Її ім’я безсмертне у віках

 Латик Вікторія, 14 р., зош І – ІІІ ступенів № 1, м. Болехів, Івано-Франківська обл.

Вона сипала перлами своїх знань, своїх почуттів, не жадаючи за це жодної плати.
Т. Окуневський

Її тиха закутина у Болехові. Місце, яке навіки збереже всі її печалі та радощі, перемоги і поразки.
Тут вона зустріне Михайла Гаврилка, тут довірить Денису Лукіяновичу написати свою біографію.

Тут прийматиме багато поважних гостей, людей з Європи і листуватиметься з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Павликом, Михайлом Коцюбинським та іншими. Тут виношуватиме плани видати перший жіночий альманах і об’єднати розсварені жіночі товариства. Вона стукатиме у намертво зачинені двері, вийде з об’єднання, яке сама й створила. Тут переживе страхи війни, прощатиме січових стрільців.
Тут, зрештою, знайде свій вічний спочинок після багатьох років поневірянь.
Її життєва позиція сформується під впливом батька-священика Івана Озаркевича. Нею захоплюватимуться. Її ненавидітимуть. Вона буде готова «себе цілу віддати», та більшість нехтуватиме цим. Вона стане Українською Аріадною, буде першою галицькою письменницею, але помре на самоті.
Її, забуту, у заметіль поховає о. Сухий. Близькі друзі не зможуть дістатися Болехова. Тільки кілька мешканців міста прийде, щоб провести Її в останню путь та поставити тут ялиновий хрест. Лише через декілька років виконають Її останню волю – зроблять на надмогильному пам’ятнику короткий напис, в якому вся суть Її земних страждань: «Мене вже серце не болить».
Після Другої світової війни її оселю в Болехові зруйнують. А високу березу, що росла коло дому з білою верандою, зрубають. Але це не зможе стерти пам’ять про першу шевченкіану, що тут творилася, про прапор січових стрільців, як символ відродження української держави.
У 1933 році польська влада заборонить відзначати свято, приурочене пам’яті письменниці, її праці.
Мало хто прийде до її могили, покладе квіти, вшанує її молитвою.
У 1960 році її відвідають працівники культури, учні та вчителі Болехівської школи № 2. А в міській бібліотеці своїми спогадами поділиться Її щира приятелька Ольга Дучимінська.

Попри всі намагання ворога подвижницьку працю письменниці він не зможе знищити.
Так, її серце зупиниться. Прийде кінець тому земному болю, який пронесла в собі крізь все життя. Але її безсмертні ідеали муситимуть відродитися. Через рік, через два, через двадцять. Рано чи пізно. Всупереч усьому.
І це станеться.
Україна оживе.
У червні 1990 року Болехів готуватиметься до 135-річчя від дня її народження. Дівчата плестимуть вінки з білих роменів, а членкині Союзу українок – гірлянду з барвінку, яку 9 червня, в неділю, поставлять до її могили. А Лариса Дармохвал згодом у статті до журналу «Наше життя» на прохання Тамари Стадниченко так напише про свято відродження свідомості українського жіноцтва: «Старовинний Болехів не пам’ятав такого величавого свята, такого здвигу народу, відколи існував! Гості прибували звідусіль: з Києва, Литви, Львова, Стрия, Моршина, Тернополя, Долини, Дрогобича, навколишніх сіл… Повіяло волею! Піднялись високо синьо-жовті знамена! Зникав страх!».
І усміхнеться Вона, споглядаючи це диво. І зрозуміє, що «і других повела на ту дорогу», дорогу безкорисної праці на благо свого народу.
* * *
«Так, я знаю! По моїй смерти будуть вони робити мені паради, ювілеї, свята. Але скажіть їм! Скажіть, що я цього не хочу, не потребую від них нічого по смерти. Мене не буде, а ви їм скажіть усе...». Ці слова стали своєрідним заповітом Наталії Кобринської цілій Україні, а особливо, жіноцтву, яке не хотіло зрозуміти її, допомогти їй за життя. Ці слова вона писала в розпачі, це був крик її зболеної душі.
Але болехівчанки почули її заповіт. Доказом цього є слова Лариси Дармохвал про перший день вшанування пам’яті Наталії Кобринської: «То не була «парада», ні «ювілей»! То воскресала Україна, то воскресала велика мрія письменниці про вільний український народ…».
Членкині СУ наче намагалися компенсувати довгі роки страшної тиші, страшного забуття своєю просвітницькою діяльністю. І, як на мене, виконали це.
Ще понад двадцять років тому, у 1960-их, від Спілки художників України болехівчани отримали погруддя Кобринської (скульптор В. Вінайкін). А пам’ятник письменниці – це збільшена копія цього погруддя роботи Василя Ярича, архітектор Роман Козій.
9 червня 1990 року відбулося урочисте його відкриття.
З того дня кожного року відправляється панахида на могилі Наталії Кобринської. А СУ Болехова пов’язав свою роботу з її іменем.
* * *
Наталія Кобринська і Болехів. Ці два поняття нероздільні. Адже, крім вічної печалі, сюди привезла з Белелуї і палке бажання поліпшити долю української жінки.
Саме тут, в Белелуї, прийшла на світ 8 червня 1855 року майбутня письменниця. Вона походила з двох великих родів – Озаркевичів та Окуневських, що відіграли немалу роль у розвитку культури України, що не омосквофілились, не онімечились, не полонізувалися.
Чи могла доля допитливої дівчинки, яка народилася в такій славній родині скластися якось по-іншому? Ні. Адже вже змалку Наталія зачитувалася книгами з батькової бібліотеки, шукала в них відповіді на питання, які хвилювали її душу, цікавилася історією та роздумувала над роллю жінки в суспільстві. А її першою вчителькою була проста селянка, яка згодом стала героїнею оповідання письменниці. Що ж могла навчити дитину неосвічена жінка, котра вважала, що «без тої книжки теж можна жити на світі»? Але ці її погляди компенсувало вміння зацікавити дитину, знання багатьох казок, пісень, а також життєвий досвід. Та перша «вчителька» добре знала, що означає бути кріпаком, людиною без прав на власне життя та на власну думку. І, мабуть, не раз на просьбу розповідала дівчинці про людську недолю, про те, як маленькою ходила до пана просити солі, про свого батька, що пішов світами, про жорстокість та про страшні злигодні. І ці картини, безсумнівно, карбувалися в дитячій пам’яті надовго. Були й світлі картини, де оживала природа. І тоді роїлися в маленькій голівці «ліси, цвіти, сіножаті, сиві зозулі…».
Іван Озаркевич дбав про освіту своєї доньки. Оскільки кожна дівчина мусіла навчатися добрих манер, іноземних мов, гри на музичному інструменті, до Наталії додому приходили вчителі. Також її навчав батько. Але тільки завдяки самоосвіті вона досягла такого рівня знань; не закінчивши вищий навчальний заклад, могла вступати в дискусії навіть з Іваном Франком, доводила свою думку, мала власні погляди на ту чи іншу ситуацію.
Дівчина читала Бокля, Біхнера, Ренана, Гекля, Дарвіна, Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова, Писарєва, Драгоманова, Лімановського, Маркса, Лясалля, Державина, Жуковського, Тургенєва і Гоголя. Твори цих авторів привозили їй брати. Наталія довго не могла до кінця усвідомити суспільного ладу того часу.
Але Наталія ще навіть не підозрювала, які випробування підготувала їй доля.
Кажуть, одна зустріч може змінити життя. Та й справді. Знайомство з Теофілом Кобринським переросло у кохання.
Вже у 1871 році вони побралися. Згодом разом з чоловіком оселилася в Снятині. В особі Теофіла вона мала щирого співрозмовника. Мабуть, не один їх вечір минув за цікавими розмовами, спільними мріями. Відчувати підтримку, бачити ті ж самі вогники завзяття в очах коханої людини – це щастя.
Молоде подружжя проживало навпроти церкви Св. Вознесіння, де Теофіл був настоятелем. Тут він організував церковний хор (сам був диригентом) та читальню, яка дала поштовх до розвитку бібліотечної справи. Згодом на її базі було створено філію товариства «Просвіта».
Також Теофіл володів гарним голосом, талантом піаніста та композитора, збирав народні пісні. Саме він допоміг Наталії отримати перший життєвий гарт, додав їй впевненості у собі.
«Тепер уже ніщо не затемнювало мої погляди на становисько жінки в суспільності. Тож зачала я придумувати о реформі жіночого ґаздівства а навіть запроваджувати у себе деякі маленькі зміни. Сі зміни вельми дивували і гнівали моїх слуг», – зауважила письменниця. Навіть пізніше, на схилі літ, була в Наталії «стара, воркітлива» служниця Ґабрися, яка «систематично й завзято отроювала Кобринській життя». А вона у відповідь «стоїчно зносила ці прикрощі та з дотепом підхоплювала всю гумористичність примітивізму Ґабрисі». Оксана Дучимінська, дочка Ольги Дучимінської, порівняла Кобринську і служницю із шляхетним Дон Кіхотом та недалекоглядним Санчо Пансою.
Тим часом Теофіл дістав книгу Штуарта Мілля «Про неволю жінок», що заполонила всі думки Наталії. Молоде подружжя навіть почало перекладати її («Захотінка переводити Штуарта Мілля на руське була також ознакою важного звороту в моїх думках»).
Хтозна, скільки ще добрих справ вони могли зробити разом.
Але безжальна хвороба не вибирає. Через бажання побудувати церкву Архистратига Михаїла Теофіл поплатився життям. Разом із прихожанами він возив цеглу із напіврозвалених стін військових касарень, там застудився і захворів на сухоти.
На восьмому році подружнього життя щастя Кобринської обірвалося.
На похороні плакали всі. А коло могили стояла ще зовсім молода жінка з незагойною раною в душі, яка ще довго буде кровоточити. Щось усередині обірвалося. Вітер уже не розвівав її чорні розкішні коси. Прибита горем, впевнена, що вже більше ніколи не зможе когось так само покохати, вона обрізала їх і поклала у труну чоловіка на знак вірності.
У 32 роки він помирав у Наталії на руках.
Після похорону вона не мала сил залишатися у Снятині. Та й батько не міг спокійно спостерігати за тим, як дочку з’їдає горе. Тож він, як посол до Державної ради, взяв Наталію з собою до Відня на час парламентських засідань. Це дозволило їй хоч на трохи забути про особисту трагедію.
А снятинці згодом встановили меморіальну дошку в пам’ять про Теофіла на фасаді церкви, яку він хотів збудувати. Вулицю, де жило молоде подружжя Кобринських, назвали на їх честь і теж поставили тут меморіальну дошку. Снятинці пам’ятали все те добро, що для них зробив о. Теофіл…
У Відні Кобринську оточувала передова інтелігенція. Цікаві знайомства справили на неї неабияке враження. Особливо незабутніми були розмови з Остапом Терлецьким, публіцистом, літературознавцем, товаришем Франка. Він ставився до Наталії, як до такої, що «в загальних питаннях має реальні погляди», тож вона могла щиро, не приховуючи своїх думок, вести бесіду. Видно, Терлецький був захоплений громадянською позицією Кобринської, тому запропонував писати про те, що говорить, і так, як говорить. Так з’явилися два її перші оповідання «Задля кусника хліба» (1884 рік) та «Пані Шумінська» (кінець 1883 року). Перший її твір Остап Терлецький пообіцяв прочитати на засіданні «Січі» під псевдонімом Анни Струтинської. Звісно, Наталія Кобринська теж там була і мала змогу спостерігати реакцію присутніх на власний твір. «Інтерес, який се оповідання розбудило у слухачів, з’явив мені, що я дійсно можу писати», – усвідомила вона. Та й справді. Бо оповідання «Задля кусника хліба», яке було прочитане на зборах «Січі», уже через декілька місяців, було сприйняте не менш позитивно. Один січовик навіть присвятив йому реферат.

Наталія Кобринська зблизилася з членами товариства «Січ», отримала змогу хоч з кимось поділитися планами щодо проблем жінки у суспільстві. Студенти підтримали письменницю, більше того – у неї з’явилися прихильники.
Ймовірно, що Наталія, окрилена успіхом, відіслала своє оповідання «Задля кусника хлібу» Іванові Франку, а він надрукував його у львівському часописі «Зоря», де був редактором. У листі до Каменяра Кобринська писала: «Довідалася-м ся від пана Терлецького, що Ви, поважний пане, хотіли би-сьте переглянути мої оповідання… Я знаю докладно хиби моїх мізерних творів. Знаю, що форма негладка, язик шорсткий, а ходить мені лиш о провідну ідею і психологічні обсервації; отож прошу передусім на ті точки звернути свою увагу. Посилаю моє писання тому тепер, бо чула-м, що їдете на вандрівку й будете в Коломиї, позаяк і я там буду, то могли би-сьмо о тій справі обширніше поговорити». Бачимо, що понад усе Наталія прагнула скорої зустрічі з Франком, висловлювала своє невдоволення тим, що жіноче питання «буває звичайно поставлене на посліднє місце» (а на її переконання воно «повинно бути уважане за найважніше питання соціальне»), бажала, щоб «тим пекучим питанням зайнялися дужчі сили».
Іван Франко високо оцінив твір письменниці «Задля кусника хліба»:
«Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, котрій рівної вся наша література не видала».
Так закінчився Віденський період у житті Кобринської.
Довелося повертатися у рідну Белелую, де вона замислилася над подальшою літературною діяльністю.
Тут все нагадувало про чоловіка, про їхнє перше знайомство, про заручини, про весілля, про вісім років щасливого подружнього життя.
Таке викреслити з пам’яті неможливо. Та й час ще не встиг віднайти ліків для її зболеної душі.
Іван Озаркевич знову змушений боронити доньку від пекучого болю. Дізнавшись, що у Болехові звільнилося місце священика, він разом з родиною переїжджає у маленьке провінційне містечко, де Кобринська переживе всі свої злети та падіння.
До приїзду Озаркевичів у місті не було жодних культурних громадських об’єднань. У ті часи бракувало високоосвічених, інтелігентних людей. Тому важливу роль у національному, просвітянському та громадсько-політичному русі відіграли священики. І саме родина Озаркевичів залишила найбільший слід у житті Галичини. З неї у світ пішло багато відомих громадсько-політичних діячів. Священик Іван Озаркевич зумів згуртувати найбільш свідомих українців. Це була високоосвічена людина. Він володів декількома європейськими мовами, мав велику бібліотеку (о. Озаркевич часто дозволяв своїм гостям користуватися нею). Високий на зріст, худорлявий, завжди з книжкою в руці – таким він залишився у пам’яті своїх друзів та знайомих. Працюючи сам, беручи участь у «Руській Бесіді», він намагався залучити людей до громадської праці. Піклувався про школи, радив відкрити українські гімназії, викладати у школах церковний спів. Відстоював права української церкви.

А дідусь Наталії Кобринської о. Озаркевич Іван син Григорія був ініціатором створення українського театру в Галичині. Він переробив «Наталку Полтавку» Котляревського на покутський лад і назвав її «Дівка на відданю, або На миловання нема силування».
Наталія Кобринська не надто зраділа переїзду. Адже маленький Болехів не міг зрівнятися з престижним Віднем, обмежував її вольову, широку натуру, хоча згодом вона буде рада повернутися сюди. Іван Франко теж не був у захваті від нового місця проживання Наталії, зауважив, що Болехів – «місцина негарна і грузька».
Ще в Белелуї, коли в родині Озаркевичів підростала Софія Окуневська, яка втратила маму, Наталія щиро заопікувалася своєю кузиною, відкрила перед нею світ науки. Пізніше під впливом Наталії Кобринської Окуневська переконає Ольгу Кобилянську писати твори українською мовою.
Дякуючи Кобринській, Софія Окуневська здобула вищу освіту і стала першою жінкою-лікарем в Галичині.
Наталія Кобринська виношувала мрію про навчання українок в університеті. Вона подала петицію до австрійського парламенту, пропонувала учасникам Стрийського віча скласти відповідні резолюції.
Її талантом та освіченістю захоплювались Іван Франко, Василь Стефаник.
Софія Окуневська – найбільша гордість, найбільша нагорода Наталії Кобринській за всі страждання…
Ще на Коломийському вічі, зібравши довкола себе гурт молодих жінок, письменниця переконала їх, що зараз треба гуртуватися і створювати жіночу організацію.
А 8 грудня 1884 року вона вже виступила на відкритті перших зборів «Товариства руських женщин». Говорила цікаво, пристрасно, закликала «в мертве товариське життя влити нову душу, надати якусь вищу ціль».
Слухало її близько ста небайдужих українок Галичини. А скільки ще людей довелося переконувати у необхідності зменшення фізичної праці жінки, у необхідності створення жіночих товариств, дитячих садочків, у необхідності допуску дівчини до здобуття освіти.
Але не всі чоловіки та жінки погоджувалися з її пропозиціями. Були й такі, що звинувачували Наталію Кобринську в нищенні родини. У навчанні жінки вбачали загрозу вихованню дітей. А Наталія стверджувала, що тільки освічена жінка може правильно виховати майбутнє покоління.
Було важко усвідомити, що деякі жінки до кінця не розуміють справжню мету Товариства. Більше того, дехто намагався завадити Кобринській у її праці. Довкола плелися інтриги.
І їй довелося «уступитися».
За порадою Олени Пчілки Наталія Кобринська повністю вийшла з Товариства, яке сама заснувала. Невдячна, примітивна, недалекоглядна частина Товариства гроші, зібрані на альманах, витратила на придбання таці для єпископа.
Якась обмеженість поглядів не дозволяла тим жінкам зробити крок вперед. Вони боялися змін. Адже легше шити панчішки, ніж турбуватися про освіту, вчити напам’ять вірші, шукати потрібну інформацію у книжках чи видавати альманахи.
Кобринська наче відчувала, що до кінця довіряти членам Товариства не можна. Вона відіслала повідомлення до газети «Діло», у якому пояснила ціль майбутнього альманаху. Ледве вмовила жінок погодитися на видання альманаху, адже більшість боялися допомоги Франка, якого переслідували. Написала українським письменницям листи з проханням присилати їй у Болехів свої твори.
Попри все альманах побачив світ у 1887 році.
«Перший вінок» – «се перший… голос, піднесений в справі жіночого питання», це перша велика перемога Кобринської у її баталії.
У передмові вона заявила, що головна мета альманаху – «діткнутися до найглибших ран, заданих жіноцтву… порядком суспільним»
До «Першого вінка» ввійшло понад сорок творів сімнадцяти письменниць України. Кобринська подала до нього два свої оповідання «Дух часу», «Пан судія».
Галичина та Велика Україна в особі Наталії Кобринської та Олени Пчілки з’єднали свої сили заради шляхетної справи – видання першого жіночого альманаху.
Іван Франко став третім редактором альманаху, вважав, що ця праця «належить до найкращих і найбагатших змістом… видань із того десятиліття». Про причетність Франка до «Першого вінка» довідалися аж через двадцять три роки. Каменяр зізнався: «Під моєю редакцією вийшов у Львові «Перший вінок, жіночий альманах», виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Було се видання компромісове з різних поглядів, як і не можна інакше в хаті, де дві господині. Були дві редакторки: Кобринська для галицької часті, а Олена Пчілка для української, але де факто не обійшлося без того, що галицька редакторка помістила українські твори (два оповідання Ганни Барвінок «Перемогла», «Жіноче бідування») без одобрення і навіть проти волі української редакторки. Компромісом був уже навіть сам титул, бо коли Кобринська стояла за тим, щоб збірка називалася просто «Жіночий альманах», то Олена Пчілка переперла таки, що перед тим загальним титулом поміщено сентиментальний надтитул «Перший вінок». Альманах складався з праць самих жінок українок і галичанок, … зміст альманаху був досить різнорідний і свіжий».
Цього ж року Наталія Кобринська була із Софією Окуневською у Цюріху. Про цю поїздку вона напише в автобіографії: «Там доперва мала-м спосібність приглянутись зблизька жінкам, реалізуючим мої думки на фактичній дорозі жіночої самостійності. Пробування в Цюріху становить у мене певного роду матеріал, котрий при даній нагоді дасться зужиткувати».
Небезрезультатно минули поїздки у Прагу та Швейцарію. «Будучи в Цюріху, умисне їхала до Женеви, щоб лично пізнати Драгоманова, як також в самім Цюріху пізнала Болеслава Лімановського, котрого цінила завше для його письма». У Празі Кобринська мала змогу познайомитися зі свідомими жінками (Вільмою Соколовою, Елішкою Красногорською, Напрєтковою) та етнографом Франтішеком Ржегоржем. З ним зав’язалася тривала дружба. Ржегорж також бував у Болехові, «досліджував залишки патріархального сімейного побуту в с. Тисові».

Після поїздки у Прагу переклади творів Кобринської почали друкувати у чеських журналах.
Вона мріяла про справжню українську школу, де б виховувалася Нація. Нація, яка мусіла «через літературу прийти до громадського життя».
Нація, якій треба було змалечку прищеплювати любов до рідного слова.
Свідома Нація!
У тій школі мали бути справжні вчителі, які б виховали «українських спартанок».
І така школа була. У ній навчалися ті, що стояли в обороні «нашої святої віри, нашого рідного слова і нашої поруганої волі».
Чи тепер наша школа є осередком української культури? Чи у садочках діти отримують справжнє виховання?
Нам є над чим задуматись…
У 1903 році ще одна велика втрата розкраяла Наталії серце: помер її батько, який завжди поділяв її погляди. А через рік у вічність відійшла мати. Це зруйнувало всі творчі плани, сподівання «втілити у себе вдома те, що бачила у людей».
Смерть «видерла» у неї спочатку Теофіла, а потім і батька, котрий «пригорнув до серця нещасну дитину».
Вона часто приходитиме на могили батьків, одягне чорний одяг. І вже ніщо не заповнить порожнечу її душі.
Згодом вона будя тяжко переживати смерть Івана Франка.
Адже Франко був чи не єдиним чоловіком, який так палко підтримував її погляди. Він «не раз подавав руку жіночим змаганням до самостійності». На ювілеї 25-літньої літературної творчості Івана Франка Кобринська висловила йому подяку від імені «галицького руського жіноцтва за те, що вже зробив» і що ще зробить. А зробив він багато.
2 липня 1913 року Україна відсвяткувала 40-літній творчий ювілей Івана Франка. Святкували його і на Українському студентському з’їзді у Львові, про що детально пише Роман Коваль у книзі «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» і з якої ми дізнаємося, як у постать Каменяра, в його риси обличчя пильно вдивлявся полтавський козак Михайло Гаврилко. Щоб запам’ятати Його. Щоб вшанувати і обезсмертити Івана Франка у погруддях.
* * *
На схилі літ вона, душевно розбита та виснажена, хотіла більше знати про події у світі, з трепетом чекала новин, що привозила Ольга Дучимінська, яка була делегатом Національної Ради.
Кобринська тверезо оцінювала воєнні події. Письменницю переповнювали сподівання на відродження Української держави, та водночас зароджувався страх, що війна не принесе бажаного результату.
А порятунок знаходила у спогадах. Про чоловіка. Про свою діяльність. Про батька. Переглядала листи, у яких – її душа, її думки.
На прохання Кобринської Ольга Дучимінська разом з дочкою Оксанкою переїхала мешкати у Болехів, у її будинок, «спершу як приклонниця, потім як добра знайома, вкінці як молода приятелька». Донька Дучимінської так описала Наталію у 60-річному віці: «Це була струнка, висока, ще не зовсім і посивіла брюнетка з різким, расовим профілем, жовтавими білками великих, характеристичних очей. Не було в неї вже тієї аристократичної чепурности, як на знимках із молодих літ, але все ще віяв від неї якийсь чар достоїнства, який і тепер, як і колись, полонив серця.
Під час війни Кобринська не залишалася осторонь, вона закликала місцевих дівчат доглядати за пораненими січовими стрільцями. Оксана Дучимінська у своїх спогадах писала: «Вечорами в Народному Домі збирались пані для підготови перев’язочного матеріялу. Тут приходили також вістки від тих, що їздили як відпоручниці Черв. Хреста на фронт.
1919 року відбувся її останній публічний виступ «на свяченім для війська».
Дзвонили церковні дзвони, лунало радісне «Христос воскрес!», а Болехів прощався із січовими стрільцями вустами Наталії Кобринської. Вона благословляла їх на перемогу. Вдивлялася у молоді обличчя і бачила в очах стрільців майбутнє України. Говорила твердо, палко, впевнено, з ентузіазмом. Довкола були ті, що йшли на війну, щоб заявити про свою позицію, про те, що хочуть мати власне місце під сонцем, що Україна – самостійна держава.
У їх серцях навіки закарбувалися слова Наталії Кобринської, доньки священика Озаркевича. Бо у свою промову влила всю любов до Батьківщини, весь розпач, весь біль. Січові стрільці були її останньою надією на перемогу. І в цій перемозі мала би бути і її лепта. Адже все своє свідоме життя боролася не тільки за рівноправність жінки і чоловіка. Вона не була просто феміністкою. В освіченості жінок, у їх праві на власну думку вбачала і значний внесок до розвою української культури. Дружини мали стати сильною опорою для своїх чоловіків, а матері – виховати молоде свідоме покоління. А разом вони б змогли збудувати свою державу.
«Хто прокладає нові шляхи для культурного розвитку суспільства, той назавжди вписує своє ім’я в історію того народу, якому він відкрив нові обрії в його поступових змаганнях». Наталія Кобринська не просто увійшла в історію. Вона дожила до моменту, коли 29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про повну рівноправність жінки та чоловіка. Софія Русова, засновниця дитячих закладів, професор, почесна голова Всесвітнього Союзу українок, стверджує, що Наталія Озаркевич «своєю громадською працею дійсно відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу». Але справжнє визнання прийшло уже після смерті.
А до того була невдячність, глупота, зверхність.
Найвидатніша, найрозумніша, «висококультурна», найсильніша духом жінка померла самотньою, пригнобленою, прибитою жорстокою реальністю. Болехів уже навіки став її домом. Спочила коло своїх матері та батька. А Її пишні чорні коси залишилися у труні з Ним, з Її вічним смутком, що пронесла крізь життя.
* * *
З тритомного історично-мемуарного збірника «Стрийщина» дізнаємося, що «філію «Союзу українок» в Болехові засновано в березні 1929 р. Головою вибрана Богдана Левинська, дружина місцевого пароха...В цьому ж збірнику читаємо, що «15 вересня відбувся фестин в місцевім парку. Зі збірки між своїми членами поставило Товариство на могилі покійної Наталії Кобринської бетонову плиту і таблицю з написом». Родичі письменниці назвуть цю плиту основою для пам’ятника, який треба поставити, напишуть листа до тижневика «Жіноча доля», що вийде друком 22 листопада 1931 року: «…Могила в такому стані, як вона є, представляє собою основу для пам’ятника, який треба поставити, бо і готівка на ту ціль є вложена (на ощадній книжці каси Сукіль в Болехові). Брак лише проекту. Піддаємо нашим читачам, між якими є багато артистичних душ, піддати гадку, або й зготовити відповідні проекти. Проект цей при тому не буде дуже трудний, бо вже й сама письменниця очеркнула його у своїй останній волі…».
А далі вже цитується заповіт Наталії, стислий і лаконічний: «Мають поставити мені пам’ятник т. в. хрест дубовий в корі з мурованою підставкою і мармурованою таблицею, на котрій має бути написано:
Наталія Озаркевич-Кобринська
«Мене вже серце не болить»
Уставлення, величина хреста, розміри і приміщення таблиці на готовій вже основі буде залежати від хисту проектодавців, яким у тім напрямі є вільна рука для проекту».
…«Мене вже серце не болить». Короткий і такий до болю щемливий напис. Бо більше нічого не хотіла від тих, що «нищили, паралізували, кидали колоди під ноги, не жалували поличників» їй за життя...
* * *
У музеї Наталії Кобринської, що в Болехові, висять портрети сучасників письменниці.
Ольга та Михайлина Рошкевичі. Дочки греко-католицького священика з Лолина. Обидві поділяли погляди Кобринської. Ольга була дружиною її брата Володимира Озаркевича, здійснювала переклади, збирала весільні пісні в Лолині та околицях.
Ольга Кобилянська. Українська письменниця. Брала участь у феміністичному русі в Галичині. Припускають, що знайомство Кобилянської та Кобринської відбулося у 1881 році. Про Наталію Озаркевич у неї залишилися найкращі враження. Кобилянська та Кобринська були запрошені на XІ археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1899 року в Києві. Для Наталії це було величезним щастям, адже вона вже давно мріяла потрапити на Велику Україну. Там Кобринська побачилася з Оленою Пчілкою, Ганною Барвінок, Іваном Нечуєм-Левицьким,
М. Старицьким, Б. Грінченком, М. Коцюбинським…
Леся Українка. Жінка, ім’я якої стоїть поруч з іменами Тараса Шевченка та Івана Франка. Бачилася з Наталією Кобринською всього один раз у львівському будинку Озаркевичів, коли хвору Лесю мати везла до Відня на лікування. Протягом деякого часу вони листувалися, але потім спілкування обірвалося. На відміну від своєї матері, Олени Пчілки, Леся «завжди скептично ставилася до чисто жіночих змагань», хоча цікавилася діяльністю Кобринської. Тому мала всі причини думати, що Наталія образилася на неї.
Денис Лукіянович. Письменник, літературознавець, критик, педагог, видавець, людина, якій Наталія Кобринська у 1914 році довірила написати свою біографію. Лукіянович 1904 прку видав збірку «Казки» Кобринської. Писав, вивчав і пропагував її творчість. Залишив спогади про неї.
* * *
Народилася у Белелуї. Бувала у Відні. Мріяла жити у Львові. А торувала свій важкий шлях у Болехові.
Її згадують, як призвідницю жіночого руху в Галичині, її працю продовжує жіноцтво України.
29 березня 2015 року на зборах СУ Болехова вперше запалили свічку в пам’ять Наталії Кобринської, як знак пошани до письменниці.
У залі Народного дому зібралися союзянки, щоб підвести підсумки 24-річної праці СУ у Болехові, нероздільної з ім’ям Наталії Кобринської. Бо саме її подвиг покликав болехівчанок продовжити справи великої Українки.
29 березня у залі Народного дому вони мали змогу заглянути в минуле, озирнутися назад…
На початку свого шляху союзянки поставили перед собою конкретні цілі та майже всі успішно втілили в життя: упорядкували місце, де стояв власний будинок Наталії Кобринської, поставили там пам’ятний знак; взяли участь у створенні фільмів «Зірка Кобринської» та «Дивосвіт Кобринської»; провели безліч літературних, мистецьких вечорів, конференцій та академій в честь письменниці. За кошти, зібрані Союзом українок Болехова було видано книгу Романа Горака «Де верхи взносить наш бескид гордий…».
1994 року СУ Болехова зустрічав делегаток другого Світового Конгресу Союзу українок, які з’їхалися, щоб віддати шану Наталії Кобринській і довести, що її діяльність, наче «продуктивне зернятко – добре зародило й дало добрі жнива».
Ще одним важливим досягненням СУ є відкриття музею Наталії Кобринської 16 жовтня 2005 року. Лариса Дармохвал згадує про це так: «Із самого ранку до пізнього вечора працювали в майбутньому музеї Наталії Кобринської, щоб у неділю він був посвячений і щоб відкрилися двері музею перед його першими відвідувачами – членкинями СУ Болехова, гостями з Івано-Франківська, Львова, Белелуї. Право перерізати стрічку мала дочка Романа Скворія Галина Якимів, яка попередньо разом з директором музею Ольгою Матійчин допомагали художникам Оресту Скопу та Олесю Тимкову у тій прекрасній справі. Коли до Болехова приїхали члени Національної Ради Жінок України з Києва з ініціативи Ростислави Федак, заступниці Голови Союзу українок України, яка народилася у Болехові, та були присутні в музеї, для них була так оригінально і цікаво проведена екскурсія, що здивувала присутніх. А поетеса з Тернополя Марта Чопик сказала, що обов’язково розкаже в музеях Тернополя, як можна проводити екскурсії, щоб музеї були переповнені відвідувачами».
Союз Українок. Спочатку – осередок, пізніше – філія, тепер – міська організація, яку чекає дослідження життєвих шляхів священиків, що були сучасниками письменниці. Міська організація СУ є ініціатором проведення щорічних вшанувань пам’яті Наталії Кобринської.
Результат праці союзянок – альбоми-літописи Союзу Українок Болехова. У них – світлини, матеріали конференцій, сценарії літературних вечорів, статті про вшанування письменниці, дослідження про стосунки Кобринської з визначними діячами культури, про її вплив на сучасне суспільство тощо. До створення цих альбомів прикладено титанічну працю.
Вони бережуть світлі спогади. Я впевнена, що на обличчі кожної союзянки, котра перегляне альбом, промайне усмішка гордості за всі ті роки спільної праці в Союзі українок.
…Скоро мине 160 років з дня народження Наталії Озаркевич. Здається, що зовсім недавно відбулася перша панахида на її могилі, вперше сказала слово про письменницю союзянка п.Люба Болюк. Українкам вдалося зберегти ідеали, заради яких боролася Кобринська. Тепер головне організувати молоду зміну, яка зможе стати на цей нелегкий шлях служіння рідному народу, зорганізувати спільну працю, захоче віддати всю себе, як колись це зробила Наталія Кобринська, «апостолка поневолених», що була покликана «пробивати нові шляхи, давати нові цілі і вартості жіночої душі».