This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Видатні українки Луганщини національного значення

Василець Олеся, м. Луганськ

Чимало жінок, які прославляли нашу рідну Луганщину, увійшли в її історію як будівничі, творці, взірці жіночності, видатні історичні постаті. Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері – берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я.

Деякі філософи вважали, що доля жінки – у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ. Творцем історії є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям, серед яких представниці прекрасної статі посідають особливе місце. Саме про таких «особливих» луганчанок-поетес як Антоніна Листопад, Надія Світлична і Ганна Гайворонська йтиметься у нашій роботі.

Рідна донька Мистецтва. Антоніна Листопад

Колись так гірко нило серце Марусі Гордіївни Чурай за долю України. Болить воно і досі, три з половиною століття згодом, у її «найменшої ідейної сестриці» Антоніни Листопад.

Роман Кухар («Верховина», 2001 р., штат Вікторія, США)

Сердечне горе Антоніни Іванівни проявилося стражденним криком душі в молебні «Парастас-33», присвяченому жертвам Голодомору в Україні у злопам’ятних роках 1932 – 1933 з цілої збірки до глибинних візій її євшанового провидіння. Всупереч дифірамбам та одам різних опортуністичних літераторів на честь державного лихоліття, поетеса, наче новочасна Кассандра, перестерігає своїх краян на початку незалежності України, створюючи картину загрози від своїх же попутників – «чужого отєчєства»:

Знову запах ярма… Знову тисне юрма.
Аж лоскоче смертельно застуджені скроні.
Чи нічого святого у нас вже нема?!
Забиваємо цвяхи у власні долоні.

Розпинаємо волю. Таку молоденьку.
Не жила навіть року. Прозріння круте!
Що ж ти плачеш, Вкраїно, зневажена ненько?
Жаль, що маєш таких, а не інших дітей…

«Парафування»

Антоніна Листопад (Нікітіна Антоніна Іванівна, Бондарук – по дідові, Тижник – по батькові) народилася на Волині, нині – Рівненська область, Демидівський район, село Перекалі, 8 жовтня 1941 р. в хуторянській родині репресованих.
Закінчила Дубенське медичне училище, а згодом – Івано-Франківський медичний інститут. За фахом – лікар-невропатолог. За покликанням – поетеса і публіцист. З 1968 р. живе у м. Краснодон на Луганщині. Є членом Національної спілки письменників України. Зараз перебуває на творчій праці.
Її твори друкуються в українських часописах Канади, Америки, Австралії, Франції, Англії, Польщі, Вірменії. Її публіцистичні і політичні виступи на Всесвітніх Форумах Українців, на Шевченківських святах, на авторських вечорах захоплюють серце кожного українця. Антоніна Іванівна – лауреат премії ім. Василя Стуса (1993 р.); лауреат премії ім. Олени Пчілки (1994 р.); лауреат Міжнародного Шашкевичівського конкурсу (Вінніпег, Канада); посіла друге місце за твір «Лицарська Голгота» (1994 р.); лауреат Літературного фонду Воляників-Швабінських; засновниця і ведуча українського культурного шоу «Калина» в Краснодоні [1, C. 88].
З дитинства Антоніна Іванівна проявила себе як палка патріотка неньки-Батьківщини. Імперська ворожа інтрига затягти Україну в рабські пути, хитро замасковані під «союз дружніх держав», одразу викликала гнів і рішучий спротив вірної доньки української нації:
Не ріжте Україну по живому…

По мертвому, по цвинтарях не ріж!
Усі колись вертаємось додому.
Що Переяслав, як пропав Трубіж!?
Від того братства і від того шлюбу!..

«Не ріжте Україну»

Не випадково згадує поетесу журналістка Людмила Косюк у публікації «Останні дзвони Антоніни Листопад» у тижневику «Шлях перемоги» (жовтень, 2003 р.): «На осінню тризну та на свято Віри, Надії, Любові запросила відома поетеса Антоніна Листопад киян у Спілку письменників. Тут відбувся її творчий вечір під назвою «Твори себе, твори свою Вкраїну», під час якого було репрезентовано книжку поетеси «Зняті з хреста – Парастас-33». Зал був переповнений гостями, поетами, митцями, літераторами, письменниками, відомими людьми – серед яких Євген Сверстюк, Лариса Скорик, Михайло Горинь, Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук, Валентина Ковальська та інші. «Антоніна Листопад не вперше у Києві. Вона надзвичайно любить свято поезії, свято зустрічі з людьми. Вона по краплинці віддає себе служінню людям, Україні, українській ідеї», – цими словами відкрила імпрезу відома журналістка, ведуча вечора Емма Бабчук. Не випадково поетеса вибрала саме цю пору року для свого творчого звіту. Адже як пише вона сама: «Моя улюблена пора – осінь. Це моя рідна пора, вона народила мене і фізично, і духовно. Люблю її безмежно, така вже вона люба та мила. Осінь вчить нас і відходити достойно у вічність, і пам’ятати про все добре, що було» [1, C. 90 – 92]. Сам виступ пані Антоніна розпочала патріотичним словом:

Хотіла б я тільки писати,
У гаю про спів солов’їний,
Мушу стогнати про тебе, Вкраїно…

Де б не була поетеса – всюди вона будить людей своїм словом, переймається долею українського народу. У своїх віршованих рядках Антоніна Листопад віддзеркалює усі проблеми українського суспільства – і духовні, і політичні, і соціальні. «Прикро, – зауважила поетеса, – що у державі нашій усе вирішують лише верхи, а низам не дозволено нічого. На Луганщині на місцевих телеканалах лідерів демократичних сил не чути і не видно – одні лишень маслюкові та малахови…». Болить поетесі й те, що найпопулярніша радіопередача «Суботні зустрічі» з Еммою Бабчук закрита, зведена до сміхотворних п’ятнадцяти хвилин. Вона не хоче і не може мовчати. Їдучи до Києва, пані Антоніна написала протест-вимогу про відновлення цієї цікавої та потрібної людям передачі. У листі, зокрема говориться» «В Україні дедалі частіше й цинічніше порушується свобода слова, знищуються усі паростки української демократії на державному радіо, дискримінуються і переслідуються найкращі радіожурналісти-українці. Ми, учасники вечора Антоніни Листопад, категорично протестуємо проти закриття передачі в ефірі». Поетеса ще раз наголосила, що не потрібно сидіти склавши руки і сподіватися кращої долі, бо «сидіння – це влада дурнів» [1, C. 92].
Хвилиною мовчання учасники вечора вшанували і пам’ять десяти мільйонів заморених голодом. Антоніна Листопад розповідала про свої враження від поїздки на Соловки та Сандармох, що потім вилилися у публіцистичному творі поетеси «Кожний українець мусить з’їздити на Соловки, а також відобразилося у поезії:
«Коли в 1988 році вперше взяла в руки книгу поезії Євгена Плужника, дуже захотілося поїхати на Соловки. Зразу промайнула чомусь така думка. Хто тепер скаже, що думка не матеріальна?... Не збиралася писати книжки. Навіть нотаток у подорожі не робила, лише писалися подорожні поезії, на почуттях і враженнях. Почала писати «Соловки» через два місяці опісля Соловецької прощі. Це був не звичайний режим письменника. Все було інакше. Так, як має бути, щоб вийшла саме така Книга!» – дійшла висновку Антоніна Листопад.
Ще одним творчим здобутком поетеси став «Маніфест національної єдності», передісторія появи якого була досить неординарною. «Був євшановий мій ювілейний вечір у Києві. Не задля поздоровлень, задля зустрічей. Була на вечері Лілія Григорович, народний депутат Верховної Ради. Вона вийшла на сцену і просто сказала: «Антоніно, напишіть нам Маніфест Єдності». Повторяла тричі. А я наче і не почула, і не зрозуміла, про що саме йдеться. І раптом ввечері, наче блискавка. Через душу, через серце. Це ж вона просила в мене сили. Для України! Де вічний розлад, де постійний розбрат…
І був день 20 жовтня, того ж 2001 року Божого. І був швидкий поїзд «Київ-Луганськ». І була ніч у тому поїзді. Стукали колеса. Люди спали. Я писала Маніфест. Поки доїхала – Маніфест був майже написаний. Ще доба на викінчення.
Прошу, споживайте. Проскуру моєї мислі. І благаю задля Божої Ласки, не лукавства, а вирішальної дії. Щоб вивершилась Божа Україна! Єдина, неповторна, щаслива і здорова. На Віки Віків! Для нас з вами, для наших нащадків. Для Благословенної Богом землі!
Україна ще не мала Єдності. Це наш найбільший гріх. Спокутуємо його. В юдеїв Господь за Розп’ятого Христа забрав усе, окрім єдності. У нас, українців, забрав лише Єдність. Мусимо в Господа вимолити її повернення.
Я не знаю, скільки проживе цей Маніфест, чи побачить він світ взагалі. Чи змінить щось у свідомості людей. Але моє сумління чисте. Я його написала. Для своєї нації. У скрутну вирішальну хвилину. Я виконала соціальне замовлення Українки – Верхорадниці, яку поважає і Верховна Рада, і Україна. На все – Господня Воля! І на Маніфест, і на маніфестацію.

Може, словом оцим хоч когось я окрилю.
Не образа, не докір, не гнів, не протест…
Українці мої, зупиніться на хвилю!
Україні своїй я пишу Маніфест.

Антоніна Листопад – поетка натхненного духу, візіонерка, свідома берегиня найдорожчого скарбу України – її волі й незалежності. До поезії прийшла вона довгим шляхом національного освідомлення та інтелектуально-духовних пізнань, але міцно вкоренилася у світі мистецтва і краси, де живе й понині. Якнайкраще про поетичний талант майстрині українського слова сказав Роман Кухар: «Мужня поезія її «Євшан-Провидіння» хвилює до болю, вона-бо міцна, провісна, докорінна, червоно-чорної закраски рідно-вітчизняного символічного запілля. Така поезія глибоко зворушує, потрясаючи до живого. Від творця такої патріотичної літератури ждемо нових ідейних творів».
Лебідка української думки. Надія Світлична

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою мінти
лічують душі без розбору.
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору
Шугнула вільним птахом вгору
У вир! У небо! У світи!

Іван Світличний

Яскрава героїчна постать Надії Олексіївни Світличної – видатної Ярославни української землі, жінки-заступниці рідного слова і жінки-борця за волю України, хвилює душу кожного луганця, нібито змушуючи рівнятися на її приклад і так само йти до тріумфу крізь скверну одіозного політичного осередку. Цей образ дає нам право пишатися величчю прославленої землячки, яку знали не лише в Україні, а й за кордоном, яку шанували верхи суспільства і піддавали жорстоким тортурам через її завзяту боротьбу за правду і справедливість. Ця жінка – не лише тендітна лебідка з мужнім струменем, а й взірець палкого патріотизму та поетичного мислення.
Народилася Надія Світлична 8 листопада 1936 року у селі Половинкине на Луганщині. Вона не любила говорити про своє дитинство, казала «чомусь забулося», бо надто боляче було згадувати лиха, що впали на її долю і залишили по собі тяжкі спогади.
Вищу освіту здобувала на філологічному факультеті Харківського університету з 1953 по 1958 роки слідом за старшим братом Іваном, котрого безмежно любила і до якого завжди прислухалася. Під час навчання вела активну наукову та суспільну діяльність. Саме в цей період у Надії Світличної починається поступове прозріння на справжню дійсність радянського ладу і тієї політичної партії, в яку так свято і сліпо вірив «совєтський человек» і за якою стояли жорстокі кати українського народу.
Під впливом внутрішньої українізації, Надія вже на першому курсі підготувала тему наукової конференції «Визвольна боротьба українського народу (1648 – 1654 рр.) в усній народній творчості», а наступного року опрацювала тему «Роль Харківського університету в розвитку української фольклористики».
Після закінчення Харківського університету Надія Світлична з головою поринула у культурне життя. Брала активну участь у літературних вечорах, зустрічах, лекціях, екскурсіях, організованих Клубом творчої молоді «Сучасник». Близько потоваришувала з Аллою Горською та іншими художниками, навчала їх української мови (усі вони високо цінували і любили свою вчительку), допомагала в їхній роботі.
18 травня 1972 р. Надію Світличну заарештовано за ст. 62.1. Кримінального кодексу УРСР: антирадянська пропаганда й агітація. Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на вул. Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене»/
Для Надії завжди існувало дві тюрми, попри всі ті, де їй довелося побувати: тюрма безправ’я і тюрма з залізними гратами. І перша з них була найстрашнішою, оскільки випивала душу, поки остання точила тіло. Адже коли на волі забороняють листуватися з друзями, відвідувати родину, бачитися з однодумцями і підтримувати ідеї один одного – чи це не тюрма, чи не найжахливіша мука на світі? І що важливіше – тюрма на своїй власній землі, землі, яка була загарбана, але не підкорена, земля, яку намагалися приборкати, але цього не вийде, доки живий останній українець. І це життя, де воля гірше за тюрму, мало щодня супроводжувати Надію Світличну в кожний новий «совєтський» день, прірві якого не було краю.
Але, попри всі страхіття, які випали на долю Надії Світличній, доба випробувань тільки починалася. Згодом цій жінці доведеться пройти через справжнє пекло подібних «екскурсій під конвоєм», які вона потім згадуватиме у своїх «Спогадах», та «відпочивків» у концтаборах радянського режиму за так звану «антирадянську діяльність». Саме це словосполучення Надія чутиме частіше, ніж ім’я свого сина, то з повісток до суду, то від знайомих – прихвоснів партії, то від звичайних фанатів «совєтського дива». Попереду чекали великі і малі психологічні драми, розчарування в людях і, натомість, відкриття наново тих, хто не дав світові «спіймати себе», тих, які були схожі на Надію Олексіївну Світличну.
На сьогодні в Україні існує багато літературних видань, газетних публікацій, документальних фільмів про життєвий шлях і патріотичну діяльність Надії Світличної. Є можливість дізнатися про її найперші публікації журналістських статей та художніх творів, перші інтерв’ю, виступи на радіо, її писемні розмірковування про народ; збереглися також безцінні збірки її спогадів, за якими безпосередньо і складалася її біографія. Ця видатна українка подала нам велику кількість зразків та прикладів любові до Батьківщини, порад, як залишатися Людиною за будь-яких обставин, незважаючи на те, які межі встановлює та чи інша влада в державі. Вона прагла навчити нас бути справжніми українськими націоналістами, патріотами, державотворцями, які писатимуть нову історію України, розвиватимуть її культурну та духовну спадщину, а також збагачуватимуть свої душі знанням та вірою.

Світанок Луганщини. Ганна Гайворонська

Ганна Андріївна Гайворонська народилася 22 серпня 1952 року в селі Вільшана Двурічанського району Харківської області. Село навчило її розуміти землю, українську пісню і душу. З дитинства влітку працювала на жнивах, наживаючи перші криваві мозолі на долонях. Згодом ця ж «наука» знадобилася їй на іншій ниві – поетичній.
«Не так часто в літературі трапляється вірш (тільки один вірш!), про який хочеться написати окрему статтю… Та ось переді мною один вірш (тільки один!), а написати про нього можна в десятки разів більше, аніж вміщує він звичайних літер і слів. І не тому, що в цьому вірші є щось карколомно-оригінальне, скажімо, якісь метафори, від котрих спалахує в очах, наче від удару довбнею по голові. Метафори є, але вони доволі стримані. Є в Ганни Гайворонської і невелика книжечка, що вийшла в Донбасі. Вона й справді не більша від учнівського зошита. Те, що надрукувала поетеса, ще не добирає до сотні віршів. Та, мабуть, і написане не набагато перевершує сотню.
І ось саме вона, Ганна Гайворонська, подарувала українському читачеві вірш, в якому зрушені такі товщі природничої релігійної та соціальної проблематики, що нам видається справжнім дивом, як усе те могло вміститися в одному невеликому вірші. Навіть перелік проблем, що їх торкається поетеса, міг би зайняти більше місця, ніж займає вірш. І все ж усі ці проблеми (найважливіші проблеми людства!) виступають у вірші «Бог» у такому органічному сплаві, що не можна нічого вилучити й нічого додати», – вважав відомий український митець, громадський та політичний діяч, Герой України Микола Руденко.
Заплакав Всевишній. Узяв його страх:

- Щось Боже лишилось у ваших серцях?
Людей вирізняє від мавп доброта –
Чи люди не ті, чи планета не та ?
О ні! Ви не святість свою берегли –
У кубла свої, що тяглось, те й тягли.
І заповідь Божую: «Не укради»
Пустили за плином гнилої води.
Ви все продали за шматок ковбаси.
То хто ж ви? Чи люди? І я хто єси?...

уривок з вірша «Бог»

Найяскравіші спогади дитинства Ганни Гайворонської – безперервні переїзди. Батько – Гайворонський Андрій Григорович, був офіцером Радянської Армії, тож попоїздити довелося немало. Від того він жартома називав свою родину «кочуючим циганським табором». Де вони тільки не жили – в Баку, Дербенті, Колках, Луцьку. Переїхали всю Західну Україну, а оселились на Луганщині. Спершу мешкали в селищі Новосвітлівка Краснодонського району, де Ганна пішла до школи у перший клас. Згодом перебрались в районне містечко Кремінна Луганської області. Сюди батька запросили на посаду заступника редактора районної газети «Ленінський прапор». Тож найперші вірші Г. Гайворонської були надруковані саме в цій газеті, а вже потім у молодіжній обласній газеті «Молодогвардієць».
У подальшому доля дівчинки склалася таким чином, що вона відкрила для себе відомого українського поета Володимира Сосюру. Ніжний лірик не міг не зачепити потаємних струн палкої юної душі. І з цього часу почало битись на Луганщині поетичне джерельце Ганни Гайворонської, в якому – безмежні глибини пошуку краси, злагоди, совісті, моральності, словом, усього того, що уособлює божественну енергію, Бога.
Через спогади Микола Руденка, надруковані у часописі «Літературна Україна» від 15 серпня 1991 року дізнаємося: «Бог у Ганни Гайворонської виступає в образі людини. Та хіба не в образі людини прийшов на землю Христос? Тут ми маємо правду не лише поетичну, але й богословську. Що ж до мене особисто, то в образі Людини-Бога я бачу Андрія Сахарова чи, скажімо, генерала Петра Григоренка… Та хіба тільки ці двоє уособлюють в собі образ Христовий? Кожен з демократів-політв’язнів виступав в цій ролі. Майбутні покоління ще не раз повернуться до часів, коли політв’язень, позбавлений будь-якого зв’язку з друзями й зовнішнім світом, лишався сам на сам з тоталітарною державою, що перемелювала його душу й тіло. Яку треба мати силу, аби вистояти перед тим Тисячоголовим драконом! Саме тоді я написав:

Ти одиниця, тільки одиниця,
А одиниця на Хресті – це БОГ.

За фахом Ганна Гайворонська – журналіст. Працювала в обласних та районних газетах редактором шахтарських багатотиражок. У 1978 році з’явилася перша публікація в журналі «Ранок», потім ціла серія поетичних добірок в журналах «Дніпро», «Київ», «Прапор», «Україна».
Віршам Ганни Гайворонської притаманна драматичність, пристрасність, ліризм, історична та соціальна реалістичність.
Саме тому для нас, нащадків борців за волю і славу України, головне зрозуміти і виконати ті настанови, що заповіли нам наші прославлені предки, дотримуватися тих канонів, які встановлював ще великий Тарас Шевченко, а потім, переймаючись його патріотичним духом, й інші письменники, в тому числі і три великі українки: Антоніна Листопад, Надія Світлична, Ганна Гайворонська. Ми маємо стати послідовниками їхньої світлої справи в ім’я нашої держави, стояти на сторожі Совісті нашого народу і нас самих, бо ми і є Народ, бо ми і є Україна!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123