This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Я буду жити, бо в серці маю те, що не вмирає

Гладун Катерина, смт. Клевань, Рівненська обл.

(100-річчю від дня народження Антоніни Горохових присвячується)

Своїх ти не щадила сил,
Вкраїни стяг несла над світом.
І кожен порух твоїх крил
Для нас лишився заповітом.

 

Тихий спокійний вечір перед Різдвом. У одному мальовничому селі всі кудись поспішають, про щось клопочуться. Рідні та друзі поспішають один до одного в гості, щоб разом відсвяткувати Свят-вечір. Здається, що сьогодні навіть повітря сповнене радістю. Особливо радіє сім’я Гороховичів, адже сьогодні приїхала погостювати до них «блудна дитина» - їх дочка Тоня. Вона дуже рідко приїжджала додому, але ці зустрічі були особливими. Батьки влаштовували їй екскурс у події маленької Батьківщини і родини. Та не завжди так було і буде…
Тендітна, в очах – промені величі і впевненості, погляд – відкритий, сміливий, добрий, благородний. Такою живе в моїй душі образ «сестрички Тоні» або Антоніни Горохович. Усе своє життя вона керувалася шляхетністю, великою гармонією між внутрішньою і зовнішньою красою…Добре знана за кордоном, але мало відома в себе дома. Її земляк-побратим по духу і долі Улас Самчук говорив про Антоніну так: «Це талановита, наполеглива, вперта, послідовна, з високим почуттям гідності, відповідальності та честі дівчина, в той же час – вродлива і неймовірно добра».
Там, далеко за океаном вона виконувала високу місію – служити справі Незалежності в роки найпотужнішого більшовицького наступу на все Українське. «Я хочу ще прислужитися рідному народу, чим зможу і як зможу допомагатиму всім вам…» - писала сама Тоня.
Гортаю її життєпис.
У період горбачовської перебудови в 80-х роках XX століття, а ще значно активніше із проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року літературознавцям і краєзнавцям доступними стали різнотематичні численні видання української діаспори, бо до цього вони частково попадали у спецфонди архівів, а в основному поширювалися у зарубіжних країнах, де побачили світ. А після зняття усіх заідеологізованих комуністично-радянським режимом табу через благодійні фонди, чи за ініціативою різних земляцьких об'єднань і самих авторів, почали все більше надходити у наші публічні бібліотеки. Отже, для пошуковців стали доступними нові джерельні потоки і свідчення очевидців не лише про історичні, а й літературні і культурно-мистецькі процеси. Україні були повернуті переслідувані, призабуті, а то й замовчувані імена багатьох людей. На літературній карті Великої Волині з'явилося прізвище Антоніни Тихонівни Горохович. Хто ж вона?
Народилася 3 березня 1913 року в с. Великі Межиричі нині Корецького району Рівненської області. Навчалася у Рівненській приватній українській гімназії, пізніше – на Вищих агрономічних курсах у Дублянах під Львовом, філологічну освіту здобувала у Львівському університеті. Часто навідувалася у рідні місця. З приходом радянської влади у вересні 1939 року, рятуючись від арештів і переслідувань, змушена була із однодумцями емігрувати на Захід: диплом інженера уже захистила у Мюнхені (Німеччина), а магістра славістики – в Оттавському університеті (Канада). Її батьків енкаведисти етапували у Казахстан. У заморській державі вона проживала і працювала усе своє життя, була членом Інституту дослідів Волині і товариства «Волинь», Союзу українок Канади, співпрацювала з Комісією шкільництва при Онтарійській раді Конгресу українців Канади. З 1956 року викладала україністику на курсах українознавства в Торонто.
Написала цілий ряд статей про українських письменників, зокрема про Миколу Хвильового, Олександра Довженка. Олену Телігу, а також окремими книгами вийшли літературознавчі і педагогічні праці «Від розстріляного до замученого відродження», «Батьки і діти», доопрацьована дипломна робота «Поетика Лесі Українки і її афоризми». Підтримувала дружні і творчі зв'язки з Уласом Самчуком, Дарією Гуменною, Євгеном Маланюком, Михайлом Осадчим. Олексою Стефановичем, Ростиславом Кедром та іншими. Вона із групою діаспорних науковців і гостей була учасницею міжнародного симпозіуму «Леся Українка і світова культура» в Луцьку у вересні 1991 року Тоді ж побувала у Рівному, де зустрічалась із просвітянами, музейниками і краєзнавцями, у рідному селі. «Я в усьому звикла до практичної роботи, – говорила вона, - і люблю працювати... Я подолала багато перешкод у житті. Аж тринадцять років добивалась дозволу відвідати рідну Україну, не видавали візи. І лише під час її Незалежності дістала дозвіл... Для мене Волинь, як і Рівне, близькі і рідні, бо тут народилася, закінчила гімназію, пам'ятаю багатьох добрих людей... Я хочу ще прислужитися рідному народу, чим зможу і як зможу допомагатиму всім вам... Дуже щаслива, що знову можу бути у вашому колі...»
Померла 3 квітня 1997 року в Торонто, де й була спочатку похоронена. А за заповітом її тіло було перевезено у рідне село і перезахоронене 22 квітня 1997 року. На могилі встановлено пам'ятник. Це коротко про патріотку-волинянку, дослідницю творчості нашої славетної Лесі Українки.
Добрий і вдячний вчинок зробила родина Тижуків із Великих Межиріч, передавши у фонди Рівненського краєзнавчого музею деякі власні речі і книги своєї племінниці. Саме її літературознавча праця «Поетика Лесі Українки і її афоризми» побачила світ у Вінніпезі 1980 року під егідою Інституту дослідів Волині, а накладом товариства Волинь. Після титульної сторінки подається портрет поетеси, а потім авторський «Вступ». У ньому дослідниця з першого абзацу наголосивши, що «мова творів Лесі Українки багата афоризмами та афористичними висловами, а це у великій міри впливає на високу мистецьку вартість її творчості. Бо афоризм – важливий елемент поетичної майстерності», називаючи її «великим мистцем слова», відзначаючи філософічність і драматичність її творів, бо з ними «в'яжеться різноманітність і ускладненість психології людини, зображуваних нею індивідуальностей», де вона висловила «свої думки влучно, коротко, прецизно й дотепно», «досягнула у драмах небуденної яскравості діалогу та ідейної глибини». Дослідницька праця складається із чотирьох розділів.
У першому «Особливості таланту Лесі Українки» наголосила, що поетеса «... багато розмовляє зі своєю особистою творчою уявою» і з цим пов'язані «скомплектовані філософські роздуми про мистецтво, всесвіт і людину та свої найсильніші почуття». Функція поетичного слова, її єдиної зброї, «не тільки в її особистім інтимнім змаганні до ідеалів краси, добра, правди, але що воно має служити їй у її боротьбі за найвищі ідеали народу й людства». Антоніна Горохович підтверджує свої думки і аналітичні висновки багатьма висловлюваннями і оцінками відомих теоретиків і дослідників світової літератури. І її завершальні слова розділу звучать чітко і піднесено: «Леся Українка неповторна і своїм вічно жіночим, ніжним як Мавка, героїчним як Міріам, демонічним як Кассандра, твердим-волевим як Донна Анна і Мартіян, бунтівничим як Нартал чи Неофіт-раб, і самовідданим як Долорес, своїм пісенним ліризмом і впертим інтелектуальним пафосом. Красу її творчості дають глибокі ідеї, шляхетні переживання сильних індивідуальностей, зокрема її улюблених жіночих постатей, пісенність та щирість цих переживань, майстерність форми, переливи мистецького слова в афоризмах і діалогах - все це огонь її серця, в якому поетка перетопила багатство і красу душі народу». Другий розділ «Зв'язок ідей і конфліктів з афоризмами у творчості Лесі Українки» стверджує, що «в афоризмах відбивається ідейний світ, конфлікти, почуття, психологія її героїв». Авторка здійснила тематичну класифікацію Лесиних думок за принципом полярності понять. І це детально розглядається у підрозділах «Краса (мистецтво) – змагання до досконалості», «Любов – ненависть», «Воля – неволя», «Честь – неслава», «Правда – неправда», «Минуле – теперішність – вічність», «Смерть – життя», «Доля – недоля», «Ідеї і герої, їх конфлікти, передані афоризмами» і «Психологічна мотивація думок і конфліктів». Доказовість цих понять ілюструється багатьма конкретними прикладами з різних творів поетеси, а особливо із драм. Третій розділ праці «Афоризми в діалогах і їх роль у драматизації ідей», де сказано, що «у драмах ідей найважливішим є конфлікт не на тлі фізичної дії, зображення подій фізичної катастрофи людини, а зламанні духу героя. Тому в них уся увага зосереджена на боротьбі ідей, на словесній дії. Персонажі «розмовляють думками», емоціями цілеспрямованими до того, щоб розв'язати поставлене завдання способом активного впливу на співрозмовника. Тому й діалоги мусять бути дуже тісно сплетені з сюжетом, мусять заторкувати струни душі, доводити до колізії супротивні волі ідеї, супроводжуванні пристрастями та пафосом думок». І далі для конкретного підтвердження виділяються підрозділи «Афоризми і драматичність» та «Афоризми і поезія».
У завершальному четвертому розділі «Афоризми як складники індивідуального стилю поетки» розглядається суть самої лабораторії слів в афоризмах – їх лексика, фразеологія, семантичне багатство, тропи, фігури, фоніка тощо. Про це йдеться у підрозділах «Морфологія і син текса», «Тропи і фігури», «Звуки і слова».
Антоніна Горохович викладала україністику в Торонто, редагувала журнали «Готуйсь», «Пластовий шлях». Була членом Союзу українок, Об'єднання українських письменників «Слово», Об'єднання працівників дитячої літератури. Була активною діячкою молодіжної організації «Пласт». Живучи за океаном, Антоніна Тихонівна не лише постійно допомагала родичам, які мешкали в Україні, а й підтримувала сім'ї діячів українського національного руху, які зазнавали переслідувань з боку радянської влади — у 70-80-ті роки минулого століття не раз приїжджаючи в Україну туристкою. Співпрацювала з багатьма відомими українськими письменниками — Уласом Самчуком, Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем та іншими. Хоча померла Антоніна Горохович у Канаді (в 1997-му, проживши 84 роки), похована вона в Україні — у рідному селі на Рівненщині. До слова, в 1991 році, вже після здобуття Україною незалежності, письменниця відвідала Рівненську область — побувала і в обласному центрі, і в рідному селі.
Важливим чинником особистісного становлення А.Горохович та передумовою вибору професії педагога стало її навчання в Рівненській українській приватній гімназії імені Пекарського. Тут вона отримала досить ґрунтовну, як на той час, гуманітарну освіту та національно-патріотичний вишкіл, що забезпечувався діяльністю на базі навчального закладу організацій «Пласт» і «Союз українок», активним членом яких була А. Горохович, а також, спілкуванням з педагогами й відомими громадськими діячами краю П.Багранівською, О.Борщевським (священиком гімназійної церкви Святого Юра), С.Лозицькою, С.Скрипником (пізніше патріарх Мстислав), Ф.Пекарським та ровесниками-однодумцями, борцями за волю України.
Утвердженню громадянської позиції А.Горохович сприяла співпраця з досвідченими діячками міжнародного жіночого руху К.Малицькою, З.Мірною, Л.Мриц-Шав'як, І.Прісневською, М.Рудницькою, С.Русовою, О.Ціпановською, Г.Чикаленко-Келлер, О.Шепарович, разом з якими вона увійшла у 1934 р. до складу Головної ради «Всесвітнього союзу українок» (ВСУ). Зокрема, К.Малицька та М.Рудницька – викладачі курсів організаторок і сільськогосподарських інструкторок (Львів, січень 1937 р.), слухачем яких була А.Горохович, – відіграли провідну роль у її становленні як педагога.
Після переїзду у 1938 р. до Львова А.Горохович стала помічницею голови Централі "Союзу українок" М.Рудницької, членом проводу громадсько-політичного утворення "Дружина княгині Ольги", а також вступила на філологічний факультет Львівського університету, де успішно вивчала літературу. Однак початок Другої світової війни перервав її навчання. Оскільки в часи німецької окупації замість університету могли існувати тільки державні вищі курси і то лише практично-технічних спрямувань, студентка перейшла на студії агрономії в Дублянах.
Випробування, які довелося пережити А.Горохович під час війни: вивезення її батьків і всієї рідні у Казахстан; арешти багатьох близьких людей; праця в установах як за більшовицької влади (була «управсправами Львівського обласного інституту удосконалення вчителів», підпорядкованому Народному комісаріату освіти УРСР), так і за часів німецької окупації (робота в Українському Центральному Комітеті), – сприяли зміцненню її патріотичних переконань, утвердженню чіткого розуміння необхідності повсякденної, послідовної боротьби за поширення національної ідеї, формуванню почуття власної відповідальності за долю рідного народу, його освіту як основу національного відродження.
1943 рік започаткував новий етап у житті А.Горохович: рятуючись від участі «ворога народу», що неминуче чекала на неї після повернення до Львова більшовиків, вона емігрувала до Європи. У Німеччині педагог продовжила навчання в Українському Технічно-Господарському Інституті міста Реґенсбурга, яке завершила в 1947 році, здобувши диплом інженера.
У 1949 році А.Горохович переїхала до Канади (Торонто), де її освітня діяльність досягла найбільшого розквіту. Вона самовіддано включилася у розбудову національно-культурного життя канадських українців, зокрема рідно мовного шкільництва, з метою виховання справжніх патріотів – майбутніх будівничих Української держави. З 1956 по 1992 рр. А.Горохович викладала українську мову та літературу на курсах українознавства Українського Національного Об'єднання (УНО), Свято-Миколаївської школи, імені М.Грушевського, співпрацювала з Комісією шкільництва при Онтарійській раді Комітету Українців Канади (КУК), Об'єднанням Українських Педагогів Канади (ОУПК), працювала пресовою референткою і секретарем Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради (СКВОР), викладала на курсах підготовки вчителів рідних шкіл.
Досить вагомою була науково-педагогічна та навчально-методична діяльність А.Горохович. Ґрунтовним здобутком стала її книга «Батьки і діти» (Торонто, 1965 р.), в якій вона виклала свої погляди на сутність національного виховання та родинної педагогіки. Навчально-методична робота діячки включала широкий спектр обов'язків: складання навчальних (з української мови та літератури) й виховних програм, підготовка підручників («Ватра», «Від розстріляного до замученого відродження»), організація та участь у педагогічних семінарах і конференціях, написання різноманітних методичних рекомендацій для вчителів та батьків тощо.
У Канаді А.Горохович здобула філологічну освіту, яка стала необхідним підґрунтям і стимулом до її літературознавчої діяльності. 6 жовтня 1967 року в Оттавському університеті вона захистила магістерську роботу «Афоризми у творчості Лесі Українки», що вийшла окремою книгою в Торонто (1980 р.) й отримала високу оцінку науковців. До її літературознавчого доробку належать також книги «Діалог у стилі Лесі Українки» (1978 р.), «Людина в літературі Руси-України» (1983 р.), «Від розстріляного до замученого відродження» (1988р.) та десятки статей, присвячених творчості видатних синів і дочок України.
Не менш самовіддано й плідно А.Горохович працювала і в інших сферах – «Пласті», Союзі Українок Канади (СУК), Товаристві волинян, об’єднанні Українських Працівників Літератури для Дітей та Молоді (УПЛДМ), журналістиці, літературно-художній творчості для дітей.
У процесі дослідження її творчості встановлено, що в багатоаспектній освітній діяльності А.Горохович особливе місце займала громадсько-просвітницька робота. Її основними ланками були праця в українській молодіжній організації «Пласт» та українському жіночому русі в Україні й діаспорі.
Волинський період пластової праці педагога, пов'язаний з навчанням у Рівненській гімназії, був за характером організаційно-просвітницьким. Під час Другої світової війни А.Горохович активно займалась організаційно-виховною та методичною роботою в рамках таборової акції Виховних Спільнот Української Молоді (ВСУМ) (складання програм, проведення юнацьких таборів), яка у 1942-1943 рр. охопила широкі кола молоді не тільки Галичини, а й Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, та «харитативною» (надання допомоги хворим, пораненим тощо) працею. Самовіддана, професійна діяльність А.Горохович у "Пласті" в Канаді зробила її визначним провідником організації, пластовим авторитетом. Надзвичайно плідним є теоретичний доробок діячки, присвячений пластовій тематиці (статті «Пласт і українознавство», «Провід пластового табору (З досвіду комендантки)», «Три головні обов'язки пластуна» тощо). Він служить суттєвим внеском у концептуальні засади сучасного Пласту в Україні та діаспорі.
Важливою ланкою літературно-просвітницької діяльності А.Горохович була літературна творчість. А.Горохович, як і відомі представники української педагогічної думки, І.Боднарчук, С.Васильченко, Б.Грінченко, І.Петрів, К.Ушинський, В.Сухомлинський, описуючи чи моделюючи певну життєву ситуацію, намагалась за допомогою художнього слова вплинути на дитячу душу, розкрити зміст моральних категорій, духовних цінностей, стимулювати юних читачів до праці над собою. Літературно-педагогічний доробок письменниці складають оповідання ("Мій дідусь січовий стрілець"), казки ("Янголятко Золотокучерик"), легенди ("Легенда про хлопчика-героя"), перекази ("Бабине літо"), так звані "переповідки" ("Паровозик "Чух-чух""). Свої твори А.Горохович адресувала різновіковому контингенту українського читача – дошкільнятам, молодшим школярам, підліткам. Вона публікувала їх на сторінках українсько-канадського пластового журналу "Готуйсь" під псевдонімами "Сестричка Уля" та "Сестричка Тоня". Різноманітна тематика творів – про Україну (природу, історію, героїзм українців), історію християнських свят та національні особливості їх відзначення, твори біографічного характеру про життя і творчість Тараса Шевченка та Лесі Українки, розповіді з життя української молоді в Канаді, твори етичного, національно-патріотичного змісту підпорядковувалась єдиній меті – створити новій генерації зарубіжних українців образ далекої Батьківщини, пробудити любов до неї, виховати національно свідомих християн-патріотів України.
Надзвичайно цікавою була ідея письменниці організувати для дітей в діаспорі уявну подорож в Україну, яку вона втілила в серії оповідань (24) про поїздку на Батьківщину сім'ї канадських українців. Педагогічна цінність даного тематичного циклу зростає завдяки правильному, зумовленому законами психології, підходу письменниці до викладу інформації – цілісність розгляду певної теми, намагання створити дітям повну картину: специфіка природи окремої території (краю, міста); історія виникнення, розвитку; найвизначніші пам'ятки культури; особливості побуту населення даної місцевості; найвідоміші українці – уродженці краю, або ті, хто пов'язаний з ним своїм життям і творчістю.
Літературна спадщина А. Горохович, пройнята любов'ю до України, рідного народу, високою національною гідністю, вірністю християнським традиціям і обрядам, насичена духовно-етичними настановами, стала важливим чинником збереження української ментальності дітей у діаспорі.
У літературно-просвітницькій діяльності А. Горохович особливе місце займала журналістська праця. Педагог вважала рідно мовну пресу необхідним елементом національного культурного життя українців у Канаді і тому активно включилася у її розвиток. Вона працювала редактором журналу пластового новацтва "Готуйсь", членом редакційної колегії квартальника "Пластовий шлях", ілюстрованого місячника пластового юнацтва "Юнак", журналу "Нові дні", тісно співпрацювала з друкованим органом СУК журналом "Промінь", педагогічними виданнями "Учительське слово" (пізніше "Рідна школа", "Життя і школа"), "Український учитель в Канаді", "Рідношкільник", науково-популярним збірником "Літопис Волині", друкувалась у "Нашій меті" "Свободі", "Новому шляху", "Українському голосі", "Пластовому віснику", "Жіночому світі". Досить широке й різнобічне журналістське амплуа А.Горохович (редакторська праця, художньо-публіцистичні проби, статті на виховні теми, репортажі, відгуки, біографістика) було спрямоване на просвіту українців за межами України, пробудження у них почуття належності до української нації, підвищення національної свідомості, відродження національної пам'яті, виховання патріотизму, потреби служити рідному народові.
Завдяки її професійній редакторській роботі у пластовому журналі "Готуйсь" (редагувала 22 роки – з 1970 по 1992) це видання зазнало серйозних якісних змін і стало одним з улюблених журналів українських дітей. Проаналізовано педагогічну цінність журналістської знахідки А.Горохович, втіленої на сторінках ілюстрованого місячника "Юнак" – постійної рубрики журналу "Гутірка з юними друзями", яку вона тривалий час вела. В своїх гутірках журналістка піднімала широке коло виховних проблем: морального ("Чи діти мають обов'язки супроти батьків?.."), естетичного ("Мистецтво треба любити і переживати"), національно-патріотичного ("Як народжується єдність?.."), пізнавального ("Театр Леся Курбаса – достойний паспорт культури України"), превентивного ("Пластун дбає про здоров'я") характеру тощо.
Важливе місце в доробку української професійної педагогічної журналістики у діаспорі займають статті А. Горохович "Педагогіка як мистецтво навчання і виховання", "Співпраця родини, церкви та молодечих організацій з рідною школою", "Що є Українська Виховна Система?", які тривалий час служили для вчителів і батьків своєрідними посібниками з педагогіки та методики виховання.
Встановлено, що окрему частину журналістської спадщини А. Горохович складають публікації "жіночої" тематики. В статтях "Передусім українська мати...", "Де ділася громадська активність Українок?..", "Виховний семінар для матерів", "Праця жіночих організацій для студіюючої та працюючої молоді" авторка чітко обґрунтувала дидактично-виховну роль жінки у суспільстві та в сім'ї.
Важливою гранню широкої просвітницької праці А.Горохович була її діяльність як літературного критика. Кількість письменників, яким присвячувала свої літературознавчі розвідки А.Горохович, надзвичайно велика. Однак найбільше уваги вона присвятила творчості представників української літератури 60-80-их років ХХ ст. (В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Караванський, М.Вінграновський та ін.), заборонених в Україні комуністичним режимом.
В еміграції А. Горохович зосередила увагу на розробці питань національного виховання української молоді в чужому культурному оточенні. Вона вважала, що національне виховання повинно наскрізно пронизувати життя української спільноти, бути провідним напрямом діяльності всіх громадських виховних інституцій. Його основним чинником, за глибоким переконанням педагога, має бути вивчення рідної мови та літератури, що знайшло відображення в її численних статтях ("Краса і вартість рідної мови", "Мова – це ми!", "Роль літератури у вихованні", "Книжки – невичерпної сили джерела" тощо). А.Горохович розглядала вивчення української мови в діаспорі справою національного престижу, важливим чинником національної самоідентифікації зарубіжних українців, джерелом пізнання духовної спадщини народу, головною передумовою існування української нації в діаспорі, основним засобом протистояння асиміляції. Вона наполягала на першочерговості вивчення рідної мови в чужомовному середовищі, посилаючись на специфічну мовну базу, притаманну кожній національній спільноті, яка впливає на процес та якість засвоєння мови, розумовий розвиток особистості, процес її окультурення. На основі багатого практичного досвіду педагог розробила систему цінних рекомендацій щодо розвитку української мови у головних національно-виховних інституціях діаспори (статті "Праця над мовою вдома", "Засоби плекання культури мови у школі", "Активізуймо учнів у праці над українською мовою" тощо).
А.Горохович звертала увагу на читання художньої літератури як багатофункціональний процес всебічного виховання, розвитку мовлення, психічних процесів, емоційно-вольової сфери, літературного смаку особистості. Заслуговують уваги її погляди й практичні поради щодо методики роботи над художнім твором і шляхів плекання любові до читання книжки у дитячому віці.
Характерною ознакою педагогічного доробку письменниці є практична спрямованість і методична обґрунтованість. Його ключовою ідеєю стало обґрунтування Української Виховної Система (УВС) в діаспорі. Педагог визначила УВС як упорядковану громадську діяльність усієї спільноти, спрямовану на створення молодому поколінню "сурогату" (образу) України. Її рушійною силою вона вважала батьків – членів церковних громад, громадських культурно-освітніх, політичних, мистецьких і професійних організацій. Складовими УВС А.Горохович назвала всі українські виховні середовища: сім'ю, заклади українознавчої освіти (дошкільні установи, рідні школи, літні оселі, курси українознавства), виховні молодіжні та громадські організації, церкву. Вона детально охарактеризувала кожен елемент даної системи й чітко проаналізувала зв'язки між ними, тобто показала систему "в дії".
Педагог переконувала, що ідеологічною основою виховання має бути християнська виховна концепція, яка найбільше відповідає основним "природженим" потребам людини. На її думку, тільки християнство, на відміну від усіх інших ідеологічних систем, розкриває справжній ідеал виховання, уособлений у постаті Ісуса Христа.
Основними проблемами розбудови української національної системи виховання українців діаспори А.Горохович вважала: необхідність реалізації загальноприйнятої УВС; системність у здійсненні виховного впливу всіх українських громадсько-виховних інституцій; органічне поєднання елементів релігійного, національного та естетичного виховання в системі виховної роботи; місіонерську роль Пласту як об'єднуючої ланки УВС в діаспорі.
Широка освітня діяльність А.Горохович викликала зацікавлення та отримала високу оцінку в історичних, філологічних, педагогічних, журналістських наукових колах української діаспори (В.Балагура, М.Богачевська-Хом'як, Л.Бризгун-Шанта, М.Дальний, І.Дубилко, Є.Жарський, А.Курдидик, Я.Островська-Кіналь, Є.Рослицький, А.Стебельська, Л.Храплива-Щур, А.Юриняк, Г.Янішевська) та України (Г.Бухало, І.Руснак, Б.Савчук, М.Шалата). Вивчення думок низки громадських діячів і науковців XX ст. дає підстави стверджувати, що А.Горохович – одна із найактивніших діячок культурно-просвітницького руху Волині (друга половина 20-х – перша половина 30-х рр. ХХ ст.), Галичини (кінець 30-х – поч. 40-х рр. ХХ ст.); провідник громадського життя української спільноти Канади; творець Української Виховної Системи в діаспорі (1949-1997 рр.); досвідчений педагог; автор цінних літературознавчих розвідок; компетентний підручникотворець, здібний редактор дитячих пластових журналів; особистість, яка своєю любов'ю до Батьківщини, відданістю справі, відповідальністю, професіоналізмом, жертовністю зробила важливий вклад у розвиток національної освіти українського народу.
У результаті здійсненого дослідження встановлено, що творча праця А.Горохович складалась з двох взаємопов'язаних ланок – педагогічної та громадсько-просвітницької.
За межами рідної землі Антоніна Горохович проявила себе не лише як педагог і активний громадський діяч, а й письменник, журналіст, публіцист, літературний критик. У її художніх творах для дітей віддзеркалені християнські, моральні та національно-патріотичні переконання педагога. Літературний доробок письменниці (оповідання, казки, легенди, перекази, переповідки) не відзначається високою художньо-естетичною цінністю, однак, він має особливий духовний потенціал, бо пронизаний ідеями служіння Богу, Україні, любові до ближнього, навколишнього світу.
Науково-теоретичні положення і методичні знахідки А.Горохович, її висновки і рекомендації щодо організації національної системи освіти й виховання в діаспорі є помітним вкладом у вітчизняну педагогіку. Зокрема, заслуговують уваги створена нею концепція родинного виховання, підходи до національного, релігійного, естетичного виховання дитини, збереження й розвитку рідної мови і літератури в полікультурному середовищі, діяльності молодіжних організацій та їх ролі у становленні особистості дитини. Вони й сьогодні актуальні і цінні як у теоретичному, так і практичному аспектах.
Спливають у вічність роки, та не вмирає пам'ять. Вона іде через роки, прокладаючи дорогу в історію мого народу, моєї України, розкриває із глибини правдиві безпідставно забуті сторінки, дати, імена.
Серед них – ім’я найдостойнішої із моїх землячок-волинянок Антоніни Горохович. В цьому році – сторіччя від дня її народження. На Рівненщині весна почалася саме з неї… великими двохденними урочистостями вшановувалась пам’ять цієї славетної жінки. Село Межиричі перетворилося у багатолюдний майдан. З усіх куточків України з’їжджалися гості для участі в Академії. Байдужих не було. Свято проведено на Всеукраїнському рівні за участю Проводу Союзу українок України. В організації урочистостей в селі допомагали нашому обласному Союзу Українок (голова Таїсія Науліх) і сільський голова Галина Демчук, і директор школи Лариса Михайлівна разом з педагогічним і учнівським колективами, родина самої Антоніни.
Другого дня (3 березня, у день її народження) у світлій актовій залі Рівненської філії Київського інституту права продовжувалася академія під девізом: «Антоніна Горохович: ідеї і чин», яку вела Ростислава Федак, заступник голови Союзу українок України.
Відкриття, історія, виставки, спогади. З цікавими доповідями виступили Оксана Палійчук, к. п. н., доцент кафедри педагогіки та методики початкової освіти Чернівецького національного університету « Провідні педагогічні ідеї Антоніни Григорович: короткий аналіз з проекцією на сучасність», Ростислава Федак – заступник голови Союзу українок України – «Антоніна Горохович – українка, громадянка, педагог».
Антоніна Горохович – справжня послідовниця Лесі Українки, бо мала «в серці те, що не вмирає», хотіла бачити український народ сильним і вільним. Для того обрала зброю – рідне слово, яке гідно несла всюди: на чужині і вдома.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123