This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Ольга Ільків – героїня минулої та берегиня сучасної України

Безкоровайна Дарина, 14 р.,Авторська школа «Тривіта», м. Львів

Вступ

Вона була очевидицею і учасницею боротьби за Україну понад пів століття тому, відсиділа за це в радянських тюрмах 14 років, востаннє бачила кохання свого життя і батька дітей ще у далеких 1940-их і нарешті сьогодні, стоячи фактично на порозі свого 96-річчя, сповнена великої сили духу до боротьби за Україну та почуття відповідальності за майбутнє нашої країни.


Ольга Ільків, або «Роксоляна», зв’язкова Романа Шухевича – легендарна українська жінка, на очах якої переплелися дві війни в боротьбі з радянським та тепер російським режимом в Україні. Йдеться про надзвичайну, хоробру, інтелігентну жінку, патріотку і талановиту поетесу. Нагороджена у 2008-му Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, різними грамотами та відзначеннями за заслуги у національно-визвольній боротьбі Української Держави тощо. У 2010-му Ольга Ільків розповіла про свій життєвий шлях у фільмі під назвою «З історії Галичини» (історії, бачені з боку українського, польського та єврейського народів). А у жовтні 2011 р. вийшла її книжка «У тенетах двох «закриток». У ній, крім життєпису, є її збірка поезії. Видання здійснене при фінансовій підтримці Львівської міської ради та міжнародного благодійного фонду «Україна 3000». Видавництво «Каменяр» (Львів 2011 р.), автор ідеї – львівський естрадний співак, один із виконавців пісень О. Ільків – Орест Цимбала. 2012р. Ольга Ільків отримала звання «Львівянка року».
«Нелегкі випробування випали на долю цієї мужньої жінки – зазначається у передмові книжки Ольги Ільків «У тенетах двох закриток». Боротьба у підпіллі, допити, вироки, жорстокі Владімірскій і Алєксандровскій централи. Та найважчими серед них були не так ув'язнення, як особисті трагедії: смерть побратимів по боротьбі, загибель чоловіка, відхід у вічність матері, багаторічна розлука з рідними дітьми. Але зламати Ольгу Ільків тій системі так і не вдалося. Вона пережила усі випробовування, чим показала нікчемність і безсилля такої, здавалося б, всесильної імперії. Зараз, у свої майже 96 років, пані Ольга є символом відваги і боротьби.
Україна –обдарована земля талановитими людьми, різними багатствами та культурними цінностями. І наша дорога «Роксоляна» – чудовий взірець того, як всі такі якості можуть мати своє буття в одній особі. Адже провівши трагічні роки в ув’язненні талановита українка ще й писала поезію та вірші про кохання, про віру у перемогу та велике майбутнє України. А щоб пронести рукописи крізь обшуки слідчих, доводилось уміло ховати та знову ж таки добряче ризикувати. І як приємно, що сьогодні молоде покоління має нагоду торкнутися до цих рядків власною душею та й навіть виконувати твори пані Олі на сценах країни і для глядачів, і для неї зокрема. Не всім повстанцям було дано дожити до теперішніх часів, але, мабуть, цю жінку Бог любить по-особливому.

Дитинство

Народилася Ольга Фаустинівна Ільків 21 червня 1920 року у Стрию. Дитинство було нелегким. У мами не склалося життя з батьком, а маленька Оля була жертвою тих конфліктів. Після розлучення мама вийшла заміж вдруге і поїхала з вітчимом до Варшави. Тоді дідусь і бабуся по маминій лінії взяли Олю на виховання до Стрия, де вона прожила до 14 років. Спочатку навчалась у польській школі, бо була безкоштовною, а потімв українській. Вона дуже любила вчитися.
«Ще в Стрию я побачила спротив польській владі, -говорить майбутня зв’язкова. – Тоді почала усвідомлювати, що ми – українці і повинні захищати себе. Мені навіть не хотілося їхати до Варшави, але стало шкода матері. Тим більше, коли мама приїхала забирати мене до Варшави, то видавалася мені чужою. А ще я зрозуміла, що не зможу вчитися у гімназії, бо польська була дуже дорогою, а державна – недоступною. Два роки я не вчилася взагалі і вирішила, що буду вчитися самотужки. Попросила приятельок зі Стрия, аби прислали список книжок згідно з програмою. Знайшла ті книжки і зайнялася самоосвітою. Багато допоміг приятель мого вітчима Андрій Макух. Він часто приходив додому і допомагав з алгебри. Потім посприяв, аби мені прислали «Кобзар» і список героїчних пісень. На тому я виростала. Через два роки поїхала до Перемишля поступати до української дівочої гімназії, яку утримував український інститут. Іспити склала екстерном. Мені одразу дали знижку на навчання. То був чудовий, високоорганізований заклад. Гімназія мала дуже гарне розташування, і це вплинуло на мою творчість. Раз на тиждень нас пускали на вулицю. Це були найприємніші роки в моєму житті. Згодом пішла на курси танців і там познайомилася з Миколою Риваком. Він чудово танцював і мав дуже гарні очі. Йому я присвятила своє перше танго «Очі». Сама ж і мелодію написала. Мені тоді було 17 років. Після гімназії навчалася у Львівському медінституті і відвідувала курси косметики. »

Вступ і робота в ОУН

Після окупації Німеччиною Польщі в 1939 році Ольга Ільків проживала у Кракові в будинку для біженців. Тоді, пригадує Ольга, її вразило, як одного разу по Кракову ішли гуцули у своїх строях і співали героїчні пісні. Їй сподобалася їхня відвага, і вони надихнули молоду дівчину на активну боротьбу проти окупантів. Після повернення до Варшави вона заявила провідниці Галі Змієнко, що переходить до націоналістів. Вона підтримала її, і в 1941 р. вони разом вступили до ОУН (б). Після короткого вишколу була нелегально переправлена через «зелений кордон» до Львова, де 24 липня 1941 р. скерована у похідну групу на Житомирщину. Однак, після проведених гестапо арештів членів ОУН у Львові, похід скасували. Ользі порадили записатися в дирекцію залізниці, щоб таким чином дістатися на схід України, де можна проводити роботу. Вона створила невеличку групу з дівчат і допомагала нашим хлопцям з квитками на поїзд. Потім провідник «Арпат» призначив її провідницею Львова. «Я мала 4 райони територіальні і один студентський, – згадує Оля. – Потім приїжджав мій чоловік, котрий був керівником Стрийського Проводу, і ми разом ходили на завдання.»
Робота в підпіллі зв'язковою Шухевича. У липні 1946 р. у селі Конюхів, Стрийського р-ну Ольга Ільків народила доньку Дзвениславу. А через три місяці після цього зустріла свою давню знайому Катерину Зарицьку. Вона запитала, чи хотіла б вона працювати в підпіллі. Відповіла, що хотіла б, але в неї маленька дитина і не може. Тоді її заспокоїли і сказали, що якраз такої і потрібно, для маскування конспіративної квартири провідника Романа Шухевича у селі Княгиничі, Рогатинського району. Отож, у жовтні Ольга з мамою, сестрою і тримісячною Дзвінкою поїхала у Княгиничі. Спочатку мала різні господарські обов’язки, а згодом стала і зв’язковою.
Хату для провідника знайшла Галина Дидик. Обидві мали підроблені документи переселенців з Польщі. В цій хаті колись мешкав і працював поштар. Вхідні залізні двері надійно закривалися скобою зсередини. Хата була переполовинена. Зліва мешкав голова сільради, а іншу половину займали зв’язкові. В одній кімнаті, де ніхто не жив, вікна були забиті дошками. З неї дівчата спостерігали за територією крізь щілини, а також підходили туди, щоб нікого не впускати до середньої кімнати, в котрій була шафа, стіл, крісла, швейна машинка і сувої тканини, що мало свідчити про, нібито, «кравецький заробіток».
Хлопці виходили і заходили через вікно. У третій кімнаті було ліжко, двоє крісел і радіоприймач. У кутку – кухня, навпроти – заслона. Біля кухні була яма, на дні якої був вхід до криївки. У випадку небезпеки вхід до криївки закривали лядою. На неї висипали картоплю, мішок з якою завжди був біля входу до криївки. «Першу зустріч з Романом Шухевичом пам’ятаю добре. Переді мною постав красивий стрункий чоловік середнього росту, дуже допитливий. Був людиною твердої волі, однак свою бойовитість не виставляв на показ. «Поки я ще не стала зв'язковою, – згадує Ольга – моїм завдання було їздити щочетверга до Ходорова на торг за продуктами. Провідник там жив постійно, а хлопці приходили і відходили. За якийсь час провідник побачив, що я справляюся і питається: «Хочете бути моєю зв'язковою?». «Хочу», – відповідаю. – «Добре, пошлю вас на зв'язок». І послав мене до Рогатина. Я приймала якісь документи і гроші. Потім дав мені завдання організовувати такі ж конспіративні квартири у різних місцевостях.»
За допомогою провідниці з Трускавця – Дарки Гусяк – ми створили таку ж квартиру в селі Грімному
Далі був переїзд в село Рудки, Самбірського району. Мала зробити фіктивний шлюб з одним старшим чоловіком. Час від часу навідувалася до конспіративного помешкання в Глімне, співпрацювала з підпіллям.
Після арешту К. Зарицької, провідником опікувалася Галя Дидик, а Дарка Гусяк була зв'язковою. Всі троє тоді мешкали у Вістрові. Жили самі, і люди почали звертати увагу. Однієї ночі до хати увірвалися КДБісти і когось шукали. Переконавшись, що нема нікого підозрілого, пішли геть. Оля тоді сильно перелякалася, бо в таємній кишені на грудях мала нелегальну літературу, яку читала того ж вечора. Щастя, що її не перевірили.
Щоб не викликати підозри, у 1949 році переїхали в село Чорний Острів, але там не було можливості заробити на прожиття. Довідалися, що можна їхати на Донбас: давали квитки, хату і роботу. І вирішила їхати. Галина Дидик дала їй адресу, на яку Оля мала б зголоситися, аби зв'язатися з підпіллям. Адресу мала запам'ятати, а записку знищити, але побоялася, що забуде і залишила. За день до від'їзду вирішила піти і попрощатися з дівчатами. Мама відговорювала, бо вже передчувала небезпеку.
Прийшла у Ггімне на квартиру, у якій мешкала полька. Цю квартиру зв’язкові не використовували для підпілля, а для звичайних зустрічей. Полька була порядною людиною. Іноді Оля в неї залишала дещо на продаж. У цьому ж будинку, на другому поверсі, мешкав майор КДБ (прізвища Оля не запам’ятала) і у випадку чого – вона мала би питати про нього. «Заходжу, вона сидить з великими, переляканими очима, а перед нею, спиною до мене, сидить якийсь чоловік. – згадує «Роксоляна». – Запитала, де мешкає майор і вийшла. Біля брами зустріла брата польки. Бачу, а в нього теж перелякані очі. Потім дивлюся, а той чоловік, що сидів у польки, іде до брами. Франьо сказав, що це – торговець, і я заспокоїлася. Потім дивлюся, а він повертається з другого поверху з тим майором і ще з одним чоловіком. Раптом вхопили мене за руки і повели. Питаюся, що хочете, а вони відповіли, що пізніше скажуть і повезли в дирекцію в'язниці у Львові. Обшукали, а в мене була записана адреса і ампула з отрутою. Записку встигла з'їсти, а ампулу знайшли. Березень 1950 р. запам’ятався мені пекельним місяцем: Дарку Гусяк заарештували 2 березня, провідник загинув 5 березня, а мене заарештували 14 березня».

На допитах

«Спочатку зі мною дуже ласкаво розмовляв якийсь генерал. Казав, що я могла б і в них працювати. Я пояснила, що з 1947 року не працюю в підпіллі, але вони вже все знали про мене. Потім повезли мене до в'язниці на Лонцького, де почалися тортури. Важко згадувати... Першим був страшний удар у голову. А ще гірше було те, що насміхалися привселюдно. Не раз приходила думка щось зробити зі собою. Допити проводили у старому корпусі, звідки не було чути криків. Потім посадили мене в камеру до сексотки. Вона відрекомендувалася дружиною Леміша – заступника В. Кука. Я одразу не зрозуміла, хто вона, і через неї заарештували мою маму і сестру. Вона сказала, що передає додому свої зимові речі і запропонувала передати з ними записку додому. Я написала: «Якщо можете – втікайте!» І дала адресу. Записка потрапила до КДБ.
Тримали мене довго. День і ніч водили, не давали спати, щодня допитували. Голова перестала мислити. У мене був слідчий Лавренко – дуже жорстокий. Він бив мене у спинний мозок і казав: «Я тебе мозги вправлю». Від того удару мене всю стрясало, і дотепер хребет реагує. Казав, якщо я не признаюся, то здохну. У мене вже почався діабет, і дуже хотілося пити. Одного разу Лавренко запропонував мені якогось рожевого напою. Я випила і відчула, що провалююся у прірву. Коли опам'яталася, відчула, що мене б'є якась залізна рука і кричить: «Оля, проснись! Говори, где Марта Пашкивская!» Але в мене спрацювала свідомість, і я сказала, що в курки під крилом. Тоді він сказав якомусь КДБісту, що нічого не вийде і вже більше не питав.

Доля дітей

Дітей віддали у дитячий будинок. Поміняли прізвища і навіть імена. Потім прийшов Лавренко і сказав, що я ніколи не знайду їх. Я заперечила: «Знайду! 25 років переживу, буду ходити від хати до хати». А він каже: «Вони тобі в лице плюнуть». Але один зі слідчих – Козлов – мабуть, зглянувся наді мною і перед відправкою на заслання повідомив місце перебування дітей і їхнє нове прізвище. Тоді я у кожній камері писала на стіні нове прізвище та імена своїх дітей. Уже на волі одна жінка мені казала, що читала це. До речі, коли Козлов проводив зі мною допити, то не бив по нирках, а по стегні. Воно кривавило, але не стрясало хребет».
Ольгу Ільків засудили в 1952 р. Особливою нарадою при МДБ у Києві на 25 років за зраду батьківщини. Відправили у Алєксандровскій централ, що в Іркутській області. Там було дуже холодно, страшні морози, і взимку ув’язнені майже не гуляли. Умови утримання були жахливі. Камери майже не опалювалися. Ольга думала, що помре, бо на вечір серце зупинялося, а зранку іній покривав стіни. Їсти давали дуже мало, наприклад, суп з риб'ячими очима, сирий омоль чи зіпсований оселедець. Тоді Ольга вперше зрозуміла, що хліб може бути такий, як шоколад. У 1953 році її перевели у Владімірскій централ. Там було легше. До того ж вона потрапила в камеру, де була Катерина Зарицька, Дарка Гусяк і Галина Дидик. У цій же тюрмі був Юрій Шухевич. Ользі дали спеціальний дозвіл робити фотографії, які вона мала право висилати дітям. Дозволяли довше гуляти. Була можливість заробити гроші, за які висилала дітям гостинці. Навіть вишила їм сорочки. До речі, для себе також скроїла сорочку з тюремного полотна. Береже її дотепер. Коли її перевели до Владіміра, то вже дозволили листуватися. Переписувалася з мамою і дітьми. А сестра іноді висилала посилки.

На волі.

У 1955 р., після смерті Сталіна, почали відпускати тих, хто каявся. Спочатку випускали молодь, і тоді вийшла сестра Олі. Мама написала їй листа і просила покаятися. В наступному році випускали з таборів. У 1957 р. прийшла комісія і до камери дівчат. Запитали, чи дотримуються своїх попередніх поглядів. Усі сказали, що так. Наприкінці закликали Ольгу і сказали, що ще сьогодні буде на волі, але мусить написати помилування. «Я довго думала, що зробити. Сказати, що нейтральна – не допоможе. А коли запитали про мої погляди, я відповіла: «Я не є вашим ворогом і не є вашим другом». Від почутого їм аж морду викривило, і наша розмова відклалася на 7 років. Коли мама дізналася, що мене не відпустили, з горя померла. Я ще мала надію, що буде амністія, яка ліквідує термін 25 років. Амністія настала, але ми під неї не підпали, бо вважалися зрадниками.»
На кінець 1957 року тіьки чотири жінки сиділи в таборах, як зрадники, бо не вважали себе такими, і не мали в чому розкаюватися. Це були Катерина Зарицька, Дарка Гусяк, Галина Дидик та наша героїня Ольга Ільків.
У 1963 р. її викликав до себе підполковник КДБ Шевченко. Як він сам говорив: «У мене гучне українське прізвище, але я вже росіянин». І почав говорити, що Олі нема чого сидіти, бо має дітей. Ольга гордо відповіла, що тоді не покаялася і тепер не має наміру. Він почав наполягати. Вона відповіла, що порадиться з дівчатами. Тоді Зарицька каже: «Ти не дивися на мене, бо моїх дітей виховує мама, а тобі треба їхати». І Ольга написала: «Я народилася на такому шматочку землі, який горів, і я не могла не горіти разом з ним». Дала прочитати дівчатам. Галя Дидик прочитала і відповіла: «Це дисертація на тему націоналізму. Вас не випустять, ви ж нічого не хвалите». І тоді Оля вирішила похвалити. У той час український космонавт Попов повернувся з космосу. І вона написала, що мене дуже зворушило, що Україна бере участь в освоєнні космосу. Отож, 6 лютого 1964 року зв’язкова була звільнена. «І знаєте, мене з парадом везли. Там у тюрмі були українці в КДБ, і вони мали співчуття, а в Україні давали росіян для знущання. Коли мене звільняли, то навіть речей не перевіряли. Таким чином пройшов мій тюремний зошит. Мене зустрічали як в Москві, так і в Києві».
Приїхала до Львова і одразу пішла до дітей. Зі спогадів: «Пішли в кафетерій біля оперного театру. Я сіла і кажу: «Ну, мої діточки, Бог мене до вас вернув, яке то щастя». А моя Дзвінка відвернулася і не говорить. Я нічого не зрозуміла. Вже пізніше зізналася, що була ображена, що я Бога згадала. Ось так виховали моїх дітей. І син мій був не таким, як зараз. Його теж дратувало, коли я згадувала про Бога. Тривалий час діти соромились того, що я сиділа. Вони не знали правди, а мислили тими категоріями, які їм закладали в голови в дитбудинку, що вони – діти бандитів, що батько вбивав. Моїх дітей виховували яничарами. Приємно, що зараз мій син Володимир – це моє продовження».

Життя у Львові

Вона не мала ні помешкання, ні роботи, було дуже важливо приписатися на постійно, бо тоді були шанси отримати право на дітей. Шукала людей, котрі би приписали, але всі боялися. Заледве Ольга знайшла одну жінку, котра погодилася. До того ж, КДБ не переставав переслідувати її. Хотіли, аби Ольга співпрацювала з ними. Думали, що куплять її роботою і житлом. Пропонували різні посади, але чекали, коли вона впаде до ніг, а тоді б могли її шантажувати. Часто викрадали її вірші. Кілька місяців вона мешкала в селі у родини свого чоловіка, у селі Крехів Жидачівського району Львівської області. Там, власне жила рідна сестра Ольжиного чоловіка Анна Лико (Блага), яка ще в роки заслання забирала Ольжиних дітей на літо з дитбудинку. Потім прийшло повідомлення з'явитися в КДБ. Призначили на роботу в медінституті санітаркою. Але довго там не пропрацювала, бо її спровокували і перевели на нічну зміну, а їй тоді було не під силу після тюрми в такому режимі працювати. Оскільки не мала помешкання, то ночувала на вокзалі або в новобудовах. Від 1966 р. працювала у ЖЕКу м. Львова двірником, щоб отримати помешкання і забрати дітей з інтернату. Спочатку мешкала в маленькій кімнаті на вул. Зеленій, але змушена була піти звідти, бо поруч мешкав КДБіст, котрий не давав їй спокою. Бувало, що він запускав у Ольгіну кімнату отруту і коли приходила, то задихалася. Потім продала ту квартиру і переселилася в інший район міста. Тепер у свої майже 96 років Ольга Ільків живе з сином Володимиром, який завжди супроводжує матір на всі урочистості, куди запрошують легендарну зв’язкову.

Про творчість.

І далі можна ще багато писати про нелегку жіночу долю цієї надзвичайно мужньої жінки та хочеться сьогодні наголосити про особливу часточку життя пані Олі і саме її творчість.
Перше своє танго «Очі» (слова і муз. Оьги Ільків) написані Ольгою у 17 років. Наступні танго були написані під впливом боротьби у підпіллі. Відоме «Повстанське танго» з’явилося в листопаді 1944 р., в селі Угольна, Стрийського району. «Зі мною були Ірина Савицька, Мартуся Пашківська і мій чоловік. Тоді мала відбутися відправа, яка б нас наставила на боротьбу, що зачиналася. Але відправа не відбулася, адже напередодні полягла перша жертва в селі Сихів, біля Угольної. На село напали большовики, і під час бою загинув один хлопець. Тяжко було перенести ту смерть. Коли ми зібралися наступного дня, якраз почав падати перший сніг, і це мене зворушило. Музику написала моя вірна подруга по боротьбі – Мартуся Пашківська» – згадує Ольга Ільків.
У радянські часи «Повстанське танго» виконував співак з Великобританії – Володимир Луців. Кілька років тому піснями Ольги Ільків зацікавився молодий львівський співак – Орест Цимбала, котрий виконує їх у дуеті із заслуженою артисткою України – Мартою Шпак. Разом з книжкою « У тенетах двох закриток» вони випустили компакт-диск, куди ввійшло 7 пісень на слова Ольги Ільків.
«Вихід цієї книжки – найкращий для мене подарунок на схилі літ – говорить пані Ольга. То є велика маніфестація страждань і того патріотизму, який глибоко застряг в людських душах. Тією книжкою я сколихнула всю суспільність. Люди приходять до мене і дякують, розповідають про свої болі. Я не писала ці вірші для людей, а для себе, щоб не збожеволіти і хоч якось облегшити своє тюремне життя. Дещо тримала в пам'яті, дещо записувала на невеличких аркушах паперу, а потім все записала до тюремного зошита, який мені подарувала Катерина Зарицька. Великим чудом вдалося винести цей зошит на волю».
У 2009 р. львівський співак і культурний діяч Орест Цимбала зустрівся з Ольгою Ільків, яка на той час була у забутті, – преса про неї мовчала. І саме так, познайомившись ближче, пан Цимбала зрозумів, що перед ним Велика Жінка, невтомний та правдивий борець за Україну. Та найцікавіше було, коли пані Оля, окрім важливих історичних документів, показала свою творчість. Ось саме тоді і зародився проект «Повстанське танго». До цього дня автора слів Пісні-Гімну УПА, з якою ішли в бій юні повстанці, вважали невідомим. Музику створила посестра п. Олі, теж зв’язкова Р. Шухевича – Мартуся Пашківська у 1945 році. Вона загинула ще у 1949-му. У 1974 р. записав її вперше на платівку Володимир Луців (визначний український співак з Великобританії). А 13 жовтня 2010 р. вперше на широкий загал в незалежній Україні його виконала Марта Шпак разом з Орестом Цимбалою та академічним інструментальним ансамблем “Високий Замок” на концерті з нагоди 90-річчя Ольги Ільків. у Львівській філармонії.
Варто зауважити, що кожна пісня Ольги Ільків – це продовження якоїсь неймовірної історії, що приносили до серця поетеси такі чудові і теплі рядки попри страшенну біль і тугу за Україною. Одна із таких історії вражає тим, що музику до пісні «Пахнуть липи в саду» написала Пава Туртигіна, професійна композиторка з Росії, яка була в той же час ув’язнена радянською владою і відбувала покарання разом із українською Роксоляною. Розказує пані Оля, що багато років у Владімірскому централі не бачила ні сонця, ні білого дня за жорстокими стінами.., та одного дня, напевно весною, коли її перевели до іншої тюрми, там крізь розбите вікно запах цвітучих лип доносився та промінчики сонця вперше виднілися... ну а в серці, звісно, все та ж гаряча любов палала, яку закохана українка пронесла крізь усе життя... Ось так і народилася прекрасна пісня А ще от до болю вражає історія про пісню «На постою», яку Ольга Ільків створила у 1947 р. для свого коханого чоловіка в різдвяну ніч таємної зустрічі перед розлукою. Її чоловік – Володимир Лико – загинув у бою з НКВД-истами у березні 1948 року.
Ось слова згаданого танґо:

Повстанське танго

Поглянь, ось перший сніг…
І мрія біла із недавніх днів,
І вдаль летить з-під стріх
Прядиво дивне із туги і снів…
Поглянь у серце, що томиться самітнє
І виглядає тебе із далини…
В своїй скорботі воно таке привітне…
Ах, повернися із срібної імли!
Пришли на крилах сну
Завзяття змагу і одчай жаги,
Тугу свою кріпку
І розмах, що не боїться зими!
… В годину тиху ти розкажи про мрію,
Що каже нам віддати юність в дар,
І розігріває серця у сніговію,
Вливає в жили нам полум’яний жар!
Ми йдем, а гимн в душі
І крок несхитний по тріумф – чи смерть,
Щоби великі дні
Свідчили гідно про кривавий герць!
… Одна шалена нас полонила доля
І дарувала любові ніжний квіт.
Чи переможем, чи згинем за волю,
Жить буде вічно порив, заклятий в міт!
1944, село Угольня Стрийського р-ну Львівської обл.
Годиться хоч дещо пригадати з її поезії. Ось які полум`яні рядки: «Вставайте, Крилаті! На поклик святий. //Несемо ми світу свободу. //Ніхто і ніщо вже не спинить наш гнів:// Ми стали на захист Народу!». Або: «Глядить на мене моя Україна, // Очима свіжими, як ранок. //Мов два вогні. //Очима ніжними і строгими. // Очима мрійними, // Очима ревними і задушевними, // Проникливими і величними, //Задивлена у майбутнє – // Моя Україна». Або: «Престіл із ніжності й краси. // Пахучий і нетлінний. // Там чисте все, // чистіш роси і пелюсток жасмину».
Ольга Ільків у 1958 році присвятила вишивку на полотні Юрію Шухевичу, з яким сиділа разом у Владимірській в`язниці у 1956-1958 роках. І коли у тому році мали звільнити його із тюрми, то він старався винести на волю деякі її вірші, але це йому не вдалося. Його знову арештували, судили за новою справою і вірші пані Ольги стали одним із пунктів звинувачення. Своє слово до книжки пані Ольги пан Юрій закінчує такими словами: «Хотілося б, щоб сучасний читач не тільки уважно прочитав цю збірку, але міг хоч частково відчути те, що відчувала, чим жила, про що мріяла, і у що вірила авторка цього видання. Перед тобою, читачу, стоїть тендітна старша жінка і своїм ще молодим, дзвінким, енергійним голосом звітує від свого імені і від імені тих незламних, які дійшли і які не дійшли, не дописали, не доспівали своєї пісні!». Відома суспільно-громадська діячка, член Національної спілки письменників України Ольга Бабій у своєму вступному слові до книжки пише між іншим: «Ольга Ільків відкриває перед нами душу того покоління українців, яке шанувало високі ідеали. Для якого Віра, Надія, Любов були життєвими імперативами. Яке не допускало зради. Яке не торгувало совістю. Бо тільки так можна було пронести і передати прометеївський вогонь боротьби за українську справу». А закінчує такими словами: «У тенетах двох «закриток», якою поетеса Ольга Ільків утверджує поривання нації, це – не фотографія з минулого, це пристрасний заклик до нас. Нині сущих».

Висновки

Все що хочеться особливо наголосити у цій розповіді – це донести до всієї України правдиву історію про ще одну унікальну Українську Жінку, яка все життя боролася і продовжує боротьбу у свої 96! за Правду і Свободу. Її життя, як і творча доля засвідчують вкотре високодуховність і інтелігентність Нації. Адже навіть, відбуваючи важкі та несправедливі покарання чужим народом, у піснях та віршах Ольги Ільків ви віднайдете тільки щиру любов до України, повагу до інших націй світу та щиру сильну віру в Бога, яка тримала і охороняла український народ століттями в боротьбі за свою Землю, історію, культуру, мову, традиції і особливо Свободу. Приємно також, що тепер наша Берегиня таки отримала заслужені нагороди та пошану від держави і, зокрема, є кавалером Ордена Княгині Ольги.
Низький уклін і щира подяка Вам, шановна пані Олю! Пишаємося Вами!

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123