Леся Українка в Криму

Куланова Аліна, м. Севастополь

Перший візит поетеси
Леся Українка – одна з найвидатніших українських письменниць, яка зробила величезний вклад у розвиток нашої культури, зокрема літератури, але найголовніше, у розвиток нашої духовності, національної свідомості та всенародного патріотизму.

Цю велику письменницю знають і поважають не тільки в рідній для неї Україні, її пам’ять вшановують також у Грузії, Канаді, Німеччині та багатьох інших країнах світу.
У своєму житті вона встигла багато: писала в найрізноманітніших жанрах, грала на фортепіано, збирала фольклор у всіх його виявах(220 народних мелодій записано з її голосу), складала підручники, зокрема «Стародавня історія східних народів»; брала активну участь в українському національному русі. Її творча спадщина є гордістю для всієї України, і все це вона встигла за своє коротке та сповнене болю життя.
Леся Українка прожила, на жаль, усього 42 роки. Причиною цього була тяжка хвороба –коксит. Із цією недугою Леся боролась упродовж усього життя, адже захворіла вона ще маленькою дитиною, у віці 12 років. Кожен день Леся долала хворобу, через тяжкі болі, але, незважаючи ні на що, продовжувала відчайдушно працювати. Найбільшим горем для письменниці було те, що, через слабі кістки їй довелося забути про гру на фортепіано. Її страждання сповнюють рядки елегії «До мого фортепіано»:

«Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!».

Леся багато подорожувала, змінювала клімат за порадою лікарів. Рятуючись від хвороби, талановита письменниця їздила до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, декілька разів була на Кавказі, Одещині, у Криму. Саме про перебування поетеси у Криму і піде мова у моїй роботі. Крим є моєю батьківщиною, тому для мене є дуже важливим знати про перебування тут такої великої письменниці та є великою честю те, що такі талановиті люди жили і творили у Криму.
Улітку 1888 року сімнадцятирічна Леся Українка вперше покидає рідну Волинь і відправляється на південь, до моря (Одеса, Акерман). Безкрає синє море полонить і зачаровує Лесю. Її вабить буйний морський простір, іскриста сонячна стяга, химерний танець хвиль, дивне відчуття свободи.

«Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе –
Все неземне, - з’єднатись з тобою
Я жадаю…».

Доля поєднала Лесю з морем назавжди. У пошуках хоч якогось рятунку від нестерпного болю, вона неодноразово прибуватиме до благословенного Богом Криму.
Отже, у лютому 1890 року в листі до матері – Олени Пчілки – Леся вперше повідомляє про пораду лікаря – від’їзд до Сак:
«…а потім їхать додому і наложить «витяженіє», а літом на лиман або в Саки».
На цей час молода письменниця знаходиться в Києві. Цього ж року Українка пише листа братові, у якому згадує про свій недуг :
«…тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись.»
Стан письменниці поганий, вона сама каже, що має за жертву навіть писати. Отже, для продовження роботи Леся вимушена проходити лікування. У кінці червня Лесин стан погіршується:
«…У мене нога болить, як і перше, я «большею частию лежу на кровати», читаю Тена і варю варення, часами пишу вірші.»
Письменниця дуже не вдоволена тим, що має їздити по клініках (про це вона згадує у листі до М. П. Драгоманова), але вона рада тому, що має можливість побачити Європу.
Нарешті, влітку 1890 року Леся вперше відвідує Крим. Разом із Оленою Пчілкою молода письменниця приїздить до кримського міста Саки, де працювала перша грязелікарня. Вони знімають номер в одному з готелів міста. Тут Леся проводить місяць і отримує перші враження від сонячного півострова. Незважаючи на те, що перебування письменниці в Саках було дуже коротким, жителі цього міста пам’ятають та пишаються тим, що саме з їхнього міста Леся почала свою мандрівку Кримом.На початку серпня письменниця разом із матір’ю переїздять до Євпаторії, де Леся продовжувала своє лікування. За словами наукового співробітника Євпаторійського краєзнавчого музею Людмили Дубініної : « У часи Лесі Українки лікування на Монакських грязях було процедурою, яку не всі здорові могли винести». Тож уявімо, як тяжко давалося лікування молодій, але вже тяжко хворій Лесі. Проте враження від побачених краєвидів було сильніше за будь-які болі та процедури. Саме в Євпаторії, вражена природою «краю вічного проміння», Леся пише поезію «Тиша морська»:

«В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!»

Наступного дня Леся разом із матір’ю вирушають у подорож по Криму. Першим був морський шлях із Євпаторії до Севастополя, і Леся, ще будучи на кораблі, пише поезію «Грай, моя пісне!»(уривок):

«Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –
Вона не боїться, що в морі загине.
Грай, моя пісне, як вітер сей грає!
Шуми, як той шум, що круг човна вирує!
Дарма, що відгуку вітер не має,
А шум на хвилиночку погляд чарує!..»

На хвилі натхнення письменниця відвідує Севастополь. Пароплав прибув до Севастополя об 11-ій годині, а о 17:20 Леся з матір’ю вирушили залізницею до Бахчисарая. За цей короткий час вони, мабуть, прогулялися набережною і, можливо, центром. Вражена бахчисарайськими краєвидами, пізніше свої спогади Леся виллє у три сонети циклу «Кримські спогади»: «Бахчисарайський палац», «Бахчисарайська гробниця» та «Бахчисарай» (уривок):

«Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край...»

Нині одна з вулиць Бахчисарая названа на честь Лесі Українки.
Після відвідування Бахчисарая, Леся знову повертається в Севастополь, а звідси кіньми їде через Байдарські ворота до Ялти.

«Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
Коли зненацька чую:«Ось Байдари!»

Ці рядки Леся писала, перебуваючи в дорозі, її враження вилились у вірші «Байдари» та «Мордвень». Околиці Севастополя справили на Лесю незабутнє враження. «Щоб тута жити, треба мати крила!» - вигукне зачарована Байдарами поетеса, назвавши їх незабутнім наземним раєм. Приїхавши в Ялту, Леся проводить тут усього два дні, але встигає написати ще одну поезію «Надсонова домівка в Ялті»(уривок):

«…Тута остатні «огні догоріли»,
Тута остатні «квітки облетіли»,
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна…»

Наступного дня Леся Українка від’їжджає до Одеси

Другий приїзд Лесі Українки

Через потребу в лікуванні, Леся їде до Відня.
«Зробили мені апарат, ходжу в ньому вже два тижні, і добре мені з ним; разів три приходилось дещо поправляти, а вже тепер все гаразд припасовано, і нема чого мені тут довше сидіти. Ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити, але трохи погано тим, що все-таки апарат тяжкий (бо в ньому сталі чимало), через те я втомлююсь і завжди мені гаряче при ходьбі. Врешті, се ще не така біда, бо все-таки я тепера можу далеко більше ходити, ніж перед двома тижнями, а головно, що нога не болить. Маю надію, що таки подоріж до Відня не надаремне була зроблена і таки щось буде з того всього.» - писала Леся у листі до М. П. Драгоманова. У тому таки листі вона зазначала, що хотіла б приїхати до моря:
«Надто маю надію на море, бо пам’ятаю, одного літа якось мене пустили до теплих купелів на холодний лиман, а потім на море, то, власне, того літа мені було найліпше з ногою, і хто зна, якби не масаж, то, може б вона і зовсім вигоїлась.»
До Криму письменниця повертається у червні 1991 року. Вона приїздить на лікування до Євпаторії. Леся Українка поселяється в домі Мічрі на вулиці Фонтанній. Ця будівля збереглась і до наших днів, нині вона знаходиться на вулиці Революції, 41. Також там знаходиться меморіальна дошка. Прибувши до Євпаторії, Леся майже одразу пише листа до М. Павлика:
«Врешті я добилася до сталої домівки (чи то довго буде мені та стала домівка!), а то все то збиралась їхати, то їхала, і на се пішло два тижні часу. Не писала до Вас теж задля тії самої причини, що була в зборах. Тепер же сиджу тут над самісіньким морем, печуся страшенно і маю досить часу до писання, коли б тільки могла писати, та ба!.. Ну, та вже сього року мало що робитиму, треба собі життя виборювати та якоїсь там сили набиратися, а там вже, може, якось воно інше буде.»
У листі до матері Леся пише, що з нетерпінням чекає приїзду брата Михайла. Наступний лист повістує вже про власне приїзд Михайла у Крим:
«Я страх рада, що він приїхав, і стараюсь не заглядати в прийдешність, коли знов зостануся сама. Була наша молодая (кна-кна) і в Чуфут-Кале і в Балаклаві, в обидва міста ходила пішки (!!). Я б хотіла, щоб Миша дочекався тут мого переїзду на юг, а то він так і не побачить южного найкращого Криму. Євпаторія йому сподобалася, власне, євпаторійське море, врешті, про свої подорожні враження, певне, він сам напише.» Письменниця дуже рада приїзду брата, він підбадьорив Лесю, вивів її з психологічної депресії. Поява рідної людини стимулює Лесю до творчості, про це вона пише у тому ж таки листі до матері:
«Я тепер потроху вже починаю писать, чую, що вже наступає знову мій неудержимий улітний період, отже, значить, писатиму.»
Саме в Євпаторії Леся Українка створює цикл «Кримські спогади», присвячений Михайлу, в який увійшли вже згадані вище поезії, а також "Безсонна ніч", "На човні", "Негода" та інші. У своїх віршах письменниця не тільки оспівує дивовижні пейзажі Криму, але й торкається соціальних тем:

«..Хто одважиться в північ на море
Своє хибке човенце зіпхнути?
Хто поважиться людськеє горе
Світовеє серденьком збагнути?
Той у північ на море поплине,
Хто не думає ранку діждати...
Хай же думка моя вільно лине, -
Я не буду на ранок чекати…»

За час відпочинку та лікування в Євпаторії Леся Українка почала видужувати, про це вона сама писала в одному з листів до матері:
«…нога поправляється дуже помалу, але все ж поправляється; вона тепер в такому стані, як була до масажу, є надія, що й далі поправиться..»
Та тільки-но письменниця відчула полегшення, як інша біда, про яку Леся згадує у своєму листі до М.І. Павлика:
«Перше всього маю Вам казати, що я вже не в Євпаторії і не в Криму, а в Бессарабії, от уже п’ятий день, як я тут. Мала я довше зостатись у Криму, але судилося інакше: півтора місяці я жила в Євпаторії і вже починала робитись на людей похожа, але за два тижні до кінця сезону заслабла на тиф і, ледве що встала після нього, виїхала з Євпаторії, та вже, боячись поворітного тифу, не засувалась далі в Крим, а присунулась трохи ближче до нашої сторони – власне, опинилась у Бессарабії, де сиджу тепер над лиманом дністровим, їм виноград і ніби поправляюсь.»
Отже, через тяжку хворобу Леся Українка вдруге покидає Крим

Утретє в Криму

Третій раз письменниця приїздить до Криму в 1897 році. На початку червня Леся морем приїздить до Ялти, де оселяється на дачі в урочищі Чукурлар. Улітку 1897 року Леся разом з групою родичів та знайомих піднімається на Ай-Петрі, де натхнена побаченими краєвидами, вона створює поезію «Уривки з листа». Мене дивує те, як письменниця була вражена, побачивши звичайну гірську квітку, яка проростала крізь скелясту поверхню:

«Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.»

Леся Українка одразу сприйняла цю рослину як символ, адже ломикамінь – маленька, тендітна квітка, яка, незважаючи на це, здатна проломити скелю. На мою думку, ця квітка нагадує саму письменницю, що попри свою хворобу створила неможливе: крізь тяжкий біль вона створювала шедеври, підіймала значення української літератури у світовому суспільстві і це їй вдалося. Нині саме з квітки Saxifraga починають екскурсію в домі-музеї Лесі Українки в Ялті.
На початку жовтня Леся переїздить до двоповерхового будинку на вулиці Литкенса, 8. Ця будівля знаходиться напроти міського драматичного театру ім. А. П. Чехова. У 1971 році на будинку, де проживала Леся Українка, було встановлено меморіальну дошку з бронзовим барельєфом письменниці. Біля будинку знаходиться пам’ятник Лесі Українці.
Напередодні Різдва 1898 року Леся разом з матір’ю переїздить на віллу «Іфігенія». Для Лесі Українки ця оселя, окрім своєї античності, запам’яталася, насамперед, домашньою атмосферою, що створили для неї сім’я лікаря Дерижанова. У листі до сестри Ольги Леся писала:
«Скажу тільки, що домівка мені дуже подобається, а тільки дорого се страх – 30 p., і коли б мені потім ся античність не прийшлася «з соком.» Вілла подарувала Лесі також можливість грати. З дитинства вона любила грати на фортепіано, але була позбавлена цього через хворобу. І ось, на віллі «Іфігенія» у її розпорядженні був цілий рояль. Назва вілли надихнула юну письменницю на створення драматичної поеми «Іфігенія в Тавриді» (поема не була закінченою). У Ялті Леся Українка створює цикл «Кримські відгуки», у який увійшли твори: «Імпровізація», «Уривки з листа», «Східна мелодія», «Мрії», «Зимова ніч на чужині», «Іфігенія в Тавриді» та «Весна зимова». Також у Ялті письменниця почала перекладати українською мовою «Каїна» Байрона та «Макбета» Шекспіра.
У цей час у здоров’ї письменниці випливає ще один недуг, як пише у своїх листах Леся, лікар Дерижанов каже про це ось що:
«1°. Він уважає, що досі занадто багато звертали лікарі увагу на мою ногу і занадто мало, до крайності мало, на мої нерви.
2°. Нерви мої конечне треба корувать, поки не пізно, бо істерія, як відомо, може приймати і гірші форми, коли її запустити.
3°. Операцію при такому стані нервів дуже трудно вдатно зробити, т. є. вона може страх як розхитати організм.
4°. Найперші ліки при істерії – се гідропатія. Воду, звичайно, кожний має дома, але, не випробувавши під наглядом спеціаліста, яка іменно форма водяної курації підходить до певного слабого, рисковано починати її при домашніх обставинах. Отож рада така, щоб ходити тут в «водолечебницу» місяць-півтора або й два (коли треба буде): скоріш, що всього місяць, а потім завести дома те, що треба буде, та й їхати додому. Але позаяк гідропатія річ досить дорога, – тут в лічебниці беруть р. 30 на місяць, – то треба зважити, чи витримають фонди наші такий налог.
5°. П[ан] Дери[жанов] вмовляє мене, «коли я хоч трохи вірю в його авторитет», не повертатись в Київ до осені, бо географічні і громадські умови Києва мусять, на його думку, вибити мене ще гірше з рівноваги.
6°. Мені потрібний «санаторський» режим, а його чомусь дуже трудно запровадити дома, а часом і зовсім неможливо, бо се все-таки зв’язано з певним насильством над привичним життям родини. Коли ж мені може бути забезпечений дома водяний прилад, регулярність в їді і нагляд (як бачиш, і тут не вірять в мою основательность!), то я не маю потреби зоставатись тут на літо, а можу їхати хоч і в Полтавщину, як тільки там стане тепло і можна буде врядити літнє пристановище.»
До такого стану Леся додає свої переживання через п’єсу «Блакитна троянда»:
«Боже мій, що мені Ліля нарозказувала про зчитку моєї драми! Та й ти ж писала… Ліля правду казала: «Публіці бракує таких драм, як «Троянда», але таким драмам бракує акторів», – от і cercle vicieux! Ну, врешті, і я скажу, як п. Калмикова, «нехай вони сказяться» – і драми, і актори!»
«Актори – народ зрадливий par excellence, і я їм теж не вірю. Вони тут до мене під’їжджають з п’єсою, але я, певне, їм «Троянди» не дам, бо думаю, що в Ялті вона не має значення.»
Але є і хороші події. Ялта дарує Лесі знайомство з Сергієм Мержинським – найбільшим коханням письменниці. Вони познайомились у 1897 році. Дві одинокі та зломлені хворобою людини. Сергій був першим, кому Леся показала ту саму «Блакитну троянду», через яку так краялося її серце. Після від’їзду з Ялти Мержинського Леся провела тут ще один рік, а потім виїхала до Гадяча. Із листа до батька 1898 року:
«Виїду я звідси 28-го мая (в четверг) пароходом в Одесу. Там пробуду до 5-го іюня, раніше рушити далі не можу. Було б добре, коли б хто приїхав за мною в Одесу, д-р Дерижанов каже, що се непремінно треба. Пароходом можу їхати сама, бо там нема ні пересадок, ні тряски, ні заважання вночі: пароход і відходить, і приходить ранком, т[о] є[сть] в час, для мене не опасний. А вже з Одеси в Гадяч путь не така проста.»

Останній приїзд

Останній раз Леся Українка побувала в Криму у 1907-1908 роках. Приїздить вона сюди на цей раз вже заміжньою разом із чоловіком К.Квіткою. Із листа до родини Косачів:
«Писала я з Севастополя, що питання про те, де ми окошимся, виясниться «завтра» (себто 12-го), але вияснилось тільки (після поради з лікарем), що в Балаклаву не можна їхати в марті, бо там ще холодно, а що треба вибирати місце в районі Алупка – Ялта. Тож ми направились в Алупку, та на біду вдарив такий холод (навіть з метелицею), що мусили ми й звідти втекти, бо там хати зовсім не приспособлені до такої зимової погоди. Вчора приїхали в Ялту – тут трохи краща погода, та й в хатах не холодно.»
Тож подружжя мусило виїхати до Ялти. Спочатку вони оселились у готелі « Ялта» на вулиці Садовій, а потім зняли кімнату на дачі Розанова. Тут Леся пише діалог «Айша і Мухаммед», робить остаточну редакцію драматичної поеми «Кассандра», продовжує писати драму «Руфін і Прісцілла». У травні 1907 року Леся разом з чоловіком повертаються в Київ. Із листа до сестри Ольги:
«План наш тепер такий, щоб їхати на Севастополь залізницею, потім оселитись десь там недалеко (певне, в Балаклаві) і пробути виноградний сезон, себто місяців 1, 5 – 2…»
Тож у кінці серпня 1907 року подружжя приїздить до Балаклави.
Леся разом з чоловіком оселяються на Новій Набережній, на дачі Соколової. Цікаво, що Балаклава спочатку зовсім не сподобалася поетесі. Справа в тому, що на початку століття це було дуже живе і рухливе місто, а Леся разом з чоловіком жадали тиші та спокою. Вони минули популярний «Гранд – готель», не побажали зупинитися і в готелі «Росія». Побачивши здалеку безлюдну та спокійну так звану «Нову набережну» вони вирушили туди. До вподоби їм прийшлась дача акторки Соколової, яка здавала в оренду кімнати свого будинку. Та письменниця оселилась не в триповерховій будівлі, а у скромному флігелі. У листі до родичів Леся пише наступне:
«Хату на утримання маємо добру, то є шанси, що добре і хутко поправимось.»
Уже скоро мати Лесі Українки отримає і такого листа:
«..надзвичайно чисте повітря нашого теперішнього мешкання, ... різко замітно зменшився кашель, як тільки ми спровадились на сю дачу. Тут хоч і не дуже тепло, зате пороху зовсім нема і нема тої тісноти, що робить центр Балаклави таким загидженим і противним.»
Так званий будинок Лесі Українки не зберігся до наших часів, це зробити виявилося неможливим, тому в 2009 році його було знесено, а на його місці побудовано новий за тим самим проектом. У Балаклаві Леся переробила та дописала драму «У пущі», створила поезію «За горою блискавиці..»(уривок):

«За горою блискавиці,
а в долині нашій темно.
У затоці чорні води
плещуться таємно.»

Також вона працює над драматичною поемою «Руфін і Прісцілла», драматичним етюдом «Йоганна, жінка Хусова», надсилає кореспонденцію до газет і журналів. У пам’ять про перебування Лесі Українки в Балаклаві на її честь 3 жовтня 2004 року встановлено пам’ятник на площі Першого травня. Скульптор Володимир Суханов, архітектор Іванов. Як пише сучасний поет І. Левченко, знову Леся Українка з’явилася в Балаклаві і залишилася там назавжди:
Ти, Лесю, удруге у нас в Балаклаві.

Прийшла, щоб лишитися тут назавжди.
У променях вічної пам'яті й слави
Твої на землі цій священній сліди.
Ти дихаєш з нами цим простором синім.
І древня Чембало спів слухає твій.
Відлунює він на Поділлі, Волині,
По всій Україні лунає моїй.

Пробувши в Севастополі близько двох місяців, подружжя Квіток переїхало до Ялти. У жовтні 1907 року вони оселилися в будинку Терещенка на Дарсановській вулиці. Тут Леся разом з чоловіком прожили до середини травня 1908 року. У кінці місяця подружжя за порадою лікаря від’їжджає в Євпаторію до Приморського санаторію. Із листа до сестри Ольги:
«…перші два дні тутешні оруди так томили Кльоню, що, не відпочивши перед тим гаразд, міг би й розклеїтись. Сьогодні вже якось звик та й лікар де в чому змінив процедуру, то вже, здається, буде добре. Я врядилась теж в санаторії, як «сопровождающая», бо гідропатії я, слухаючи Ізраеля, боюся, а тут і сонячних ванн без води не роблять.»
Після санаторію подружжя знов повертається до Ялти. Тут Леся пише поезії «Народ пророкові», «Полярна ніч», «Хвиля» та оповідання «Розмова»; дописує драму «Руфін і Прісцілла». Леся запрошує до себе кобзаря Гончаренка та разом із чоловіком організовує запис українських народних дум.
У кінці 1908 року Леся Українка назавжди покидає Крим, але залишає йому на згадку найдорожчий подарунок письменника – свої твори, натхнені природою Криму та чарами моря. Лесю по праву можна назвати найяскравішим співцем Криму: його первозданної краси, самобутньої історії, прекрасного народу, вічного прагнення до свободи.