This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Люди – господарі своєї долі

Польська Дар'я, 16 р., Верохньорогачицька гімназія, смт. Верхній Рогачик, Херсонська обл.

Мені шістнадцять. У цьому віці кожен підліток все частіше починає задумуватися над своїм майбутнім і, як правило, у мріях змальовує його різнокольоровим, безхмарним, щасливим. Та бажання досягти певних життєвих висот не завжди у молоді асоціюється з наполегливою працею, старанням, витримкою.

Нажаль, багато хто в тих чи інших негараздах воліє звинуватити оточуючих і навіть на мить не усвідомлює того, що іноді корисно переглянути самого себе, зробити певні висновки і, можливо, змінитися на краще. Зараз я не ставлю за мету заглибитися у високі матерії й підібрати гучні слова для того, щоб описати як гарно буде колись в Україні і що особисто я для цього зроблю. Мені хочеться розповісти власну життєву історію й подумки повернутися до подій десятирічної давнини.
Тоді, у 2003 році, у нашій родині підростали двоє дівчаток: я- п'ятирічна Даринка і трирічна Мар'янка, які були зовсім різні за вдачею. Поряд із завжди усміхненою, спокійною і привітною сестрою я виглядала злим і агресивним дикуном. Моя поведінка стороннім здавалася неадекватною, а в будинку і на подвір'ї постійно було чути крики, плач та істерики. Я не бажала мати друзів, а діти, які намагалися спілкуватися зі мною, завжди отримували стусани, травми та образи. Наші батьки застосовували різні методи виховання, та вони не давали жодного результату, а мої непередбачувані витівки все більше шокували дорослих. Мама, яка має вищу медичну освіту, вимушена була залишити роботу і присвятити себе донечкам. Вона добре розуміла, що дозволу на моє перебування в будь-якому дошкільному навчальному закладі сім'я не отримає.
Проходив час, моїй доброзичливій сестрі бракувало спілкування з дітьми і батьки вирішили віддати її до дитячого садочка. А разом із нею мріяли влаштувати туди й мене. Та для цього, як відомо, необхідно пройти низку процедур, серед яких – медичний огляд. За дві години перебування в районній поліклініці мою присутність відчули всі. А запис, який зробив педіатр в медичній карті, для мами прозвучав як вирок : «Патологічний розвиток особистості». В розпачі вона спробувала опанувати себе й вирішила вмовити працівників садочка зарахувати мене хоча б на випробувальний термін. Я добре пам'ятаю ті хвилини, як відлюдькуватим вовченям з'явилася в колективі веселих дітлахів. Згадую, як мовчки сиділа осторонь, намагаючись виконувати прохання батьків дотримуватися зразкової поведінки, як ігнорувала заняття. Та, як мені здається, все моє життя змінила та мить, коли я вперше переступила поріг музичної зали. Тоді мене по-справжньому полонила мелодія, що лилася з-під звичайнісіньких чорно-білих клавіш невідомого інструменту – фортепіано. Всі дітки дружно співали, танцювали, лише я стояла немов зачарована. А ввечері мої рідні почули чергову вимогу: «Хочу піаніно!!!» На слідуючий день я отримала іграшковий музичний інструмент, який за кілька хвилин розлетівся вщент. Ще б пак, мені ж потрібен був справжній, як у дитячому садочку! Батьки сприйняли моє прохання, як чергову витівку й вирішили проігнорувати наполегливе надокучання. Лише бабуся, яка була вже наділена життєвою мудрістю, повірила в мене. За тиждень у нашому будинку «оселилося » справжнісіньке піаніно, а наступного дня в мене почалося повноцінне навчання. Уявіть собі, хуліганисте дівчисько, яке не знає жодної букви алфавіту починає вчити нотну грамоту. Досі в моїй сім'ї, як реліквія, зберігається перший щоденник, у якому слова в домашньому завданні замінювали малюнки. Мішечок (з сіллю) - нота «соль», цукерка ( фантик) - нота « фа», песик – «Собачий вальс» та багато всього іншого. Довгі години занять, велике старання, гіркі сльози розпачу від невдач і радість від успіхів – було все. Та результат кропіткої праці приголомшив усіх. Через рік на Святі випускного в рідному дитячому садочку для присутніх я виконала мелодію з популярного на той час телесеріалу «Бандитський Петербург». Восени прийшла до першого класу, вміючи читати й рахувати набагато краще, ніж однолітки. Я відчула впевненість у своїх силах та можливостях і не стала зупинятися на досягнутому. Батьки, як завжди, намагалися заповнити мій вільний час чимось корисним : участю в конкурсах, змаганнях, оглядах художньої самодіяльності.
Сплинули роки. Після закінчення дев'ятого класу я отримала свідоцтво про базову загальну середню освіту з відзнакою, моє власне портфоліо нараховує понад сотню грамот і дипломів за участь та перемогу в предметних олімпіадах та різноманітних конкурсах гімназійного, районного, обласного, Всеукраїнського та Міжнародного рівнів. У цьому навчальному році учні обрали мене президентом Верхньорогачицької гімназії, а мою сестру Мар'янку – президентом восьмого класу. Ми обидві на відмінно закінчили навчання в Дитячий музичній школі, два роки поспіль брали участь в іграх Всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги, п'ятий рік займаємося в гуртку образотворчого мистецтва. Наші картини представлено на багатьох виставках і фестивалях. За успіхи в навчанні й творчості ми були нагороджені путівками на відпочинок в МДЦ «Артек» та УДЦ «Молода гвардія». У серпні минулого року за запрошенням комунального закладу «Мала академія наук» Херсонської області взяли участь в роботі І обласної літньої профільної щколи для талановитої і обдарованої молоді.
Так, життя іде… А я намагаюся крокувати з ним у ногу. Мене не приваблюють бари й дискотеки, навпаки - дуже шкода ту молодь, для якої ці заклади є великою цінністю. Сьогодні я десятикласниця, та через рік мрію стати студенткою факультету дизайну архітектурного середовища. В здійсненні свого задуму покладаюся лише на себе, адже хочу бути справжнім майстром своєї справи і допомогти перетворити нашу Батьківщину в найпрекрасніший і найчарівніший куточок планети Земля. Нажаль, дуже прикро, що в сільській місцевості відсутні спеціалізовані позашкільні навчальні заклади художнього напрямку, в яких діти могли б оволодівати технікою живопису та графіки. Тому зараз ми намагаємося взяти найкорисливіше в місцевих художників-аматорів, вивчаємо літературу, переглядаємо майстер -класи.
Іноді, гуляючи вулицями нашого мальовничого селища, я чую від здивованих дорослих висловлювання про те, що десять років тому вони нізащо б не повірили в те, що з нахабного хуліганистого дівчиська може вирости така успішна дівчина. У відповідь я посміхаюся й говорю: «Дякуючи рідним! » І це справді так, адже тільки їх віра та підтримка допомогли мені перебороти себе й досягти таких результатів.
Сьогодні наша родина почувається найщасливішою в світі. У нашому прекрасному будинку панує атмосфера злагоди і взаєморозуміння.
Для нас із сестрою, на даний момент, найголовнішою працею є навчання та всебічний розвиток. Батьки ж, навпаки, виконують найрізноманітнішу роботу.
Тато, який із тринадцятирічного віку почав працювати помічником комбайнера, не полишив улюбленої справи. Вже понад десять років він самотужки обробляє власну землю, яка дячить йому щедрими врожаями пшениці, ячменю, соняшника, кукурудзи. У вільний від сільськогосподарських робіт час, наш татусь – незамінна людина в усіх сферах життя й побуту. Односельці завжди звертаються до нього про допомогу в ремонті легкового й вантажного автотранспорту, побутових пристроїв, водогонів, свердловин. А які вироби з металу й деревини, виготовлені ним, прикрашають садиби й подвір'я мешканців Верхнього Рогачика! Напевне, недарма, минулого року татуся було внесено до списку народних умільців рідного краю.
Мама, якій в силу життєвих обставин довелося залишити улюблену професію, знайшла себе в іншому. Її надзвичайна любов до квітів, допомогла перетворити дім в квітучий сад. З початку весни до пізньої осені наше подвір'я буяє різнобарв'ям різноманітних представників флори, а будинок прикрашають, як екзотичні, так і здавна поширені кімнатні рослини. На жіночих плечах тримається господарство, яке налічує велику кількість худоби та свійської птиці. А ще матуся самотужки доглядає за виноградником, який щорічно дає надзвичайно високі врожаї. Я дуже пишаюся тим, що за багато років цей сад не приніс ані копійки прибутку нашій родині. Кожного сезону знайомі можуть залюбки завітати до нашого двору й зібрати ту кількість винограду, яка їм необхідна. Крім того, у нашої неньки є справа, якою вона займається з найбільшим завзяттям – це вишивка бісером. Роботи виконані нею, викликають захоплення як у дорослих, так і в малечі. Не залишається наша найрідніша людина осторонь громадського життя. У важкий для країни час, вона стала ініціатором збору серед мешканців Верхньорогачицького району матеріальної та гуманітарної підтримки для військовослужбовців, які охороняють наші рубежі на блокпостах Сальково, Чонгар та Арабатська стрілка. На її заклик відгукнулися всі – від одинокого пенсіонера до власника найбільшого фермерського господарства. І найголовнішою нагородою для матусі були слова: «Спасибі за турботу!» Їх говорили не солдати, а люди, що несли харчі та речі першої необхідності для українських вояків. «Це ж наші діти…» - чули всі у відповідь. І це справді так, адже кожен мешканець нашої планети перш за все повинен пам'ятати про те, що він людина. Ніколи не пізно робити добрі справи й допомагати тим, хто цього потребує.
Ось така в нас звичайна сільська родина. І таких сімей неосяжній прекрасній Україні – тисячі. Ми подолали свої труднощі самотужки й намагаємося допомогти в цьому іншим. Для нас – це сенс життя. І, дай Бог, щоб увесь український народ усвідомив те, що ми єдині і тільки взаємодопомога й згуртованість дадуть можливість в нінішній ситуації зберегти суверенітет на рідній землі.
Наостанок хочу побажати всім своїм ровесникам не сподіватися на те, що доля подарує їм зелену вулицю, якою вони безтурботно крокуватимуть протягом усього свого життя. Кожен повинен особисто прокладати свій шлях наполегливою й кропіткою працею. Тож вірте в себе й оточуючих, підтримуйте й допомагайте один одному. Тільки тоді спільними зусиллями мільйонів людей наша держава буде могутньою й процвітаючою.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123