This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Роде наш красний, роде наш прекрасний Історія мого родоводу

 Буй Софія, 12 р., спеціалізована школа-інтернат «Січовий колеґіум», м. Запоріжжя

Рід, родина, родовід... Споконвіку ми замислюємось про наше минуле, бажаємо якомога більше дізнатися про своїх предків. Чим більше, на мою думку, людина знає про своїх предків, тим міцніша духовна воля буде в майбутньому. Бо хто не знав свого минулого, той не вартий майбутнього.


Мене звуть Буй Софія. Я походжу з славного українського роду. Раніше я знала тільки своїх маму та татка, дідуся та бабусю. Але, отримавши завдання про родовід, я з зацікавленням прийнялась за справу. За допомогою батьків, я дізналась про своїх предків аж до 5 коліна. Всі вони були гарними людьми, займались улюбленою справою, ростили дітей. Батьки моїх батьків живі і зараз, і я бажаю їм довгого життя.
Мої корені почалися на Україні: Херсонській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Але існують факти проте, що по маминій лінії був викуплений з Росії батько прадідуся.
Коли я народилась у 2004 році, всі родичі були раді новому члену родини. Мене назвали Софією тому, що це ім'я дуже подобається моєму батьку і день мого народження припадав на іменини дня Софії. Моє ім'я означає мудрість, премудрість. Я теж буду продовжувачем свого роду, хоча на мені перестане існувати наше прізвище – Буй. Це станеться тому, що традиційно дівчата, виходячи заміж, беруть прізвище чоловіка. Але моя родина дасть початок новій гілці нашого родовідного дерева, і наш рід не перерветься.
Дуже сумно, коли люди не знають своїх родичів, коли зрікаються їх, забувають, не спілкуються з ними. В наш час тема родоводу стала дуже актуальною, хоча ще декілька років тому люди думали тільки про себе і не хотіли знати свого минулого. Ми не хочемо бути безбатченками. Ми – молода українська нація. Я впевнена в тому, що чим краще і більше ми будемо знати своє минуле, свої корені, тим більш міцнішими та впевненішими ми будемо у майбутньому.

Нашому роду нема переводу

Повного документального доказу про походження свого роду я не маю, лише словесні спогади всіх родичів старших за віком.
В ті давні часи, особливо під час правління Радянської влади, люди особливо не згадували про своє походження. Для деяких, у кого рід був заможнім, це було карою; а для бідних – це не мало значення і не звертали на минуле багато уваги.
Про предків по лінії моєї матері мені розповідав прадідусь Адамов Григорій Петрович. Його батьки мешкали у Дніпропетровській області в селі Нова Тарасівка, але ж предки були продані на Україну за чотири борзих пса з Орловської губернії. Адамови були вмілі ковалі.
Їх онук, мій прадідусь Адамов Григорій Петрович народився 24 червня 1927 року у селі Тарасівка Томаківського району Дніпропетровської області.
Прадідусь, Адамов Григорій Петрович, у 1944 році був офіційно прийнятий до лав Радянської Армії". Але до цього року він, як і всі люди, вів підпільну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Прадідусь воював майже на всій території Радянського Союзу, захопленого загарбниками, був в Німеччині. Він не дуже любив згадувати своє життя під час війни. Я бачила, що йому дуже важко: і на серці, і в душі. А які сумні очі – повні сльозами. Мені дуже шкода те покоління, яке змогло все це перенести. І ми не дуже наполягали на розповідях, бо знали, що він сам розповість коли зможе.
Спочатку Адамов Г.П. навесні 1944 року був направлений у Челябінську область місто Іланськ у маршеву роту. Згодом переведений до 831-ого артелерійського Метавського полку (названого за звільнення м. Мєтави) у гаубецьку батарею, потім перектнули війська у Одеську область, тоді це була Молдавська Соціалістична Республіка, місто Болград, потім місто Ізмаіл. Тераспіль, Рені.
Прадідусь дуже сміливий, і у часи Великої Вітчизняної війни завжди намагався, як умога більше віддати своїх сил і вмінь на користь Батьківщини. Так він потрапив до 461-ого окремого гвардійського батальйону подвижних засобів зв'язку, автомеханіком, пізніше придбав спеціальність – спеціаліст автобронечастин.
Усім серцем радянські воїни мріяли про закінчення війни, про нове щасливе майбутнє. Але ж прадідусь демобілізувався з армії у березні 1951 року.
Після війни, на свято Перемоги, прадідусь одягав свій реліквійний костюм з багатьма нагородами, які підтверджують його мужність, сміливість, любов до праці.
У 1952 році Адамов Г.П. переїхав мешкати у Запоріжжя, та працював на металургійному заводі "Дніпроспецсталь", де зустрів свою дружину, мою прабабусю Поліну Степанівну.

Предки прабабусі жили у Херсонській області станція Біла криниця, село Твердо медово, Велико-Олександрівський район. Прапрабабця Гостренко Марія Йосипівна не встигла офіційно вийти заміж (але було шестеро дітей) за Козюру Степана Петровича, який був заможнім кріпаком. Після революції 1917 року він вирішив виїхати з України, так як був розкулачений Радянською владою, але не зміг. Степана Петровича було пограбовано і ізбито на станції. Від ушкоджень він помер прямо на місці злочину. Його доньку, мою прабабусю Адамову (Гостренко) Поліну Степанівну, у час Великої Вітчизняної війни навесні 1942 року було вивезено до Німеччини, як полонену. Повернувшись восени 1945 року вона стала мешкати у Запоріжжі та піднімала місто після війни, працюючи на заводі "Дніпроспецсталь". Одружившись з Адамовим Г.П. у 1953 році. А незабаром 1956 року народилась моя бабуся Кипа (Адамова) Тетяна Григорівна.
Вона зростала на радість своїм батькам, бо вони вкладали в свою дитину все найкраще: любов, опіку, щоб її життя не було зовсім не схожим на їхнє. Моя бабуся – наша гордість, вона добре вчилася у школі, в училищі, закінчила Дніпропетровський монтажно-будівний технікум з червоним дипломом.
Була справжнім спеціалістом у цій галузі. Починаючи вже з 1981 року, коли їй було лише 25 років, бабуся отримала велику увагу і пошану керівництва міста, республіки і навіть Радянського Союзу. Бабуся була єдиною жінкою спеціалістом – монтажником та електрогазозварницею високої категорії. Про неї писали у газетах (підтвердження міська газета „Запорізька правда, , ). Бабуся їздила до Москви на 17 з'їзд Профспілок Радянського Союзу, отримала нагороду від Леоніда Ілліча Брежнєва (тоді „Президента, , ).
Працювала бабуся на заводі з 20 років, її робочий досвід складає вже 30 років. Вона дуже любить свою роботу, хоча і витратила там своє здоров'я, молодість. Але ж вона пишається, що досягла таких висот. Зараз бабуся вже на пенсії, але ніяк не може розлучитися зі своїм покликанням.
Мій прадідусь, батько мого дідуся (батько мами), народився у 1928 році в Запорізькій області, Чернігівський район село Григорівка. Виріс у тому селі, але згодом, коли одружився, у 1948 році, переїхав у сусіднє село Крижчено. Його дружина, моя прабабуся, народилась у 1928 році в селі Вербове Пологівського району Запорізької області. Потім ії батьки з усією родиною переїхали у Крижчено.
Мені відомо, що прадідусь у 1949 році був зарахований до армії і служив у Німечинні, хоча на той час він мав вже старшого сина Василя (рідний брат мого дідуся).
Мої прадідусь і прабабуся, Кипа Григорій Васильович та Кипа (Кравченко) Ольга Давидівна, все своє життя працювали у колгоспі „Україна„. У селі завжди люди починають привчатися до праці з дитинства. Так було і в нашому роді. І любовь, і повага, і відданість праці – все це передається генетично з покоління в покоління. Прадідусь був трактористом, його здібностям, як спеціаліста – робітника, не було рівних. І тоді ще Радянською владою йому було надано звання „Почесний ветеран праці». Моя прабабуся, Кіпа Ольга Давидівна, почала працювати ще з 14 років. Спочатку вона посла колгоспних телят, коли придбала досвід роботи з коровами, стала дояркою. Робота була складна. Раніше коров доїли руками, а коли вже країна "піднялася твердо на ноги" до практики застосували автодійку. Але відпочивати було ніколи, працювали на колгоспних ділянках, а ще було своє господарство і діти.
Встигнути треба було скрізь. За свою важку працю прабабуся була нагорождена відзнакою "Почесний ветеран праці". А гідним продовжувачем родини Кіпа став мій дідусь, мамин батько, Кипа Володимир Григорович. Він народився в 1953 році у селі Крижчино Чернігівського району Запорізької області. До 16 років мешкав з батьками, тоді поїхав до міста, поступив в училище, пішов працювати до Запорізького спеціального управління Металург-монтаж №205 монтажником. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, моєю бабусею. Дідусь закінчив школу, училище з червоними дипломами. Він зараз великий спеціаліст, майстер ділянки. Він прикладає багато сили, знання, любові у роботу. Я не знаю ще такого випадку, щоб мій дідусь щось не зміг би зробити, або комусь допомогти. Я дуже пишаюсь своїми бабусею і дідусем.
Моя мама, їх донька, Буй (Кипа) Ольга Володимирівна, народилась у 1977 році. Закінчила добре школу, училище за спеціальністю "Повар-кондитер". Матусі дуже подобається готувати щось смачне. У неї справді є до цього хист. Але мама каже, що в цьому житті людині потрібно вміти все. І якщо мамі треба щось зробити, вона докладе всі свої сили, але досягне запланованого. Моя мама – найкраща.
Про предків по лінії мого батька мені розповідали моя бабуся Буй (Підкова) Катерина Іванівна та мій тато. Хоча мій дідусь Буй Іван Іванович ще живий, але за станом свого здоров'я він у 2004 році частково втратив пам'ять. На відзнаку від предків по лінії матері, предки по лінії батька (прабабусі і прадідусі) померли ще за радянських часів, задовго до моєї появи, що значно ускладнило моє дослідження. Але і по цій лінії знайдена цікава інформація.
Мої прапрабабуся Бобро (Кейда) Параска (1883-1979 років) та мій прапрадідусь Бобро Іван (роки життя не відомі) родом з села Святодухівка (Любимівка) Гуляйпольського району Запорізької області. Як і всі інші пращури займались землеробством, працювала на пана, жили дуже бідно. У них було двоє дітей (моя прабабуся Підкова (Бобро) Ірина Іванівна (1907-1990 років), її брат Бобро Дмитро Іванович (1911(1914)-1941 років). Коли в 1917 році прийшла Радянська влада їхнє село, як всі інщі не оминула грамадянська війна. Бобро Іван пішов служити до Повстанської армії України під командуванням Батька Махно (Махно Нестор Іванович, народився с. Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, Російська імперія (нині м. Гуляйполе Запорізької області), відомий революціонер, головнокомандуючий, четвертий, хто був нагороджений орденом Червоного прапора), де воював з білогвардійською армією А. Денікіна та панами. Загинув він десь у 1918-1919 роках. Часи були дуже скрутні, важкі та голодні. Прабабуся Підкова Ірина Іванівна розповідала татові як батько Махно пригощав її та інших дітей медом та пряниками, катав на тачанці (кінний бойовий візок). Після загибелі Бобро Івана прапрабабуся Бобро Параска з дітьми у 1920-х роках переїхала мешкати у село Федорівка Пологівського району Запорізької області де одружилася з Кейдою Федором у якого було своїх дев'ять дітей.
У 1929 році прабабуся Підкова (Бобро) Ірина Іванівна одружилася з моїм прадідусем Підковою Іваном Васильовичем (1905-1986 років). Про батьків прадідуся відомо дуже мало. Він та ще 7 його братів і 3 сестри змалку виховувались у приюті (дитячому будинку). Коли помер його батько мій прапрадідусь Підкова Василь та ким він був не відомо. Його мати моя прапрабабуся, якої не відоме ім'я, загинула, коли на неї впала стіна від церкви.
Прабабуся Підкова (Бобро) Ірина Іванівна та прадідусь Підкова Іван Васильович жили та працювали у артелі (колгоспі) ім. Кірова, с. Федорівка (нині с. Чубарівка) Пологівського району Запорізької області. Прабабуся працювала на полі та в садку, дідусь був механізатором.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна прадідусь Підкова І.В. разом з рідним братом прабабусі Підкови І.І. Бобро Дмитром Івановичем в один день 24.06.1941 року були прийняті до лав Радянської Армії. Обидва вели боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками у складі 43 прикордонного полку Південного фронту. 25.07.1941 року Бобро Д. І. під м. Умань зник безвісті, а Підкова І.В. потрапив у полон до фашистських загарбників. Через два місяці він втік з полону до своїх військ. Потрапивши до своїх, за розпорядженням НКВС був визнаний зрадником та відправлений дисциплінарний батальйон. За часи прибування в цьому батальйоні прадідусь нічого не розповідав. Нагород за участь у Великій Вітчизняній війні не має. Вже в 1980-х роках його почали поздоровляти, як учасника Великої Вітчизняної війни. Після закінчення війни він повернувся додому у рідне село, продовжив працювати механізатором. У 1956-1957 роках був командирований у Казахстан на розробку родючих земель.
У прабабусі Підкови (Бобро) Ірини Іванівни та прадідуся Підкови Івана Васильовича було всього 7 дітей (4 хлопця та 3 дівчини). Під час великого голоду в Україні в 1932-1933 роках старші два сини померли. Моя бабуся Буй (Підкова) Катерина Іванівна своїх старших братів не бачила бо родилась 23 липня 1946 року с. Федорівка (нині с. Чубарівка) Пологівського району Запорізької області. У 1964 році закінчила середню школу та приїхала у м. Запоріжжя. У 1965 році закінчила медичні курси. І весь свій трудовий шлях аж по 2007 рік пропрацювала дитячою медичною сестрою у дитячих медичних закладах м. Запоріжжя. За безперервну та віддану працю вона була нагороджена медаллю “Ветеран праці” та багатьма грамотами.
Мій прапрадідусь Буй Трофим Прокопович (народився не відомо – помер 1934 року) родом із села Тарасівка Пологівського району Запорізької області, ким була його жінка та роки її життя не відомі навіть нікому з живих родичів. Відомо, що вона похована в м. Маріуполь Донецької області. Жили вони “середняками” – мали корову, двох коней, свиней, вівці та птицю. У них було четверо дітей (три дівчини та один хлопчик – мій прадідусь Буй Іван Трофимович (1903 – 1987 років)). Коли прийшла радянська влада їх розкуркулили, залишивши одну корову та птицю.
Під час великого голодомору в Україні в 1932-1933 роках в селі померло багато дорослих і дітей. А так як прапрадідусь Буй Трофим Прокопович жив трохи багатше ніж інші, він усиновив одного хлопчика, у якого померли батьки, брати і сестри. Так у мого прадідуся Буй Івана Трофимовича з'явився ще один названий брат Буй Пилип Маркович.
Десь у 1922 році прадідусь Буй Іван Трофимович одружився на моїй прабабусі Буй (Долі) Улляні Аксентівні (1902 – 1989 років), яка родом теж із села Тарасівка Пологівського району Запорізької області. Хоча як розповідала прабабуся Буй У.А. моєму татові, що її батько мій прапрадідусь Доля Аксентій (роки життя не відомі) переїхав сюди з Полтавської області. Після одруження прадідусь Буй І.Т. та прабабуся Буй У.А. побудували хату та переїхали жити в хутір Романівський (с. Романівське) Пологівського району Запорізької області за 7 кілометрів від села Тарасівка. Вони були першими із засновників цього хутора.
У грудні 1939 року Буй Іван Трофимович був відправлений на Радянсько – Фінську війну. Повернувся весною 1940 року з пораненням у живіт.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна прадідусь Буй Іван Трофимович влітку 1941 року був відправлений на війну. Із-за поранення в ногу, на початку 1943 року повернувся додому, майже півроку лікувався в шпиталі у с. Чапаївка Пологівського району Запорізької області. За участь у війні прадідусь Буй Іван Трофимофич був нагороджен медалями та орденом “Червоної зірки”. На хаті де мешкав прадідусь і досі майорить червона зірка, як ознака того, що тут жив (живе) ветеран Великої Вітчизняної війни.
Після війни прадідусь Буй І.Т. та прабабуся Буй У.А. працювали у колгоспі “Росія” с. Романівське конюхом та ланковою. Тут вони народили своїх шестеро дітей (4 дівчат та 2 хлопців) і померли в ньому.
Дідусь Буй Іван Іванович народився у листопаді 1943 року, але тому, що в селі після звільнення від німців ще не було влади, то офіційно у паспорті написано дату його народження 05 січня 1944 року. Дідусь Буй І.І. після закінчення 7 класів, пішов працювати у колгосп “Росія” рахівником на фермі. У 1962-1963 роках навчався на курсах водіїв у селі Чубарівка Пологівського району Запорізької області, де і познайомився з своєю майбутньою дружиною моєю бабусею Ьуй (Підковою) Катериною Іванівною. Після служби в лавах Радянської армії (1964-1965 роки) він переїхав жити в м. Запоріжжя і став працювати на заводі “Запоріжсталь”. У квітні 1966 року він одружився з бабусею. 23 лютого 1968 року у них народилася моя тітка Шклярова (Буй) Оксана Іванівна і 07 жовтня 1971 року – мій татусь Буй Андрій Іванович. У 1981 році він перейшов працювати на завод “Спутник” ковалем, де і пропрацював до пенсії. За важку та віддану працю він був нагороджен медаллю “Ветеран праці” та багатьма грамотами. У 1994 році він з бабусею переїхав мешкати в батьківську хату в с. Романівське Пологівського району Запорізької області.
Мій тато, Буй Андрій Іванович, після закінчення середньої школи у 1988 році поступив у Запорізький машинобудівний інститут ім. В.Я. Чубаря (ім'ям якого назване село де народилась моя бабуся і мешкали прадідусь та прабабуся).
У 1993 році він пішов служити до органів внутрішніх справ в управління по боротьбі з економічною злочинністю Запорізької області. За бездоганну та віддану працю у боротьбі зі злочинністю він швидко ріс по професійним ступеням. За розкриття тяжкого злочину, пов'язаного з фальшивомонетництвом, 01.07.1999 року наказом Міністра внутрішніх справ України тато нагороджено медаллю “За відзнаку в службі”. За своїми поглядами він не міг миритися з корупцією та зловживаннями в органах внутрішніх справ, в зв'язку з чим вимушений був покинути цю роботу.
Зараз тато працює керівником Запорізького представництва однієї торговельної компанії. Мій тато розуміється у всіх справах, будь-то розумова, будь-то фізична. Він мені ні в чому не відмовляє, бо я його найдорожчий подарунок на день народження від мами, ми народились в один день, майже в один час. Це мій захист, надія та опора. Я його дуже люблю, бо він найкращий.

Цікаві історії із життя моїх предків

В кожній сім’ї є маленькі історії-цікавинки, і в нас також є.
• Моя прапрабабуся по маминому роду(Гостренко Марія Йосипівна) народила три двійні: по два хлопчики і дівчата. Найстарші двійнята хлопчики померли ще маленькими, друга двійня хлопчиків Євген і Михайло під час війни були віддані своєю матір’ю до інтернату(дітей нічим було годувати). Коли у село прийшли німці, інтернат переїхав до іншого міста і багатьох дітей було загублено в тому числі і наших хлопців. Багато років всі їх шукали, давали запити до багатьох інтернатів, але ці пошуки не допомогли. Навіть писали до Москви, згодом подали запити у архіви, писали на телебачення у телепрограму «Жди меня». Нажаль до цього часу успіхів нема. Третя двійня – сестри Оля і Поля проживали у селі Херсонської області і були розлучені через те, що Поліну німці забрали у концтабір у Австрію(їй було 18 років). Але вона вижила і повернулася додому. Німці залишили їй пам’ять про себе назавжди – на лівій руці татуювання номер концтабору. Хоча я її і не зостала в живих(вона померла за 4 місяці до мого народження) бабуся імама багато мені про неї розповідають, ми разом відвідуємо її могилу.
• За радянських часів за товарами треба було відстоювати величні черги. багато з речей коштували чималих коштів. Одного разу моя прабабуся(Адамова Поліна Степанівна) отримала премію і вирішила купити велику тканину для пошиття постільної білизни. Простоявши чергу, вона купила її і принесла додому, склавши на поличці. Тим часом пішла по інших справах, а моя бабуся(Кипа Тетяна Григорівна) будучи маленькою шестирічною дівчинкою, порізала на сукні для ляльок. Історія закінчилася пошиттям лише наволочок.

Моє ім’я

Ім'я Софія (стар. Софія) давньогрецького походження «Σοφία», означає мудрість, премудрість, мудра. Варіант імені Соня є співзвучним із гындыйським sonā, що значить «золото». Тихе, сумне, шорсткувате ім'я, але зате ніжне, жіночне, легке і гаряче. Цим ім'ям названа столиця Болгарії Софія (наголос на першому складі). Внутрішній світ цього імені створює почуття власної гідності і зростання. Деякі приховування і збереження тепла відображають образ вогнища, що зігріває дух і віру.
Ім'я Софія поширилося, ймовірно, із християнством. Зараз це дуже вживане ім'я у країнах «білого» світу». Особливою популярністю користується у романомовних країнах (Іспанія, Франція, Італія, Мексика, країни Латинської Америки).
Інші форми імені: Софійка, Соня, Сонечка, Софі, Софа.
Іменини: 17 червня, 29 грудня, 31 грудня, 28 лютого, 1 квітня, 4 червня, 30 вересня, 1 жовтня.
Зодіак імені: Ваги.
Планета: Сатурн (Венера, Плутон).
Колір імені: темно-блакитний, зелений, смарагдово-зелений, поєднання темно-синього з солом'яним, сріблястий, фіолетовий. Найбільш сприятливий колір – білий.
Камінь-талісман: лазурит, яшма.
Рослина: липа, кедр.
Тварина: ластівка, богомол.
Інтелект: розумна, мислить глобально. У неї золоті руки – вона може робити все, принаймі вона сама так вважає.
Моральність: тверда, здатна на героїчний вчинок. Розуміє чужі слабкості, але нетерпима до своїх помилок. Для чужих проблем може зіграти роль громовідводу. При цьому з чужою бідою вона справляється краще, ніж зі своєю. У разі конфліктів треба апелювати до її розуму. Софія щедра у всьому – це одне з найдивовижніших її якостей.
Поле діяльності: Її професія повинна бути пов'язана з поїздками. Вона може бути репортером, мандрівником.
Товариші по службі особливо цінують в Софії сумлінність і лагідність. Вона гарний фахівець і швидко просувається службовими сходами.
Політичні, громадські та релігійні діячки:
Софія – християнська свята
Софія Єгипетська – мучениця
Софія Римська – мучениця
Святі Софія, Віра, Надія й Любов – мати та доньки, християнські святі
Софія Слуцька – княжна
Софія Грецька та Ганноверська – королева Іспанії
Софія Палеолог – племінниця останнього візантійського імператора Костянтина XІ
Софія Вітовтовна – дочка великого князя литовського Вітовта, дружина великого князя московського Василя І
Софія Прусська (1582–1610) – курляндська герцогиня.
Софія Прусська (1870–1932) – грецька королева.
Софія Прусська (1668–1705) – брауншвейзька і люнебурзька герцогиня.
Софія Прусська (1687–1757) – прусська королева.
Софія Прусська (1719–1765) – бранденбурзька маркграфиня.
Софія Чарторийська – українська княгиня
Софія Галечко – перша українська жінка-офіцер (хорунжа УСС)
Мисткині:
Софія Коппола – кінорежисерка
Софія Парфанович – українська письменниця, громадська діячка
Софія Станкевич – українська маляр і графік
Софія Тобілевич – акторка характерного плану, перекладачка
Софія Ротару – співачка
Софі Лорен – італійська акторка
Софі Марсо – французька акторка
Софія Преображенська – співачка
Софія Головкіна – балерина
Софія Гіацинтова – актриса і режисер
Науковці:
Софія Русова – педагог, громадська діячка
Софія Ковалевська – математик білоруського походження, перша жінка-професор, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, письменниця
Софія Янів – громадсько-політична і культурна діячка, педагог, пластунка
Прізвище Буй
У часи раннього християнства на Русі був звичай приховувати справжнє ім'я, дане при хрещенні. Існувало повір'я, що чаклун обов'язково повинен виголосити при заклятті справжнє ім'я людини. Тому, поряд з ім'ям хрестильним, найчастіше давалося і друге – мирське ім'я, прізвисько. За народним віруванням, воно не пов'язане з духовним світом людини, так що використання цього імені не зможе якимось чином зашкодити його носію. Пізніше про це повір'я забули, однак прізвиська використовуються й донині.
Згідно словнику Володимира Даля, слово «буй» означає «сміливий, хоробрий, зухвалий, самовпевнений, чванливий, галасливий, бурхливий, буйний, драчливий, могутній. Однак найпоширеніші його значення – «хоробрий, відважний» і «дикий». Дане слово походить від старослов'янської «боуї» – «дикий, буйний, схиблений».
Можливо, Буй – це ім'я-оберіг, яке має, згідно з язичницькими віруваннями слов'ян, магічні, «охоронні» властивості. Батьки нерідко давали дітям імена, що несуть негативні значення, в надії, що такі іменування здатні перейняти на себе все зло, яке може трапитися з їх дитиною. Таким чином, в давні часи вважалось, що володар імені Буй обов'язково буде чемним і спокійним. Прізвисько Буй міг отримати відважний і сильний чоловік або запальний юнак.
У деяких говорах словом «буй» позначали пустир на височині, місце, де стоїть церква, а також кладовище. Отже, прізвисько Буй міг отримати той, хто жив на пустирі або ж поблизу церкви, або кладовища.
У «Ономастиконі» Веселовського (довіднику з імен, прізвиськ та прізвищ Північно-Східної Русі XV-XVІІ століть) згадуються: новгородський селянин Буй, 1545 рік.
Перші прізвища, стали зароджуватися тільки в XV-XVІ століттях.
Оскільки процес формування прізвища був досить тривалим, зараз про точне місце і час виникнення родового іменування Буй говорити складно. Однак можна стверджувати, що дане сімейне ім'я являє собою чудовий пам'ятник слов'янської писемності і культури.
Є таке припущення, що прізвище Буй пов’язано з козацтвом, коли тато був малий він бачив на подвірі в с. Романівське багато предметів (жорнова, металеві вироби), на яких стояли помітки виробництва «о. Хортиця 1800-ті роки».
Прізвище Кіпа
Швидше за все, прізвисько Кіпа пов'язано з іменником «стос», тобто «Купа однорідних предметів». Цілком можливо, що стосом могли називати непослідовного у справах, неорганізованого, метушливого, неспокійного людини. У Пермській області слово «стос» вживалося в значенні «невід з хмизу, з мотузкового в'язкою і палітуркою». Таким чином, подібне прізвисько могло належати до так званих «професійних», що вказує на рід діяльності предка. Очевидно, він був рибалкою.
Однак не виключено, що в основі прізвиська Кіпа лежить морський термін «кип», яке, згідно з «Тлумачного словника» В.І. Даля, означає отвір у Юферс, через яке протягується мотузок для тяги. У такому випадку засновник роду Кіпа міг працювати на пароплаві.
Прізвище Кравченко
Прізвище Кравченко утворена за допомогою суфікса -енко.
Суфікс -енко у часто використовувався для утворення прізвищ до XV століття в південних землях Київської Русі. Він означає «маленький» або «син». До цих пір в Україні, на південному заході Росії та на півдні Білорусі поширені прізвища на -енко.
Походження прізвища Кравченко може розповісти про заняття далеких предків, їх соціальному статусі або про характер. Адже прізвища часто беруть свій початок від прізвиська, точно описує людини. Прізвище, переходить потім в прізвище, іноді давали за назвою рідного села, і часто на прізвище досі можна дізнатися, де жили далекі предки. Це прізвище має українське походження. В основі прізвища лежить зменшувальна форма імені або прізвиська далекого предка людини по чоловічій лінії або, рідше, по жіночій лінії. Такі прізвища широко поширені на всій території України.
Прізвище Кравченко в XVІІ столітті входила до складу персональної козацької старшини армії Богдана Хмельницького, а в XVІІІ сторіччі до складу 120 прізвищ генеральної старшини і полковників «Малоросійського війська» поряд з такими прізвищами, як Апостоли, Брюховецький, Гоголі, Кочубеї, Мазепа, Милорадовичі, Наливайко, Сагайдачного, Скоропадські, Хмельницькі. На Україні на початку 2000-х рр. проживало близько 114 тис. людей з таким прізвищем, і більше 52 тис. людей з подібним близьким прізвищем Кравчук.
Прізвище Адамов
Прізвище Адамов утворена від імені "Адам". Закінчення "-ів" позначає приналежність.
Таким чином, Адамов означає "син Адама". Адам – перша людина, його ім'я утворено від іврітського слова "адама" – "земля", тому він був створений із землі.
Прізвище Козюра
Носії цього прізвища живуть не тільки в Україні, а й у Росії, Польщі, Чехії, Словаччини, Австрії. Чимало Козюра на початку XX ст. переселилися в Північну і Південну Америку (нещодавно в США вийшла в світ навіть об'ємна монографія з промовистою назвою «Козюри в Америці»).
Так чи інакше, але історичні документи переконливо свідчать, що першими носіями цього прізвища були саме запорізькі козаки.
Як повідомляють французькі джерела, під час Тридцятилітньої війни козацький полк легендарного отамана Івана Сірка воював у Франції.
Це він, з двома тисячами козаків-запорожців, за 6 годин штурмом взяв фортецю Дюнкерк на березі Ла-Маншу, з якої французи не могли викурити іспанців протягом 8-ми років. Про цю подію, яке вразило Старий світ, писала вся європейська газета. Саме тоді вперше і зустрічаємо ми прізвище хороброго козака-січовика Козари.
Пізніше, в 1700 р, у часи гетьмана Мазепи, ми зустрічаємо прізвище рядового козака-запорожця Трох [ф] има Козюра у складі великого козацького посольства до Петра І, яке «повинно було домогтися від царя обіцяної платні». В середині XVІІІ в. в реєстрі Переяславського полку значиться вже козацький сотник Василь Козюра, серед власників «старшинських хуторів» під Конотопом ми бачимо сотника Андрія Козюри, серед запорізького духовенства помітною фігурою стає дяк Данило Козюра, а в реєстрі кінних козаків Решетилівської зі сотні Полтавського полку ми знаходимо і свого прямого предка – Гната Козюра. З того часу, як кажуть, «нашого цвіту – по всьому білому світу».
Прізвище Підкова
Прізвище Підкова утворене від аналогічного прізвиська. Воно веде свій початок від прозивного «підкова» зі значенням «вигнута за формою кінського копита металева пластинка, прибита до копита знизу». Ймовірно, прізвисько Підкова відноситься до числа «професійних» іменувань, що вказують на рід діяльності засновника прізвища: він міг бути ковалем.
Ковалі здавна користувалися особливою пошаною, а їх мистецтво оточувалося легендами. Люди, які займалися цим ремеслом, вважалися шаманами, а пізніше – чаклунами, пов'язаними з дияволом і темними силами. У народі вважалося, що коваль може не тільки викувати плуг або меч, але і лікувати хвороби, влаштовувати весілля, ворожити, відганяти нечисту силу від села.
З історії запорізького козацтва відомо про гетьмана Івана Підкову (1533-1578 років) ім’я та прізвище, якого співпадає з моїм прадідусем по лінії тата. Іван Підкова брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані ним козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Гьозловом.
На початку листопада 1577 року Іван Підкова при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдовського господаря Петра VІ Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича, 30 листопада 1577 року визволило Ясси. Іван Підкова був проголошений молдавським господарем, Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Запорізьку Січ.
За наказом Мурада ІІІ (дванадцятого султана Османської імперії) Івана Підкову 16 червня 1578 року у Львові було страчено. Він був похований в місцевій Успенській церкві. Черкаські козаки викрали його останки і перевезли їх до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою (там похований і Самійло Кішка).
Про видатні подвиги знатного запорізького козака Івана Підкови розповідається у вірші великого українського письменника Т.Г. Шевченко «Іван Підкова».
Прізвище Доля
У слов'ян здавна існувала традиція давати людині прізвисько на додаток до імені, отриманому їм при хрещенні. Пов'язано це було з тим, що церковних імен було порівняно небагато, і вони часто повторювалися. Прізвисько ж дозволяло легко виділити в суспільстві людини.
Крім позначення конкретної особистості прізвисько володіло ще якимось значенням. Вважалося, що ім'я визначить подальшу долю дитини, тому вибір прізвиська залежав від статі дитини. Так, для дівчаток вибиралися прізвиська, які підкреслювали їх жіночність і красу. Хлопчикам ж давали прізвиська, що підкреслюють їх мужність і силу. В процесі життя прізвиська могли змінюватися і містити вказівку на особливості характеру чи зовнішності людини, позначення національності або місцевості, вихідцем з якої була людина. Іноді прізвиська, спочатку ті, хто приєднався до хрещених імен, повністю витісняли імена не тільки в повсякденному житті, але і в офіційних документах.
Прізвище Бобро
Дослідження історії виникнення прізвища Бобро відкриває забуті сторінки життя і культури наших предків і може розповісти багато цікавого про далеке минуле.
Прізвище Бобро належить до давнього типу слов'янських сімейних найменувань, утворених від мирського імені – прізвиська.
Досліджуване прізвище утворене від прізвиська предка Бобро, яке, в свою чергу, походить від слова «бобер». Закінчення (-ро) говорить про те, що дане імення було застиглої окличної форми, яка зараз втратилася (мамо, отче, жінко, сестро).
Прізвиськом Бобро могли прозвати працьовиту людину. Так, бобер віддавна в народі вважається символом терпіння і працьовитості.
Прізвисько Бобер і утворені від них прізвища відзначені в документальних джерелах XV-XVІІ століть.
Сімейні свята
В нашій родині прийнято святкувати усі знаменні дати. Так було заведено ще у наших предків. Усі найближчі родичі збираються без запрошення, тому що усі знають коли хто народився, які ювілеї. Навіть у вільні вихідні ми збираємося у моєї бабусі з дідусем (наша сім'я, сім'я маминого брата, хрещена мама).
Реліквій в нашій родині, до покоління моєї бабусі, не збереглося. З недавнього часу бабуся Кипа Т.Г. та дідусь Кипа В.Г. зберігають пам'ять про своїх батьків (нагороди, монети, деякі прикраси, всі фотографії, які збереглися, книги, годинники, предмети побуту(самовари, глечики).
Вільний час (від роботи та навчання) наша родина намагається провести завжди разом з користю для всіх. Ми ходимо в кіно, в музеї, відвідуємо різноманітні виставки.
Батьки часто вивозять нас з сестрою на „Дитячу залізницю", зоопарк, цирк. Дуже часто ми буваємо на природі, на свіжому повітрі, ходимо по нашому знаменному заповіднику – острові Хортиця.
Взимку ми всією сім’єю їздимо на річку купатися, ініціатором цього свята була я.
Приказки, прислів’я

Я – дочка свого народу!
Відчуваю силу роду
Батьківське благословення
Всім дарує нам натхнення.
Хто своє коріння знає.
Пращурів хто поважає,
Буде в світі щасливішим,
І розумнішим, й міцнішим,
Понесе у майбуття.
Світле дерево життя.

Одна мати вірна порада.
Нема того краму, щоб купити маму.
Все купиш, лише тата й мами – ні.
Матері ні купити, ні заслужити.
Нема у світі цвіту цвітішого над маківочки, нема ж і роду ріднішого над матіночки.
Сліпе щеня і те до матері лізе.
На сонці тепло, а біля матері добре.
Дитина плаче, а матері боляче.
У дитини заболить пальчик, а в мами – серце.
Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить.
Матері своїх дітей жаль, хоч найменшого, хоч найбільшого.
У кого є ненька, у того й голівонька гладенька..
Які мамка й татко, таке й дитятко.

Вірші про сім’ю
******
Сім'я – це щастя, любов і удача,
Сім'я – це влітку поїздки на дачу.
Сім'я – це свято, сімейні дати,
Подарунки, покупки, приємні витрати.
Народження дітей, перший крок, перший лепет,
Мрії про хороше, хвилювання і трепет.
Сім'я – це праця, один про одного турбота,
Сім'я – це багато домашньої роботи.
Сім'я – це важливо!
Сім'я – це складно!
Але щасливо жити одному неможливо!
Завжди будьте разом, любов бережіть,
Образи і сварки женіть подалі,
Хочу, щоб про нас говорили друзі:
Яка гарна Ваша родина!
******
Два слова чарі́вних – лиш мама і тато,
А скільки любові у них і тепла!
Вони для дітей означають багато,
Щоб щастя іскрилось і радість цвіла.
Бо тато і мама – це рідні нам люди,
Рідніших у цілому світі нема.
З батьками дитина захищена буде,
І душу дітей не остудить зима.
Два слова крилатих – і серце радіє!
Й летить наче пташка в ясне майбуття.
А з нами разом дідусь і бабуся,
Ну, словом, повна родина у нас!
Добру й любові у них я вчуся,
Вони – чудові, ну, просто – клас!
Бабуся казку для нас читає,
Навчає внуків варити й шити.
Нас до роботи дідусь привчає
І вчить онуків, як в світі жити.
Ми з ними часто до лісу йдемо,
Щоб відпочити там серед квіт.
Ми дуже дружно усі живемо,
Сміливо йдемо у дивний світ.
Дідусь й бабуся – поважні люди,
Бо чесно в світі свій вік прожили́.
Бажання є в нас, щоб скрізь і всюди
Ще довго з нами вони були.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123