This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Лежать віки, покриті пилом, позасихала кров на них…

  Хірний Денис, 14 р., спеціалізована школа-інтернат «Січовий колегіум», м. Запоріжжя

Мій рід походить зі східнослов’янських народів. Предки проживали у Запорізькій, Полтавській областях, а бабуся по батьковій лінії родом з Росії (Білгородської області). Завдяки дослідженням, відшукавши старі фотографії, з яких дивляться на нас ті, що відійшли з життя, розповідям про них я дізнався про долю прапрапрадідусів і прапрапрабабусь.


“Усі професії важливі” – говориться в одній приказці. Професії в моєму роду різноманітні – вчитель, вихователь, бухгалтер, швачка, кухар, колгоспник, садівник, продавець, водій, краномашиніст, столяр, залізничник, зварювальник, секретар обкому партії, агроном, інженер, музикант, художник, електрик, фармацевт, тесляр, хірург тощо.
Мої батьки –
Хірний Роман Михайлович та Хірна Тетяна Василівна
Батько народився 29. 03. 1975 р. в місті Комсомольск Полтавської області, а мати – 27. 11. 1973 р. в місті Запоріжжі.
Прізвище мені дісталося від мого батька, йому від його батька (мого діда Хірного Михаїла Івановича). І у прапрадіда Івана Семеновича таке ж прізвище. У Словнику української мови прізвище Хірний тлумачиться як
виснажений, хисткий. Може, за такі якості й наділили предків цим прізвищем, але мій прадідусь, дідусь і батько – повна протилежність. Хоч не красне прізвище, зате власне.
Дідусь і бабуся по маминій лінії
Досліджуючи родовід – видно, що родина дуже працьовита, гостинна, добра, поважає батьків, щедра, обдарована, любили і люблять дітей. Батьків, дідусів, бабусь дуже люблю. Вони завжди піклуються й прийдуть на допомогу.
Бугайчук Василій Васильович
Народився 06. 08. 1941 р. в селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області. В школі гарно вчився. Їз – за любові до техніки далі вчитись не пішов, а почав працювати у рідному колгоспі трактористом. Доля склалась так, що приїхав у Запоріжжя і продовжив працювати на заводі «Дніпроспецсталь» краномашиністом. Ветеран Праці.
Фоменко Лідія Василівна
Народилась 11. 06. 1949 р. в селі Орлянське Василівського району Запорізької області. В 16 років приїхала у Запоріжжя і розпочала свою трудову діяльність. Все життя пропрацювала вихователем в дитячому садку.
Хірний Іван Семенович (прадід)
народився 18. 12. 1915 р. – мав багато нагород, був в полоні у німців.
Ломейко
Василій Микитович
(прапрадід)
14. 12. 1926 – 26. 04. 1981 рр.
В бою був поранений. Мав багато нагород.
Все життя проживали в с. Орлянське.
Прадід – закінчив училище садоводів у Мелітополі.
На той час був дуже освіченою людиною. Працював за фахом (садовод, виноградар, пасічник). Було багато нагород, премій – патефон, велосипед, запрошували на ВДНХ у Москву. Від бога – на всі руки майстер, хоч і був інвалід після контузії правої руки у роки війни, – тесляр, бабусі робив ляльок, синам пищики, літаки випилював, гарно малював і сини унаслідували цей талант. Бабуся розповідала, що коли батько їздив у відрядження вона з братами плакали за ним. Каже, що була якась гордість за нього. Моя тьотя Люда (мамина сестра, його онука), розповідала, що в пам’яті він залишився дуже доброю, щедрою людиною, любив її, купляв, що забажає. Завжди був добувач у сім’ї. Помер від серцевого нападу.
Прабабуся була маленького росту з довгими, густими, русими косами, працьовита, працювала на фермі. Тягла на собі все хазяйство, ростила чотирьох дітей. Ніколи не карала своїх дітей, любила. В вихованні їй дуже допомагала її мати.
Була дуже розпещена своїми батьками і тому потребувала до себе великої уваги, а в старості це дуже позначилось – всі повинні турбуватись, опікуватись про неї. Любила онуків. Літом усі були в неї на канікулах. Раніше збирались великою сім’єю (їх двоє, четверо дітей з чоловіком і жінками, дітьми – 5 онуків). Вже померли прадідусь з прабабусею, пішов з життя їх син – дуже гарний був дідусь (Ломейко Микола Васильович).
Ломейко
Микита Ніпіфанович і Федосія Андріївна
Прадідусь був добрим, любив дітей, дуже – дуже кохав жінку Федосію Андріївну, людям будував дахи хат, шив черевики.
Прабабусю в роки війни німці забрали, щоб вона готувала їжу, була кухаркою. Славилась гарною випічкою.
Сім’я жила завжди у достатку, завдяки працьовитості.
Лиходід Марфа й Ананій
Це батьки моєї прапрабабусі. Інформації про них дуже мало. Вони померли в 1947 році, коли ще й не народилась моя бабуся (1949 р. н.). Пам’ятає з розповідей, що були дуже добрими людьми. А прапрапрабабуся добре куховарила, була кухаркою.
Назаренко МиколаПетрович
(19. 12. 1904 – 1965) р. н.
Назаренко Катерина Степанівна
(1903- 1971)
Народилися і проживали у с. Орлянське. Прадідусь, закінчивши школу трактористів (перший випуск), працював трактористом, працьовитий і тому сім’я жила не бідно, у першого на селі було радіо, дуже любив свою доньку (прабабусю – до 15 років брав на руки). У 1941 році забрали на фронт де і пропав безвісті. Прабабуся була добрішої душі людина, справедлива, працьовита, опікувалась за усіма членами родини, особливо за онуками. Бабуся моя розповідала, що вона випікала жайворонків, коржі з маком, хліб, намагалась завжди зробити щось смачненьке. Онуки, і, навіть її донька – прабабуся – звертались на «Ви». І зараз, коли розповідає про свою бабусю моя бабуся, каже – “вони любили нас, були доброю, ніколи не лаяли” тощо.
Назаренко Петро Миколайович (1884 – 1965) р. н.
Назаренко Катерина Степанівна (1885 – 1966)
Дуже щедрі люди, завжди намагались пригостити (моя бабуся розповідала, що коли принесе водички чи щось допоможе, вони завжди намагались дати) цукерок або ще чогось. Бабуся – працювала швачкою (шила пальта – на той час це було, щось неможливе), дуже добра, маленького росточку, гарно готувала (бабуся каже, що їхня ковбаска й зараз перед очима стоїть). Дідусь був спокійним, добрим, гарним хазяїном. Тому жили заможно. Коли розкулачували – за достаток заслали у Сибір.
Через роки повернулись у рідне село.
І з того часу в нашій сім’ї готуються сибірські пельмені (вони трикутної форми – дуже смачні, зараз готує моя бабуся).
Назаренко Микола Петрович (прапрапрадід) 19. 12. 1904 р. н. – пропав безвісті.
Учасник оборони Москви.
І тільки завдяки інтернету в “Книзі Пам’яті” Запоріжжя знайшли архівні дані: “НАЗАРЕНКО Николай Петрович, 1904 г. р. с.Орлянское. Крестьянин. Призван в 1941 г. Рядовой. Пропал безвести в марте 1944 г.”
Прапрабабуся по маминій лінії – Пугачова Ольга Іллівна
Була працьовита, все робила по господарству. У молодості працювала у пана, до неї добре ставились за її працю. Вийшла заміж за прапрадіда Митрофана. Він був на той час освіченою людиною, працював секретарем обкому партії. У них народилась донечка (дідусева мама – Варвара Митрофанівна). Сім’ю покинув, не зміг змиритися з тим, що жінка неосвічена селянка, виїхав із села, одружився. Доньку любив, присилав їй подарунки. Одного разу привіз холодильник, шафу (у той час це були подарунки неабиякі). Прапрабабуся все життя прожила біля своєї доньки, померла старенькою, її пам’ятає і моя мама. Розповідала, що зовсім старенькою ховала під подушку цукерки, пряники, булки, бублики. Коли цукерки не доїдала, ліпила їх на годинник. Вона пережила голодовку, війну й боялася, що не буде чого їсти. Проживала у селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області.
Прабабуся Бугайчук Варвара Миторофанівна (мати мого дідуся по маминій лінії) – працювала вчителем початкових класів. Вона розповідала, що у післявоєнний час на уроки приходили дорослі чоловіки, які вже пройшли тяжкі роки війни, щоб навчитися читати й писати, сідали за парти зі школярами.
Моя бабуся Фоменко Лідія Василівна (мамина мама) – розповідала про те, як вона в дитинстві з однолітками пішли шукати кінець землі – обійшли по колу все село, прийшли додому заморені, брудні, голодні, а кінця не знайшли. А ще – замість крему для обличчя (раніше не було в селі де купити та й грошей не було) понамазувались смальцем, побігали по пилюці, потім ледве відмились.
Притча
У одній сільській сім'ї був єдиний син. Батьки тішилися ним, виконували всі його забаганки, в усьому догоджали йому. Тому він ріс не дуже доброю дитиною, а пізніше зустрічався з товаришами, які мали погану репутацію, тобто став на злочинний шлях. Залишив батьків і подався по світу. Не давав про себе ніякої звістки тільки від чужих людей батьки дізнавались щось про сина, оплакували ночами свою одиноку старість. А через декілька років, набідившись у чужій стороні, скуштувавши лихої долі, син згадав про батька й матір. Написав їм листа, в якому сповістив, що зрозумів свої помилки, просить у них прощення й хотів би повернутися. І ще написав, що розуміє, яким поганим сином був, то знає, що батьки можуть його не простити і не прийняти. Він пам'ятає, що в їхньому селі на зупинці є дерево. Якщо батьки прощають йому, то нехай почіплять на те дерево білу хустину, а син проїздом через село, дізнається як йому бути. Батьки вчинили інакше. І ось син їде автобусом. Чим блище наближався до села, тим більше тремтіло його серце, а в голові не давала спокою думка: «А що, коли… не простили, не одержали листа…». І ось зупинка. Дерево повністю обвішали білими хустинками, а біля дерева – батько й мати. Настала хвилина зустрічі. Коли син спитав, для чого вони так багато хустинок почіпили, якщо він просив тільки одну. Батьки відповіли, що боялися, що однієї хустинки син не помітить і пройде село, та більше його ніколи не побачать. Які милосердні батьки. Цінуйте своїх батьків.
Легенда про батьків
Трапилося це дуже давно. На нашу землю прийшла біда: напали страшні засухи, суховії зачастили, чорний мор пробіг, що вже й жити було нічим. І захвилювалась молодь усіх племен: навіщо нам старці? Не сіють, не жнуть, не полюють, останнє мусимо відбирати від малих дітей і їм давати! Вирішили всіх до Зміїного урвища покидати, хай умирають там! Повивозили, повиносили своїх бабусь і дідусів. Та в родинах достатку більше не стало, порядку не додалося, щастя не з’явилось…
А ось у великій родині Добряченків старший син Мирослав так жалів свого батька, так любив його, що не зміг покинути напризволяще без допомоги. Він сховав тата в печері, і носив йому їсти-пити, доглядав його рани. Одного разу, коли син розповів, що знову недорід і хліба не зберуть навіть на насіння, старий батько порадив: «Мирославе, навчи своїх односельців встати до сходу сонця і вийти в поле, поки роса не збита, і побачать люди стежинки – то миші до своїх сховищ шляхи проклали. Пройдіть ними, і в кожному сховищі по пуду-два зерна знайдете». Так і зробили племена і не вимерли з голоду. Мирославів батько якось сказав синові:
– Відчуваю, любий, насувається ще одна засуха, така, якої до того не було в наших краях. Порадь людям прорити канаву від ріки до Крутої балки і наповнити її водою. Так він врятував молодь свого племені, сусідські племена.
А люди думали, що то Мирослав такий мудрий. І признався тоді юнак, що його мудрість була лише в тім, щоб урятувати батька від смерті. Захвилювалися всі, адже в кожній сім’ї були страчені діди й прадіди, мудрі старожили. І тоді принесли Мирославового батька на руках, і поклонилися йому вдячно, і зробили старшим над усіма племенами. Відтоді у племенах слов’янських народів із повагою ставилися до мудрих старців, і ні в кого не підводилася рука на своїх батьків.

Ніч. Тишина.
В тихім шелесті трав
Адам у Єви запитав:
– Кохана, люба, мила, чарівна,
Скажи мені, єдина,
Хто буде дарувать життя,
А потім доглядать дитя?
– Я.
– Варити, прати, прибирати,
Сімейне вогнище оберігати?
– Я.
– Постійно радість дарувати,
Усіх теплом обігрівати?
– Я.
А ти, мій милий, неповторний,
Скажи мені, єдиний,
Хто буде рід наш берегти,
І множить покоління?
– Я.
– Хто дбатиме усе життя
Про щасливе майбуття?
– Я.
– Дітей навчати лиш добра,
І боронити від лиха й зла?
– Я.
– Кохати буде до забуття
І поруч буде все життя?
– Я.
І так сім раз
Звучало я, я, я.
Ось так створилася сім’я.
“Закохані гори”

Легенда

Давним-давно на нашій славній Україні, недалеко одна від одної, жили дві родини. Родина бідняків жила, де сонце гріє на полудень, а багатії – до заходу. Бідняки пишалися піснями та гарною дочкою на ім’я Будина. А родина, до заходу сонця, пишалася отарою овець і красенем сином на ім’я Бердо. Хлопець пас отару овець, вигравав на сопілці, а ще слухав, як співає Будина. Дівчині уподобалася музика легеня та чорні брови і сувора усмішка, яка ставала, такою ніжною, коли дівчина співала пісні та веселилася у квітах. Молоді люди покохали одне одного. Кохання їхнє було приречене і неможливе – так думала мати Бердо.
Її охопила велика злість, як це бідняки хочуть поріднитись, коли у них нема нічого окрім пісні. Зла мати пішла далеко-далеко у гори, де жила чарівниця, яка не мала серця. Вони чарували на Будину і перетворили милу дівчину на велику купу каміння. Коли одного літнього ранку, Бердо виглядав своєї милої, то побачив купу каміння. Його серце не витримало такого болю. Хлопець із пересердя відвернувся від променів сонця, із його очей покапали сльози. Сльози великого горя.
Господь Бог не зміг дивитися на таке непорозуміння між людьми. Купу каміння перетворив на ошатну гору, яка по сьогодні називається Будина. Із голови Будини по оба боки, збігають стежки кучеряві, як коси дівчини. А саму верхівку причепурив у різнокольорові квіти та ягоди, ніби вінком огорнув голівку нареченої. Із сліз, де плакав Бердо зробилось солене озеро, а хлопець перетворився на величну гору, яка називається Бердо. Коли зла мати вернулася із гір, вона зрозуміла, що накоїла. Упала додолу і простягнула свої руки, ніби хотіла, щоб величні гори зійшлися, але так і лежить, права рука сягає Будини, а ліва від серця до свого сина Бердо. А із очей біжать сльози, як потічок на знак прохання прощення у дітей. А люди цю дивну жінку назвали Стайкою. Вони горді тим, що ці гори захищають їхні газдівства від великих вітрів, які інколи налітають.
Від моїх предків, батьків я успадкував деякі риси характеру, творчі здібності. В моїй сім’ї було багато творчих людей (художники, майстри, дідусь сам навчився грати на баяні, прабабуся керувала хором). І мені подобається майструвати з конструкторів, малювати. Зараз займаюсь у гуртку, в’яжу гачком. Це мої вироби.
Денисом мене назвав мій двоюрідний брат (син маминої рідної сестри) Роменський Сергій. Дорослі довго вибирали ім’я, а він сказав, що давайте назвемо Дениском. Всі водночас погодились.
У дитинстві Дениска дуже товариський і пустотливий хлопчисько, у всій окрузі ви не знайдете людини, яка б його не знала. У ньому уживаються протилежні якості: він встигне і напакостити і зробити щось добре і корисне.
Уже в ранньому віці Денис проявляє свідомість, якщо він випросить у батьків собаку, то будьте впевнені в тому, що основну турботу він візьме на себе. Він ніколи не затримається з друзями, якщо буде знати, що вдома його чекає собака.
Дениса важко утримати на місці, він абсолютно непосидючий, любить активні ігри і галасливі компанії. Створюється враження, що хлопчик не втомлюється веселитися ніколи. У Дениса багато друзів.
У школі Денис досить добре займається, якби трохи більше посидючості, то він легко міг би стати відмінником. Недолік непосидючості і старанності він компенсує швидкістю міркування і здатністю схоплювати інформацію на льоту.
Дорослий Денис досить самолюбний, іноді може нав’язувати свою точку зору оточуючих. Везіння притягається до нього, як магніт. Він товариський, завжди може підняти настрій у компанії, навколо нього часто шум і веселощі. Він обожнює прогулянки, подорожі та пікніки. Денису, як нікому іншому, потрібно вміти вчасно зупинитися, тут, як з вином: воно може підняти настрій, а може довести до божевілля.
З дитинства знає, що посмішка і чарівливість роблять неможливе можливим, і в своєму дорослому житті він цим вміло користується. Знайти спільну мову з новими людьми і домогтися їхньої доброзичливості для нього не проблема. Він дуже комунікабельний, але в міру відповідальний.
Його творчі здібності дозволяють працювати режисером, письменником, художником, актором. Він відмінно проявить себе там, де потрібен нестандартний підхід і, де можна висловити свої емоції.

Народні прикмети

Якщо 16 жовтня, на Дениса, вітер північний – на холод, південний – на тепло, західний – на сльоту, східний – на ясну холодну погоду.

Сім’я – що значить це, то кожен знає,
Хто зріс в сім’ї і хто сім’ю сам має.
І хоч як не приховуй, не таї:
Залежить наше щастя від сім’ї.
Якщо міцніє хоч одна родина -
Міцною стане й наша Україна.
Родина – стовбур дерева міцного.
Це батько й мати, бабці й дідусі.
Тітки і дядечки всі до одного,
Ну, словом, родичі й близькі усі.
І є ще предки давні – це коріння,
Що глибоко у цій землі лежить.
А діти, діти – нове покоління,
Це пишне гілля, що увись летить.
Родинне дерево ось тут укоренилось,
На цій землі, у рідному краю.
Й новим гіллям так щедро розпустилось
Та має біографію свою.
Потрібно всім це дерево вивчати,
Бо ми господарі на цій святій землі.
Коріння роду треба добре знати,
Дітей навчати, поки ті малі.
Бо що то за людина без коріння?
Як перекотиполе, що летить...
Без роду-племені, його благословення
Не може праведно на цій землі прожить.
Все скінчиться! Україна переможе!
Не здолать її віднині!
І народ наш сильний! Все він зможе!!!
Слава! Слава! Слава Україні!!!
Вкраїна у мирі нехай розквітає,
Вона в нас єдина, вона в нас одна!

Головний скарб – любов і добро, шанування свого роду, своєї землі, вміння берегти пам'ять свого роду.

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123