Українська жінка в системі суспільних відносин в Україні протягом XVI-XVIII ст.

Бурківська Тетяна, 17 р., зош-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю, с. Шевченкове, Черкаська обл.

Вступ
Споконвічно українська жінка поставала як незалежна особистість, яка мала майже однакові з чоловіком права і свободи, була активною учасницею історичного творення. Особливо це стосується такого важливого етапу української історії, яким є козацька доба в XVI-XVIII столітті.
Для України це був період відчайдушної боротьби народу за своє соціальне та національне визволення, виникнення українського козацтва, Запорозької Січі та Гетьманської козацької держави.

Ці події супроводжувалися формуванням української національної самосвідомості, національно-культурним піднесенням, поширенням освіти та наукових знань, ідей Гуманізму та Європейського Відродження, розвитком української мови, збереженням та збагаченням національних звичаїв, традицій та обрядів українського народу, захистом батьківської православної віри. Характерними ознаками тогочасного українського життя були панування в країні духу свободи і волі, а також майже рівні права чоловіка і жінки. Саме тому жінки, нарівні з чоловіками, були у вирі всіх суспільних процесів, чутливо відгукувалися на віяння часу і конкретні події, активно впливали на політику, суспільне виробництво, розвиток освіти, громадське та духовно-культурне життя України.
Вивчення жіночого фактору в тогочасній історії нашої країни, висвітлення історичних постатей видатних українських жінок сприятиме усвідомленню глибинних зв`язків між минулим і сьогоденням, розумінню основ української ментальності.
Розділ І
Характеристика козацької доби в історії України
На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.
На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, «Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху», і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, «в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек». «Тоді був той поетичний час», продовжує далі письменник, «коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем…». «Vitа maxima et heroika» — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому «Vita minima» — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.
Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури І Огієнко, «народився неповторний для всього слов´янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен». Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття «козак» стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов’язково військова людина. Це передусім «справжній чоловік» — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!».
Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про «державу в державі».
Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов´язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час.
 
Розділ ІІ
Українська жінка часів козаччини
2. 1. Сімейний статус української жінки в кінці XVI-XVIII ст.
Впродовж XIV — XVIII ст. сім’я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалась патріархальною. Головою сім’ї, отже, мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, a коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє — у неї та її дітей мали з’явитися й нові опікуни — «нарочиті». Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж «без волі отцовської і матчиної», а дівчина-сирота — без волі родичів-опікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім’ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж: за людину «простого стану»: тоді й діти її, коли народяться, ставали людьми «простого стану». Правда, Статут також зазначав, що «простої породи» дівчина, коли вийде за шляхтича, одержує шляхетство.
Проте, як свідчать тогочасні документи, в реальному житті, у колі сім’ї українська жінка займала порівняно високе і навіть самостійне становище. Той самий Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з другого — визнавав за нею всі особисті права. Визначний історик Орест Левицький підкреслював, спираючись на документи, що жінка вищих станів мала необмежене право купувати й продавати рухоме й нерухоме майно; вона вступала в юридичні зобов’язання; вела судові позови, нерідко добре знала Статут та інші закони, особисто з’являлася в суд і виступала в залі судових засідань, не поступаючись чоловікам у знанні тонкощів судової казуїстики. Коли жінка виходила заміж, то брала прізвище чоловіка, а могла зберігати і своє, й нерідко в документах заміжні жінки підписувалися лише своїм дівочим прізвищем.
Окремі жінки вищих станів одержували добру освіту, та й серед міщанок було багато письменних. Павло Алеппський, вперше ступивши на українську землю у Рашкові на Дністрі (1654), одразу зауважив велику культурність українського народу: «Починаючи цим містом, себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «В козацькому краю, — писав Павло Алеппський, — у кожнім місті і селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди ходить, дає їм милостиню, — не так, як у Молдовськім або Волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».
Серед українських жінок були свої просвітительки, меценатки культури. Так, княжна Софія Михайлівна Чорторийська, яка була жінкою хорунжого Волинського Вацлава Боговитина, сприяла заснуванню в своєму маєтку, містечку Рохманові, друкарні, фінансувала переклади книжок. 1619 р. тут було надруковане «Учительне Євангеліє» Кирила Транквіліона-Ставровецького. Варто нагадати таких активних жінок, як фундаторка Київської братської школи Галшка Гулевичівна і — зовсім в іншому плані — Анна-Алоїза Ходкевич, сумно уславлена насаджуванням католицизму.
Із документів відомо, що жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи. Деякі з них виявляли такий войовничий характер, що судова тяганина, поширена в тогочасному суспільстві, їх уже не задовольняла, і вони вирішували свої проблеми збройними сутичками із сусідами, особисто очолюючи військові загони.
Військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні пута. Різко відмінним був стан сімейних козаків. Їх також допускали на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорозьких степах і слободах, зимівниках і бурдюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками».
Документи, передусім приватне листування, свідчать про те, що жінки заможних козаків, полкової старшини у час довгої відсутності своїх чоловіків у справах служби неодноразово брали у свої владні руки велике і складне господарство. Ще більші сімейні та господарські обов’язки лягали на плечі простих жінок, думки і клопоти яких залишилися поза історичними документами, проте збереглися у народній творчості. В українських народних прислів’ях та приказках про добру, вірну дружину зафіксовано повагу до жінки, до її розуму, визнання її особливого становища в українській сім’ї.
Закон охороняв життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість жінки. За статтями Литовського статуту «нав’язка» за поранення жінки і «головщина» за її вбивство (штраф і ув’язнення) стягувалися в такому ж обсязі, як за чоловіків — «совито» (подвійно). Причому це положення поширювалося не тільки на шляхтянок, а й на жінок «простого стану». За зґвалтування жінки призначалося найвище покарання — кара «на горло». Як свідчать судові справи тих часів, у кожному конкретному випадку судді дуже серйозно підходили до цього питання, нерідко виносили і найсуворіші вироки. Якщо ж жінка виявляла бажання одружитися з ґвалтівником, то суд вважав своє попереднє рішення недійсним. Звільнення шлюбом засудженого на смерть було ремінісценцією однієї з давніх звичаєвих форм укладення шлюбу.
Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка, в його сім’ю відповідне майно — придане, яке залишалося власністю жінки.
Так, Перший і Другий Литовські статути визначали віком громадянського повноліття для чоловіків — вісімнадцять, а для дівчат — п’ятнадцять років, а Третій Статут знижує повноліття для дівчат до тринадцяти років. Про дуже ранні шлюби, коли дівчата виходили заміж у 10 — 11 років, згадує, зокрема Ян Ласицький.
Придане сільської дівчини звичайно складали особисті речі, постіль, одяг, посуд, предмети домашнього господарства (так звана виправа, як це записувалося в документи — докладний реєстр усього, що давали за донькою батьки). У придане дочці, відповідно до заможності батьків, давали також худобу, гроші («головизну») та земельний наділ. У заможних сім’ях міщан, багатих козаків, шляхти та магнатів у перелік виправи входили й коштовні прикраси з золота та срібла, разки з перлами, «клейноти» (перстені з коштовним камінням), срібний, мідний та олов’яний посуд, дорогий одяг, білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба і т. д., а також «челядь невольна».
Материні землі доньки і сини наслідували у рівних частинах. Із батькових доньки, скільки б їх не було в сім’ї, одержували придане різними речами і грошима на суму, що становила вартість чверті батьківського майна. Коли в сім’ї не було синів, дочки одержували в спадок і батьківську частину майна. Після смерті батька обов’язок давати за дочками придане покладався на їхніх братів, причому придане, яке призначалося братами під час змовин, за вартістю повинно було дорівнювати приданому, яке одержали сестри, що вийшли заміж ще за життя батька.
За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім’ю і яке передавав тесть зятеві у день весілля, розглядалося як матеріальна підстава для створення нової сім’ї. Поки існував шлюб, ним спільно користувалося подружжя. Як тільки шлюб переставав існувати — внаслідок смерті чоловіка або через розлучення — придане повністю підлягало поверненню жінці, яке пізніше успадковували її діти або вона заповідала тому, кому хотіла. На випадок смерті жінки, що не мала дітей, її придане поверталося у її рід і розподілялося між братами, якщо вони були.
Самостійне життя та господарювання підкріплювало рівноправність жінки з чоловіком. Українки мали право виступати в суді, чого не було на той час у жодній з європейських країн. Жінка могла сама обирати нареченого. Звичайним явищем було розірвати шлюб за ініціативою жінки, про що збереглися документи 1564 р. Такий статус жінки зумовив і здобуття нею освіти. Численні документи свідчать, що українське жіноцтво було грамотне.
Права жінки й повага до неї як до матері роду виявлялися в тому, що вона ставила свій підпис поряд з підписом чоловіка. А у разі втрати чоловіка підпис його дружини важив більше, ніж підписи дорослих синів. При укладанні цивільних угод підпис матері ставився першим, що засвідчує її право очолювати родину. За козаччини, як і за інших часів, жінка залишалася берегинею родинного вогнища. Цьому сприяв стиль і традиції подружнього життя українців. У такій атмосфері природно втілювались ідеали народної педагогіки: працьовитість, повага до старших, гідність, самостійність, волелюбність, патріотизм.
Суспільний статус жінки в Україні завжди був високим і шанованим. Протягом багатовікової історії майже невідомі періоди, коли б жінка була не вільна у своїх діях. Спроби грецьких ченців запровадити в Україні візантійський погляд на жінку, як на нечисту істоту, не мали успіху. Невдалими були і спроби монголо-татар завести азіатські порядки, за якими жінка перебувала під владою чоловіка. Українка не знала ні «теремного затвору», ні монастирського усамітнення чоловіком, ні тої зневаги, згідно з «Домостроем», яку терпіли жінки сусідньої Московської держави. Відомий історик М. Костомаров зазначав: «Всі іноземці були вражені надмірним домашнім деспотизмом чоловіка над дружиною. У відносинах між двома статями росіяни бачили лише один тваринний потяг. У Москві, помічає один мандрівник, ніхто не принизиться, щоб схилити коліно перед жінкою і курити перед нею фіміам. За законами порядності, породженими візантійським аскетизмом і грубими татарськими ревнощами, вважалося навіть осудно вести з жінкою розмову.... Російська жінка була постійною невільницею з дитинства до могили. У козаків жінки користувалися порівняно більшою свободою: дружини козаків були їх помічницями і навіть ходили з ними у походи. У знатних і заможних людей Московської держави жіноча стать знаходилася запертою, як у мусульманських гаремах».
Загальновідомо, що мова народу тісно пов'язана з його ментальністю. Переконатися у цього можемо, розглянувши етимологію українського слова «дружина», яке походить від слова «друг».
Суспільний статус жінки у XVIII ст. значно відрізнявся від попередніх, XVI-XVII ст. Це можна пояснити тим, що за козацької доби, як і в попередні періоди, українська жінка займала високе суспільне становище, яке залежало не від статусу її чоловіка, а від власного майнового становища.
У литовсько-руському праві був установлений принцип вільного вибору жінки при вступі в шлюб. Козацьке право, хоча і пропагувало безшлюбність, однак наголошувало на шанобливому ставленні до жіноцтва. Випадки зневаги до жінки були тяжким злочином і суворо каралися. Обмежене спілкування з жіноцтвом на Запорозькій Січі призводило не стільки до байдужості, скільки до їх ідеалізації.
У другій половині XVI - першій половині XVII ст. жінка-міщанка, навіть селянка була повноправною учасницею громадського (копного) суду селян і міщан, а інколи і шляхетства. Якщо звичаєве право українського народу в XVI - середині XVII ст. не лише дозволяло жінці брати участь у копних судах, а й у разі відсутності чоловіка вона могла і відповідати за нього в суді. У XVIII ст. жінка поступово втратила це право. У XVI - середині XVII ст. свідчення чоловіків і жінок вважалися на українських землях рівноцінними. Однак, уже з другої половини XVII ст. в українську судову практику проникає і закріплюється зверхність чоловічого свідчення над жіночим. У кодифікаційних збірниках українського права XVIII ст. перевага чоловічого свідчення над жіночим була закріплена остаточно.
«Шлюб із кохання» у народі завжди вважався ідеалом; щоправда, цей ідеал не завжди міг реалізуватися. Ще з давніх часів було заведено, що жінка сама собі обирала чоловіка. Свідченням цього є спостереження французького інженера, картографа Гійома Левасера де Боплана. Він писав: «Тут дівчата, на відміну від загальноприйнятого в усіх народів, самі залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися: закохана дівчина заходить до хати парубка, якого кохає, коли сподівається застати батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою,... вона вихваляє того, хто вразив її серце... ».
О. Левицький дослідив один унікальний український звичай, а саме право дівчини визволяти злочинця, засудженого на смерть, шляхом одруження з собою. Такі випадки вчений вважав поодинокими і запозиченими із звичаєвого права західноєвропейських країн (Німеччини, Франції). Дослідник, аналізуючи родинні стосунки XVI - XVII ст. в Україні, називає дві умови, які сприяли тому, щоб шлюб виявився справді щасливим: свобода вибору подружньої пари і відсутність тиску з боку батьків; рівноправність подружжя у шлюбі.
Безумовно, традиційна українська культура, яка відносно цілісно зберігалася до початку XX ст. у зв'язку зі своєю консервативністю, виробила власні національні форми організації суспільного й родинного життя, господарювання, спілкування, дозвілля тощо. Система традиційних норм, приписів, взаємин між людьми, за словами відомого історика і етнографа Валентини Борисенко, була спрямована на здорове функціонування даного способу життя, передбачала його розвиток і забезпечувала успадкування й засоби передачі традицій наступним поколінням, насамперед каналами усної інформації, за допомогою святково-обрядової, символічної системи знаків.
Впродовж другої половини XVII-XVIII ст. сім'я у Гетьманщині залишалася патріархальною. її головою був чоловік, якому дружина зобов'язана була бути вірною і слухняною. Жінка завжди перебувала під чиєюсь опікою: до заміжжя нею опікувалися батьки, або, за їх відсутності, найближчі родичі, а після заміжжя - чоловік. Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося Литовськими статутами, що застерігали, якщо дівчина вийде заміж без згоди батьків або опікунів, то позбудеться права на одержання приданого. Проте, в реальному житті, у колі сім'ї українська жінка займала порівняно високе становище. Відомий історик і етнограф О. Левицький наголошував, спираючись на актові книги, що жінка вищих станів мала необмежене право купувати й продавати рухоме й нерухоме майно, вона вступала у юридичні зобов'язання, подавала судові позови, особисто з'являлася в суді, не поступаючись чоловікам у знанні тонкощів законів. Коли жінка виходила заміж, то брала прізвище чоловіка або зберігала своє.
Інколи жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини втручалися у політичні та військові справи. Деякі з них виявляли справжню войовничість, вирішуючи проблеми збройними сутичками, особисто очолюючи військові загони. Дружини заможних козаків, полкової козацької старшини за відсутності своїх чоловіків брали у свої руки ведення великого господарства. Ще більші сімейні та господарські обов'язки лягали на плечі простих жінок.
Після Переяславської Ради і Березневих статей 1654 р. Московія почала втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, наслідком чого стало впровадження її норм суспільного життя. У XVIII ст. Гетьманщина поступово втратила залишки своєї автономії, перетворившись на частину Російської імперії. Однак, українці зберегли свою національну ідентичність у традиційній основі своєї етнокультури, що допомогло їм не розчинитися серед російського народу. Уявлення про демократичне становище жінки у суспільстві продовжувало зберігатися у колективній свідомості народу, репрезентом якої була консервативна сільська громада. Будь-яке відхилення від загальноприйнятих норм засуджувалося громадою. Особливо це стосується життя жінок, на яких було покладено функцію оберігати домашнє вогнище, народжувати і виховувати дітей, вести домашнє господарство, передавати майбутнім поколінням родинні традиції. Дошлюбна поведінка дівчини передбачала цнотливість, в іншому випадку її поведінка викликала осуд і знеславлення в очах сільської громади. У цьому проявилася середньовічна традиція втручання громади у життя індивіда, недопущення приватного, особистого життя селянки або селянина. Недотримання моральних норм ставило селянина поза сільською громадою, він піддавався самосуду. Такі принципи, як індивідуалізм, свобода особи і її право на інтимне життя, незалежне від громади, - не проникли в село, а тим паче у сімейні відносини.
За нормами звичаєвого права шлюб розглядався як громадянська угода, яку легко можна було укласти і розірвати. Розлучення здійснювалося після внесення відповідної суми коштів старості через цивільний (гродський) суд. За Литовським статутом, розлучення повністю було віднесене до компетенції духовного суду. Світські суди лише розглядали майнові справи подружжя. У реальному житті при розірванні шлюбів подружжя керувалися не так канонічними законами, як традиційними звичаями. Всупереч церковним законам розлучення могло здійснюватися і без участі духовної влади. Акт розірвання шлюбу відбувався у присутності свідків, подружжя видавали одне одному так звані «розпускні листи», які потім вносили в актові книги. Тож головною умовою розлучення була згода на це обох членів подружжя, при цьому вони мали право взяти повторно шлюб. Якщо у розлученої пари були діти, то ними опікувалися і батько, і мати за домовленістю.
Суттєве питання про причини розлучень подружжя. Адже вони у XVI - першій половині XVII ст. значно відрізнялися від XVIII ст. Незгоди, сварки в подружньому житті визнавалися цілком достатнім мотивом для розлучення. Рідко траплялися інші причини для розлучення - тривала хвороба одного із подружжя, відсутність довгий час чоловіка або дружини, переміна релігії, порушення подружньої вірності та інші. Отже, основні причини, які призводили до розлучення, мали передусім морально-етичний характер. У них відобразилися народні погляди на сім'ю як на союз рівноправних осіб, стосунки яких мали будуватися на взаємній повазі. Тут прослідковується ставлення до жінки як до рівноправної чоловікові. Не була обмежена кількість повторних шлюбів, духовенство не відмовлялося благословляти четверті і навіть п'яті шлюби.
Історію сім'ї і статус у ній жінки потрібно розглядати у контексті соціально-політичних і економічних умов того періоду. У 1686 р. Українська Православна Церква перейшла у підпорядкування Московського патріархату. Підпорядкувавши Київську митрополію, Москва відразу ж приступила до ліквідації її автономії, національної самобутності й перетворення у провінційну єпархію Російської Православної Церкви. З того часу демократичні традиції функціонування церкви в Україні почали знищувати, духовенство змушене було слухняно виконувати волю центру. Шлюбно-сімейні відносини перейшли під контроль Російської Православної Церкви, яка їх регулювала і освячувала. Правителі Російської імперії через свою великодержавницьку, шовіністичну політику нехтували сімейними традиціями українського народу, звичаєвим правом, а за допомогою своїх законів і розпоряджень прагнуло поставити під контроль шлюбно-сімейну сферу життя суспільства. Тож шлюбно-сімейні відносини стали одним із засобів встановлення контролю над населенням Гетьманщини. Адже, за словами відомого німецького дослідника Райнхорда Зідера, «... сім'я - це маленьке дзеркало великого суспільства. Вона відображає його переломно й іноді спотворено, своєрідно, зберігаючи при цьому риси, які легко можна впізнати. Воно «дивиться» у це дзеркало, намагаючись розібратися у самому собі».
У XVIII ст. було остаточно запроваджено церковну форму шлюбу. Укладання і розірвання шлюбу стає прерогативою духовної влади. Духовенство, оголосило вінчання одним із таїнств, проповідувало, що союз чоловіка і жінки освячується на небесах, який розірвати практично неможливо. Причинами для розірвання шлюбу визнавалися, за даними відомого дослідника історії і права М. Владимирського-Буданова, тривала відсутність одного із подружжя, фізична неспроможність чоловіка до шлюбних стосунків: хвороба, рішення одного із подружжя піти в монастир, перелюб, дії дружини, що вказують на можливість перелюбу, злочини, що здійснюються одним із подружжя по відношенню до іншого, злочини, що не мають зв'язку з сімейним правом. Однак, і очевидна наявність даних причин не завжди приводила до розлучення подружніх пар. Російська Православна Церква все робила для того, щоб не довести справу до розірвання шлюбу. Це призводило до багатьох конфліктів, коли нещасними у шлюбі могли бути жінка, чоловік і діти. Українці змушені були відмовитися від давнього уявлення про шлюб, як про вільну демократичну угоду, що вільно укладалася і розривалася.
Така політика призводила до деморалізації сімейних відносин. З того часу в документах зустрічаються згадки про тиранство чоловіка над дружиною, замордування до смерті дружини, убивство дружини і т.д.
Протягом XVI - першої половини XVII ст., у зв'язку з демократичним характером сімейних норм, які сформувалися під впливом звичаєвого права і гуманістичних ідей європейського Ренесансу, самостійність і незалежність української жінки стали національними рисами. У другій половині XVII - XVIII ст. настав період обмеження й поступового позбавлення українських жінок значної кількості майнових, сімейних і суспільних прав. Пов'язано це було зі зміною суспільно-політичної й економічної ситуації у суспільстві за підпорядкування Гетьманщини Російській самодержавній імперії. Проте непригніченість української жінки в сім'ї, її рівноправність з чоловіком у вихованні дітей і веденні домашнього господарства, освіченість ще довго були основними чинниками ставлення до неї.
2. 2. Життєві позиції жінок в Україні протягом XVI-XVIII століть
Надзвичайною була вага української жінки у козацьку добу. Всі автори, котрі зверталися до цієї ї теми, на диво одностайні: жінка – козачка внесла значну частку у потужний історичний процес творення українським народом матеріальних, моральних і духовних цінностей. За козацької доби жінка вважалася рівною з чоловіком навіть юридично. Вона мала право виступати на рівних з чоловіком на суді, сама вибирала нареченого та мала юридичне право на розлучення. Це давало підставу вважати, що за таких умов жінка мала і могла широко здійснювати свою громадську, політичну та інші види діяльності.
Жінки брали участь у різних сферах життя України, виступали діячками на полі просвітянському, громадському, навіть державному. У відповідальний момент українки виявляли себе і як військові організатори. Наприклад, Ганна Борзобагата - Красенська, яка управляла казною Луцької єпархії, під час нападу на її маєток князя Андрія Курбського відбила атаки кількасотенного загону шляхти і розігнала військо польського короля Стефана Баторія.
А Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі військового загону, що нараховував 6 тисяч чоловік піхоти і кінноти, приступом здобула замок князів Корецьких у місті Черемоші. Під час оборони міста – фортеці Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької області) у листопаді 1654 року Олена Зависна підпалила пороховий льох, що вів до фортеці, від вибуху загинуло багато поляків і вона сама, і місто – фортеця не було захоплено. Сестра полковника Михайла Донця в ролі кіннотника брала безпосередню участь у бойових діях проти польсько – шляхетських військ на Волині у 1649 році. Участь жінок у військових діях разом з чоловіками і керівництво чоловічими підрозділами було звичайним явищем для тогочасного українського суспільства і не викликало якоїсь бурхливої реакції з боку чоловіків.
Першочерговою діяльністю жінок козаччини була медична справа. Специфічні методи лікування невідомі дотепер. Завдяки їм розвивалась медицина, основи лікування і допомагало у відновленні бойової сили Запорізької Січі.
Жінки з українських аристократичних родин брали участь у підписанні найважливіших державних угод. У списках, що підтверджували чи заперечували чинність Люблінської унії (1569 року) є десятки жіночих імен. Відомо, зокрема, про пані Михайлову Козинську, кастеляншу Луцька. Такі жінки як Василина Ружинська, княгиня Катерина Скорутинська, Васильєва Яковицька Марія уклали безліч угод державного характеру, що складають історичну цінність, так як були важливими на той час.
Широкими юридичними правами володіли не лише жінки з аристократичних княжих родів. Жінки як шляхетного, так і міщанського станів могли від власної особи вступати в зобов’язання, видавати правні листи, вести судові справи, для чого особисто з’являлися в суди, як світські, так і духовні.
Серед жінок було багато і таких, що мали потяг до ведення судових процесів. Жінки ні в чому не поступалися чоловікам і часто були серед них такі правознавці, які тільки те й робили, що їздили по судах і трибуналах, добре знали Статут та інші закони і розуміли всі тонкощі судової казуїстики та особисто, а не через повірених виступали в складних і важких процесах. Також відомі документи, коли підпис жінки був важливішим для документу, аніж чоловіка. Збереглися документи дружини Богдана Хмельницького Ганни Золотаренко, котрі свідчать, що вона розумілася на тогочасних проблемах України і всіляко допомагала у їх вирішенні.
За доби козацького відродження - однією із сторінок розвитку історії і культури України – з’явилося багато славетних діячок освіти і культури. Серед них Софія Острозька, Раїна Могиляка, Анастасія Красовська, Юхимія Полуботок, Ганна Забіла, Параска Сулима, Феодосія Палій та багато інших. Діяльність жінки в цей період викликана її широкою освіченістю. Постійна відсутність чоловіка давала жінці достатньо самовираження. Після Унії 1569 року, коли українці були позбавлені державності, єдиним осередком духовності, а відтак освіти і культури стала церква. І отже діяльність на культурно – просвітницькій основі здійснювалась жінками в межах церкви.
При храмах і церквах, монастирях діяли школи, друкарні, шпиталі. У відбудові старих храмів і розбудові нових брали участь і жінки, представниці найосвіченіших кіл українського суспільства, хранительки духовної культури народу.
Олена Горностаєва, що походила з князів Чарторийських, була фундатором Пересопницького монастиря, де збереглося Пересопницьке Євангеліє, написане живою українською мовою. Вона уклала для цього монастиря оригінальний статут, заснувала шпиталь для вбогих і недужих, а також школу для молодших дітей (основа для початкової освіти).
Ганна Гайська, заснувала Почаївський монастир, де була друкарня. Раїна Ярмолинська, започаткувала Загаєцький монастир, де діяла друкарня та шпиталь. Софія Михайлівна Чарторийська, відкрила в своєму маєтку Рахманові на Волині друкарню і сама перекладала з грецької на українську мову книги Святого письма. Раїна Могиляка Вишневецька, сестра Петра Могили стала засновницею багатьох монастирів в Україні – таких як Прилуцький – Густинський, Ладинський, Лубенський – Мгарський та славний Скит Манявський у Галичині, а відомо, що монастирі у ті часи поневолення України Польщею ставали справжніми осередками національної культури і освіти.
В Україні назрівала потреба в якісно нових школах. За вирішення цього питання взялась не церква, а козацтво, міщани, меценати. Так виникають братські школи. Вже в 70 – роках 16 століття виникло понад п’ять таких шкіл, де основну роль відігравали жінки, бо мали достатній освітній рівень та ставали учителями і наставницями. У Києві черниця Флорівського монастиря Парасковія Кучинська, подарувала київському братству землі під Старокиївською горою. Меценатка, засновниця Києво – Могилянської академії, Галшка Гулевичівна, тільки переїхавши до Києва, взяла на себе управління майном на Київщині та Поділлі. Попри свою зайнятість власним господарством Галшка Гулевичівна цікавилася духовними і культурними подіями краю.
У той час Україну огорнула хвиля національного відродження. Люди стали усвідомлювати, що мають вони власну культуру, свої звичаї і мови. З’являються нові друкарні, школи, просвітницькі осередки. До праці в них залучаються найяскравіші представники національно свідомої еліти. В цей час Галшка Гулевичівна починає збір коштів на нову братську християнську школу. 15 жовтня 1616 року киянка Галшка Гулевичівна свої землі в Києві та на Подолі передала у власність братства з умовою, що на цих землях буде збудовано монастир, будинок для іноземних паломників, і головне, школа для дітей як шляхетських, так і міщанських. При чому зазначалось, що школа мала виникнути негайно. Галшка Гулевичівна не передає свою землю, яка була основою матеріального благополуччя у ті часи, монастирю чи церкві, ані синові, а приносить своїм співвітчизникам для виховання в них патріотизму, поваги до історії та культури України. Загострилась боротьба між католиками і православними і в цей період потрібні були духовно багаті люди.
Відновлена у садибі Галшки Гулевичівни братська школа поклала початок знаменитої Києвсько – Могилянської академії, яка була першим і єдиним учбовим закладом у Східній Європі. Вона відігравала роль не тільки загальноукраїнського центру освіти і науки. Академія справила значний духовний вплив на сусідні країни, особливо Росію.
Діяльність знаної лише за легендами Роксолани, не обмежувалась видавництвом книг та супроводження султана на прийомах. Коли 1520 року Настю Лісовську забрали в Туреччину, вона майже одразу стала першою султаною Стамбула. Роксолана стала першою в історії як України, так і Туреччини жінкою, що займалась дипломатією. Вона писала листи до різних державних діячів різних країн світу з запропонуванням миру. Таким чином володарка войовничої Османської імперії стала на шлях миру та подарувала свободу і незалежність багатьом народам і державам.
Батьківщині Анастасія забезпечила мир та незалежність. 41 рік на Україну не нападали турки і татари. Вона була султанові не просто порадником, а фактично здійснювала всю державну політику тодішньої Туреччини. За її правління в Туреччині було побудована маса освітніх закладів, духовних осередків, шкіл для полонених з України та з інших країн світу. До здобутків Роксолани можна віднести те, що Османська імперія почала занепадати, а в Україні будувались міста, села, відновлювалась міць Січі, завдяки стримуванню набігів татар і турків. Основу діяльності султанши складала культурна сфера. Вона побудувала безліч храмів – мечетей, притулків для бідних і лікарень. Українка – Настя правила фактично Османською імперією протягом 30 років і впливала на політику всієї Європи.
Воля і повноправність українського жіноцтва проявлялась у багатьох вчинках, які носили виражений політичний характер. Волинська княгиня Софія Ружинська та Ганна Борзобогата-Красенська, наприклад, відмовлялися підкорятися вимогам місцевої влади і навіть розпорядженням польського короля. А коли на межі XVI-XVII сторіч православ'я стало в Україні прапором боротьби із засиллям польської мови та польської культури в цілому, немало найдостойніших жінок сміливо cтaвaли на захист православ'я. За влучним виразом Д Яворницького, народ «хотів не самих успіхів церкви, а відродження національного поступу й життя». Релігійні ідеї стали в цей період головною ознакою українства, тим символом, навколо якого консолідувалась самосвідомість українського етносу.
В нижчих верствах українського суспільства також відбувалися процеси, схожі з описаними, але в менших масштабах. Міщани і навіть селяни приймали участь у заснуванні монастирів і православних шкіл. Так, міщанка з міста Яворова Маргарита Грицківна фондувала Яворівський монастир Св. Трійці біля села Луки.
В нижчих верствах українського суспільства також відбувалися процеси, схожі з описаними, але в менших масштабах. Міщани і навіть селяни приймали участь у заснуванні монастирів і православних шкіл. Так, міщанка з міста Яворова Маргарита Грицківна фондувала Яворівський монастир Св. Трійці біля села Луки.
Жінки усіх суспільних станів приймали участь у діяльності братств. Серед членів Львівського братства, що об'єднало навколо себе не лише львівських православних міщан, але й жителів з навколишніх міст, було кілька жінок.
Козацькі часи сприяли також поетичному, пісенному пробудженню українського народу. Цьому особливо сприяла народна поетеса Маруся Чурай. За свою діяльність була названа українською Сафо (давньогрецька поетеса), бо вважають її автором багатьох народних пісень.
Своєрідне громадсько-політичне життя України XVI першої половини XVII ст. не вміщається в рамки традиційної політичної історії. Воно обумовило вироблення специфічної системи взаємозв'язків жінки і суспільства, жінки, і місцевих органів влади, жінки і релігії. В цій складній системі фігура жінки-землевласниці була досить помітною і значимою.
У часи лихоліть українські жінки по-своєму розуміли свою місію берегині домашнього вогнища. Якщо бачили, що йому загрожує ворог – бралися за зброю так само, як і чоловіки…
Висновки
Незаперечною аксіомою давно вже стала думка про те, що розвиненість (або ж навпаки) будь-якого суспільства безпосередньо пов'язана з тим, яке місце посідає у цьому суспільстві жінка. Тоді слова «рівна серед рівних» якнайкраще визначатимуть становище українки в непересічну добу вітчизняної історії - в період зародження та розквіту козацтва. То був час, коли українська жінка (не лише шляхтянка, а й проста козачка) повсякденно відчувала щиру повагу до себе як у родині, так і в суспільстві.
В українському середньовічному суспільстві жінки мали майже такий самий статус, як і чоловіки. Їх роль не зводилася до ролі домогосподарки: у суспільному виробництві участь жінок була такою ж значною, як і чоловіків. Хоча у публічній сфері, політичних структурах вплив жіноцтва був неістотним та малопомітним, українська жінка мала можливість лише опосередковано проявити себе.
Звичайно, не можна говорити про повну рівноправність жінки з чоловіком в цей час. Традиційною сферою впливу жінки була родина, де її участь і роль була набагато більшою, ніж чоловіка. З часом у суспільстві починають простежуватися негативні ґендерні тенденції: знецінення жіночої праці в умовах розвитку товарно-грошових відносин, формування негативного образу жінки, виникнення недовірливого ставлення до жінки серед козацтва. Ці тенденції потребують подальшого дослідження та врахування їх у корекції сучасних ґендерних відносин.
Характерною ознакою соціально-правового статусу української жінки була її захищеність феодальним законодавством та діючими нормами звичаєвого права. Нарівні з чоловіками вони виступали повноцінними суб`єктами права, а в деяких випадках мали навіть переваги. У судовому порядку захищалися права, честь, гідність і свобода жінки.
В роки боротьби за волю й незалежність України до козацьких лав разом з чоловіками подекуди ставали й жінки-войовниці, коли вони не з власної волі потрапляли у татарсько-турецьку неволю, то часто й там намагалися силою свого духу і розуму служити Україні. Жінки-козачки були в загальній масі високоосвіченими і сприяли поширенню освіти, ставали меценатами, жертвуючи матеріальні блага заради розвитку освіченості українського народу. Особливо повною мірою була реалізована активність українських жінок у духовній сфері життя суспільства. Жінки виступали носіями української культури та духовних цінностей, берегинями національних звичаїв і традицій, національної ментальності. Вони чутливо реагували на міжконфесійні релігійні протистояння і всіляко намагалися підтримувати та захищати батьківську православну віру.
Образ жінки в історії та народному світогляді ґрунтується на ієрархічному протиставленні чоловічого та жіночого начал. Попри переважання в українській свідомості патріархального канону у відносинах між чоловіком і жінкою, ще з середніх віків правосуб'єктність жінки була закріплена законодавчо: вона мала право обстоювати свою безпеку, гідність та майнові права в суді. Становище жінки в українській сім'ї зумовлене особливими господарсько-майновими правами жінки. Володіння рухомим і нерухомим майном, контроль над певною господарсько-виробничою сферою та змога розпоряджатися деякими грошовими сумами сприяли доволі високому статусу заміжньої жінки-господині. У сім'ї зберігався ґендерний розподіл праці. Сфери активності чоловіка та жінки розглядалися як взаємодоповнюючі, однаково значущі для повноцінного функціонування сім'ї як господарської одиниці, що спричинилось до партнерських стосунків у сім'ї.
На рівні особистих стосунків подружжя помітною була ґендерна ієрархія, що виявлялась у подвійних стандартах моральної оцінки поведінки чоловіка та дружини. Особливість українського сімейного патріархату полягає в тому, що соціонормативна культура допускала можливість здобуття дружиною лідерських позицій. Процес ґендерної соціалізації охоплював декілька етапів, що відрізнялись за змістом і формою та були спрямовані на підготовку дівчини до виконання ключових жіночих соціальних ролей – дружини, матері, господині. Найвищий суспільний статус (соціальний престиж) посідали жінки похилого віку, яким удалося протягом життя повноцінно реалізувати ці ролі. До фундаментальних життєвих установок жінки належить також материнство. Світоглядний образ матері наділений рисами ідеалу, що є для українців утіленням усіх людських чеснот та самої ідеї гуманізму. У догляді та вихованні дітей поряд із матір'ю важливою була роль інших членів сім'ї.
Еволюція статусу зумовила природну зміну ґендерної ролі жінки в сучасному, зокрема українському, суспільстві: вона часто перебирає на себе обов'язки глави сім'ї, збільшує свій публічний статус, домінує в ряді гуманітарних галузей суспільства – освіті, медицині, культурі тощо. Українська традиція забезпечила те, що набуття нового статусу не вимагає від українки змагання за нього та спеціальних публічних дискусій, як це прийнято в західному суспільстві.