Чорні дати української історії

Джал Сергій, м. Вижниця, Чернівецька обл.

Україно наша мила,
Рідна наша земле,
Богом дана святая,
Як згадаємо твою долю
Тяжко ми зітхаємо.
Іван Грушковський

Ми втратимо себе як нація, якщо відімре в нас історична пам'ять. Для цього мусимо знати свою українську історію, писану кров’ю наших прадідів, а не псевдовченими, на догоду Москві. Наша історія належить нам, і ніхто не має права її в нас красти, перекручувати, як це робиться після 20 років незалежності України, особливо «стираючи» чорні дати.

Ця книжечка створена саме для того, щоб нагадати тим, хто страждає хворобою «безпам’ятства» та щоб застерегти молодь від яничарства.
Історія багатостраждального українського народу лише за 7 тисяч років існування має більше чорних сторінок, ніж світлих. Пам’ятаймо це!
Ми повинні читати її, знаючи апетити Москви щодо України і мусимо робити висновки з історичних подій та в першу чергу з чорних дат! Історія має здатність повторюватися. Прах наших пращурів вогнем спогадів стукає в наші груди: «Пам’ятайте! Не допустіть! Збережіть!». Чи можемо ми мовчати?...
Чорні дати постійно переслідували нашу історію і йдуть вони з глибини тисячоліть, коли люди створили зброю. Ця зброя привела до І та ІІ планетарних катастроф. Була втрачена культура. Людство почало життя з «печерного рівня».
Спостерігаючи різні тлумачення щодо походження нашої рідної, Богом даної землі, необхідно звернути увагу, що в прадавньому українському епосі і «Велесовій книзі» описані значні події з історії нашої країни. Україна згадується в літописі 1187 року, а значить процес її формування проходив набагато раніше. Назва Росія і Русь вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив ще у 1868 році Михайло Максимович у своїй праці «Об употреблении названий Россия и Малоросия в Западной Руси». (Киевские епархальные ведомости 1868).
Україна багато разів втрачала свою державність. Андрій Боголюбський – уродженець Київської землі, напав на Київ і зруйнував його із заздрості. Монгольська орда знищила Київську Русь і принесла багато сумних сторінок в нашу історію. Цілі століття Україна була під ханом Батиєм, під Візантією, під Литвою, під Османською імперією, під Польщею, під Австро-Угорщиною, під Румунією. В 1775 році Катерина ІІ повністю знищила Запорізьку Січ – серцевину українського народу. Перша світова війна, державний переворот в Російській імперії на чолі з Леніним 1917 року, бійня між Гітлером і Сталіним, де Україна зазнала найбільших руйнувань…
Що приніс період Руїни українському народу?

• кріпацтво;
• московський патріархат у церквах;
• заборону української мови;
• закриття українських шкіл, в тому числі козацьких;
• заборону книг та пісень українською мовою;
• усі вищі учбові заклади перейшли до рук російських загарбників.

За період будівництва «соціалізму» в Радянській імперії в різний період і при різних обставинах знищено мільйони ні в чому не винних людей різних національностей, варварським і кривавим диктаторським режимом Сталіна, людей, які засіяли своїми кістками Вічну мерзлоту, Урал і дикі простори Сибіру.
Душею кожного народу, його національної ідеї виступає мова, яку намагався знищити царизм, потім комуністичний режим, а зараз, на жаль, почався тотальний наступ на українську мову в усіх сферах нашого життя.
Історія не терпить перекручених подій, понять, фактів, і вимагає правдивого та об’єктивного їх висвітлювання, а не нав’язування українському народу фальсифікації історичних фактів, бо рано чи пізно це буде розкрито і брехня випливе на поверхню.
Отже в цьому контексті проаналізуємо сумні події з історії України, пов’язавши їх з історією моєї рідної Буковини, щоб вчитися на помилках, бо ж історія має здатність повторюватися.
Чорні дати з глибин нашої історії
Напад на Київ Андрія Боголюбського
Багато століть Московське царство грабувало культурні і духовні цінності українців.
Давне суперництво Андрія Боголюбського з київськими князями досягло апогею, коли у Києві було обрано князем Мстислава Ізяславича, давнього ворога його батька. Водночас новгородське віче погнало князя Святослава, який звернувся за допомогою до Андрія.
Новгородці, в свою чергу, звернулися за допомогою до Мстислава. Це було початком кривавої міжусобної війни. На боці Андрія стали князі Мурому, Рязані, Смоленська, Полоцька, Сіверщини, Чернігівщини. Їх об'єднане військо у 1169 році обложило Київ. Після недовгої облоги берендеї та турки, які були у дружині Мстислава, відмовилися воювати, Мстислав втік, місто було взяте та нещадно пограбоване — знищені та спалені тоді були не лише житлові квартали, а й значна кількість церков та монастирів: «І грабували вони два дні увесь город – Подол, Гору, Монастир, Софію і Десятинну, і Богородицю. І не було пощади нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали…І взяли майна безліч, і церкви оголили від ікон, книг, риз і дзвони познімали.», - значиться в літописі того часу.
Ікону Пресвятої Богородиці було вивезено з Києва до Володимира. Андрій Боголюбський посадив на київський престол Гліба Переяславського. Втручався у внутрішні справи руських князів, аж до 1173 року, коли військо Андрія Боголюбського було розбите.
Під владою Литви
Найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у XIII ст. За князя Гедиміна в першій половині XIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пінщину. 1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович. Він оволодів Холмською і Белзькою землями. У 1350-х роках за князювання Ольгерда Литва приєднала до своїх володінь Чернігово-Сіверські землі, 1362-го — Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го — Поділля. Населення цих територій майже не чинило опору литовським князям, які прихильно ставилися до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державною, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення й навіть поширила свій вплив православна церква. Населення українських земель сподівалося, що Литовська держава захистить їх від монголо-татар. І справді, 1362 р. литовське військо за підтримки українського населення розгромило на Синіх Водах татарське військо. Ця перемога поклала початок звільненню українських земель від монголо-татарського ярма.
1399 р. у битві на р. Ворскла війська литовського князя зазнали поразки. Однак в Золотій Орді точилися міжусобиці й вона не змогла скористатися з цього повною мірою.
Буковина як частина українських земель
Буковина як історико-географічний регіон сформувалася в ХІV ст. Зараз північна частина Буковини входить до складу нашої держави (Чернівецька область), а південна — до складу Румунії. Назву краю дали букові ліси, що густо вкривали його в минулому. За часів Київської Русі та Галицько - волинського князівства Буковина була невід’ємною їх частиною. Після монголо-татарської навали Буковина потрапила під безпосереднє управління Золотої Орди. Північна частина краю стала називатися Шипинською землею, що управлялася ординцями. Від середини ХІV ст. Буковина потрапляє під владу Угорщини, а південна частина краю, Волощина, активно заселяється волохами(які отримали свою назву від того що займалися розведенням худоби, то ж радо приймали до себе волхвів, які були переслідувані після хрещення Київської Русі).
У середині ХІV ст. спалахнула боротьба волоського та молдавського населення за створення власної держави, яка завершилася проголошенням у 1359 р. незалежного Молдавського князівства. Шипинська земля ввійшла до складу князівства як автономне утворення, що зберігала свій статус до середини ХV ст. Після ліквідації автономії перестала вживатися й назва Шипинська земля, яка була перейменована в Буковину. Уперше назва Буковина зустрічається в грамоті молдавського господаря (князя) Романа І від 30 березня 1392 р.
Українська мова та культура справляли значний вплив на духовне життя молдавського суспільства. До середини ХVІІ ст. офіційною діловою мовою тут була давньоукраїнська, якою писали літописи та літературні твори. Про це свідчить Путнянське Євангеліє(нині належить Румунії), написане давньоруською мовою.
Татарсько-турецькі набіги на українські землі
Після розпаду Золотої Орди Москва, об’єднавшись з татарами в 1502 році, зруйнувала місто Сарай, що в Криму, після чого почастішали напади на українські землі. Цей московсько-татарський союз трагічно відбився на долі українського народу. Для українських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть воно перетворилося на головне джерело постачання рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя.
Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся 1474 р. Під час цього нападу були значно пограбовані Поділля й Галичина. Через декілька років нового нападу зазнало Східне Поділля.
Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно дізнався про наближення татар і не встиг організувати оборону міста. Київ було пограбовано й спалено. Крім того, під час цього походу було пограбовано Київську землю, знищено 11 прикордонних міст. На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань кримський хан надіслав Івану ІІІ золоту чашу й таріль із пограбованого Софійського собору.
У цей же період на кордоні українських земель з’явилися й турки, які в 1476 р. спустошили Буковину, а в 1498 р.— Галичину, де взяли в полон близько 100 тис. осіб.
Розділення України на Правобережну і Лівобережну. Період Руїни
Окупована польськими та московськими військами, Українська держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом.
Як і Правобережжя, Лівобережна Україна в 1660-х роках також переживала тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких були міжстаршинські сутички за гетьманську владу.
У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада, де за підтримки запорізьких козаків та черні й під тиском московського війська гетьманом було обрано Івана Брюховецького, а його суперників страчено.
Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби Руїни, демагогом, який створив собі імідж захисника козацьких прав і вольностей, палким прихильником московської орієнтації. Саме він став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву й у 1665 р. підписав так звані Московські статті, що значно обмежували політичні права України:
1) безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося царським воєводам;
2) московські військові залоги мали перебувати в усіх великих українських містах;
3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана;
4) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами тощо.
Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл.
Ліквідація Січі
Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.
Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768-1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні.
3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.
Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.
Буковина у складі Австро-Угорської імперії
В результаті військових дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 р. Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 р. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786—1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.
Під час революційних подій 1848-1849 рр. населення Буковини брало участь у низці селянських повстань, які очолював Лук'ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях.
Після визнання Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Державною було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 р.
На Буковині жили і творили видатні українські письменники Юрій Федькович і Ольга Кобилянська, які описували тяжке становище українського селянства. У зв'язку з несприятливими умовами масовою стала еміграція населення, головним чином до США та Канади. У 1891—1910 з Буковини виїхало близько 50 тис. чол.
В роки Першої Світової війни буковинські землі зазнали значних руйнувань від воєнних дій і до липня-серпня 1917 р. були окуповані російськими військами. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Буковину було включено до її складу. Влада перейшла до утвореного 25 жовтня 1918 Українського Крайового Комітету, який організував 3 листопада 1918 велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української держави. 6 листопада 1918 було встановлено українську владу на землях Буковини, населених переважно українцями. Президентом краю було проголошено Омеляна Поповича. Однак вже 12 листопада 1918 року румунські війська окупували Північну Буковину разом з Чернівцями.
Бій під Крутами
Неоголошена війна совітської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася в середині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. Після проголошення 12 грудня 1917 року з’їздом Рад у Харкові України радянською, більшовицьким силам в Україні постійно надходила військова допомога. Більшовицькі війська почали рухатися на Київ.
Безвідповідальні заяви і дії окремих керівників Центральної Ради типу «Україні не потрібна армія, бо вона ні на кого не збирається нападати» призвела до того, що УНР практично не мала боєздатної армії. Всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори.
Але була патріотична українська молодь!
5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Вступ до куреня був винятково добровільний. До новоствореного куреня також уступили учні старших класів Української гімназії імені Кирило-Мифодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.
26 січня прийшло повідомлення від загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача (там перебував український гарнізон у складі чотирьох сотен 1-ої Київської юнацької школи ім.Богдана Хмельницького), що негайно потрібна допомога проти наступаючих більшовицьких загонів, - а вже 27 січня прибуло підкріплення – перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні.
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.
Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з більшовицького боку (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів. Молоді студенти на станції Крути, що в 130 км від Києва, 16(29) січня 1918 року розібрали залізничне полотно, чим затримали російські ешелони, не давши їм піти на Київ. Повстанці героїчно боролися і затримали ворогів на добу. Генерал Муравйов, командувач російських військ, жорстоко знищив усіх, не дивлячись на юний вік повстанців. Утрати сягали 250 юнаків, одна чота студентів і 10 старшин.
Оборона Крут затримала ворога на дуже важливих чотири дні, що дало змогу Українській державі укласти Брест-Литовський мир та проголосити Четвертий універсал, в якому говорилось: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Влада в ній буде належати тільки народу України». Отже бій під Крутами можна розцінювати як стратегічну конкретну перемогу у війні з переважаючими силами противника.
Битва під Крутами – героїчна і одночасно трагічна дата в історії нашого народу. Крути стали символом незламності української нації.
У складі Союзу
Багато чорних дат пов’язано з планомірним нищенням радянською владою господарників.
Так 1 січня 1919 року був ліквідовановий товарообмін і введено обов’язкову здачу зерна державі.
В час голодомору 1922 року зерно відправлялося за кордон, а на промислові товари підняли ціну в 4 рази (сапи, лопати, граблі, вози коштували в 4 рази більше) !
У 1928 році почалася тотальна колективізація. Як наслідок у 1933 році – голодомор, а 1937 рік «уславився» репресіями (було репресовано мільйони людей).
З Буковини перед початком війни 1941 року депортовано в Росію 10 тис. громадян як дешеву робочу силу.
Політика воєнного комунізму: від кого, кому, скільки передати на споживання і що виробляти, дала жахливі результати.
У 1928 році почалася колективізація. Населення давили високими податками (одноосібник платив податок у десять разів більший від колгоспника, а куркуль - у 140 разів. Так ліквідували куркулів як клас, (а це ж заможні господарі).
Саме після колективізації швидко почало формуватися нетрадиційне ставлення селян до власності. Спільна власність селян відчужувалася і вкрасти колгоспне вже не було аморальним. З роками таке прижилося і сьогодні селяни не вважають за гріх красти в полі і у фермера. Колективізація породжувала байдуже ставлення до праці, а таке відкидало цілий пласт життєво необхідних звичаїв і традицій.
У 1937 році репресували понад мільйон українських селян. Закон «Про п’ять колосків» забороняв збирання з поля залишених колосків навіть дітьми.
Якщо селянин обмінював свої домашні речі на продукти в місті – садили до в’язниці на 10 років.
Продрозкладка, колективізація, голод 1921 року і 1947 року, голодомор 1932–1933 років привели до стійких деформацій у світогляді українців.
За роки Другої Світової війни сільське господарство занепало, і зазнало величезних втрат, зменшились посіви, земельна площа та поголів’я худоби.
Совітська армія принесла на Україну тиф у 1945 році. Забруднювала криниці, в аптеках заставляла продавати заражені ліки. Чому? Бо хотіли винищити нас, українців. Вони постійно когось знищують. СРСР – тюрма народів! Вони лише про себе гарні фільми знімати вміють.
В час посухи 1946 року держава відібрала у селян продовольче(найкраще) зерно, надаючи підтримку країнам східної Європи.
1 мільйон осіб померли від голоду взимку 1946 – 1947 років (17 тисяч - на Буковині).У цей час Буковина займала друге місце по Україні за смертністю серед дітей.
1962 року відбулася грошова реформа, що в черговий раз привела до зрівнялівки та безвідповідальності: «Суспільне – нічиє!». Сьогодні значна частина громадян України переконана, що забезпечити себе і сім’ю матеріально можна лише крадіжками і хабарами.
У часи інфляції 1992 -1994 років у 20 разів зросла ціна на нафту. Зростала заборгованість із заробітної плати.
Голодомор
Сталін наголошував, що «национальний вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». Тому голод був спрямований на українське селянство для придушення національного опору. Особливо чітко це проявлялося у постанові від 14 грудня 1932 року, у якій «проблеми» хлібозаготівель в Україні та Кубані пов’язувались з «неправильно проведеною» політикою українізації. Після цього почалося закриття українських шкіл на Кубані та переслідування української інтелігенції.
У результаті зумисних дій влади голодна смерть щодня забирала тисячі невинних життів.
Голод не був наслідком засухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму.
Складовими політики Голодомору були:
Насильне вилучення всіх продовольчих припасів:
липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;
серпень 1932 р. – прийнято так званий Закон «про п’ять колосків»,за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях ;
листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;
грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.
Блокада мешканців окремих територій та всієї України:
листопад 1932 р. – В Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України;
січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УРСР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними загонами для блокування виїзду селян
«за хлібом» в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.
У той час, як від голоду умирали мільйони українців влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.
«Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей…»
На Буковині голодомор зробили у 1947 році, коли більшовики відчули супротив народу. Цього ж року почалися масові репресії проти народу.
У с. Банилові Вижницького району на Буковині на той час діяв цукровий завод. Після видалення соку з буряка жом, що залишався, викидали у величезні ями. Люди йшли по жом і нерідко тонули в тих ямах, провалюючись під відходи. Кому вдавалось вижити і повернутись з жомом – приносив його додому, де змивали, подрібнювали, додавали муки з трави, коріння і робили млинці.
А кат народів Сталін брехав на весь світ: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».
Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Верховна Рада прийняла закон «Про Голодомор 1932- 1933 років в Україні», яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.
Про голодомор письменник Олесь Гончар сказав такі слова: «А мені згадався 1933-й… То ж таки був геноцид! Пів - Сухої виморено голодом за одну весну. Сім’я Булата - коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші – однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, - сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…»
Ми мусимо пам’ятати цю жахливу правду, переказувати її своїм дітям і внукам, щоб таке не повторилось ніколи…
Репресії 1937-1938 років
Фізичне знищення власних громадян, світогляд яких відрізнявся від комуністичного, було розпочато відразу після більшовицького жовтневого перевороту 1917 р. Воно зачепило середовища видатних діячів і певні категорії населення та періодично сягало своїх піків. Нечуваних масштабів масові репресії відбувалися після штучного голодомору 1932-1933 років. Упродовж 1937-1938 рр. вони охопили всю країну.
«Велика чистка» 1937-1938 рр. охопила весь Радянський Союз і була спрямована на знищення реальних та уявних ворогів Сталіна, вселення в усі верстви населення почуття страху та незахищеності, рабської залежності та покори «великому вождеві». Смертний вирок ставав звичайним явищем і не підлягав апеляції. У кращому випадку, „ворогів народу" чекав тривалий термін ув’язнення в сибірських концтаборах.
Підготовку цих заходів почали ще 1936 р. З жовтня 1936-го до лютого 1937-го провели перебудову каральних органів, сформулювали установку на "чистку" партійної, військової, адміністративної еліти від потенційної опозиції. 9 березня 1936 р. вийшла Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) "Про заходи, що унеможливлюють проникнення в СРСР шпигунських, терористичних, диверсійних елементів", 28 квітня 1936 р. - Постанова РНК СРСР "Про виселення з УРСР і господарське облаштування в Карагандинській обл. Казахської АРСР 15000 польських і німецьких господарств" і низка інших директив.
Другим етапом – березень 1937 - червень 1937 рр. було декретування тотальної боротьби з "дворушниками", "агентами іноземних розвідок", планування та розробка масових операцій проти "соціальної бази" потенційних агресорів - куркулів, "колишніх" людей, представників національних діаспор тощо. 17 березня 1937 р. оприлюднили закон, який заборонив селянам залишати колгоспи без згоди адміністрації та без підписаної трудової угоди з майбутнім роботодавцем. Таким чином, законодавчо позбавили селян права на свободу пересування.
Третій етап, що тривав з липня 1937 по жовтень 1938 рр., ознаменувався декретуванням і реалізацією масових репресивних операцій - куркульських, національних, проти ЧСЗБ (члени сімей зрадників батьківщини), інтенсифікацією боротьби з "військово-фашистськими змовами" в РСЧА (робітничо-селянська червона армія), із "шкідництвом" у сільському й іншому господарствах.
Наслідки масових політичних репресій
Наймасовіша за всю радянську епоху „чистка" проти «ворогів народу», яку теоретично обґрунтував нарком НКВС Ніколай Єжов та особисто схвалив Сталін, розпочалася за наказом НКВС СРСР (№ 00447) 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона тривала понад 15 місяців і була припинена постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. За оцінкою політичних оглядачів, які досліджували цю проблему, саме цей наказ документально оформив найкривавіший виток сталінського терору.
За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 тис. 126 осіб. Під дію наказу № 00447 підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Протягом 1937 року особливо великих репресій зазнали селяни (71 тис. 452 осіб), інтелігенція та службовці (68 тис. 087 осіб) і меншою мірою робітники (2 тис. 519 особи). Водночас почали посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема стосовно червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА (робітничо-селянська червона армія), прикордонних загонів (загалом 1 тис. 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої "вищої міри соціального захисту" (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.
Протягом 1938 року кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): було заарештовано 41 тис. 344 селянина, інтелігенції та службовців - 23 тис. 251 особу. Однак зросли репресії проти військових - 2 тис. 424 особи. Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 тис. 646 осіб. У цей час країну охопила хвиля "шпигуноманії", а також розкриття різного виду "троцькістського підпілля", сіоністів тощо.
Від загальної кількості заарештованих протягом 1937 року українці становили 53%, поляки - 18,8%, німці - 10,2%, росіяни - 8%, євреї - 2,5%.
Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти "ворогів народу".
Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.
Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.
Україна у Другій Світовій війні
Українською землею двічі прокотився руйнівний воєнний вал, не обминувши жодного, навіть найменшого населеного пункту. Оборонні та наступальні бої, які точилися на її території, стали важливою складовою небаченої битви на просторах від Баренцового до Чорного морів.І ніхто не стояв за ціною. Для України ця ціна становила, за різними даними, від 8 до 10 мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат.
Керівництво фашистської Німеччини велику увагу приділяло окупації України. Багата природними ресурсами, продовольством, а особливо працьовитим народом, Україна була ласим шматком для нахабних загарбників.
Важкий 1941-й рік. Україна приймає підступний удар ворога. Героїчно оборонялися прикордонники. Деякі прикордонні застави, гарнізони кількістю 40-50 чоловік, озброєні лише стрілецькою зброєю, утримували рубежі оборони 2-3 дні, хоч гітлерівці планували захопити ці пункти за 15-30 хвилин бою.
Український учений, академік Є.О.Патон на Уралі в короткі терміни розробив унікальні швидкісні методи зварювання обшивки літаків і танків, за що у 1943 р. був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
З 29 вересня по 4 листопада оборонялися совітські війська в районі Донбасу. Фашистам зі значними втратами вдалося оволодіти південно-західною частиною Донбасу, вийти на підступи до Ростова, але не вдалося оточити і знищити війська Південного фронту під командуванням генерала-полковника Я.Т.Черевиченка. Вже в цих кровопролитних боях розвалювався план фашистської «блискавичної війни».
1942-й рік розпочався загальним наступом совітської армії на великому фронті від північного заходу країни до Чорного моря. Продовжувалася героїчна оборона Севастополя.
Гітлерівці захопили Донбас, великі райони на березі Дону. І земля українська, і люди стогнали під кованим чоботом фашистського звіра. Як можна забути ті жахи, що їх творили нелюди! Фашистські окупанти створили на території України понад 230 концтаборів і гетто. Сотні тисяч військовополонених, жінок, дітей, старих, інвалідів стали в'язнями.
За час окупації України 1941-1944 років. фашисти знищили понад 5 млн. чоловік (3,8 млн. мирних жителів і близько 1,5 млн. військовополонених); 2,4 млн. чоловік вивезли на роботи до Німеччини.
У роки війни загинув кожний шостий житель України. Більше ніж двісті п'ятдесят українських сіл були спалені окупантами дотла.
Не могла терпіти Україна такої наруги. Страшним був гнів народу. І малі, і старі переповнювалися ненавистю, йшли в партизани, створювали підпільні осередки. Полум'я партизанської боротьби охопило всю Україну. Партизани знищили майже півмільйона гітлерівців, підірвали близько п'яти тисяч ворожих ешелонів.
Після розгрому фашистських військ під Сталінградом совітська армія почала наступ. Наступ продовжувався від Великих Лук до Чорного моря.
В результаті Львівсько-Сандомирської операції звільнили Львів, Перемишль, Станіслав (нині Івано-Франківськ), Рава-Руську. А в результаті Східно-Карпатської, Карпатсько-Дуклінської та Карпатсько-Ужгородської операцій (8 вересня-28 жовтня) звільнено всі західні області України та Закарпаття.
Україна була повністю звільнена від загарбників. Визволення України тривало майже два роки. Внесок українського народу у перемогу над фашизмом неоцінимий.
З п'ятнадцяти фронтів, що діяли під час Великої Вітчизняної війни, більше половини були очолені маршалами та генералами, українцями за походженням.
Воїни-українці були визволителями народів Європи, вони штурмували Берлін, а українець Ф.М.Зінченко, Герой Радянського Союзу, командир 756-го стрілецького полку, був першим комендантом Рейхстагу.
Чорнобильська катастрофа
Приблизно о 1:23:50 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин.
Тогочасний уряд замовчував перед світом цей трагічний випадок. Але вітер поніс на північ радіаційну хмару. Офіційна Москва мовчала три дні. У цей час Швеція, Фінляндія, Норвегія стали бити на сполох.
У Чорнобилі проживало 50 тисяч людей, а евакуацію розпочали аж 29 квітня. В цей час у Києві відбувались багатолюдні паради на честь 1 травня.
На 10-й день після вибуху була розсекречена інформація про аварію. З 16 травня почали вивозити дітей з Києва. Проте вже з 1989 року почала з'являтися правда про народження аномальних дітей, тварин – мутантів. Внаслідок вибуху станом на 1995 рік померло 125 тисяч чоловік.
Внаслідок аварії:

• Чорнобиль і Прип’ять стали мертвими. Україну було проголошено зоною екологічного лиха.
• В Україні загинули сотні малих річок.
• Деградують Чорне та Азовське моря
• Спотворений забрудненими водостоками Дніпро.

Навіть в Біблії про цю катастрофу є такі слова: «…Засурмив третій янгол і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І впала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тієї «Полин». І стали вода мов полин. І багато людей повмирало з води, бо згіркла вона».( «Апокаліпсис»). ( чорнобилка – різновид гіркого полину).
Аварія на ЧАЕС оцінюється в 250 млрд. доларів США, а кількість людських жертв перевищує 1 млн. чоловік.
А ось для порівняння інформація, яка подається в офіційних джерелах:
«Приблизно о 1:24:04 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин».
Ситуація погіршувалася в зв'язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні і хімічні реакції з виділенням тепла, з виверженням з розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів.
У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор, тому було прийнято помилкове рішення забезпечити подачу води в активну зону реактора для її охолоджування. Ці зусилля були даремними, оскільки і трубопроводи і сама активна зона були зруйновані, але вони вимагали ведення робіт в зонах з високою радіацією, які персонал виконував без захисного одягу. Інші дії персоналу станції, такі як гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, заходи, направлені на запобігання можливого вибуху водню, та інше, навпаки, були необхідними. Можливо, вони запобігли ще серйознішим наслідкам.
Майже одразу до місця аварії, прибули пожежні. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 9 травня від гострої променевої хвороби. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія була чимось більшим, ніж звичайна пожежа.
Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Велику Британію та острів Мен.
Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (англ. Forsmark Nuclear Power Plant) (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема.
Пам’ятаймо: Чорнобильську трагедію породила людська байдужість, безвідповідальність, та сплановані заходи Москви проти українського народу.
Нищення мови – як один з видів геноциду проти Українського народу
Наша рідна українська мова століттями піддавалась нарузі чужоземних загарбників. Росія найбільше з усіх нищила нашу культуру. Починаючи з 1622 року наказом царя Михайла і закінчуючи законопроектом Верховної Ради про Другу регіональну мову у 2012 році. Нашу мову в нас хотіли й хочуть відібрати навіть тепер, коли Україна вже 20 років є незалежною. Чому в Україні повинно бути дві державні мови? Я не бачив, щоб в Росії говорили українською і робили її другою державною мовою. Взагалі, в Польщі – рідна польська мова, в Росії – російська, а чому в Україні крім рідної української мови, ніби мачуха, є російська? Це неправильно, тому ми повинні берегти нашу мову від тих, хто хоче її поневолити. Як говорить прислів’я: «Народи не вмирають; спочатку їм відбирає мову…». Я цілком і повністю цю думку підтримую, берегти українську мову – обов’язок кожного свідомого українця. Нижче я наведу хронологію нищення нашої мови де кожна дата – удар в саме серце нашої Батьківщини.
1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».
1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління
1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.
1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.
3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.
1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.
1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.
1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.
1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).
1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.
8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.
1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.
1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.
12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.
1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.
1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.
1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля)
1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)
1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.
1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.
1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).
1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.
1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:

• заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;
• указ Миколи II про скасування української преси;
• заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською;
• розгром товариства «Просвіта»;
• зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
• депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.
1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.
1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.
1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».
1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».
1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.
1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.
1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.
1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).
1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».
1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».
1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».
1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».
1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).
1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.
1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.
1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).
1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.
1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).
1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).
1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.
1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.
1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови.
2012 - прийняття Верховною Радою України проекту Закону "Про основи державної мовної політики", який загрожує значним звуженням сфери використання української мови у ключових сферах життя в більшості регіонів України. А також вводить російську мову як другу регіональну мову.
Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Це далеко не повний перелік усіх злочинів.
Збережемо нашу мову для наступних поколінь і не дамо ворогам глумитись над нею.
 
Історія вчить, тож пам’ятаймо
Багатовікова колоніальна залежність і 70-річний період тотального нищення українського народу, мови, звичаїв і традицій є причиною всіх сьогоднішніх криз. Організм нації позбавлений сьогодні національного імунітету проти різних політичних і ідеологічних інфекцій, які його руйнують. Фальшиві духовні вартості, чужі віяння, вчення релігійних шарлатанів чіпляються до наших співвітчизників і відволікають їх від вирішення життєвих проблем.
Отже, підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

• звичаї і традиції українського народу – це його формула існування і розвитку, це код безсмертя нашого народу;
• більшість народних звичаїв і традицій були сформовані і утвердились в дохристиянський період. Вони адаптувалися до християнства і в такий спосіб українці продовжували життя за своїм традиційним укладом;
• першого удару більшовицький режим завдав по українству, розпочавши війну з релігією;
• другого удару було завдано в кінці 20-х років XX ст. розгромом українізації і примусовою колективізацією;
• третій найважчий удар було завдано у 1932–1933 рр., коли не просто нищилися звичаї і традиції українського народу, а масово винищувалися носії української культури;
• нищення української свідомості було особливо безпощадним і жорстоким, тому що до прагнення російських більшовиків покінчити з українством добавлялася і неприязнь до українців більшовицьких вождів єврейської національності;
• ще не вивчені наслідки голодомору 1932–1933 рр. Це деформації психіки, які передалися наступному поколінню, це страх бути самим собою, це відсутність усвідомлення природного права на життя.

Ці патологічні зміни сьогодні є перепоною до згуртування українського народу для вирішення задавнених національних проблем і сьогоднішніх викликів.