Живе слово зраненого птаха із- за океану

Козак Юлія, 15 р., дошкільний навчальний заклад – зош І-ІІІ ст., с. Топільна, Черкаська обл.

«Пересаджене дерево... Скільки воно зможе витримати на своєму корінні материнської рідної землі, щоб далі проростати в чужинецькому ґрунті? А скільки вражень може винести молода людина із отчого поля, щоб потім у емігрантському житті годувати свою молоду душу золотими зернами спогадів, грітися при світлі минулого. Для поета в такій ситуації, мабуть, найтяжче зберегти своє творче обличчя - адже уява, не підживлена свіжими враженнями, призводить його жити лише минулим, що наближається до самознищення, або оживлювати свої поезії спостереженнями, взятими на чужині. Тим самим занапастити свою душу».
Петро Засенко

Із проголошенням Незалежності України перед нами відкрився духовний скарб української діаспори. До того часу твори визначних майстрів слова залишалися невідомими для материкової України, будучи позначеними тавром «націоналістичної літератури».

Імена Володимира Винниченка, Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Яра Славутича, Дмитра Нитченка, Ганни Черінь, Миколи Щербака і багатьох інших письменників на еміграції замовчувалися в Україні. Дерево, вирване з рідного ґрунту, живе тими соками, які тягне з землі, що залишилися на його корінні. Душа письменника на еміграції живиться тією силою, яку їй вдалося прихопити з Батьківщини.
Шляхи - дороги, якими потрапляли українські письменники в зарубіжжя, вибоїсті, тяжкі, часом трагічні.
Микола Щербак мало жив в Україні, але кожен рядок його поезії дихає рідними просторами, материнською утіхою-казкою, тугою за минулим. Його уява настільки природна, зворушлива, одухотворена, що після прочитання його творів безпомилково доходиш висновку - так може писати лише український поет.
Вийшовши з Шевченкового краю і ввібравши священний дух Української Землі, Микола Щербак через поневіряння і муки, через світи і океани проніс немеркнучу гарячу любов до Матері, Матері-Родительки, Матері-Мови, Матері-України, зберіг у своєму серці негаснучу віру у свято великої правди рідного народу. До образу рідної неньки - України у всі часи зверталися і звертається багато майстрів художнього слова.
Серед таких митців і мій земляк - поет Микола Щербак.
Земле моя, Україно! Ти джерело життя, мудрості, краси і материнської ласки. Ти багата буйнозеленими лісами, голубоводими озерами, солов'їним співом і сонцесяйними хлібами. Та найбільшою цінністю є людина з її мудрістю, з прагненням до добра, з віковим досвідом. Людина звеличує тебе в своїх почуттях та думках, що виливаються в слово і діло.
Коли солодкими вечоровими росами вмиваються молоді трави, коли при палаючих свічах каштанів роздумують над новими мелодіями птахи, коли зовсім несподівано обпікає твою щоку гаряча сльоза, а серце стискається від незрозумілого болю чи то радості - отоді досить чітко і ясно розумієш: що людина без тебе, земле, без твоєї сили і підтримки? Ти, як добра мати, даєш життя, навчаєш і оберігаєш. В тобі корені людини, і куди б доля не занесла людину, як би не повернулось життя, та голос батьківщини завжди озветься в глибинах людської душі.
Черкащина.... У скількох піснях оспівана, скільки захоплених слів сказано про неповторну красу Шевченкового краю - одного з наймальовничіших куточків України нашої. «Піснею любові і добра» називають мій край. Славна земля Кобзаря. Впродовж століть дарує вона народу свою неповторність та разом з хлібом збагачує Україну і словом. Сини і дочки Черкаського краю несуть в народ красу його мови, силу духу. Серед плеяди цих митців - живе слово земляка Миколи Щербака, що зраненим птахом озивається із-за океану.
Хто ж він - Микола Щербак? Яка він людина, про що мріяв, як писав свої твори, якими турботами переймався щоденно?
Микола Щербак (Микола Іванович Мишалов) народився 26 листопада 1914 року в селі Топильна на Київщині (тепер Шполянський район Черкаської області) в сім'ї селянина. «Рідна Шевченкова земля! - згадує поет. - 3 дитинства й раннього юнацтва припадаю до її лона. Чарівна природа, мамина пісня і казка. Батькове і братове добре слово. «Кобзар» - як Євангеліє на столі. Шевченкові вірші й поеми напам'ять! Кирилівка (старші люди казали Керелівка) - рукою подати. Земля дихає Шевченком! Ми, старшокласники Топилянської семирічної школи, ідемо пішки разом з учителями в Кирилівку, в Моринці. За лісом - село Зелена Діброва. А в тій Зеленій Діброві народився Фотій Степанович Красицький, внучатий небіж Тараса Шевченка з боку сестри Катерини»
Навчаючись у 7 класі, Микола Щербак знайомиться з відомим українським поетом Степаном Беном (Бендюженком). Майже всі вірші зі збірки «Солодкий світ» знав напам'ять. У Степана Федоровича (родом із сусіднього села Лозуватка) познайомився із Павлом Филиповичем. Радісними і теплими були зустрічі їхні. Та не довелося довго радіти тими зустрічами, що відкривали поетичний світ. «Солодкий світ» Степана Бена стає гірким. У журналі «Молодняк» один із рецензентів схарактеризував Степана Бена як «куркульського підспівувача». Невдовзі поета заарештовують і кидають у тюрму. Микола Іванович їздить до черкаської тюрми, відвідує поета-земляка, присвячує йому вірші.
Після арешту Степана Бена опинився на Донбасі. Працював підручним старшого робітника на будові бараків, а в душі мріяв про дальшу освіту. В Сталіно (тепер Донецьке) відвідував багату на книжки бібліотеку. ЇЇ директором була Зінаїда Карпеко, дружина Карпека, заступника наркома освіти Скрипника в Харкові. Ця шляхетна й чутлива жінка, спостерігаючи прикипілого до книжки сільського хлопця, бере його на курси бібліотекарів (тоді на Донбасі була в розпалі українізація), а після курсів запрошує на працю. Хлопець раює серед книжок, а вечорами відвідує курси підготовки до вузу, пише деякі поезії. Те писання побачив поет Кость Михайлович Герасименко і спокусив Миколу Івановича подати в газету «Молодий робітник». Газета надрукувала шахтарські вірші молодого поета. Пізніше він працював коректором цієї ж газети.
На Донбасі поет пережив 1933 рік. Звідти пощастило йому вступити в
Харківський інститут журналістики, де вчився в 1934-1936 роках. Після
інституту працює в київських газетах літпрацівником, зокрема, в «Комсомольці України», а вечорами навчається на вечірньому літературно-мовному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. У цей час знайомиться із відомими літераторами Володимиром Сосюрою, Андрієм Малишком, Максимом Рильським, Миколою Шпаком. І коли Щербак готовий був випустити в світ свою першу ластівку - книжку юначих поезій - над Україною залопотіли лиховісні вітри війни. Мобілізація в Червону армію. Фронт. Відступ. Оборона Києва. Нерівний бій. Оточення і полон. Полон на своїй землі біля села Іванкове (Бориспільщина). В Дарницькому страхітливому концтаборі ледве не загинув. Мабуть, треба завдячувати тільки небесам, що пощастило йому вирватися живим із того пекла.
 
І ось знову рідний, але під ворожою німецькою окупацією Київ. Нетривала зустріч з поетесою Оленою Телігою, яка на той час редагувала «Литаври» й очолювала Спілку українських письменників, та поетом Іваном Ірлявським, який був за секретаря. Обоє тепло приголубили Щербака в холодному й голодному Києві, а коли довідалися, що він із Шевченкового краю і хоче туди якось добратися, то зразу виготовили відрядження від Спілки українських письменників, допомогли отримати німецьку перепустку і вирватися з Києва.
А на селі товклося «лихо давнє і сьогочасне». М. Щербак написав нарис про Шевченкову Кирилівку, але ні переслати, ні передати вже не було змоги.
Події в Києві розгорталися трагічно... Далі - Німеччина, остарбайтер на фабриці в самому Берліні...
Кінець війни застає Миколу Щербака в Тюрінгії і Баварії. Американська зона. Тисячі й тисячі українців, як і інших народностей, опиняються під американцями й англійцями.
У 1946 - 1950 роки вчителює в гімназії, викладає українську мову й літературу.
А поезія не покидає його душі. У 1947 році в Мюнхені побачила світ його перша збірка «Вітри над Україною» - суцільна туга й згадка про батьківську землю.
Після цього - Америка. Друге життя в новому світі. Починалося воно з найнижчого щабля. Працював на фабриках, заочно навчався в Скрентонській інтернаціональній кореспондентській школі, часом писав, вчителював у Школах Українознавства, співробітничав з багатьма часописами, зокрема з популярним дитячим журналом «Веселка». Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом радіожурналістом, рецензував книги у Freelance Writer. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через «Голос Америки». Пізніше стає за другу батьківщину Флорида.
«... Як я тепер ?.. Невмолима сила хилить додому, а я випростуюсь! На Флориді багато сонця, але хмари заступають його... Колись у моє вікно заглядала розквітла вишня, а тепер пальма з розпущеними зеленими косами, а поруч неї - настовбурчений колючий кактус - не доторкнись, бо вколе... Якби ж мені пощастило напитися джерельної води із батькової криниці, припасти грудьми до Рідної Землі, то аж подужчав би!», - читаємо його листа від 30 квітня 1998 року.
Так, усе свідоме своє життя Микола Щербак вперто, натхненно, самовіддано, самозречено іде до храму, храму Віри, Правди, Любові, краси, храму, що іменується -Україна.
Слухаємо слово поетове душею, бо воно із пісні народу виспівалось. Чуємо над пісенним народним океаном многоголосий поетичний хор, і кожна пісня в тому хорі - про Україну. Літає вона вільно в небесах, бо освячена щирою любов'ю.
Микола Щербак – член Об’єднання українських письменників «Слово» (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури імені Л. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. У різний час і в різних місцях вийшли в світ такі збірки поезій:
«П'янкий чебрець», 1953 рік, Торонто, Канада;
«Багаття», 1959 рік, Нью-Йорк;
«Віршована абетка», 1960 рік, Нью-Йорк;
«Волошки», 1969 рік, Америка, видавництво «Свобода»;
«Пахощі суцвіття», 1982 рік, Нью-Йорк;
«Чебрець», 1991 рік, Нью-Йорк.
Кожен поет має свої поетичні домінанти, які є наскрізними у його творчості. І якщо ми прагнемо пізнати митця, то в першу чергу необхідно визначити ці домінанти.
Епіцентром творчості Миколи Щербака є образ рідної України. На долю Миколи Щербака випало важке завдання - розвивати в умовах чужини традиції рідного письменства. Умови ж були складні, драматичні, а часом і трагічні. Зорієнтуватися у них, не збитися на манівці, вибрати правильну дорогу молодому поетові було нелегко. Допомогла йому в цьому палка любов до України – неньки. З материнським молоком увібрав Микола Щербак у своє єство і розлогі золотаві хліба, і розкішну зелень лісів, і духмяний чебрець, і діамантову голубінь Дніпра і Росі. З юних літ його хвилювала доля рідної, священної землі дідів і прадідів.
Упродовж усього творчого життя його помислами рухає незнищенна любов до великої матері страдниці – України: «Прагну всім серцем глянути їй в очі, а Вона - в мої... », праведна синівська вірність і невідступність. Це відчуваєш у кожному слові поета. Впевненість творця у перемозі правдивої долі України, у світлому завершенні віковічних її змагань переймають і твою душу, коли читаєш ностальгічно зболені, оптимістично виважені рядки. То й недарма однією з найулюбленіших тем для поета є сонцесяйна Україна:
О, Україно! Так! Це Ти, це Ти!
Я пізнаю твою красу і вроду,
Я пізнаю шляхи Твої й мости,
Дівча і спів, почутий коло броду...
«Україна»
Нема життя без України, бо Україна- це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна - це Мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна - це пісня, яка вічна на цій землі. Усе бачене і пережите поетом на рідній землі закарбувалося у його серці і відлунює у поетичних шедеврах. Куди не поглянь: у вечірніх сутінках гаїв, у садах, налитих красою, у гомоні тополь і в стиглому гомоні жита, у барвінковій мові й широких розливах Дніпрових, навіть у сіреньких горобцях він бачить материнську свою Україну.
Рідна Мати і рідна Україна - два крила любові, що несуть поетову душу через моря-океани, і не в'януть у вічному польоті, бо тримає їх на світі сердечно-ніжна і велика любов.
Пекуча мрія поета - побачити рідну Землю - в кожному рядку його листа: «... Метаюся й кидаюся на всі боки - зі скрипучим здоров'ям, з якоюсь там писаниною, з невідступною мрією, про близьку зустріч з Україною! А воно, оте життєве метання, оте життєве прядиво і ткацтво, то снується, то плутається, то рветься... ». Світ його поезії несе в собі доброту, радість, любов, інколи оповитий сивуватою зажурою, навіяною розлукою із своїм родом, із своїм краєм. І ось ці мотиви смутку і болю відчуваються в рядках - повчаннях сину:
Я вік караюсь, що її покинув...
І він відходить, вік мій хмарно-мрячний...
То ж вибирай, дитя, не ту стежину,
Що батько вибрав, батько необачний...
«Синові»
Миколу Щербака ніколи не покидала надія - побачити самому і показати синові «рідну землю прадідів – дідів». І він всім своїм серцем рвався летіти в Україну разом із сином, що мріяв побачити мамину землю. Не стало сина. Тільки дубок Ярослава росте на Тарасовій горі. Після синової трагедії занеміг - і все зруйнувалося. Став видужувати, почала оживати мрія про зустріч з Україною вдвох із дочкою, - вона дуже хоче побачити батькову Рідну Землю. Але в дочки Ластівки защебетало ластовенятко - народився син.
З орбіти художніх пошуків митця не сходить тема матері - України. У своїй книжці для дітей «Віршована абетка», яку проілюстрував відомий художник Едвард Козак, Микола Щербак знову і знову згадує Україну:
Б- це Бог та Батьківщина
Як молитву пам'ятай:
Бог і Рідна Україна,
Золотий, блакитний край.
У - це наша Україна,
Мова рідна, рідний спів.
Це земля, свята, єдина
Наших прадідів-батьків.
Щербакова абетка була найпоширенішим підручником для українських дітей у Школах Українознавства.
У збірці поезій «Волошки» поет різнокольоровими барвами змальовує образ рідної землі. Це твори про волошки, про весну, місяці року і Чорне море, калину і дуб, соняшник і ластівку, про зиму, дощ і про маленьку кицю, про ряст і білку, і про дні тижня. Митець закохано малює образ Вітчизни, вибудовує його з найдрібніших деталей: із вітру, з травинки, із квітки. І все це робиться так майстерно, що в уяві вимальовується цілісний образ
Стигле жито
І волошки світло-сині-
То - мов прапор України.
«Волошки»
Квіти жовті, квіти сині,
Милі барви в Україні.
«Передвесняне»
Яр Славутич, вітаючи письменника з виходом книжки «Волошки», писав: «Микола Щербак довів цією збірочкою, що він - майстер у поезії не лише для дорослих, а й для маленьких читачів. Його мова соковита й добірна». А з якою ніжністю і теплотою згадує поет бурхливу Рось-ріку, що «грає місячним промінням серед степів країни голубої». У золотаво-багряній осені, у вишневих коралах, і в крилатій сніжинці, і в шипшиновім цвіті, в небі із громом, і в тихих долинах, в зеленому безмежжі хлібного поля, в густих, як килимове ткання, весняних врунах озимих-кругом Україна. Проникаючи глибше у світ думок і відчуттів Миколи Щербака, переконуюсь, що мужності поетові додавала віра і любов до рідної землі, які ніколи його не зраджували, бо він не зраджував їх:
Та все ж повір, ні ріки, ні моря
Не розіллють ніколи із тобою,
Бо Україна, мов ясна зоря,
Сріблиться там, за даллю голубою,
І гріє душу змучену мою
Той світ зорі - снага моя в бою!
«Блакитна зоря»
Мотив синівської відданості народові, його тісного зв'язку з рідним краєм звучить у багатьох творах-посланнях Україні, зітканих з оригінальних метафор, порівнянь, епітетів, доречно використаних персоніфікацій. Незмінною, наскрізною луною дзвенить неминуща, найвища любов - до рідної країни, її тернової долі. Поет намагається осмислити історичну долю України. У своїх творах він згадує важливі події та видатних людей. Болить серце, знаючи, що «пливе полями України московська всеімперська ніч», щемно на душі від смерті молодого цвіту нації під Кругами, квилить- плаче поет і за загибеллю на полі бою від рук московських заброд молодого українського письменника Йосипа Позичанюка.
... Смуток, розпач і розпуку
Кати вчинили в нашій Україні.
«Велика П'ятниця».
Багато своїх поезій Микола Іванович присвятив борцям за волю України- Івану Франку, Лесі Українці, Олені Телізі, Євгену Маланюку, Івану Ірлявському. Особливо тепло він пише про Івана Франка, закликає
... Любити рідну матір -Україну-
Як він її любив, ковальський син,
Володар і низин, і верховин.
«Любов»
Про його вірші для дорослих і дітей відгукувалися Богдан Гошовський, Роман Завадович, Володимир Жила, Дмитро Чуб, Олекса Воропай, Богдан Кравців, Алла Косовська, Дмитро Чередниченко, Василь Пахаренко та інші відомі люди. Галина Кирпа писала: «поетичний спів Миколи Щербака- лагідний, добрий, правдивий. А на самій його вершині сяє, як радість золота, спогад про чебрецеву землю. Часом читаєш Ваші поезії, пане Миколо, і забуваєш, що по писані вони не в Україні. В них так багато України! І Маковій український, і Різдво, і Водохреща, і наша Голодна Кутя, і Вербниця наша, і доля наша... Аж дивуєшся: коли ж Ви живете Америкою?»
Галина Черінь дійшла висновку: «Микола Щербак-найкращий серед сучасних еміграційних поетів майстер мініатюр», а Юліан Мовчан вважав, що поет «належить до одного з найвизначніших сучасних поетів ліричного жанру». У 1966 році Леонід Полтава вітав Миколу Івановича як «українського поета, бо таким завжди був і вірю, завжди буде Микола Щербак, навіть коли б доля занесла його й на Місяць. Добрим, вірним і людяним шляхом ідеш, дорогий Миколо, у своїй творчій праці. Бо не існує міжнародної людини і безбатченківської культури, хоча і як її дехто пропагує».
Микола Щербак - поет прозорої метафори, традиційного, часто фольклорного, епітета та порівняння. Він визбирав із золотих розсипів рідної мови образні словосполучення, вдихнув у них таку магічну силу, таку чарівність незвичайну, що й ми, читачі, проймаємося тим дивовижним почуттям болю за рідною землею. Поезія його віддзеркалює соковитими епітетами, порівняннями та метафорами. Навіть для нашого прапора він створив новий епітет: блакитно - соняшний. Пишучи про Україну, підбирає такі епітети: «волошкова Волинь», «бронза колоскова», «рвійний вітер», «млосне цвітіння», «п'янкий чебрець», «срібний водоспад», «думи колоскові», «згорьована земля», «сонячне палахкотіння», «зорянисті обійми» та інші. А які прекрасні порівняння використовує поет! Україна, «мов ясна зоря», «мов стяг», «село, як білосніжна мрія», «весла, наче сміх», «достиглі вишні, як шумне вино», «барвінок, як благання на могилі».
Патетичного звучання віршів поет досягає підбором лексики. Він і сам творить епітети-неологізми: «срібновійний», «підхмар'я», «жаске багаття», «небокрай», «яснокрилі бджоли», «спрагніле серце», «осліплий дощ», «вік хмарно-мрячний», «христосяйне світло», «сварливо - свавільний вітрисько», «ятрооке горе».
Коли читаєш його поезії, відчуваєш, що їх написала людина, яка виросла
серед українського степу, з його духмяними травами і квітами. Він увів ці образи в поезію, адже ними багата українська земля, одухотворив їх своїми почуттями. Пахощі рідної землі відчуває поет і за океаном. Навіть збірки свої називає «Чебрець», «Волошки», «Пахощі суцвіття», «П'янкий чебрець». Образ чебрецю є особливо емоційним. Автор підносить цю звичайну українську травинку з витонченим ароматом, дитинно-ніжним кольором, скромною знадою до великого узагальнення, до національного символу.
А Лариса Мурович переконана: «Поезії Щербака, написані добірною літературною мовою, звучать як пісні, їх можна співати. А піснями він неначе дає про себе знати далекій Батьківщині, бо пісні - це музичні коди народу, найважніші обереги душі»
І справді, багато творів поета покладено на музику, вони стали неперевершеними піснями. А музику до них створили Симон Василакі -Вожаківський, Микола Сокирко, Сергій Яременко, Михайло Лев.
З коротких віршів Миколи Щербака чи не найкращий - «Баляда про буслів», що повернулися до свого гнізда і не знайшли його, ні хати на господарській стрісі, тільки в полі «місилося, трусилося роздерте відлюддя відлуння». Так коротко змальована дійсність під комуністичною владою. «Коли ж повернетесь і принесете гойному господарю щедре щастя, крилаті лелеки?» На жаль, тепер ще все «труситься» в Україні і не знати чим закінчиться, бо як зірко бачив поет:
 Один - козак, другий гречкосій,
А третій - сам не свій.
Однією з останніх поезій збірки «Пахощі суцвіття» є вірш «Сумний сонет», в якому виразно відчуваємо, як жалібниця-жура засновує зморені плечі нашого земляка, рука ледве тримає закляклий олівець, а думки летять в один і той же бік - Україну:
Давно-давно зоставив Україну,
Гаї й поля - мою святу руїну-
Зоставлю я сумний сонет останній
Та Україні мій привіт прощальний-
Мою любов.
Перегортаючи Щербакові книжки, усвідомлюєш: єдине, що допомогло цій людині вижити і вибудувати себе, попри найдошкульніші удари долі, -це віра, свята, несхитна віра у Бога, Добро, Людину, Україну. Вірш, який поет поставив останнім у томі вибраного, закінчується рядками:
Та прийде час із наших берегів
І ясночолий ранок ніч поборе,
Яку ніхто збороти не зумів.
І ти засвітишся, Одвічна Зоре,
Коли ми закопаєм ворогів
І поховаєм ятрооке горе.
«На наших очах здійснюється поетове віщування: крізь намул і порохняву таки засвічується Одвічна Зоря України. Як лишень додалося нам у цю вирішальну годину віри поетової, щоби пошвидше зітерти той намул з Української зорі», - життєдайно про поета сказав В. Пахаренко.
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями зустріла.
Пан отаман, як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.
Яка потужна сила в цих словах, як гартують вони волю, запалюють дух!
Це слова з поеми «Месницькі мечі». Микола Щербак присвятив її отаманові Зеленому (Терпилу). А кобзар Тарас Силенко, пройнявшись вільним духом Трипільської Січі, поклав на ці слова музику. І народилась геніальна «Пісня про отамана Зеленого».
Після довгих страждань, 7 червня 2010 року, в містечку Норд-Порті, штат Флорида, упокоївся член Національної спілки письменників України, поет Микола Щербак, проживши 95 років. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.
Проаналізовано лише частину поезій, легко віднайти значно більше. Та якщо вникнемо у їх зміст, повніше розкриються основні аспекти ідейно-художнього висвітлення образу України в єдності багатогранностей: Україна -рідна мати і рідна земля, прекрасна і дорога серцю, від батьківських порогів до далекого заокеання. Україна - священна земля синів-героїв, мужніх її захисників. Україна - світла життєва доля і світоч миру на планеті, що виражає найзаповітніші прагнення люду. Джерела пізнання за законами краси - справді невичерпні. Хоч не стану твердити, ніби кожен вірш Миколи Щербака однаково довершений і викличе однакові думки у читачів. Будуть різночитання, у чомусь не схожі судження. Моє слово - це піщинка серед багатого розмаїття тематичних обріїв поетики нашого земляка. Поезії Миколи Щербака повинні вивчатися в школах України, а не тільки під час засвоєння літератури рідного краю, бо його вірші, балади, поеми мають неабиякий виховний вплив на душі дітей, його творчість здатна примусити думати, оцінювати, порівнювати. Повернути Миколу Щербака на рідну землю - означає здобути неабияку підмогу нам усім у розбудові незалежної держави України, про яку мріяв, за яку боровся поет усе своє життя. Доля талановитої людини на чужині, особливо поета - важка, майже трагічна. Він страждав, протестував, шукав виявлення своїх почуттів в думках і віршах про Україну. Нагорода поетові - це зерна, що потрапляють у співчутливі душі і рано чи пізно проростають. Віддаймо ж честь поетові тим, що кожний прочитає кілька його майстерних, правдивих і щирих поезій. Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив. Вічна пам’ять!