Як Жанна в Франції, Харитя – в Україні живе у нашім серці і донині

Збирун Максим, 16 р., професійний ліцей, м. Клевань, Рівненська обл.

…в журавлинім кличі…
знялася передзвоном до небес
у муках щастя й вічного величчя…
Атена Пашко

Наша країна не завжди була вільною та незалежною. Багато років за неї боролися хоробрі та безстрашні вояки. Вони віддали своє життя за рідний край. Про їх відвагу, силу та патріотизм складають легенди. Вони ідуть до нас з далекого минулого і переплітаються із легендами сьогодення-мужнього Майдану.

Та не тільки чоловіки відзначились у боротьбі за вільну Україну. Чималий внесок зробили і багато жінок. Українки не тільки чарують своєю красою, а й дивують своєю витримкою, впевненістю та патріотизмом. Такі жінки гідні називатись героїнями. Однією з таких є Харитя Кононенко.
Її тяжко зарахувати до жінок. Це був у крові і кості хоробрий, самовідданий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в тилу ворога, вона врятувала життя сотням наших вояків на партизанському фронті, постійним намаганням переправити велику кількість медикаментів та санітарних матеріалів.
Руки ласкаві, біла косинка…
Ви не дивуйтесь. Це - Харитинка.
Погляд привітний, очі блакитні,
Голос приємний, як вечір літній.
Працює невтомно: життя рятує.
Завжди весела, дотепно жартує.
Це була палка патріотка України. У роки Вітчизняної війни, коли не було від кого чекати допомоги, Харитя стала для наших побратимів шансом на спасіння, надією на виживання. Стогін рідної Батьківщини та прохання про допомогу не пройшли повз відважну жінку. І вона прийшла на допомогу, прийшла заради нашого вільного майбутнього. Харитя Кононенко була медсестрою. Попри напружену ситуацію і натиск ворогів, жінка взяла себе в руки і стала уособленим та живим прикладом українських дівчат та хлопців в майбутніх боях за волю.
Далекі воєнні роки. Чудовий осінній ранок. Якщо, звичайно, ранок у часи війни можна назвати чудовим. Як і в цей день, так усе триває останні місяці: грізний голос командира, холодні окопи, несмачна їжа… Воїни відпочивали, командири обговорювали план наступу. Нічого не віщувало біди. Та раптом трапилось непередбачуване-з лісу вийшли вороги…Багато їх було:сотень п’ять чи шість. А захисників своєї землі-декілька десятків. Небо знову заплакало, земля здригнулася чи то від вибуху гранати, чи від безжально пролитої крові її дітей.
— До зброї! — закричав командир, і всі сміливо стали в оборону.
Зі свистом пролітали кулі, з ревом розривалися гранати, а воїнам байдуже: отримав наказ виконуй або помри… Таке жорстоке правило добре завчили.
Спогади… Вони полонять душу, особливо сьогодні, в часи Майдану, де такі ж звитяжці боронять волю і незалежність своєї держави.
У спогадах одного із солдатів Другої Світової війни знаходжу такі записи:
— Я зі своїм вірним кулеметом впевнено обстрілював ворогів. У думках було лише два слова: вижити, перемогти… Наші вороги падали один за одним, як доміно, вибудуване в рядок. Почав вірити в нашу перемогу, нерви трішки заспокоїлися. Здавалося, що все завершується, кінець… Та раптом – різкий біль, ноги підкосилися: світ довкола мене пішов обертом. Я впав додолу. Біль був пекельним. Знепритомнів. Отямився від того, що відчув тепло ніжних рук і легке погойдування. Розплющивши очі, побачив її - жінку в білосніжному халаті. Вона мене кудись тягнула. Хто ж це? Невже я помер, і це ангел веде мене на Небесний Суд? Біль знову пронизав тіло - знову знепритомнів.
Отямився на ліжку. Біля мене знову була вона. Зрозумів, що живий, але байдуже! Мене цікавила вона, мужня жінка, що врятувала моє життя. Я повернув голову і побачив бездонні блакитно-сірі очі, русяве шовковисте волосся, сильні і водночас ніжні руки. Вона оглядала поранених, а я, як іконою, милувався нею. Підійшла до мене: сувора, як солдат, і водночас ніжна, як весняна квітка. Доклавши неймовірних зусиль, зміг вимовити два слова: «Хто ти?». Знепритомнів…
Прокинувся через декілька днів. ЇЇ вже не було. Пішла. Куди? Чому? Ніхто не знав. А я її шукав... Пізніше довідався, що звали її Харитею.
Далі воїн пише, що і по закінченні війни, продовжував свої пошуки, щоб подякувати своєму ангелу-охоронцю. Від цих споминів і починається моє глибше знайомство з Харитею Кононенко, медичною сестрою, що не одному врятувала життя.
 
Пресвята Богородице! Подаруй йому життя і надію!

Харитя сиділа за припалим пилом столом у кабінеті шпиталю, схиливши голову набік. Лише на мить сіла перепочити сестра милосердя, і минуле постало перед нею: згадалося, як вона, іще в дитинстві, (а народилася вона 8 жовтня 1900 року в селі Миколаївці, що на Полтавщині), будучи зовсім маленькою дівчинкою, ставала навколішки, складала свої рученята і молилася перед іконою Божої Матері, вимолюючи здоров’я для своєї прикутої до постелі неньки, допомоги зібрати хліб із поля, щоб не вмерти взимку з голоду.
І сталося диво. Маленька Харитя сама взяла серп і почала жати. І ненька одужала. Таким було дитинство у дівчини, і навіть вона не здогадувалась, що далі буде іще важче. Невдовзі померла мама, і дитину на виховання взяв дядько Олександр Валерійович Вілінський ( в інших джерелах – Левінський). Росла Харитя в сім’ї щирих українських патріотів. Роки минали швидко, у свої дев’ятнадцять відчула непевність. Думки в голові перекручувались і сама вона не розуміла, що відбувається. Родина дядька емігрувала в Чехословаччину. Молоде дівча боялося чужої країни, але і боялася зостатися на Україні. Харитя мусила їхати. Невже там буде краще?
А як же Україна? Рідна земля і рідні люди? Усі ці думки переплутувались – і це напружувало її. Що? Де? Як?.. Чи зможе повернуться додому?.. Стільки питань, а відповіді немає… І так завжди.
…Тепер думок не було. Лише сірі дерева, сіре сонце, сіре небо. Ніщо не мало кольорів. Іноді у вікно зазирали промені сонця. Потяг. Шум. А далі Чехословаччина. Чужа країна, чужі люди, чуже все… Щоб заспокоїти себе, вона думала про те, якого кольору буде майбутнє. Їй хотілося багряного. Хтозна чому…
1930 рік… Харитя вже стільки всього пережила. Академія, Канада, товариство імені Ольги Кобилянської. Знову Чехословаччина, знову академія і отримання диплому інженера-економіста. А чи знадобиться він у житті?
…Тепер це була доросла жінка. Впевнена, рішуча і непохитна. Вона знала, що робить, і впевнено йшла до своєї мети. Це вже не та дев'ятнадцятирічна дівчина, що боязко дивилась у майбутнє.
1941 рік. Місто Рівне. Вона приїхала сюди, аби очолити Жіночу Службу України. Її ім'я нині знали. Його вимовляли з повагою тисячі людей! «І хто б міг подумати?» - казали деякі. А вона знала, що відповісти.
Вона пригадує, як командир звертався до майбутніх сестер милосердя, до ще зовсім юних дівчат:
— Красиві вбрання і пахучі квіти ввижаються вашим очам, але доля судила інакше. Вона надягнула на дівочі плечі важкий одяг. Не музику даруватиме вам життя, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум я пожеж.
Сам якось зніяковів, мабуть, згадав щось дороге своєму серцю.
Життя тривало, а війна не припинялася їхати своїм колесом по людях, і щойно, декілька хвилин тому, медсестра рятувала життя солдату. Харитя не спускала з нього очей, робила перев’язки і дуже хотіла аби він жив. На якусь мить в її очах спалахували ще в промінні радості старі страхи, адже вона так багато знала про смерть.
І зараз уже інша Харитя знову звернула свій погляд до маленької ікони Божої Матері, яка завжди стояла на столі у кабінеті шпиталю. У її думках лише бриніло: «Пресвята Богородице! Врятуй мого коханого. Подаруй йому життя і надію на одужання.. » Медсестра пильно дивилась на ікону і дорогоцінна тайна щасливого майбутнього засвітилась в її очах.
-Закінчилася війна. Мені здалося, ніби вже минуло ціле століття. Які ж ми з тобою щасливі! Та хіба можна бути такими щасливими!?
Він обійняв її своїми міцними руками…
Харитя спала схиливши голову на руки, за столом. А перед нею на столі стояла маленька ікона Божої Матері. На обличчі - щаслива посмішка. Було десь близько восьмої години, коли Харитя прокинулася. Вона поглянула на годинник, маленьку ікону. Відлік часу для неї давно вже збився маревом війни. Вона жила лише одним днем, а може і однією миттю.
Шпиталь.
Таке знайоме їй місце, яке змусило молоду дівчину дуже швидко подорослішати. На полиці «Кобзар», на стіні майорить синьо-жовтий стяг, а в душі – страх. Страх дикий та невичерпний! Страх, який змушує її тремтіти від кожного стуку в двері.
Намагаюся подумки перенестися у ті грізні роки, у малесеньку кімнатку, уявити з похиленою головою цю тендітну дівчину, що ставала багатьом рятівницею. Уявляю ці маленькі рученята, що набиралися неймовірною силою, коли виносили із поля бою поранених бійців. І чергова картина війни постане перед очима.
Увійшов вже знайомий Хариті Михайло Паращак. Він уніс скривавлене тіло солдата:
— Ще одного підстрелили.
— Клади його на ліжко. Зачекай, а чого це ти сам? Де ж мій Дмитрик, Дмитро Кміт, ще вчора я його бачила, він, як завжди, насмішив усіх медсестер. Навіть Галинка сміялась..
— Немає, – промовив Михайло, ледве стримавши сльози.
Здавалось, що Харитя ось-ось заплаче. Але вона не мала права плакати. На неї чекав солдат. Тіло напівживого хлопця тремтіло від болю. Йому відірвало руку й зачепило легені. Втративши багато крові, він не мав шансів вижити. Солдат ледве промовляв одне й те саме слово:
— Мамо. Мамо. Мамо…
Харитя могла б його втішити й поговорити з ним, але розуміла, що життя виходило з нього й залишилось менше хвилини. Дівчина помітила у другій руці солдата скривавлений лист. Вона його підібрала. На багряному листі Харитя змогла розібрати лише останні слова: «Цілую, люблю, чекаю».
Серце юнака перестало битися. Харитя з відчаєм в очах глянула на ікону. «І де ж той Бог?» – про себе подумала медсестра. А в очах Михайла відбивався весь жах війни. Словами його не передати. У нього в голові миготіла лише одна думка: «А, може я наступний? І що ж далі? Я молодий, у мене ще все життя попереду… А як же мати? Хто за нею пригляне в старості? А моя кохана Оленка, вона вже стільки виплакала сліз?» Але для солдата є один наказ: «Час жити й час помирати». Все.
— Який це вже за сьогодні? - спитав Михайло.
 — П’ятий. А один, до речі, сьогодні навіть вижив. Йому відірвало руку, але органи не зачепило. Хоча Галя сказала, що в нього там якась інфекція і він все одно помре.
— Зрозуміло. То що, може поїмо?
— Так. Я дуже голодна.
Вони почали наминати кашу з хлібом. Сьогодні в них був бенкет. У Хариті ще залишилося два яблука. Вони їли з таким апетитом, ніби забули, що було п’ять хвилин тому. Хоча вибору в них й не було. Додому. У трагічному мовчанні солдата й медсестри ніби доходив ні на мить не згасаючий крик душі, який розривав їх зсередини.
— Бідна Україна! Бідні українці! – вигукнув Михайлик.
— Бідні ми, – відповіла Харитя.
Михайло мовчки вийшов. Через хвилини три до медсестри забігла Галя:
— Харитю.
— Що?
— Шостий…
Харитя - мужня жінка, яка заслуговує поваги та доброї пам’яті у нашому серці. Це не просто жінка, а рятувальниця людських життів. У її очах можна побачити доброту та страждання, які принесло лихоліття. Вона мала чуйне серце, яке відкривала кожній людині. Харитя багатьох урятувала від голодної смерті, ран, виснажень, навіть ризикуючи своїм здоров'ям, рятувала кожне людське життя, надаючи останню надію нещасним. Допомагати людям - це її покликання.
На нас дивиться усміхнена жінка, яка не має ніяких проблем, тривог, але під цією посмішкою прихований біль та сум. Харитя з дитинства мріяла про велику дружню сім'ю, але її мрії не завжди здійснювалися. Зустрівши того єдиного, справжнє кохання, яке мало супроводжувати її все життя, в одну мить втратила його. Двоє закоханих милувалися один одним, планували своє майбутнє, але сталося лихо. Найдорожчий та найрідніший коханий Хариті несподівано покинув життя. Допомагаючи всім людям, жінка не змогла допомогти найріднішому. Це були чорні дні у житті Хариті. Жінка стала ще більш сильнішою, стала ще більше цінувати кожну хвилину життя. Не припиняла Харитя піклуватися про людей, і це більш дратувало німців. Харитю заарештували.
Уявляю, як схопили її гітлерівці, як заломили за спину руки і, штовхаючи дулом автомата, повели до в’язниці, кинули в камеру. А там… темнота, сморід, околот соломи у кутку і поржавіли грати на маленькому віконечку.
Які думки обсідали Харитю в цьому моторошному місці?
Думала, безперестанку думала про місто та занедбані вулиці, свинцеві хмари. Про зруйновані будинки з розбитими вікнами, що щирилися на перехожих гострими уламками мутного від бруду скла. І про худі обличчя з впалими щоками, виступаючі ребра, фіолетові синці та багрові рани. Все це щодня і щоночі стояло перед очима і вживу, і уві сні, не давало спокою, тривожило. Боліло серце від тих думок, та вони нікуди не дівалися. Але Харитя й сама не хотіла, щоб вони зникли. Ті помисли лише нагадували про її обов’язок, якщо не перед суспільством, то перед собою, перед Богом.
 Та одного разу, також темної ночі, розбудили й так ледь притомну Харитю, що встигла тільки й вхопити неспокійний сон за хвіст, вже інші люди. Дівчина дивилася їм у вічі, слухала їх різку та жорстоку мову, і знову думала. Це були такі ж хворі люди, що приходять до неї щодня і щоночі. Єдине – у них були свої, особливі болячки, над якими вона влади не має. Той, хто не хоче чути, ніколи й не почує.
А тоді почалися дні і ночі, коли Харитя бачила фіолетові синці та багрові рани на своїх руках, ногах, обличчі. Здавалося, вони всюди, навіть на нутрі. Та де там вона бачила! Дівчина не була впевнена, що вона взагалі ще здатна лицезріти саме ту дійсність, що є насправді. Сни зливалися з реальністю – і там, і тут були тортури, знущання, допити. Тільки уночі мучили місто, а вдень – її. Але українка і сама не знала, що з того гірше. Десь там, в глухому куточку пам’яті, ще цвіли сади на Полтавщині – перед очима цвіли гематоми.
Коли Харитя стояла, спираючись на холодну та вологу стіну, її знову штурмували думки. Вона дивилася на офіцерів в обмундируванні Вермахту, ніби заглядала у дула націлених на неї рушниць та таких же нещасних людей, а насправді бачила розквітчану Полтаву. Можливо, трусилися руки. Хто зна, може й текли сльози, залишаючись солоними доріжками на розчервонілих щоках. Але то все не від страху – втомилося від тої долі тіло, сама ж Харитя й не думала про те. Лунала команда, неначе грім. Лунали постріли, неначе незчисленні вироки. Падали українці, євреї, ніби хто косив траву. Падала й полтавчанка, пробачивши хворим людям те, що вони зробили з нею, бо вона ж милосердна. Та ніколи вона їм не пробачить того, що вони накоїли з містом, бо його хворобу ще можна було вилікувати.
Розстріляли Харитю Кононенко у вересні 1943року.
Навіть не віриться, що колись на вулиці Степана Бандери в Рівному був досить глибокий яр і що це була околиця приміського села Видумка. Тільки пам'ятник неподалік станції технічного обслуговування нагадує, що саме тут 1943-1944 роках гітлерівці розстріляли, спалили і прикопали близько трьох тисяч українців.
Серед полеглих від рук окупантів була й вона, жінка, яка заслуговує на найвищу шану в Україні. Була вона взірцем милосердя і справами, і помислами, і навіть іменем: Харитина – від грецького слова "благодать", "милосердя".
Вона очолила комітет Українського Червоного Хреста, працювала і в допомоговому комітеті. Сучасники залишили про Харитю найтепліші спогади.
"Великою гуманісткою, невтомною діячкою, готовою завжди допомоги всім людям, які допомоги потребували", - називав її Улас Самчук. Ризикуючи своїм життям у тилу ворога, вона врятувала життя сотням наших вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народної правової вільної України.
Ніхто не рахував чоловіків, врятованих Харитею Кононенко із таборів для військовополонених, але свідки стверджують, що таких були тисячі. І не тільки українців, а й людей інших національностей. Вона організовувала цілі походи жінок та дівчат до ближніх і дальніх таборів шукати своїх рідних - чоловіків, братів, батьків, бо німці тоді, на початку війни, відпускали військовополонених-західняків додому, щоб було кому працювати на окупованій ними землі. Для цього треба було тільки, щоб того чи іншого полоненого впізнали родичі.
Отож цілком зрозуміло, що в окупованому Рівному особа Хариті Кононенко дуже скоро стала напівлегендарною. Про цю жінку говорили, її запрошували в гості, з нею радилися, шукали її підтримки, а ми маємо свято берегти про неї світлу пам'ять.
Ми повинні брати приклад зі сміливців, завжди бути чуйними, милосердними та співчутливими у ставленні до інших. На жаль, у світі не багато таких чуйних і добрих людей. Будьмо милосердними і співчутливими, простягнімо руку допомоги страднику, і світ стане кращим.
«Її подвиг житиме вічно»
Однією з найвідоміших сестер милосердя у період німецької окупації в Рівному стала Харитя Кононенко. Про Харитю Кононенко я дізнався з уроків історії. Її діяльність та відважні вчинки мене захоплюють. Вона працювала медсестрою в міжнародній організації Червоний Хрест. Ризикуючи власним життям, вона рятувала життя сотням ранених вояків УПА, лікувала поранених і хворих в’язнів концтаборів, що знаходилися в нашому місті, виконувала доручення командирів. Як і тисячі героїв, вона боролася за волю та незалежність України. Ой, як же хотілося, щоб наша поневолена Україна стала, гордо розправивши плечі, в колі вільних народів!
В липні 1943 року Харитю Кононенко схопили і кинули до рівненської в'язниці. Як і інші патріоти, вона пережила знущання, тортури та біль. Але попри страждання, вона не здавалася і нікого не видала окупантам.. Восени 1943 року в числі багатьох інших заручників гітлерівці розстріляли Харитю Кононенко. Я вважаю її справжньою патріоткою, хоча вона сама, мабуть, так не вважала. Звісно, далеко не кожен зможе, ризикуючи своїм життям, отак самовіддано робити велику справу, слідуючи заповідям Божим….
Одну з вулиць Рівного названо іменем цієї мужньої українки. Ніколи не забудуть жителі міста тендітну полтавчанку, доля яку закинула у наш волинський край.
2013 рік. 24 листопада. В Народному домі міста Рівне відбувається вечір-спогад на пошану громадської діячки, голови Червоного Хреста Хариті Кононенко, що проводить Рівненська обласна організація Союзу Українок.
Ми не забудемо тебе, Харитю!
Я вважаю Харитю Кононенко справжньою патріоткою та Героєм України. Вона є взірцем мужності, героїзму та любові до України та свого народу. Слава тобі, відважна жінко, і слава Україні!