This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Солдатська вдова Горпина Мороз

 Вертипорох Кристіна, 16 р., зош І-ІІІ ступенів № 32, м. Черкаси

Горпині Андріївні Мороз (Бугайовій) із села Хлистунівка Городищенського району Черкаської області доля відміряла 75. До війни в шлюбі вона прожила 15 щасливих років і рівно 40 наступних залишалася вдовою. Бог дав їй сили і справжнє материнське серце. Вона вміла долати труднощі і відстоювати правду.

Не побоявшись погроз місцевих партійних пристосуванців Горпина Мороз сміливо стала на захист тих жінок, чоловіки яких віддали своє життя за визволення Батьківщини від нацистських загарбників, жінок, на біди яких влада довгий час не зважала. І лише задяки ініціативі Горпини Мороз та її подруг по всій країні почали звертати більше уваги на солдатських удів. У кожному селі, селищі чи місті стало традицією вшановувати солдаток і всіх ветеранів війни, надавати їм різноманітні пільги та всіляко допомагати гідно доживати свій вік.

В 14 років залишилася сиротою

Народилася Горпинка 5 липня 1907 року в селі Хлистунівка Городищенського району в сім’ї селян-середняків Андрія Івановича та Степаниди Омелянівни Бугайових. В господарстві батька була пара коней, пара волів та дійні корови. Мала сім’я всяку птицю, свиней та овець. За двором батька значилася земля в розмірі 10 десятин, на якій сіяли зернові, садили городні культури і самотужки обробляли. Сім’я була велика – 13 чоловік: батько, його мати, дружина і 10 дітей. Батько одружився вдруге, коли померла його перша дружина і залишилось п’ятеро дівчаток різного віку.
Друга дружина була із бідної родини. Вона вийшла заміж за батька із п’ятьма дітьми, бо з бідними дівчатами ніхто не хотів одружуватись. Батькова мати не злюбила другої невістки і завжди дорікала їй за походження. Коли в Степаниди народилась її первісток (Горпинка), свекруха ще гірше почала дорікати невістці і одного разу вирішила позбутися її. Будучи здоровою жінкою (прожила 105 років), вона втягла невістку в повітку і підвісила її на поясі. Сусіди почули крик і врятували молоду жінку. Але пережите потрясіння вплинуло на здоров’я. Степаниду забрали в м. Київ у психоневрологічну лікарню. Там вона пробула майже три роки.
Коли Степаниду виписали додому, то доньці було вже 3, 5 роки. Вона вирішила не повертатись до чоловіка, але за законами церкви дружина, яка була в шлюбі, не мала права залишати чоловіка. Мати вирішила порушити цю заборону, забрати доньку і жити в своєї матері. Проте дівчинку не віддавали, і Степанида змушена була її викрасти. Груня не знала своєї матері, а тому кричала, вередувала, просилася в сім’ю, в якій жила. Саме тоді прийшов батько і забрав до себе дружину і доньку. Нарешті в родині настали мир і злагода.
Але в матері було підірване здоров’я. Вона народила ще четверо дітей і в 1915 році померла. Груні було тоді вісім років, а ті четверо були зовсім маленькі. Після смерті матері двоє дітей померло. Залишилося їх троє від другої матері, і п’ятеро, майже дорослих дочок, від першої дружини. Найстарша Дарина була всім за матір: їсти варила, керувала господарством. Батько після революції 1917 року перейшов працювати в депо станції Цвітково. Одружився невдало втретє, але прожив недовго і в 1921 році помер від холери. Так, залишилося сиротами семеро дівчат і один хлопець.

Перші кроки дорослого життя

У 1921-1923 роках родина зазнала голоду, але вижила, адже в них ще було велике господарство. І дякуючи старшій сестрі Дарині, всі діти залишилися живими. Дівчатка швидко підросли і кожній треба було готувати дівочий посаг. Про це теж дбала старша сестра. Згодом дорослі дівчата пішли працювати: хто на залізницю, хто на Хлистунівський щебзавод, хто на цукрозавод в Городищі. В 17 років пішла працювати в Городищенський цукрозавод і Горпинка.
У 1926 році Горпина вийшла заміж. Її чоловік – Мороз Яків Якович теж був сиротою. Як і Горпина, голодного 1921 року, втратив батьків і був під опікою старших братів і сестер. Він займався самоосвітою, багато читав, працював секретарем сільської ради. Жили вони спочатку у старшого брата Луки. Пізніше брат виділив їм ділянку землі, де вони вирили землянку і жили в ній, доки не побудували свій будинок. У 1929 році в подружжя народилася донька Зінаїда.
Рідні по матері брат і сестра залишались жити із дівчатами в батьківській хаті. Було їм там дуже скрутно, і Горпина забрала їх жити до себе. Чоловік не заперечував. Так Горпина Андрїївна виростила, вивчила і одружила молодших брата і сестру. Сестра Марія працювала в Хлистунівському щебзаводі секретарем парторганізації, а брат Нечипір – на цукрозаводі. Був одружений і жив в с. Дирдині. Загинув на фронті в 1944 році.
Трудове життя Горпини Андріївни Мороз продовжилося в перші дні колективізації. Працювала в полі: вирощувала цукрові буряки та інші сільськогосподарські культури. Коли почали організовувати ланки її обрали ланковою, а пізніше й секретарем комсомольського осередку села Хлистунівка.
Відповідальність у Горпини була велика. Її ланка змагалась із знаменитими п’ятисотенницями Марією Демченко і Мариною Гнатенко із села Старосілля. Дівчата отримали по 500 ц солодких буряків із 1 га. Ланка Горпини Мороз не добрала до 500 ц, лише зібрали по 450 ц. Весною, коли на цукрові плантації налітає кузька, дівчата після великого граду збирали довгоносиків в канавках, якими були обкопані плантації. Було повно льодових крупинок, а вони працювали босоніж. Після цієї роботи в Горпини відібрало ноги, і вона лежала прикута до ліжка. Путівки на лікування їй не давали і, не піднімаючись з ліжка, вона написала листа в Москву. Згодом приїхав з району представник, вручив їй путівку і білети на поїзд. Здоров’я підлікувала, але в ланку не повернулась...

Вихователька «залізничного сиротинця»

На той час в Хлистунівці діяв окремий дитбудинок для дітей, що лишилися без батьківської опіки під час голодомору. Більшість із дітей були покинуті голодними, помираючими батьками біля залізниці, що проходила через Хлистунівку. Хатина для сиротинця знаходилася в центрі села.

У 1936 році Горпину Мороз викликали в Городищенське райвно і запропонували очолити цей дитбудинок. Коли вона вперше до нього зайшла сталася така пригода. Маленька білява дівчинка, яку звали Катя Гришко, підбігла до Горпини, обхопила її ноги рученятами й закричала: «Моя мама прийшла!» Прийшлося взяти її до себе на виховання. Зіну вона почала звати сестрою, а Горпину Андріївну – мамою. І разом з нею ходила в дитбудинок.
Роботу в дитбудинку прийшлося починати з нуля: знайти ліжка, постіль, посуд, одяг, забезпечити харчування та влаштувати старших до школи. Продукти, в основному, постачав місцевий колгосп, а все інше фінансувалося з райвно. Обслуговуючого персоналу було лише дві особи. Баба Василина готувала їсти, а Горпина Андріївна була і завідуючою, і виховатилем, і завгоспом. А ще постачальноком харчів та одягу.
Одяг з райвно давали не всім дітям, а лише тим хто здавав на обмін свої старі зношені речі. Тоді Горпина пішла на хитрість. Розірве штанці чи сорочку навпіл і отримує за одну річ дві нові. Старожили села пам’ятають, що на травневий чи жовтневий парад діти із сиротинця не вигляділи обідранцями, а завжди виходили у чистенькому одязі.
Після голодомору вийшла «Книга пошуку» дітей, які залишилися в дитбудинках. Горпина Андріївна почала писати батькам чи іншим родичам, які розшукували дітей. Вони відгукувалися, приїздили в Хлистунівку і забирали їх у свої сім’ї. Родичі були щиро вдячні, що діти лишилися живі і здорові.
Одного разу мав місце такий випадок. У дитбудинку був хлопець років 12-13, який переніс інсульт. За ним ніхто не приїжджав. Тоді Горпина Андріївна дізналася адресу батьків і сама повезла його додому. Побачивши, що у дитини параліч лівої частини тіла батьки відмовилися його забирати. Навіть сказали, що це не їхній син. Хлопець погано говорив, але в той момент його неначе прорвало. Він схвильовано і чітко викрикнув: «Мамо, це я, твій Айзер, невже ви мене знову покинете!» Звичайно ж батьки його забрали, згодом вилікували і були безмежно вдячні за поверненого сина.
Перед початком війни в дитбудинку залишалося вісім дітей. яких перевели з центру в пустий будинок на околиці села. Горпина Андріївна й далі була їм і за маму і за няньку. Коли четверо старших закінчили сім класів вона відправила їх на навчання до ПТУ міста Дніпродзержинськ. Це були Катя Гришко, Віра Луценко, Іван Лойтра та Федір Швидкий. Там їх і застала війна. Училище, в якому навчалися Катя і Віра, намагалися евакуювати на схід. Проте на одній із станцій ешелон попав під бомбардування. Лише поїзд і декілька перших вагонів прорвалися з під обстрілу і рушили далі. Більша частина ешелону, в тому числі й учні, лишилися на вокзалі. Згодом дівчат забрали до Німеччини.
Ще четверо вихованців дитбудинку були місцеві. Їхнього батька Луценка Дмитра репресували у 1937 році. Мати з горя померла. Інші родичі побоялися проявити ініціативу і взяти їх до себе. Адже на малечі було своєрідне тавро – «діти ворога народу». Тож Віру, Галину, Антона і Михайла передали до дитбудинку. Батько їхній так і не повернувся. А коли при німцях дитбудинок закрили дітей таки розібрали родичі.

Їй були вдячні всі солдатські вдови

З початком Великої Вітчизняної війни Яків Мороз пішов на фронт і у 1944 році загинув, а Горпина залишилася жити вдовою. Після війни вона очолила в колгоспі бригаду, а потім стала ланковою ланки, в якій вирощували коксагиз. Згодом, за станом здоров’я, її призначили завідувати колгоспними дитячими яслами, яких було дев’ять в селі. Розміщувалися ці заклади у кожній бригаді великих селянських хат. Горпина Андріївна відповідала за харчування, виховання і побут дітей. Працювала завідуючою до 1960 року, а потім в свою хату прийняла бригадні дитячі ясла і сама займалась вихованням дітей.
Коли ж здоров’я не дозволило працювати далі Горпина вийшла на заслужений відпочинок. Проте не сиділа склавши руки: займалась домашнім господарством, доглядала онуків, а вечорами в її оселі часто збирались солдатські вдови, адже з війни не повернулося у село 467 чоловік.
Життя солдатських вдів було невтішне, одержували мізерну пенсію, ніхто їм нічим не допомагав. От і вирішила Горпина Андріївна звернути увагу начальства на себе та на таких же бідних удів, як сама. Написала вона лист-звернення в Москву самому Леоніду Брежнєву, Генеральному секретареві ЦК КПРС. Описала всю правду злиденного життя солдатських вдів у селі і попросила вжити хоч якихось заходів, щоб виправити становище на краще.
Багато жінок підписалося під цим зверненням до уряду. Відіслала Горпина Мороз цього листа з надією, що її почують у Москві. Та тільки на початку листа зробила прикру помилку, написавши «Дорогой Владимир Ильич Брежнєв!..» Але лист з першого разу до Москви не дійшов, його перехватили ще в районі. І тут почалося...
В село прибула комісія. Викликали Горпину Андріївну, почали її соромити та дорікати в наклепі на радянську владу. І що вам, мовляв, не вистачає у нашій квітучій державі, де всі люди живуть у достатках, ніхто не скаржиться, а ви такими дрібницями турбуєте товариша Брежнєва... Почали викликати жінок, які підписували листа. Ті перелякалися, стали відмовлятися від своїх підписів: мовляв, нас Горпина на це підбила. Всі боялись: не дай Боже ще посадять...
Та знайшлись розумні люди і серед партійних керівників. Вони знали правду про бідування солдатських удів, і ця правда все-таки дійшла до Москви. Спочатку в село приїхав московський кореспондент Герасимов і в «Литературной газете» № 25 за 20 червня 1979 року з’явилась велика стаття «Хлистунівські вдови». Згодом з’явився й лист вдів села до прем’єр-міністра Англії Маргарет Тетчер. В ньому був заклик зберегти мир і не допустити нової війни.
Після цих подій в сільському клубі відбувся урочистий вечір, на який запросили 117 солдатських вдів, які дожили до того часу. Лунали музика, пісні, вірші, виступали односельчани, ділилися спогадами самі солдатки. Були привітання, подарунки, короваї на вишитих рушниках, квіти. Це було дійсно «свято зі сльозами на очах». Наприкінці вечора голова колгоспу Олександр Савелійович Біба, який ще з самого початку взяв активну участь у боротьбі за справедливість, вручив кожній вдові посвідчення такого змісту: «Удові солдата такій-то навічно встановити наступні пільги: безкоштовно забезпечувати щорічно газом, одноразово на рік видавати 100 кг зерна, 1000 кг грубих кормів для худоби, доставляти паливо, орати город, молотити, позачергово ремонтувати житло».
Трохи пізніше в Хлистунівку завітала знімальна група з Москви на чолі з відомим актором і режисером Євгеном Матвєєвим. Один із епізодів восьмисерійної документальної епопеї «За все дорожче» розповідав про солдатських вдів Хлистунівки та про їхні листи до Леоніда Брежнєва та Маргарет Тетчер.
Ось такі позитивні наслідки мала ініціатива Горпини Мороз. І вже після того, як все втихомирилося, жінки, що в скрутну хвилину відреклися від Горпини, при зустрічі соромливо відводили погляд перед людиною, яка старалася для їхнього ж добра. Звичайно, в душі вони були вдячні Горпині Андріївні за наполегливість і мужність.
А що ж «порушниця спокою»? Горпина була рада, що їй удалося повернути громадськість до бід забутих владою сільських трудівниць-солдаток. Подруги потім вибачалися перед нею за свою малодушність і щиро дякували за зроблене. Завдяки Горпині Мороз по всій країні почали більше звертати увагу на солдатських вдів. У кожному селі, місті, стали вшановувати солдаток і всіх ветеранів війни, надавати їм різноманітні пільги та всіляко допомагати гідно доживати свій вік.
Після війни названа донька Катя Гришко повернулася з Німеччини у Хлистунівку. Вона й далі жила у родині Горпини Мороз і називала її мамою. Згодом вийшла заміж, преїхала до сусіднього села В’язівок, але ніколи не забувала свою названу маму і родичалася з нею до кінця свого життя. На жаль вона відійшла у вічність так і не розшукавши членів своєї справжньої родини. Рідна донька Зінаїда отримала вищу освіту, довгий час працювала вчителем математики, а нині – ветеран педагогічної праці. Проживає у сусідньому селі Дирдин Городищенського району.
Померла Горпина Андріївна 15 лютого 1982 року. Всі витрати на похорон взяв на себе колгосп. Похоронили з почестями, був мітинг, на якому виступили вдови і керівництво села.
Горпина Андріївна Мороз достойно прожила свій довгий і гіркий вік, назавжди зоставшись солдатською вдовою. А її великого материнського серця вистарчило на всіх: брата й сестру, дитбудинківських сиріт, рідну доньку й малечу із дитячих ясел.
Вічна пам’ять жінці-матері, солдатській вдові Горпині Мороз!

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123