This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Марія Капніст – шляхтянка, ворог народу, жебрачка, актриса…

Власенко Кароліна, 13 р.,НВК № 1,. Лебедин, Черкаської обл


1. Коріння славетного роду

«Мої корені ідуть від корсиканців. Мені хочеться згадати одну біблейську легенду. Сильна буря нагнула до землі достиглі колоски пшениці, але через кілька днів пшениця знову випросталася. У її стеблах зачаїлась якась таємна сила. Ось так буває і в нашому житті. Якщо коріння пов’язане з джерелом життя, з Христом, божа благодать підтримує його в усіх незгодах. Нам не треба впадати у відчай, коли до нас приходить скорбота. Так, нас можуть побити грози, але ми знову встаємо ще більш загартованими і сильними. Лиш би наше коріння було джерелами життя»
Марія Капніст

Марі́я Ростисла́вівна Капні́ст народилася в Петрограді 22 березня 1915 року (як стверджувала сама актриса 1914 року) в сім’ї дворян грецького походження. Марієтта Капніст-Сірко, таке було її справжнє ім'я, була п’ятою дитиною в родині. Вона належала до старовинної полтавської родини графів Капністів, була правнучатою племінницею відомого поета і драматурга, непримиренного борця проти кріпацтва В. В. Капніста.

До речі, В. Капніста, як і М. Гоголя, цілком можна вважати українським письменником, адже всі його твори виросли на полтавському грунті…
Батько Марії Капніст – граф Ростислав Ростиславович старший (1875-1920) був у свій час відомим збирачем української давнини. Його чудова колекція 1912 року експонувалася у Санкт-Петербурзі на виставці "Ломоносов та часи Єлизавети Петрівни". У приватній колекції Ростислава Капніста були рідкісні портрети, унікальна зброя, побутові речі, що мали неабияку художню та історичну цінність. Колекція, на жаль, під час жовтневого заколоту, як і сам маєток Капністів у Судаку в Криму, була розграбована, а сам Ростислав Ростиславович загинув від рук бандитів.
На острові Занте в Іонічному морі знаходяться руїни першого родового замку Капністів (Капніссос – по-грецькому, а Капніссі – по-італійському). Особливою хоробрістю і героїзмом в боях з турками за незалежність грецьких островів відрізнявся Стомателло Капніссос, якому був наданий в 1702 році графський титул з правом успадкування.
Його син Василь, переписавши своє прізвище на «Капніст», прославився в боях під Очаковом, де командував козацькими військами. За бойові заслуги цариця Єлизавета «височайше пожалувала» Василю Капністу родючі землі на Полтавщині і серед них – маєток Обухівку. Там у нього народилося шестеро синів, молодший з яких, Василь Васильович, став великим українським поетом і драматургом. Кожен з роду Капністів мав багато дітей. Сини одружувалися, дочки виходили заміж, родичалися знамениті українські родини. Тому, в роду графів Капністів були Апостоли, Голенищеви-Кутузови, Гіршмани, Новикови, Гудим-Левковичі, Полуботки, Сірки і багато інших відомих прізвищ.
Серед них є рід знаменитого запорізького отамана Івана Дмитровича Сірка. У XVII столітті турки і татари називали його «урус-шайтаном». З 55 великих битв він не програв жодної. Через три століття в Петербурзі повінчалися граф Ростислав Ростиславович Капніст і прапраправнучка Івана Сірка Анастасія Дмитрівна Байдак. 22 березня 1914 народилася у них дочка Марія.
«Моя мама знала вісімнадцять мов, була дуже красива, в неї навіть закохався великий Федір Шаляпін. З дитинства я багато читала, пам'ятаю, у нас був чудовий будинок в Судаку з величезною бібліотекою. На жаль, унікальні книги, які там знаходилися, після революції вже не збереглися. А ще я в дитячі роки часто бувала на театральних виставах, відвідувала їх з величезним задоволенням», – згадувала пізніше Марія Ростиславівна.

2. Ворог народу

«Кожна мить прожитого життя – неповторна, неоціненна. І хоч життя дало мені чимало нелегких випробувань – не жалкую за своєю долею. Давати силу іншим – це найбільша радість життя»
Марія Капніст

Переворот 1917 року не був для Капністів несподіванкою. Як і всі демократично налаштовані дворяни, Ростислав Ростиславович вірив у те, що революція принесе щось нове в життя країни. Він допомагав революціонерам матеріально і, користуючись графським титулом, не викликаючи підозри, міг перевозити через кордон більшовицьку «Іскру». Але жити в Петербурзі ставало все важче, і незабаром Капністи переїхали в Судак.
Марія Капніст – наймолодша з п'ятьох дітей у дворянській сім'ї. У юної Марії були гувернантки, вчителі, особняк в Судаку на 70 кімнат, але в сім років для Марії Ростиславівни дитинство закінчилося.
Батька розстріляли взимку 1921 року, тітку вбили на очах у Марії, будинок Капністів був зруйнований, а братам і сестрам довелося ховатися. Дуже бідувала родина і, особливо тяжко було наймолодшій – Марії.
В листі до родичів вона писала: «Мені 16-й рік. Я дуже багато вчуся. Хочу витримати на бухгалтера. Що я люблю? Книги і природу і дуже шкодую, що не можу навіть мріяти про університет. Брати невідомо де. Старший наче десь за Волгою, а молодший в Підмосков’ї. А чи так?».
У 16 років Марія Капніст потрапила в Ленінград. Там вона вступила в театральну студію Юр'єва при театрі імені О. Пушкіна, а потім стала студенткою театрального інституту. Педагоги обіцяли їй велике майбутнє, дозволяли виходити в масовках на професійній сцені. І для цього були всі дані. Мала чудовий голос, ідеальний музичний слух, хороші зовнішні дані: невелика на зріст, струнка, з променистими карими очима, з товстими косами до п’ят. Та жорстока доля і злі люди розпорядилися інакше. Тут же, в Ленінграді, після тривалої перерви Марія зустрілася з другом дитинства Георгієм Холодовським. Він колись вважався нареченим її старшої сестри Лізи, яка невдовзі померла після розстрілу батька. Зав’язалася щира дружба, яка продовжувалася все життя.

3. Голгофа

«Я прожила таке життя, що нічого не боюся»
Марія Капніст

В 1934 році був убитий партійний діяч Сергій Миронович Кіров – близький друг сім'ї Капністів. Це був один з передвісників моторошних репресій, які згодом покотилися по країні. В місті почалася масова «чистка від ненадійних елементів» і Марія стала одним із таких елементів. Ніхто не розбирався, людей масово заарештовували і кидали до таборів за найменшу підозру, часто безпідставну. Майбутній актрисі було 20 років, коли в результаті «чистки від ненадійних елементів», її безпідставно звинуватили і серед тисяч таких же безневинних людей на довгі роки кинули до сталінських таборів у Сибір. Спочатку їй дали 8 років. А відбувати термін довелося всі 15.
«Я одна з тих мільйонів, яких у часи сталінського беззаконня хотіли у пекельній машині стерти в табірний пил. А ми, ті пилинки, були живі. У нас були серця і душі. В один з таборів Караганди – це місце заснували і обживали спецпереселенці і ми, табірники, – нас етапом пригнали вночі. Коси мої вже відрізали, вибили зуби. «Не будеш кусатися, » – казали, а я відповідала своїм мучителям: «Буду». Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою, або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство... У жіночих таборах були свої закони, можливо, гірші, ніж в чоловічих».
Тому, молоді роки Марії Капніст пройшли на каторзі, де вона разом з іншими в’язнями в страшних умовах лютих зим працювала в тайзі на лісоповалах.
«Рубаю ліс і думаю: як же треба ненавидіти свій народ, щоб іменем закону і Радянської влади знищувати невинних людей».
Звідала Марія все: численні допити, коли нестерпно болить тіло від побоїв. Ніколи не забувала й крижаних ванн, в які кидали її, щоб зломити дух. Але ж вона була нащадком декабристів – людей, яким властива мужність, витримка, любов до Вітчизни. Не корилась. За що звідала карцерів та знущання табірного начальства. Одного разу, коли Марія відстоювала свою жіночу і людську гідність, захищаючись від домагань начальника табору Шалви Джапарідзе – її закинули в камеру до карних злочинців. Вже будучи на волі Марія Ростиславівна в колі друзів розповідала про цю страшну ніч:
«Стою в кутку камери, молюсь з усіх сил, а потім повернулась до юрби зухвальців і сказала, що на фронті люди гинуть, захищаючись від ворога, а ви нападаєте на беззахисну жінку. Хто підійде до мене – тому смерть. Наївно? Я захищалась як могла».
Знайшовся серед них чоловік, який наказав співкамерникам залишити її в спокої. Так і просиділа Марія Ростиславівна в кутку камери до ранку. Навіть тюремні катівні не змогли зламати цю жінку.
Там, на каторзі, зустріла вона прекрасних людей, котрі поневірялись в неволі тільки тому, що несли в собі великий духовний заряд, що не хотіли бути «гвинтиками» у великій сталінській машині. Серед них були: співачка Лідія Русланова, генерали – Олександр Горбатов, Костянтин Рокосовський; письменник Данило Фібіх, якому Марія Ростиславівна врятувала життя. Там же познайомилася з Ганною Тімірьовою – колишньою дружиною адмірала Колчака, з якою підтримувала стосунки до самої її смерті. В ув’язненні було багато акторів, режисерів, художників. Тож і в тих жахливих умовах ставили вистави. Тут і пройшла Марія Ростиславівна велику акторську школу. Грала вона не тільки жіночі ролі, а й чоловічі.
В Джезказгані добували вугілля. Запускали в’язнів у шахту вранці, а піднімали вночі. Норми виробітку були величезні. Якось підняли їх серед білого дня і нещасні люди відчули, що нічого не бачать. Не швидко до Марії повернувся зір.

4. Рада

«Я випробувала такі страшні табори, але більш страшні тортури я відчула, коли зустріла свою дочку, яка не хотіла мене визнавати».
Марія Капніст

В Карагандинських степах, де Марія була на поселенні і пасла отари овець, одного разу потрапила в палаючий степ. Здавалось смерть була неминуча. Та на допомогу прийшов інженер, що кинувся у вогонь. Сам обгорів, але врятував Марію, яку щиро кохав. Він пропонував їй одружитися, але серце її було віддане Г. Є. Холодовському. Пізніше нагородою за врятоване життя було народження доньки Ради, яку вона шалено любила. Народилася дівчинка в тюремній лікарні Степлагу, де Марія Ростиславівна жила на поселенні. А в таборі всеспалюючої пустелі Джезказгану на роботі на вугільних рудниках вагітну Марію зранку опускали в діжці на 60 метрів вниз і піднімали тільки ввечері (пізніше, на волі, вона ніколи не користувалась метро і підземними переходами – вони нагадували їй шахти Казахстану). З народженням цього ангела-охоронця життя Марії набуло сенсу. Назвала дівчинку на честь героїні оповідання М. Горького «Макар Чудра». Дитинство Ради важко назвати щасливим. Ще на поселенні віддала її мама в садочок. Минуло кілька тижнів. Вихователька, як завжди, зустрічала їх дуже привітно, а дівчинка стискалася в клубочок і боялася відпустити мамину руку. Якось Марія Ростиславівна вирішила потайки підгледіти, що відбувається в садочку після того, як вона залишає дочку. Вона побачила, як вихователька засунула в рот дитини хусточку і стала її бити та щипати з криком: «Я виб’ю з тебе ворога народу!» Мати влетіла в коридор і побила виховательку так, що її забрали до лікарні. Через кілька днів Марія Ростиславівна отримала другий термін 10 років, за те, що вона захищала свою дитину. Щоб не погнали по етапу, жінка стрибнула з другого поверху і підвернула ногу. Вилікувавшись, пішла вантажником на пристань. Радочка жила у вільнонайманих людей. Вона сиділа біля вікна і мати, працюючи, бачила її.
Жінці на поселенні було важко влаштуватися на роботу. Марія знайшла вихід із ситуації: переодягалася в чоловічий одяг і клеїла вуса. Роботи вона не цуралася і не боялася.
Одного разу Марія Ростиславівна переносила важкий вантаж через міст і наступила на щось м’яке. Поглянула – на мосту лежить Рада. Жінка кинула ношу і схопила дитину. Так викрилося, що Марія – жінка. Марію покарали, а потім Раду віддали у якийсь дитячий будинок і мати загубила її сліди. І зустрілися вони через 12 років.
Марія Ростиславівна попрохала свою подругу по нещастю Валентину Іванівну Базавлук відшукати Раду і замінити їй матір, якщо вона не вийде з цього пекла живою. З великими труднощами вдалося Валентині Іванівні знайти дівчинку, забрати до себе, виховати, дати освіту.
Марії так і не судилося жити разом з донькою. Забрати доньку Раду вона не могла, бо мала на руках довідку про те, що в неї підірвана психіка. І дозволу, щоб Раду виховувала Валентина Іванівна, вона теж не давала.
Коли дитбудинок розформували, Рада стала жити з названою мамою. В 14 років дві жінки мали її поділити. На суді дівчинка сказала, що залишиться з Валентиною Іванівною.
На щастя, їх відносини з часом налагодилися.
Ось так і прожили все життя. Бачилися двічі-тричі на рік, обов’язково на день народження…
Марія Ростиславівна завжди з гордістю носила своє прізвище і перед смертю говорила своїй доньці: «Ти, Радочко, одна залишилася з роду Капністів, бережи його традиції». Кожного року, 22 березня, в день народження Марії Капніст, до Обухівки їдуть рідні, друзі та шанувальники таланту великої актриси, щоб вклонитися дорогій могилі. Донька Рада привозить «жайворонків».
Нитка роду Капністів не перервалася, нині в Харкові мешкає дочка М. Р. Капніст – Радислава Олегівна Капніст, яка має двох синів – Ростислава і Георгія.
Вона стала хіміком і багато років пропрацювала на Харківському авіаційному заводі. Нині вона свято шанує пам’ять матері, опікується й збирає архівні матеріали про неї та своїх славних предків, котрі вписали золоту сторінку в історію України.

5. В дорозі до щастя згубились ключі

«Поважайте старість, ніколи не смійтеся над старістю тієї людини, чиєї молодості ви не бачили»
Марія Капніст

У 1956 році прийшла довгоочікувана звістка про звільнення Марії Ростиславівни, реабілітація за відсутністю в її справі складу злочину. А попереду – ще одне випробування.
Капніст приїхала до Києва, де її чекала дорога серцю людина. На пероні вокзалу Георгій Холодовський не одразу впізнав у висохлій, виснаженій «старій» у фуфайці, хустці і бутсах свою кохану, хоча Марії тоді було всього 42 роки. А вона так і не змогла забути вираз жаху, жалю і відчаю в його очах. «Боже! Що вони з тобою зробили!» – не вигукнув, а простогнав. А вона побігла, не тямлячи себе, не розбираючи дороги. Насилу догнав. А далі…
«Спасибі за твою правду, яку побачила я на твоєму обличчі…».
Стосунки з Георгієм Євгеновичем поступово налагодились. Він приїздив до неї в гості, вона бувала в Москві. Невдовзі після повернення Марії Ростиславівни з каторги Георгій Євгенович пропонував їй одружитися, але вона не могла забути тієї туги, жаху, розпачу в його очах і навідріз відмовила. Він тричі одружувався, мав дітей. Але з Марією вони назавжди, до кінця життя, залишилися ніжними, відданими друзями.
Рада і Валентина Іванівна довго приховували від Марії Ростиславівни звістку про смерть Георгія Євгеновича. Того літа вони домовилися разом провести відпустку на морі. З великими труднощами дістали дві путівки до санаторію. Марія Ростиславівна приїхала, довго чекала Холодовського, але він все не приїздив. Його кімната залишалася пустою.
Але чутлива жіноча душа передчувала біду. У хвилини найбільших життєвих потрясінь Марія Ростиславівна йшла до моря, щоб знайти біля нього втіху або забуття у хвилях… Не стало того, хто надихав її впродовж усього життя, чиї листи, посилки не давали їй померти на каторзі.

6. Тернистий шлях великої актриси

«Не може ж бути весь час погано, потерпіть трішки – і все буде добре»
Марія Капніст

Поткнутися було нікуди. Ночувала на вокзалах, у скверах, телефонних будках. Працювала двірником. Деякий час жила у родичів, але квартира була настільки тісна, що самі ледве поміщалися. Згодом влаштувалася масажисткою (знадобилася здобута на каторзі професія).
А душа рвалася на кіностудію. Вона бродила павільйонами у своєму, ще зеківському, вбранні і працівники запитували її в якій картині вона знімається. «Туди, куди нікуди» – жартувала. Одного разу у стані повного відчаю і безвиході вона зібралася з духом і звернулася у Спілку письменників УРСР до Миколи Бажана. І ось нарешті в 1960 році Марію Ростиславівну запросили на зйомки. Молодий режисер Юрій Лисенко доручив їй роль ігумені в своїй картині «Таврія».
А потім їй дали безкоштовну путівку в «Коктебель», до рідного Чорного моря. Марія Ростиславівна відпочила, відігрілася, відійшла і з головою поринула в такий бажаний світ кіномистецтва. Спочатку було нелегко, знімалася здебільшого в масовках. Важко було пробитися через «заслужених», «народних», чиїхось жінок. Та Марія Ростиславівна дуже плідно трудилася, встигла зіграти безліч чудових ролей, створити ряд яскравих і цікавих образів. Працювала натхненно, енергійно, із запалом, наче намагалася повернути незаслужено відібране долею.
Багато років творчого життя віддала Марія Ростиславівна кіностудії імені Олександра Довженка. Вона не могла жити без своєї кіномайстерні, поспішаючи туди, якщо не зніматися, то хоча б бути присутньою при створенні фільму.
Це була справжня актриса – єдина у своєму роді, неповторна і безмежно талановита. Хто не пам’ятає її мудру, повну людської гідності Мануйлиху в «Олесі» чи загадкову, сповнену таїни, служницю панночки в «Дикому полюванні короля Стаха», сердиту даму в картині «За двома зайцями». У фільмі «Янки при дворі короля Артура» Марія Капніст зіграла одразу кілька ролей.
В «Бронзовому птаху» Марія Капніст втілила образ зловісної старої Софії Павлівни, економки графів Карагаєвих.
Вона їздила по всій країні, і її охоче знімали, таку несхожу на інших актрис, таку живу ниточку між століттями й епохами…
Справжній успіх прийшов після виконання ролі Наїни у фільмі Олександра Птушка «Руслан і Людмила». Хто бачив цей цікавий фільм, той пам’ятає, як дикий звір виконував усі накази підступної чаклунки Наїни. А для того, щоб все це відбулося на екрані, актрисі випало перед цим «познайомитися» з тигром, ввійти до нього в клітку. І вона сама, без сторонньої допомоги, зробила це.
«Ми дивилися одне одному в очі, і це був справжній двобій поглядів. Я перемогла. Тигр якось знітився, опустив голову, відійшов у куток».
Після цього фільму і декількох інших, де вона грала чаклунок та ворожок, деякі нерозумні люди почали цілком серйозно називати її відьмою. Жартома Марія Ростиславівна залюбки називала себе «Бабою-Ягою». Але вона тонко відчувала, перед ким вона може себе так назвати. Хочеться розповісти один досить кумедний випадок.
Біля під’їзду будинку, де жила актриса, стояла лавочка, на якій любили посидіти, погомоніти і попліткувати язикаті кумасі. Марія Ростиславівна під вечір ішла додому. «Відьма, відьма... » – почула услід.
«А ви вважаєте мене відьмою? Ну, то я вам це доведу, щоб ви не мали сумніву. Прийшовши додому, я позв’язувала в одну довгу вервечку простирадла, скатертини, ковдри і спустилася через вікно зі свого третього поверху. Потім, ніби нічого й не трапилось, пройшла у свій під’їзд повз остовпілих жінок».

7. Жінка з Богом у душі

«Марія Ростиславівна була найдобрішою людиною, ніжною і наївною, як дитя. Вона дуже допомогла мені, «найкраща справа на землі – творити добро», – говорила вона»
Володимир Федоров (актор)

Марія Ростиславівна була глибоко віруючою людиною. Господь врятував її в ті страшні роки переслідувань, арештів, каторги. Про доброту і альтруїзм цієї жінки ходили легенди, хоч все сказане було чистісінькою правдою. Бо якими мірками виміряти ту міру страждань і терпіння, які довелося винести цій прекрасній жінці з благородного, чесного і волелюбного роду Капністів?! Вона ж там, у копальнях Караганди, добувала вугілля, і одного разу кинулась, не роздумуючи, під вагонетку, щоб врятувати життя тридцяти восьми в’язнів. А потім два роки була прикута до ліжка. Травмоване тіло, травмована нервова система.
«Молитва – моє спасіння. Щоденні молитви давали мені сили, а оточуючим – примирення. Одних приборкувала молитва, інших – казки, третіх – лірика О. Пушкіна, Т. Шевченка, Л. Українки. Адже я актриса, тому читала, читала, читала…».
«Пам’ятайте завжди правило – будьте людиною добра, духу, а не плоті. Одне добре слово може зігріти і в мороз, а погане – із спеки в озноб кине. Я завжди була чуйна й милосердна до чужого горя, навіть, до людини, яка завдала мені болю. Добра справа, як зерно, залишиться і зійде, залишить слід. Мене завжди рятувала віра в Христа».

8. Початок кінця

Вулиця, на якій жила артистка, мала крутий схил. Взимку там ходити особливо небезпечно. Марія Ростиславівна посковзнулася на льоду і упала. Переломів не було, але дуже побилася. Почалося запалення легень. На щастя цього разу обійшлося.
В день Незалежності України вона бадьоро йшла з дочкою і онуком по Хрещатику. До неї підбігали юнаки, дарували букети квітів, говорили гарні слова, бажаючи здоров’я і довгого життя. Маленький онук Юра дивувався і питав у матері: «Мамо, ти така молода і гарна, чому не тобі квіти дарують, а все – бабусі Маші?».
Настала золота осінь. 12 жовтня 1993 року Марія Ростиславівна поїхала в Будинок кіно. Перегляду не було, і вона поїхала на кіностудію імені О. Довженка. Вона ходила коридорами кіностудії, з усіма віталася, збирала у дворі букети осіннього листя і говорила сама з собою…
«Я так чудово себе почуваю. У мене такий прилив енергії. Як хороше жити!».
Була веселою, щось стиха наспівувала. Ніби прощалася в той день з місцями, де працювала, де виступала перед глядачами. Уже сутеніло, коли вийшла з кіностудії. Після травми їй важко було спускатися сходами до підземного переходу, і вона пішла просто через проспект Перемоги. Вже майже біля бровки, вантажна машина, вигулькнувши з-за авто, що їхало попереду, збила її з ніг… Стан був критичний, навіть дорогі ліки, надіслані літаком з Франції, виявилися марними. 25 жовтня 1993 року померла видатна продовжувачка роду Капністів.
Прекрасний у своїй печальній величі християнський обряд відспівування відбувся у Володимирському соборі, на будівництво якого Капністи свого часу жертвували значні кошти. Зворушливе слово промовив Владика Філарет.
Марія Ростиславівна якось розповідала подрузі про те, що сталося в цьому соборі влітку 1993-го року. Одного разу, коли вона пізно ввечері тихо молилась у якомусь куточку, служба закінчилася і, не помітивши її, двері собору замкнули. Марія Ростиславівна говорила, що бачила, як глибокої ночі святі сходили зі своїх місць і ходили по храму, спілкувались між собою. Вони проходили повз неї, наче прозорі тіні. «Ви не боялися?» – «А чого боятися? Вони ж хороші, добрі»… Коли в ті дні запитали у когось зі служителів церкви, чи могло таке бути, ті відповіли: «Вона могла бачити. У цієї графині чиста, мов кришталь, душа». Труну з тілом покійної залишили в соборі до ранку – честь, яка виявляється не кожному.
Стареньким, холодним студійним автобусом вирушили в дорогу, до Обухівки, щоб поховати Марію Ростиславівну поруч з могилою Василя Васильовича Капніста. Її везли наймальовничішими вулицями Києва, і вона прощалася з містом, де пройшло стільки нелегких і прекрасних літ її життя. Було сонячно, та інакше й бути не могло, адже вона дуже любила сонце. Тріпотіло останнє, ще не збите ранніми морозами, листя і старий Славута ніби посилав їй своє останнє «прощай», витираючи об гранітний берег важку сльозу.

Уже сутеніло, коли дісталися того місця, де колись був маєток Капністів, а тепер густий лісопарк. Скільки гарних слів сказали люди… Відлітала у кращі світи чиста і світла душа – графині за походженням, аристократки по духу, великомучениці на цій грішній землі. За заповітом поховали Марію Капніст на рідній полтавській землі у Великій Обухівці Миргородського району, поруч із могилою її відомого предка Василя Капніста. Дві долі, об’єднані славним прізвищем, покояться поруч, зв’язок часів не переривається.

9. Роль Марії Капніст у збагаченні духовної скарбниці України

«Кожна мить життя неповторна, неоціненна. І хоча на мою життєву ниву випало багато тяжких випробувань – не жаліюся на свою долю. Давати силу іншим – ось найбільша радість життя»
Марія Капніст

З іменем Марії Капніст пов’язана також історія відновлення і повернення на батьківщину ікони, берегині полтавського краю – Козельщанської Божої Матері. Ще в ХІХ столітті родову ікону графів Капністів було визнано чудодійною. Несподіване зцілення невиліковно хворої доньки графа Володимира Івановича Капніста, 15-річної Марії, спричинило справжнє паломництво до ікони, яка за назвою одного з графських маєтків одержала ім’я Козельщанської. Світила медицини того часу не змогли пояснити це несподіване одужання, тому ікона вважалась зцілюючою. Це доводили також чудодійні зцілення інших людей, які звертали свої молитви до образу Козельщанської Божої Матері. В православних календарях день її вшанування – 6 березня (за новим стилем). Крім того, що це була родова ікона Капністів, її вважають покровителькою Полтавщини.
Але, на жаль, в часи сталінського антирелігійного терору, коли було зруйновано храм Різдва Богородиці та жіночий монастир у Козельщині, ця ікона безслідно зникла. Уже на початку 1990-х років почалося відродження монастиря у Козельщині, де зараз є канонічне відтворення ікони, яку створив іконописець Юрій Нікітін на прохання Марії Ростиславівни.
Доля цієї жінки нікого не може залишити байдужим. Про неї написані книги, безліч статей, створені фільми і телепередачі. А нещодавно в Києві на вулиці, де жила Марія Ростиславівна Капніст, до 100-річчя з дня її народження, була відкрита меморіальна дошка; у Великій Обухівці є музей Капністів; в 2014 році Укрпошта ввела в обіг поштову марку «Марія Капніст. 1914-1993. 100 років від дня народження».
Їй присвячено телевізійний фільм Віктора Василенка «Марія Капніст. Три свята» (1989).

10. Фільмографія

«Щоб я перестала зніматися? Ніколи! Це для мене рівносильно смерті! Я хочу працювати. Адже так довго це було відібране у мене»
Марія Капніст

1956 – «Одна ніч»
1957 – «Дорогою ціною», «Під золотим орлом»
1958 – «Проста річ»
1959 – «Іванна», «Таврія»
1960 – «Далеко від Батьківщини», «Літаючий корабель», «Роман і Франческа», «Кров людська – не водиця»
1961 – «Дмитро Горицвіт», «За двома зайцями»
1962 – «Ми, двоє чоловіків», «Їх знали тільки в обличчя»
1963 – «Рибки захотілось... », «Срібний тренер»
1964 – «Гамлет», «Ключі від неба», «Лушка», «Тіні забутих предків»
1965 – «До уваги громадян та організацій», «Немає невідомих солдатів», «Хочу вірити»
1965-1967 «Війна та мир»
1966 – «Інститутка»
1967 – «Великий клопіт через малого хлопчика», «Циган»
1968 – «Помилка Оноре де Бальзака», «Великий клопіт із-за малого хлопчика», «Білі хмари», «Падав іній»
1969 – «Сини йдуть у бій»
1970 – «У тридев'ятому царстві», «Мир хатам – війна палацам», «Олеся», «В'язні Бомона», «Салют Марія»
1971 – «Де ви, лицарі?», «Руслан та Людмила», «Ваша честь»
1972 – «Віра, Надія, Любов», «Пропала грамота», «Це солодке слово –свобода»
1973 – «Горя боятися – щастя не бачити», «Стара фортеця», «Кортик», «Новосілля»
1974 – «Бронзовий птах», «Білий круг»
1975 – «Кохання з першого погляду»
1976 – «Табір іде в небо», «Пам’ять землі»
1977 – «Якщо ти підеш... », «Нісенітниця», «Солдатка», «Квартет Гварнері»
1979 – «Циркачонок», «Дике полювання короля Стаха», «Циган»
1981 – «Андрій і злий чарівник»
1982 – «Повернення Батерфляй», «Подолання»
1984 – «Володькине життя», «Шанс»
1985 – «Спокуса Дон-Жуана»
1986 – «Повний місяць. Ноктюрн», «Прем'єра в Соснівці», «Поряд з вами»
1987 – «Прощай, шпана замоскворецька», «Нові пригоди Янки при дворі короля Артура»
1988 – «Історія однієї більярдної команди», «Чоловік для молодої жінки»
1989 – «Мистецтво жити в Одесі», «Етюди про Врубеля»
1990 – «Два патрона для мамонта», «Відьма»
1991 – «Anna Karamazoff (Ганна Карамазофф)», «Лох – переможець води», «Мічені»
1992 – «Білий одяг», «Серця трьох»
1993 – «Темні води»
1994 – «Притча про світлицю» («Притча»)
Післяслово
При завершенні хотілося б уклонитися Марії Капніст, представниці великої родини, що вписала стільки яскравих сторінок у трагічну і славетну історію України.
Багатогранна творчість і наповнене високим духовним змістом і жертовністю життя Марії Ростиславівни Капніст залишаться навічно з нами.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123