Моє сокровенне. Із громадського і творчого життя Почесної членкині Союзу українок України Надії Романюк

Латик Вікторія м. Болехів, Івано-Франківська обл.

На порозі бойківського краю, обабіч гірської річки Сукіль, у підніжжі гір Карпат розташувалося містечко Болехів зі своєю історією, героями та природою. Стоїть тут Іван Франко, спостерігаючи за жителями міста, красується у вишиванці та коралях Наталія Кобринська, що усе своє свідоме життя боролася за гідну громадянську позицію жінки.

Навпроти, через дорогу, біля дитячої бібліотеки стоїть пам’ятник сільській дівчині із Сукеля, яка відлетіла у вічність. А на землі залишила про себе добру пам’ять та двох синів, без яких колись, за життя, сонце би їй так не світило, серце би так не співало. Добре синам, що мали таку матір, бо без неї би небо до них не прихилялося.
Їй би 26 травня 2012 року виповнилося 85. Що би вона нам сказала в день свого народження? Може, згадала б той далекий час, коли 60 років тому в день свого 25-ліття ішла по чужій землі серед лютих морозів і несла у серці весну? Згадала б, як її тоді конвоїр люто вдарив по спині.
Де ж той кат-конвоїр? Нема. А вона, полонянка сталінських таборів, скромна і одночасно велика у своїй любові до України, жінка-мати Катерина Мандрик стала пам’ятником.
У своє 85-річчя вона оживає на сцені Народного дому… Бо належала до покоління, яке стало «храмом нащадкам небайдужим», в якому палав вогонь в душі й «священна мрія вікова».
Належала до того покоління борців, про яке складалися наймерзенніші наклепи.
Належала Катерина Куйбіда до тих, що словом правди зверталися до свого народу, який дурили, аби виростали на нашій землі яничари. Щоби вони не знали правду про героїв України. Аби не став наш народ упослідженим безбатченком, вона пише палкі слова в пам’ять загиблих за Україну. Вона бачила, як над тими, що по лісах ішли відважно в бій та падали у смерть, зводиться на попелищі новітня тюрма. Від імені тих, хто вже ніколи не повернеться до рідного дому, хто поліг за правду і життя, вона промовляє: «Зітріть із нас слова ганьби! Не крові хочемо і смерті… Але обдуреним – відверто всю правду голосно скажіть!» Так голосом Катерини Куйбіди до нас промовляють мільйони українців. Вони не піднімуться з безіменних могил, з казематів, шахт. Розстріляні, закатовані у сибірських таборах не скажуть: «Зітріть із нас слова ганьби!».
Я чую її голос, а в ньому – незагойні рани минулого:

Могил не злічити потоками сліз,
Несила завіять вітрами.
Над ними шумить сиротою ліс
І пам’ять кигиче ночами.

Ці слова лягають на моє серце, щоб залишитися там назавжди.
Тоді я вперше зрозуміла, що відтворити образ української жінки, єство якої переповнене любов’ю до України, могла тільки та людина, яка несе у своєму серці ті ж високі ідеали, що і поетеса, бранка з України з нескореним духом. Тільки та жінка, яка має в собі зерна неспокою, зерна нескореності може передати чашу терпіння нашого народу в боротьбі за волю. І нею була Почесна членкиня Союзу українок України Надія Романюк.
На цьому святі я ще зрозуміла значення подвижницької праці жіночої організації, її членок. Одночасно переді мною почав відкриватися і світ Надії Романюк, вчителя української мови та літератури Болехівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1, поетеси і декламатора, цієї гарної на вроду людини.
Про себе вона скромно каже так: «Я росла жвавою, веселою дівчинкою. Ще у молодших класах брала участь у художній самодіяльності, пробувала писати вірші. Постійно відчувала любов та турботу батьків Ганни та Богдана Гумаків. Закінчила школу зі срібною медаллю. Потім навчалася в Івано-Франківському університеті ім. В. Стефаника. У перші роки вчительської праці були сумніви, чи ту стежку вибрала. Але потім зрозуміла, що це моє».
Пані Надія думками часто повертається до рідного селища Більшівці, де під стріхою рідної домівки поховані усі таємниці дитинства, де минула найкраща пора її життя. Вона пам’ятає портрет Тараса Шевченка, що висів у вишиваному рушникові, на якому мудрість поколінь і незрівнянний талант українських жінок. Далеко від тої хатини, де його мати повила, Тарас і тут мав своє родинне місце. Тут шанували усю велич Кобзаря. Його уста промовляли молитву за український народ, і на них жило Слово Пророка української нації.
Я й досі чую, як замріяно згадує своє сокровенне людина з великою душею та серцем Надія Романюк.
«Ще у дошкільному віці познайомилася з Шевченком. Вражала подібність мого дідуся з поетом. Та і життя у нього склалося подібно до Шевченкового: у сім років втратив матір, а потім і батька. Змушений був працювати помічником у шевця, щоб допомагати молодшим сестрам. Згадував, як важко працював, щоб мати клаптик землі, і як було боляче віддавати свою корову і реманент до колгоспу, куди насильно заганяли усіх селян. Бабуся вдень працювала у колгоспі, а ввечері пекла булочки, щоб продати і якось забезпечити дітей».
Попри нелегке життя, як і у всіх галичан, у тій хаті завжди святими були Шевченкове Слово, його Пісня.
… З пані Надею я гортаю сторінки літопису Союзу українок нашого міста, який назавжди залишиться в альбомах «В ім’я Її безсмертя».
Ось ми з нею згадуємо останній вечір пам’яті о. Ярослава Лесіва. Пані Надія каже, що нам сьогодні дуже не вистачає того мужнього правдолюба. Та його дух запалює нас до подальшої боротьби за свободу українського народу, за незалежну Україну, за торжество віри. Тому вечори пам’яті о. Ярослава збирають в Народному домі всіх небайдужих до майбутнього Української держави. Приходять ті, яким дорога пам’ять про священика, що визначив своє життєве кредо в отих коротких рядках:

Я все віддав тобі в офіру,
Я кинув все тобі під ноги,
Собі лишив бесаги й ліру
І терном встелену дорогу.

І ось мені ввижається, як членкині СУ Болехова несуть вінок з калини на могилу отця-декана біля храму святої мучениці Параскеви. Ягідки падають додолу, мов краплі крові. А осінь плаче-заливається дощами.
Тільки той, хто побував у концтаборах, переніс усе і не скорився, може оцінити незламний дух політв’язня. До таких належить Святослав Караванський. До нього в листі через електронну пошту СУ Болехова звернувся з проханням, щоб і його слово прозвучало на вечорі пам’яті о. Ярослава.
Боляче пані Надії згадувати про трагічну смерть о. Ярослава, який вів своїх краян до свободи. Сумно й мені. Уже пройшло 22 роки, як українці втратили справжнього патріота України. О.Ярослава Лесіва пам’ятатиму, як взірець шляхетності, як символ незламного духу, щирої любові до Бога.
… Ніч. Де-не-де блимають зорі. Місто спить. Лише у одному будинку увімкнено світло. Це пані Надія пише сценарій вечора до 199-ї річниці Шевченка. Тихо-тихо. А думки снують… Десь там далеко на смертному ложі лежить Тарас. Він уже ослаблою рукою дописує рядки свого останнього вірша. Шевченко звертається до музи, можливо, за примхою якої він поділив оцей вірш на дві частини – волю і неволю, а в кожній частині по 36 рядків. Він пише з вірою, що Україна воскресне, що буде «сім’я велика, сім’я вольна, нова».
Надія Романюк схиляється над зошитом:

Остання ніч. Не спиться зовсім.
І вже не пишеться. Кінець.
Лише щемить у серці досі,
А за дверима жде гінець.
Він поведе туди, де вічність,
Де сліз нема, нема страждань.
Що залишив? – болючі вірші,
Розпуку серця, вічний жаль.

Великі діла творив Шевченко для України і нічого не забрав з собою. Можливо, в останню ніч спогади нахлинули на Пророка, згадалося село Кирилівка, батько й мати. Божий дар явився йому саме у кріпацькій оселі. Геній Художника та Поета зійшов на малого Тарасика. Муза привела до нього орлів-козаків із Гетьманщини та Запорожжя, гайдамацька слава торкнула серце хлопця. Шабля перетворилася на золоте перо, що нищило ворога, не залишало йому надії на порятунок. Кати хотіли вбити живе, сповнене любові невмируще серце поета, а Шевченко казав їм: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Майже тридцять шість років життя в неволі – кріпацтво і солдатчина не зламали духу Тараса.
Завершуючи короткий земний шлях, Шевченко прощався зі світом, як Син нації та Пророк. На його устах застиг заповіт, який пані Надія уявила собі саме так:

Не вірю! Хочу сподіватись,
Що слово збудить вас від сну.
Лиш треба разом всім єднатись
І вірити в мету одну.

Що не загине Україна,
Що буде в ній іще добро.
І що розвалиться руїна,
І добре проросте зерно.

Коли приходить весна, коли грають Великодні дзвони і воскресає Україна, над нами піднімається дух Шевченка, сягаючи до небес. Сяє його перо, як меч на сонці, що визволить нашу Батьківщину. Тоді повертається Тарас до свого дому на Чернечій горі над могутнім Дніпром і чути заклик поета:

Любітеся, брати мої,
Україну любіте…

А в поезії Надії Романюк оживає благословення Тараса, що ніби крокує поруч:

Лишив нащадкам свої вірші,
Що мав – нічого не забрав.
Згадаєте, що був колись
Тарас, що вірив і кохав.
Тарас, що мучивсь безневинно,
Тарас, що жив, немов горів.
І нам писав: «Любіть Вкраїну».
Любімо ж так, як він любив.

… Я люблю слухати, як розказує п. Надія. Якось вона повела мене дорогами рідного Прикарпаття, де стоїть Тарас у бронзі, граніті, в камені. З якоюсь особливою побожністю звучав її голос, коли мовила про Шевченка.
Вона розказала мені про пам’ятники Кобзареві у Стрию, в с. Добрянах Стрийського району, в селах Шевченкове та Максимівка, що на Долинщині. Та особливо мене зацікавили події, які відбувалися понад 100 років тому в селі Надієві Долинського району. Там селяни поставили перший в Галичині пам’ятник Кобзареві. І приурочили цю подію 51-ій річниці з дня смерті поета. Самі мешканці Надієва були скульпторами та архітекторами цього пам’ятника в селі, яке недаремно ще в далекі часи жило НАДІЄЮ на воскресіння України, яке вірило, як пише Роман Коваль у книзі «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею», що «кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів України за неї, і повергає в переполох і метушню її недолюдків-зрадників і ворогів».
І нехай ми не повторимо це свято Шевченка, що було 15 серпня 1912 році в бойківському селі,, на якому були всі товариства «Січ» і «Сокіл». А на чолі святкового походу їхав на коні організатор свята Іван Грабовецький. З усіх навколишніх міст та сіл у Надієві зібралось ціле море людей у народній ноші. Три дні тривало свято. Не стихали пісні на вірші Шевченка та народні, звучали поетичні твори Кобзаря…
Нехай ми не повторимо це свято. Це, може, не так важливо. Найголовніше, на мою думку, те, що таке пошанування Великого Кобзаря на Бойківщині було! І Слово Шевченка-пророка збудило наш люд. Через два роки селяни послали своїх синів та дочок до легіону Українських січових стрільців, пізніше – до УПА, а ще пізніше – до Українського Національного Фронту.
Ось яка сила у Шевченка! І чому його бояться наші вороги і яничари - «няньки, дядьки отечества чужого».
За радянської влади міркували, як би то в Надієві «оновити» невисоку могилу, що була викладена з обтесаного річкового каменя. На ній на фарфорі в овалі – портрет поета, нижче, на білій мармуровій таблиці, напис: кому поставлений пам’ятник, з якої нагоди, коли і хто його зробив. Вгорі розкрита книга з каменю, на ній слова: «Боже великий єдиний, Русь, Україну спаси». Над тим пам’ятником – кам’яний хрест. Тому в 1967 році було зроблено його «реконструкцію»: знесли хрест, поставивши «книжку» (ніби то «Кобзар»). А надіївці мовчали. Позбирали розбитий хрест, чекали. І дочекались. В 1999 році пам’ятник знову реставровано. Поставлено вгорі хрест тої ж форми, що був колись. Шанують його в Надієві, доглядають, бо тут від батька до сина, від матері до дочки передались у спадок висока культура, глибоке розуміння – ким для нас всіх є Шевченко.
Багато пані Надія сказала, як поетеса. Розгортаю записник з її віршами і відразу відчуваю, що вони просякнуті любов’ю до України, до людей та природи. Пані Надія каже, що її взірцем у житті є Ліна Костенко. Наші уподобання збігаються. Я також черпаю натхнення з віршів Ліни Костенко. «Коли розгортаєш книгу з її поезіями, розумієш, що так написати не зможе ніхто», - ділиться Надія Романюк. Як і Ліна Костенко, пані Надія пише про найсокровенніше і таке близьке кожному.
Переді мною вірш «Людям, деревам, квітам». З першими рядками замислюєшся над своїм призначенням у цьому світі. Навіщо живемо? Щоб творити. Творити добро, любов, надію, спокій. Надія Романюк впевнена, що людина прийшла на землю, щоб принести своїй країні, своєму народу ясне сонячне сяйво. І вона готова виконувати цю місію, ще й інших закликаючи до неї. Адже хоча кожна людина мала частка, її роль важлива.
А ось два вірші про Михайла Гаврилка, наче два крила. Пані Надія, як і тисячі українців, перейнялася долею цього мужнього українця. Саме тому з-під її творчого пера з’явилися два вірші, присвячені поету, художнику, скульптору, творцеві Шевченкіани, сірожупаннику та повстанському отаману. Перший вірш – це заклик пам’ятати. Пані Надія звертається до українців: «Ким нині є цей муж для нас?». Дійсно, чи заслужив Михайло Гаврилко, той, що «прожив своє життя славно», зневажливого забуття? Другий вірш – це вже звернення Михайла Гаврилка до українців. Прохання берегти його рідну Батьківщину, заради якої витерпів муки, заради якої ішов у саме пекло. Червоноармійці, кидаючи Михайла Гаврилка у топку локомотива, думали, що від нього і попелу не залишиться, та він відродився у пам’яті народній і постане пам’ятником у Болехові.
Може, у день його 130-ліття рядки віршів вояка пролетіли над Україною, вдарилися об могутні хвилі Дніпра. І тоді заспівали в такт тополі та верби, а столітній дуб пустив сльозу-росу, згадавши важкі часи.
І ось 1991 року до неба здійнялися радісні слова: «Ми – незалежні!». Здавалося, що в України настало світле майбутнє. Та, на жаль, ми помилялися. Сьогодні ненька Україна словами благання звертається до своїх дітей: «Зупиніться! Я ж у вас – одна! Не допустіть злочинства, безвладдя». Плаче вона гіркими сльозами, бо тепер нашою державою править жадоба грошей, слави, наживи. Тому у вірші «Лицемірам» пані Надія звертається до влади голосом знедоленого народу: а їм все мало й мало! Не знають, як ще заробити на бідолашному народові. Брешуть нам в обличчя, годують ілюзіями, думають лише про свою вигоду. Солодко мовиться, а користі ніякої. Гине Україна. Вони думають, що обманюють людей, але не зчуються, як обдурять самі себе, своїх дітей. Україна може процвітати, славитися на весь світ, коли пануватиме громадянське почуття обов’язку перед народом.
Наштовхує на роздуми вірш «Добро і зло». Коли я його читаю, згадую тих, що за свою любов до Батьківщини поплатилися життям: Василя Стуса, Василя Симоненка, Аллу Горську, Івана Світличного …
Пані Надія уже сама читає мені вірш «Україні». Голос її звучить впевнено і якось сумно. А я намагаюся вловити кожне слово. «Нам пора для України жить!». Таке гасло кинув Іван Франко українській молоді. Пора… Пора озирнутися і замислитися над нашим майбутнім і майбутнім України. Вбити в собі дух раба і перестати топтати здобуте кров’ю наших предків – волю і незалежність. Навіщо їхати за кордон заради кількох зелених у кишені? Навіщо ганьбити ім’я України, щоб інші позаочі сміялися над немічністю колись такого сильного, незламного народу? Варто одягнути вишивану сорочку, вінок на голову, піти на базар не з чужим мотлохом, а з власним якісним товаром. Постати перед світом не рабами з простягнутою рукою, а вільною, гордою, незалежною княгинею власної долі без «старших братів та сестер». Якщо молодь не зрозуміє цього і забуде про обов’язок перед Батьківщиною – загине Україна. Ми – молоді паростки, що повинні прорости крізь зло та безправ’я світу. А такі люди, як пані Надія, допомагають нам у цьому. Вона присвячує цей вірш воскресінню України, її славному майбутньому.
Болехівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. На шкільному майданчику тихо. У класах ідуть уроки. Надія Романюк теж проводить урок української літератури. Діти затихли, уважно слухаючи розповіді своєї вчительки. А пані Надія із задоволенням знайомить молоде покоління із скарбами української літератури. Щодня вона несе світло добра у серця дітей. Як членкиня СУ, пані Надія створила осередок Молодої українки, в якому навчає дівчат розуміти слово, створювати образи, які торкають серце, читати поезії та прозу. А 23 лютого 2013 року удостоїлася стати учителькою Школи шляхетної українки, щоб виховувати майбутніх свідомих громадянок. Її гордістю є колишні й теперішні учні: Олена Савчук, Ліліана Корпан, Оля Франків, Марія Берізко, Наталя Пак, Святослав Кондрат і улюблений син – Роман Романюк.
Пані Надія плекає любов до Болехова – уже рідного міста. Тут виховує синів, тут працює, тут живе з чоловіком Андрієм, який має великий вплив на її світогляд. Його родина була репресована і вислана на Далекий Схід. Від пана Андрія вперше дізналася, що багато речей, про які говорили в школі, були неправдою. Він розповів про Українських січових стрільців, про УПА, про справжнє обличчя Москви. Мабуть, пані Надія досягла так багато в житті завдяки підтримці родини. Мати і сини, а інколи і вся родина Романюків виходить на сцену.
Вдивляюся в обличчя пані Надії і хочу побачити секрет цієї невичерпної енергії, що попри власні негаразди, клопоти допомагає виходити на сцену. Звідки береться сила?
Від Добра і Любові, що переповнюють її душу.
Від Любові, яку ще з дитинства пронесла через усе життя.
Від Добра, яким сяє кожна рисочка її обличчя.
Зрозуміло, що майбутнє неможливе без минулого. Не можу уявити Україну без Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Не можу уявити Болехів без о. Ярослава Лесіва, Наталії Кобринської, Катерини Куйбіди, а тепер і без Надії Романюк. Злилися в українській нації князівська мудрість і розсудливість, козацька непокірність і волелюбність, селянська працелюбність і шана до землі-матінки, шевченківська сила духу.
Ми – творці сучасного і майбутнього України. Ми – Тарасові нащадки, що повинні об’єднатися заради єдиної ідеї, щоб впевнено називати себе українцями, щоб не соромно було дивитися один одному в очі.
Хочеться на хвильку закрити очі й почути лише шелест дерев і плюскіт гірських річок, відчути дотик вітру, вдихнути запашне повітря, насолодитися солов’їними трелями, торкнутися ніжної ромашки.
Переповнюється моє серце невимовною гордістю, що я – маленька часточка України. Я щаслива, що ходжу по цій землі, живу у Болехові, знайома з Романом Ковалем, Олесем Дяком, Дмитром Павличком, Надією Романюк… Пані Надія – це взірець сильної української жінки. Не погасне вогник її завзяття, бо має у серці Тараса Шевченка, його святий заповіт. Я ніколи не забуду її розповідей, і простеляться переді мною шляхи з минулого в майбутнє.
… Іде молоде покоління до того світлого часу, коли воістину воскресне Україна.