ньому віддзеркалювалося, що важко було прочитати.
Пані Тетяна пригадала історію, яка зіпсувала її непогані стосунки із начальником пошти Ніною, так вона її назвала. Одного дня, йдучи на роботу, вона зустріла Ніну і перекинулася з нею кількома словами. В цей час прямував до гуртожитку Стус і, як завжди, підкреслено ґречно привітався. Ніна була вражена. Вона відверто висловила своє обурення таким знайомством, сказавши, що з такою людиною вітатися непристойно, всі знають, що це небезпечна людина, український націоналіст і, мовляв, вона ще свою думку аргументує, а зараз дуже поспішає.
Незадовго трапилася нагода. Пані Тетяна зайшла на пошту відправити денну виручку за переказом, а Ніна ітригуюче запросила на щось подивитися. Тут була комірка з посилками, бандерольками тощо. Ніна емоційно вигукнула: « Ану подивись, бачиш оці бандеролі і посилки? Думаєш, кому адресовані? Та це ж твоєму доброму знайомому, що так розкланюється з тобою на вулицях. Подивися на адресатів! Тут і Канада, США, Німеччина, глянь – можна вивчати географію. Подивися на вміст: тут і паштетики, і кава, і якісь заморські консерви, бульйонні кубики, теплі речі. Що скажеш?». На полиці стояли розкриті 5-6 в яскравих обгортках маленьких посилочок, там справді були крихітні баночки різноманітних рибних і м’ясних консервів. За визначеним розпорядженням, усі речі перевірялися за списком, щоб не потрапили заборонені предмети. Тут, на пошті, ретельно переглядали все, що вміщували в собі посилки, адресовані Стусу. Ніну найбільше обурювало те, що це посилки з-за кордону, що є якась людина, яка користується цими подачками, за які треба платити певною ціною. Хоч тут же жінка сказала, що всі вони смачні, бо Стус не раз пригощав працівників пошти і її особисто. Така роздвоєність у жінці вразила, а надто, коли вона застерігала, що не варто жаліти того, хто ось так себе поводить, за що й несе покарання, мовляв. небезпечна це людина.
Пройшло вже багато років, пані Тетяна давно повернулася в рідну Україну, але спогади про Колиму час від часу приходять. Згадуючи щось світле і добре, вона не може забути тих коротких зустрічей і розмов з поетом, бо люди такого складу душі, як зорі на небозводі наших буднів, не полишають свого світіння в нашій пам’яті, зігрівають нас і дають уроки життя назавжди.

Розділ 2. Колимська поезія – біографія болю і віри

Довкола вистигла земна товща.
Я – магма магми, голос болю болю.
Василь Стус

Колима для музи Василя Стуса була в’язницею, як і для того, кого вона надихала, до кого приходила, щоб слово стало крізь біль і кривду голосом найсокровеннішого подиху її струн. Він писав у варварських умовах, під загрозою конфіскації й знищення написаного й дикої кари за вдіяний ним «злочин». Не мав він так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома й лихоманково, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось дісталися поза мури його всерадянської тюрми, якось потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову.
Писати за таких обставин була спроба відчайдушна. Своїм друзям поет повідомляв, що на Колимі страшний побут, знущання і провокації начальства і підставних осіб. Листи із Матросово – це ніби повідомлення з фронту. Шалена кампанія переслідування, приниження, підлості і ненависті, відчуження і одинокості виливається у гірких рядках віршів, які виражають біль душі у карбованому ритмі слова:
Ой ти горе голодне,
навісна Колима!
Не мине тебе жодне
із нещасть. І нема
Ані душечки близько –
ні братів, ні сестер.
«Ой ти горе голодне»
У своєму щоденнику поет писав, що таких утисків і жорстокості, як на Климі, люди не пам’ятають ні в Мордовії, ні на чорних зонах, бо тут «режим сягає поліцейського апогею. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж обшуку». Однак він писав, бо не міг мовчати, тоді відчував волю розуму і серця, на яких кайданів ще не придумали кати.
Як свідчать літературознавці, поезій Василя Стуса, написаних на Колимі, дійшло до нас небагато. Але те, що збереглося, складає певний етап життєвих узагальнень і поетових стоїчних борінь за право людини бути людиною. Він не вважав себе безсилим, «власне безсилля перед кривдою – образливе», а тому не мовчав. Його голосом була поезія, вона промовляла сторінками його життя, була біографією його болю і віри. Колимська поезія – це шлях автора до себе, до сходинок своєї Голгофи.
Цей шлях – до себе. Втрачена земля
в ясному розвидняла сновидінні,
та зустрічні наїжилися тіні.
І ти – чи то старий, чи немовля -
геть розгубився в колі давніх років.
«Це шлях до себе»
Колимські вірші – це «три літа», які виблискують новим імпульсом поетової думки: творення себе у всесвіті одинокості, пошуках розради у Творця, життєвою енергією нескореності. У поезії «Задзюркотіла вічна мерзлота» автор говорить про те, що він уже не той ( як Т. Шевченко: « а тепер я розбитеє серце ядом гою», «…вию совою»): «не та-бо воля і душа не та», «мороз колимський коле колуном», «твоя душа одлегла не відтерпне». Ремінісценції Шевченкової музи відлунюють у настроях ліричного героя, де готовність випити гірку чашу долі сприймається як бажання випробувати свій дух у поєдинку зі світом темряви:
Дай, Боже, хоч біди якої,
коли ні краю, ні коня,
і долі дай – та злої! злої! –
Нехай донищує до пня.
«Стара людина, сопки давні»
Шевченківське в Стуса — не вплив і не наслідування, його цитати не з книжки взяті. Це те духове повітря, що його оточує, що в ньому він живе. Перебувати, існувати в Шевченковому кліматі душевного і розумового життя – це для Стуса не навіяння, а стиль і зміст. Причин на це можна знайти багато.
Варто підкреслити: можна простежити тотожність Стусової вдачі, віри, стійкості, світобачення з Шевченком, але не тотожність поетичної структури. Від ритмів до образів, від композиції поетичного твору до звукової інструментації – в усьому Стус од Шевченка не залежний, він ні від кого не залежний. Шевченко для нього – як українська мова. Він нею пише, він нею дихає, він кує й перековує її, як йому велить творчий дух. Не можна собі уявити Стуса поза українською мовою, не можна його уявити поза Шевченковою стихією.
Пройти крізь царство «півсерць, півнадій, півпричалів, півдуш» – це шлях поета:
Ламка і витка всепадна вседорога.
Дорога до Бога – ламка і витка.
«О царство півсерць»
Низка неологізмів у цій поезії – пошук рятунку із круговерті фальші і ненависті, в які закували душу поета нестерпними умовами життя, пошук слова, у яке можна б вкласти те, що не може вмістити здоровий глузд. Осмислення буття як неминучого випробовування, якого на його долю випало так багато, веде до розуміння нагороди за цю кривду від Творця. І поет по-християнськи прощає:
Прости ж їм, Боже, встид
і відпусти їм гріх.
Ловці душі в твій слід
біжать з усюд усіх!
«І дім наліг на дім»
Сприймання свого життя на Колимі не вкладаються у поета у звичайні слова, він шукає нових словотворчих форм і нових слів, щоб можна було передати реальність, яка межувала із невмістимістю її суті у вимірі тих страждань, які може витерпіти людина. Це «світ надовкола – стогрім – Колима», «стокрик – Колима», «вигорбіла Колима», де «колимське сонце стало сторч», «як Колима святкує», де «всі утрати непоправні, і біль – хоч душу роздери» і «світ звіріє в сотню пащ». На колимськім засланні поет осягає думкою простори від Магадану до Дніпра, він бачить дорогих серцю людей і крізь «провалля і кручі, горби і горби», хоч занадто й далеко, але бачить очима пам’яті і любові кучерявий клен, цвіт калини, рев могутнього Дніпра, вдаючись до нанизування називних речень, що створюють картину руху образів, що пролітають перед внутрішнім зором, швидко змінюючи один кадр за іншим.
Тема та ідея України проходить крізь усі поезії. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, – завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини – і в плані особистому утраченої, і в плані національному. Україна – це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло, але дає незбагненну силу духу, щоб не мовчало слово, наповнює його ніжністю і строгістю:
За стодалями Вітчизна,
перестрашене пташа,
то мій трунок і трутизна,
нею витліла душа.
Досліджуючи поезію Стусового «три літа», можна відзначити її прикметні ознаки: вона переповнена констатацією низки мікрообразів, які панорамно окреслюють макрообраз у всіх його виявах, найтонших нюансах, створюючи особливу динаміку почуттів, відчуття всеохоплення подій, явищ у просторі і часі. Світ невільника-поета був вузьким, а слово рвалося у широке безмежжя думки.
Полудне. Спека. Тиша. Спокій.
Полудне. Закипає далеч
журною піною видінь.
Пісок. Безмежжя. Чорна Галич,
мов сяйво вертикальна тінь.
«Полудне»
Життя й творчість Стусові надзвичайно щільно одне з одним пов'язані, творять своєрідну гармонію. Вони обоє чесні, а це в наші «підлі і скупі, – говорив Микола Зеров, — часи» дуже багато. Але є між ними істотна різниця. В житті Стус ніколи не здавався ворогові і не виявляв вагань. Але ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і психологічних терзань, а і в сенсі внутрішніх. Внутрішній світ людини нікому ще не вдалося схопити в його цілісності, ані в повноті його складників, скласти його інвентар, зрозуміти його саморух, хоч би мобілізували цілу армію психологів. Випадок Стуса не випадає з цього твердження. Можна хіба що вибрати поодинокі яскраві моменти й окреслити їх.
Самота в Стусових поезіях – не запис переживань одного конкретного в'язня. Радше це екзистенціоналістичний мотив закиненості людини в таке життя, що знаходиться поза її волею і її вибором, і це не вияв розгубленості перед цим широким і незрозумілим світом, а готовність до поєдинку з ним. Автор вдається до архаїчних форм слова і лексем, щоб напружити силу думки. Він не може схитнутись, бо в ньому живе голос нескореного духу:
Високий голос пролунав:
«Підпалий, алілуя!
Пильнуй страшну стезю страждань,
спізнай смертельні чари
дороги добр і почезань,
свавілля і покари».
«Вельможний сон мене опав»
У дусі шевченківсько-романтичної традиції Україна – це рай, але рай сплюндрований. Звідси образ України протистоїть образу тюрми – Колими.
Поет ототожнює гулагівсько-засланську мережу КДБ з сучасним йому світом:
Довкола сопки і горби,
каміння, золото і кості.
Гей, земляки, заходьте в гості,
підданці спільної доби.
« Колимське сонце стало сторч »
Є в поезії Стуса багато яскравих самоокреслень. На них треба зважати, характеризуючи їх, які, з одного боку, ведуть до біографічних джерел Стусової поезії, з другого, вказують на залежність поета від своєї поезії, на внутрішній примус творити її, знаходити в ній себе і світ.
Біографія віршів Василя Стуса – це життєпис його долі. Розглядаючи трирічний етап його перебування на Колимі, можна побачити незгасну свічу прометеївського вогню його музи, нескореної і строгої, ніжної і люблячої.
Висновки
Кажуть, істинне знання про людину тільки у Бога. Того Василя Стуса, яким він був перед самим собою, бачимо у спогадах про нього, у його поезіях. На що була орієнтовна його душа? Чим боліло його серце? Які питання хвилювали його розум?
Чергове заслання в холодну, жорстоку пустелю призвело до невідворотного. У найтонших глибинах поетового єства вже давно почався процес перетворення, процес плавлення свого «я», який і завершило трирічне перебування на Колимі: метал його особистості зашипів, упав в холодну воду – і загартувався назавжди. Він уже ніколи не прогнеться під тягарем наклепів, наведених на нього, ніколи не зійде з життєвого шляху, накресленого Всевишнім ще задовго до його народження, і аж до самої смерті залишиться єдиним цілим з тим, що тримало його у цьому світі, з тим, що змушувало жити далі – з ненькою Україною.
Юрій Покальчук писав: «Лише по багатьох роках нині можна сказати: він ніби знав, ніби вчував накреслену йому долю і до неї йшов, бачив свій нелегкий, мученицький шлях, але ніколи перед ним не здригнувся».
Він поклав своє життя за Україну, за честь і гідність кожної окремої людини, за майбутню перебудову, яка неодмінно мусить увінчатися успіхом: народ відчує себе справжнім, а не декларованим господарем у своїй країні; українська мова та культура досягне свого розквіту – справжнього, а не лише пропагованого на папері; кожна людина відчує себе громадянином із усіма належними йому обов’язками.
Як жилося поетові у крижаному просторі холодної одинокості, якій суджено вирвати із його життя три роки, важко розкрити, бо надто втаємничували і приховували його перебування на засланні. Однак ці роки не канули в забуття: по крупинці можна відтворити дні виснажливої праці на золотих копальнях із листів і спогадів та й з рядків поезій цього часу.
Так сталося, що в житті й творчості В. Стуса грань між реальним соціальним його статусом і поезією стерлася, і саме тому силове поле його емоційної напруги так притягує. Творча думка поета набула особливої сили під тиском сучасних йому обставин. Ця енергія йде в душу і там викликає вогонь, який виливається на простір вірша. Хвилі настрою то заливають цей вогонь, то відступають. Оце повсякчасне повернення в себе, у свою жорстоку безвихідь, нагадує поетичну Голгофу, на яку сходив Стус і на якій страждав у жертовності і скорботі, осмисленої як трагічної долі українського народу, за щасливе майбутнє України.
Перебування поета на Колимі в умовах особливого напруження душевних і тілесних сил відкрило нові можливості людини, яка готова відстоювати свої переконання до перемоги над смертю.
«Що сказати про нинішнє селище Матросово? Більша частина людей після розвалу СРСР виїхала з нього – і тепер Матросово геть спорожніло. Дізнався я дещо і про історію Матросового. Зокрема й про те, що будували в ньому шахту і споруджували це селище зеки трьох концтаборів – Верхнього, Середнього і Нижнього», – писав журналіст Микола Харієнко.
Матросово – в’язниця в біографії Василя Стуса, трирічний етап його страждань і роздумів, що вилилися на сторінках поезій новою силою звучання на всі часи для пам’яті поколінь, для яких воля і правда будуть цінностями найпершої ваги.