This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Ярослава Полюга – сильна, незламна жінка-українка

 Гончарук Тетяна, 14 р., НВК «Школа–гімназія «Галицька» м. Львів

Ти належиш до Українського Народу… Тому держися того народу, в якому Господь Бог покликав тебе до життя. Держися свойого, рідного народу…»

Митрополит Андрей Шептицький

Вступ

Доля звела мене з, надзвичайно цікавою і розумною людиною – пані Ярославою Полюгою-Мельничук. Знайомство було приємним і теплим, а спілкування відбувалось затишній оселі пані Ярослави у рідному Львові. Зустріч тривала довго.

Я із превеликим задоволенням слухала розповіді пані Ярослави про дитинство, про мамцю і татка, брата Любомира, медінститут, про арешт і заслання… Родина пані Ярослави разом з прогресивно мислячою інтелігенцією Львова включилася у процес національного відродження й брала активну участь у політичному і громадському житті, захищала права народу України в його нелегкій боротьбі за національну самобутність, незалежність держави.

Моя дослідницька робота присвячена саме одній незвичайній жінці, людині, яка любила і любить Україну понад усе. Мені хочеться поділитися тими знаннями, емоціями, переживаннями, які я отримала під час зустрічі з нею.
Пані Ярослава – велика українка, сильна духом і ніжна душею, одержима Україною, її долею і волею. Долаючи безліч перешкод досягла в житті своєї мети – стала прекрасним лікарем.

Дитинство

Ярослава Полюга народилася 17 липня 1929 року у Львові, в родині високоосвічених інтелігентних батьків Іванни та Івана Полюг. Татко був старшиною УГА, брав активну участь у визвольних боях за Львів, також був учасником створення в 1921 р. Українського таємного університету. Був студентом правничого факультету і працював квестором. Арештований поляками. Після закінчення університету працював інспектором «Просвіти», а у 1940 р. – за політичну і громадську суспільну працю арештований більшовиками.

Мамця – Іванна Полюга, під час українізації переїхала в Харків і хотіла там створити Україну. В Харкові Іванна Полюга закінчувала гімназію і одночасно театральну студію під керівництвом Леся Курбаса. В 1921 р. – студентка Українського таємного університету у Львові. Працювала режисером дитячих імпрез у Рідній школі імені князя Льва, очолювала допомоговий (батьківський) комітет. У міському будинку вчителя і тепер сходяться бувші учні Рідної школи. Будинок «Рідної школи» був подарований митрополитом Андреєм Шептицьким.

Яке велике щастя – любити Україну

З 1944 по 1948 рр. помешкання родини стало підпільною домівкою, куди сходились зв’язкові головного Проводу Романа Шухевича – Катруся Зарицька («Маня»), Ольга Ільків («Роксоляна»), Галина Дидик («Молочарка»), Марта Пашковська («Мартуня»). Батьки працювали, допомагали УПА. Брат – Любомир Полюга, студент медінституту виконував всі завдання підпілля: доставляв радіоприймачі, забезпечував медикаментами. Коли в підпіллі почали хворіти на тиф, то від професора Мосенка діставав протитифозну вакцину.

Діти Романа Шухевича – Юрко та Марійка, знаходилися в дитячому будинку в Чорнобилі. Брат мав завдання у червні 1946 року викрасти дітей, але коли приїхав, то їх там вже не було.Їх вивезли до якогось іншого притулку. Коли провідник УПА був хворий, Любомир привів його на консультацію до свого вуйка, доктора Лотовича. Потім Любомир Полюга пішов у підпілля. Працював у у підпільній хаті в селі Княгиничі Рогатинського району, де жив і працював Роман Шухевич, Катруся Зарицька і Оля Ільків. 21 вересня Катруся Зарицька пішла на зв'язок і в Ходорові попала в руки енкведистів, відстрілювалася, була поранена в голову. Хату потрібно було ліквідувати. Любомир під охороною провів Провідника в Рогатинський ліс і там був тяжко поранений. Мамці повідомили, що він загинув. Це був 1947 рік. Жив під другим прізвищем. Сидів у тюрмах Львова, Києва і був засуджений на 10 років. Покарання відбував у концтабірі Інта.
Пані Ярослава навчалась у Рідній школі імені князя Льва. Продовжила своє навчання у Львівській державній академічній гімназії. Викладачами гімназії були Іван Крип'якевич, Олена Степанівна. У 1945-1949 рр. навчалася у Львівському медінституті, тоді ж співпрацювала з ОУН. Будучи студенткою медінституту допомагала підпіллю. Діставала медикаменти з різних аптек, перев’язувальні матеріали. Катруся Зарицька приходила і забирала це все. Брат Любомир дістав ціанистий калій. По ночах розважували по дозах отруту, засипали і запаювали в ампули. Катруся Зарицька, попавши в страшну ситуацію, роздусила таку ампулу і випила, але з неї викачали ціанистий калій і катували.
Коли Провідник ОУН був хворий, треба було пройти рентгенологічне обстеження, пані Ярослава домовилася з доктором Криштальською і під охороною привели Провідника до будинку кафедри. Звернулася з проханням до монахинь – медсестер, попросила ключ з «чорного ходу» (бокових дверей) щоб зайти в лікарню.
Пані Ярослава виконувала різноманітні завдання: розносила грипси (записки зашифровані), допомагала братові, батькам. Вона знала і виконувала свій святий обов'язок – стати в пригоді.
На Благовіщення, 7 квітня 1948 року арештували батьків. Вночі до їхнього помешкання вдерлося шість енкаведистів. Зайди розбрелися по кімнатах. Один із них, у ранзі капітана пред’явив ордер на обшук і арешт батьків. Після тривалого обшуку о 4-й годині забрали батьків, а також деякі книжки, журнали та газети. Конфіскували помешкання. Згодом туди поселився прокурор міста. Над неповнолітньою Ярославою взяла опіку її тітка Ліна. Дівчина продовжувала навчатися в інституті і клопотатися долею батьків та брата, якого також тримали у в’язниці.
В 1944 році втікаючи від більшовиків за кордон родина опинилася в Карпатах в селі Верхня Рожанка. Село знаходиться високо в горах і туди не наважувалися заходити ані фашисти, ані більшовики. На тому терені перебували воїни Української Повстанської Армії, там функціонувала старшинська школа “Олені”. Це були хлопці, мов ті орли, красиві, молоді – цвіт нашої нації, які активно співпрацювали з селянами. Коли воїни УПА складали присягу українському народові –це було справжнє велике свято. Опісля молитви і виголошення капеланом патріотично-виховної проповіді кожен воїн УПА підходив до синьо-жовтого прапора, ставав на коліно і цілував його. Батьки пані Ярослави були запрошені на прийняття присяги в старшинську школу.
У кінці 1944 року родина Полюг повернулася з Карпат до Львова. З того часу до них у всяких справах почали приходити старшини і провідники ОУН- УПА та їхні зв’язкові: Галина Дидик (“Молочарка») і Марта Пєшковська («Мартуся»), а також тепер відомі національні герої, учасники визвольних змагань Льоня Сеник, Дарця Пилипчук, Дарця Гусак, Оля Ільків, Іра Козак. Саме тоді пані Ярослава визначила для себе мету життя і коло ідейних національно-патріотичних людей. З ними вона і пов’язала свою долю.
Одразу після війни пані Ярослава з братом Любомиром навчалася у Львівському медичному інституті. 1946 року енкаведисти почали вибірково арештовувати національносвідомих студентів та викладачів інституту. Її брат, переслідуваний енкаведистами, в 1947 році залишив інститут і перейшов у підпілля. Згодом став одним із охоронців Тараса Чупринки.

Це було справжнє пекло…

20 жовтня 1948 року на вулиці, коли пані Ярослава поверталася додому з інституту, енкаведисти її затримали і привезли до якогось будинку, завели до кабінету, посадили на прибитий до підлоги стілець. Слідчий, який “знає все про неї” кричав: “Давай рассказывай!..”. Дівчина казала, що нічого не знає про учасників УПА. Тоді слідчий звів її на ноги, притулив спиною до стіни, “обхопив голову руками, вп’явся пальцями у волосся і ритмічними ударами бив головою об стіну. Знепритомнівши, пані Ярослава впала на підлогу. Він відчинив квартирку – в кабінет прилинуло свіже повітря і прийшла до тями. На всі запитання байдужим голосом відповідала тільки: “Не чула, не виділа, не знаю, не розумію». Пані Ярославі був тоді тільки 19-й рік.

Такого стоїцизму, духовної незламності від дівчини енкаведист не очікував, і тоді вирішив інспірувати провокацію в лісі. Тепер ота провокація або, як називали між собою люди “бочка”, достеменно відома, вона широко описана в літературі на підставі архівних документів. Сценарій провокації простий: енкаведисти везуть в’язня фірою чи автомашиною в іншу в’язницю, мовби на допит. Раптом в лісі на них нападають “воїни УПА”, вчиняють стрілянину, охоронці в’язня падають “мертвими”. “Упівці” ведуть в’язня у свою криївку і там, переконавши різними провокативними способами, що вони воїни УПА, випитують про рідних і знайомих, які ділом чи словом підтримують національно-визвольний рух у регіоні.
Саме в таку “бочку” і потрапила пані Ярослава. Хоч у криївці, до якої її завели, були портрети провідників УПА та повстанські гасла, на столі лежала оунівська література, присутні співали повстанських пісень і говорили українською, та вона засумнівалася в їхній правдивості, бо коли слідчий віз її до Золочева, мав документи слідства у новій жовтій торбинці, а в криївці вони уже були у старій зношеній папці. Тому мовчала, нічого не сказала ні про батьків, ні про знайомих. Невдоволені мовчанням, вони почали застосовувати фізичні тортури, – вішати. На 3 день дали їсти, а на 7 день явився до бункеру чоловік, який сказав, що він товариш татка. Він назвав мене Сяйцею (так називали пані Ярославу вдома) і просив все розповісти про Катрусю Зарицьку, Олю Ільків. В бункері було двоє охоронців, які співали повстанські пісні, була там також і повстанська література. Дивувалися чому не читаю.
На 10 день терпець КДБ увірвався. Друг “провідника” Орел (так називав себе “упівець”, який вів допит) накинув зашморг на шию, тримав кілька хвилин, затягував і сказав такі жорстокі слова: «Такій як ти, комсомолка, – не місце на землі». Один із присутніх запитав, що я хочу сказати перед смертю. Це було сказано в присутності двох лжепартизанів, які сказали, що дарують життя такій комсомолці.
Вони, наче, переконалися, що вона комуністка, енкаведистка, і тому мусить померти. “В очах, – згадує пані Ярослава, – потемніло. На столику миготів каганець… Згадала батьків, які були найвищою силою, що боронила в житті, любили мене, пестили… Перед очима стояв брат Любко, якого любила понад усе щирою сестринською любов’ю… Почала молитися…”
Переконавшись, що тортури не розв’яжуть язика дівчини, вони дарували їй життя, назвавши себе людьми гуманними, вивели вночі з бункера далеко в ліс, в якому довго блукала, допоки не натрапила на гірське село Соколівці. Там звернулася до священика, висповідалася, розповіла про себе, і той розважив її та дав гроші на квиток до Львова.
Навчання не переривала. Коли закінчила четвертий курс інституту, пані Ярославу направили в лікарню міста Стрий для проходження практичного стажування, але за тиждень відкликали. Вона повернулася у Львів. 16 червня 1949 року вночі до неї постукали в двері. Зайшов майор-енкаведист у супроводі кількох цивільних та двох озброєних солдатів. Після обшуку повезли в тюрму, що на Лонцького, де зазнала жорстокого фізичного і морального знущання. Протягом шести місяців перебувала під слідством у тюрмі. Слідство проводили вночі і ввечері. Засуджені приходили побиті зі слідства. Підкидували провокаторів. В тюрмі пані Ярослава познайомилася з тіткою Василя Кука Софією Постолюк. Її доня Іра сиділа поруч на Лонцького. Блощиці гронами ходили по стінах тюрми. В тюрмі не було ні ліжка, ні матраса, ні ковдри. Після шестимісячного копирсання слідчими в її душі і нових вишуканих тюремниками тортур одержала вирок: довічне заслання в північні сибірські регіони “любімой родіни”.. Засуджена за ст. 54-1 «а», 54-11 («зрада Батьківщини», «участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР. Етап – це також найстрашніше, що може бути в житті. Перевозили по 60 чоловік в одному вагоні, в якому були лише двоповерхові нари і туалет – вирізані дошки. Годували лишень один раз на добу. Запам’ятався надовго крик молодої мами за сином Юрчиком. Хлопчик захворів, стукали, щоб викликати лікаря, який прийшов на 6 день. Дала таблетки, а хлопчик не вижив, помер… Мати його обнімає і не відпускає, кричить, божеволіє. По дорозі ще двоє померло…
Далі… антисанітарні пересильні пункти, голод, воші, мороз, холодні “телятники” (вагони), Сибір, матюкливі начальники-росіяни, аморальні конвоїри, велика смертність пересильних і політичних в’язнів. Мертвих викидали з вагонів у снігові замети, як колоди… Томськ, Бушуйка, тріскучі морози, глибокі сніги, знову сибірський пересильний пункт, відсутність теплого одягу, харчів… тайга… праця на лісоповалі… низькі рублені, покриті зверху горбулями бараки з суцільними двоповерховими дерев’яними нарами… відсутність туалетів, будь-яких умов для життя…
Тяжка праця в золотоносних шурфах, з яких добували золото для цинічного Кремля. Пізніше новий голодний і холодний пересильний пункт… і евакуація на автомашинах за 750 кілометрів до морозного вщерть засипаного снігами і забутого Богом містечка Алдан Якутської АРСР.
Нові корумповані лихослівні п’яниці-коменданти, які дихали Сталіним. У їхніх конторах повинна була зголошуватися щотижня, засвідчувати підписом, що не втекла… Праця в районній лікарні, куди пощастило влаштуватися на посаду медичного працівника. Нарешті більш-менш пристойна заробітна плата, частину якої надсилала ув’язненим батькам. Налагодила листування з рідним братом, який знесилювався в Інтинських таборах політзеків. У листах морально підтримувала його і патріотичних друзів, які жили на грані можливого і не ламалися, наголошувала, що усе, що будується на тиранії, нетривке, воно розвалюється, як будинок, збудований на піску. Істина говорить, що в історії людства найсправедливішим суддею є час, а він працює на Україну. Вони були молоді, романтичні, хоча й уярмлені сатанинським режимом. Мали живі світолюбні душі і непохитне переконання, природний стоїцизм у змаганні за свободу, що не раз і не два рятував від загибелі українську націю.
Три рази смерть заглядала у вічі пані Ярославі. Перший раз – страшний буревій. Страшенний вітер, нічого не видно, в очі мете снігом. Підійшли до дерева, вхопилися за стовбур, думали, що не повернуться живими. А кругом снігові кучугури. Другий раз – верталися з роботи. Іра Постолюк, більша ростом і старша трохи, ішла вперед і робила сліди. І тут нога провалюється в шурф 50-100 м глибини. Це ніби криниці, коли добували золото, підкладали вибухівку, відбувався зрив землі і люди навантажували цю породу. Третій раз – навантажували деревом машину і машина перевернулася.
Пані Ярослава дуже хотіла вчитися. Писала листи в різні інститути – і отримувала лише відмови. Тета вислала документи із медінституту. Купила спирт, і час від часу заносила туди як «взятку». Треба було йти з документами в Алдан в райздороввідділ. «Якутзолототрест» мало дати дозвіл. Добилася свого, стала працювати в районній лікарні в клінічній лабораторії, пізніше на швидкій допомозі. Кожного місяця висилала батькам посилки. Стала донором. Працювати було тяжко, возила постійно із собою на виклики медичну літературу. Був і такий випадок. Потрібно їхати на виклик до жінки, яка народжувала дитину.А це були якути. Їхали на оленях. Жили вони в юрті із оленячої шкіри. Найгірше було порозумітися з ними, адже мови їхньої не знала. В юрті відчувався неприємний запах жиру і було багато маленьких дітей. Пологи пройшли успішно.
Коли Софія Постолюк відмовилася їхати в ліс на роботу, то як покарання нас переселяють в інший барак, де самі чоловіки. Страшно було від одних викриків: «Нам баб ведут, кидайте жребий чья будет». Але світ не без добрих людей. Никанор, удмурт, допоміг врятуватися.
Завідуюча лабораторії підказала написати лист приватний головному лікарю, щоб поновити навчання у медінституті. Яке це було щастя, коли міністр написав такі слова: «Разрешается выезд в Иркутск для продолжения учебы».
Це були дуже трудні часи. Дві доби добиралася. Приїхала в Іркутськ і три копійки не мала на трамвай, щоб доїхати до медінституту. Ішла пішки по трамвайній колії з двома валізами, одна була дерев'яна, а друга з книжками. А медінститут був передостанньою зупинкою. Прийшла в інститут, щаслива. Просила секретаря щоб допоміг поселитись. І секретар пише до коменданта гуртожитку «Прийміть на кілька днів студентку». І тут оголошення «Суденти 5 курсу їдуть в колгосп на роботу». Збір біля головного корпусу. Видали одяг: штани і вітрівку, дали їсти. До нині пані Ярослава пам'ятає запах цієї їжі, а були це макарони з м’ясом. До колгоспу привезли також і робітників. Начальник відділу кадрів спостерігав за нами і запитав «Чому я сумна?». Пізніше я сказала, що не маю гуртожитку. Він поїхав на завод і домовився за роботу в медпункті. Я жила і працювала в медпункті. За першу зарплату купила електричну плитку, риночку, брикети горохової зупи.

Висновки

Я вважаю, що написання дослідницької роботи є актуальною. По-перше, це збереження пам’яті, пошук нових фактів з історії роду. По-друге, це спроба пов’язати історію родини із важливими історичними подіями і розкрити вплив цих подій на життя українців На прикладі Ярослави Полюги я показала взірець справжньої українки, яка робила все можливе для розквіту краю не словом, а доброю справою.

Щоб бути вшанованим, потрібно пройти нелегку, тернисту дорогу життя. Доказом цього і є доля пані Ярослави. Доля дарувала важкі випробування, які вона пройшла гідно і чесно.
На принципах моралі і доброти Ярослава Полюга-Мельничук виховала своїх двох синів, які стали лікарями, виховує і онуків.
Історичні події змінили, перевернули життя родини, але не зламали і не змінили патріотичних переконань.
Рід Полюг-Мельничуків продовжується, діти і внуки продовжують головну мету життя справжньої українки – служити не лише собі, але й Україні. В родині свято шанують і зберігають народні традиції, українську пісню і книжку. Нелегка доля родини Полюгів допоможе молоді перейнятися ідеєю державності, патріотизму, любові до Батьківщини та викличе бажання бути справжніми українцями та патріотами рідної землі.
…Народ зрадіє й переможе
в своїй державі смертю смерть.
Проб’ється парость із насіння,
Й здорове наше покоління
Візьме до рук кермо своє.
Ми не загинемо. Ми – є!


 

 

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123