This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Катерина Неточаєва – перша жінка-лікар на Черкащині

Ткаченко Марина, 16 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів № 32, м. Черкаси

У наш час медицина є тією сферою діяльності, де переважно зайняті жінки. Але так було не завжди. Ще якихось 100 років тому професія лікаря вважалася суто чоловічою. Жінці здобути вищу медичну освіту було майже неможливо.

Але жінки заради своєї мети були готові на будь-яку відвагу і самопожертву. Не всі їх імена залишилися в історії. Але ім’я першої жінки-лікаря на Черкащині нам відоме. Як свідчать документи, що сягли наших часів, такою жінкою була Катерина Микитівна Неточаєва (1877-1914).

Сходинки до мрії

Біографія Катерини Неточаєвої дуже схожа на біографії багатьох жінок, які прагнули до освіти в умовах царської Росії. Народилася дівчинка 22 липня 1877 року в сім’ї військового лікаря Микити Неточаєва. Невдовзі потому її батько помер від висипного тифу в період російсько-турецької війни 1877-1878 років. Можливо рання смерть батька вплинула на рішення Катерини стати лікарем і присвятити своє життя боротьбі з інфекційними хворобами.
Середню освіту Катерина здобувала у Києво-Фундуклеївській гімназії. Це була перша у Києві та й у всій Російській імперії жіноча гімназія. Ініціатором та головним організатором створення закладу був колишній київський губернатор, відомий меценат Іван Фундуклей, який не лише пожертвував на користь гімназії власну садибу, але й виділив з власних статків щорічні кошти на її утримання. На подяку за пожертву іменем мецената була названа як сама гімназія, так і вулиця, на якій вона розташовувалася.
Повний курс навчання тривав шість років. У гімназії викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька та польська мови, малювання, рукоділля, музика, спів і танці. До речі, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. випускницями цієї гімназії були майбутні знаменитості: поетеса Анна Ахматова, співачка московського Великого театру Ксенія Дзержинська, історик Наталія Меньшова (Полонська-Василенко), одна із засновниць жіночого руху в Україні Софія Русова, принцеса Сіаму (Таїланду) Катерина Десницька та інші.
Після закінчення Києво-Фундуклеївської гімназії Катерина Неточаєва поступила на медичні курси Лесгафта у Санкт-Петербурзі. Засновником цього навчального закладу був відомий вчений і громадський діяч Росії – Петро Францевич Лесгафт. Однак дівчині не вистачило коштів, тому через рік вона перевелася на такі курси в Москві, які були коротші. Здобула професію акушерки. Це була вершина «дозволених» можливостей для жінки у медицині на той час. Самостійну роботу розпочала у Московському земстві, пізніше перебралася у Воронезьку губернію. Та робота акушерки її не задовольняла, бо мала мету – оволодіти професією свого батька.
Поступити на навчання в університет для жінки в ті часи було дуже важко. Та до того ж бракувало коштів. Зарплата акушера невелика, а ще треба було доглядати хвору матір. До того ж на руках був і малий син, що лишився після невдалого заміжжя.

Отже, за стаціонар не могло й бути мови. Тому вона їде в Одесу, щоб там без відриву від роботи вчитись в університеті. Працює на Хаджибейському лимані під Одесою завідуючою дитячим будинком.
Врешті 1907 року Катерина Неточаєва вступає вільною слухачкою на третій курс медичного факультету Одеського університету, а у 1911 році успішно його закінчує. Своє життя лікар Неточаєва присвячує боротьбі з інфекційними захворюваннями. Близько двох років вона вела боротьбу з епідеміями в різних місцях Росії, а на початку 1913 року приїхала до Києва.
Збереглися «Праці обласного з’їзду Півдня Росії по боротьбі з епідеміями», який проходив з 16 по 25 серпня 1913 року в Києві. Майже всі його учасники були чоловіки і лише декілька жінок. Серед них і лікар Катерина Неточаєва.

Рятуючи інших «згоріла» сама

На Черкащинні до революції майже не припинялись епідемії сипного тифу, скарлатини, віспи тощо. Праця в таких умовах викликала в медичного персоналу тривогу за своє життя, оскільки ніяких форм страхування життя не було.
У 1913 році Катерина Неточаєва дістала призначення у Черкаський повіт, де лютував висипний тиф. Вона прибула у містечко В’язівок (нині село Городищенського району), де більше половини мешканців хворіло на сипний тиф. Тут відразу організувала тимчасовий лазарет, який попри всі її намагання важко було утримувати в належному санітарному стані.
По 15 годин працювала Катерина Микитівна, обслуговуючи хворих вдома. Навіть 1914 рік вона зустріла біля ліжка хворого. А 3 січня відчула легку недугу. Вважала, що застудилася і продовжувала працювати. Та вже на другий день змушена була лягти в ліжко. Викликані лікарі Г. Я. Рахлін та А. П. Левазький поставили діагноз – тиф.
5 січня на селянському возі в супроводі фельдшера її відправили до Києва, де жила мати і син. Старожили В’язівки і досі пам’ятають, з якою любов’ю населення села проводжало хвору. У Києві Катерину Неточаєву поклали в Олександрійську лікарню, де 15 січня 1914 року вона й померла. Це сталося на початку року і очевидно тому, в деяких джерелах, роком смерті пишуть 1913 рік.
Доля сина була нелегкою
Відомо, що в Катерини Неточаєвої 27 червня 1911 року в Києві народився син Володя. Пізніше, в своїй автобіографії він писав: «Батька свого не знав зовсім. У документах матері був записаний як позашлюбний син. Мати Катерина Микитівна Неточаєва, за походженням з інтелігенції, працювала земським лікарем у Черкаському повіті Київської губернії й померла 1913 року під час епідемії тифу».
Спочатку вихованням внука займалася бабуся. У 7 років він потрапив у родину дядька Дмитра. Це дуже не сподобалося тітці, яка систематично лупцювала дитину. Довелося від родичів втікати і протягом п’яти років бути пастушком у заможних селян навколишніх сіл.
Світлими в долі Володимира були 1925-1928 роки, коли він перебував у дитячому будинку (м. Вінниця, м. Тиврово). Тут мав дах над головою, їжу і можливість відвідувати школу. Згодом поступив у Вороновицький технікум механізації сільського господарства і після його закінчення у 1932 році працював механіком з ремонту тракторів різних МТС Вінницької області. Паралельно закінчив 10-й клас Вінницької середньої школи для дорослих.
У 1938 році без вступних іспитів був зарахований студентом історичного факультету Київського держуніверситету. До початку Великої Вітчизняної війни закінчив три курси. Напад фашистської Німеччини на СРСР зруйнував плани мільйонів людей, серед яких був і Володимир Неточаєв. Однак він не відмовився від мрії стати дипломованим істориком (цьому сприяло й те, що ще у 1938 році із-за проблем із зором він був знятий з військового обліку). У серпні 1942 року він склав державні іспити в Об’єднаному Українському університеті і одержав диплом з відзнакою. Після закінчення вишу деякий час викладав історію в Кзил-Ординській середній школі (Казахстан), а в жовтні 1942 року став аспірантом вищеназваного університету.
Однак уже в лютому 1943 року Володимира Неточаєва поновили на військовому обліку, а у липні того ж року мобілізували до лав діючої армії. Брав участь у визволенні Білорусії, Польщі, Німеччини. За добросовісне виконання своїх обов’язків, що проявилося у забезпеченні надійного радіозв’язку між окремими військовими підрозділами, нагороджений 4 медалями – «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. », «За взяття Берліна», «За визволення Варшави».
Після демобілізації з армії поновився в аспірантурі Київського університету, яку закінчив у 1947 році. Після чого рік пропрацював на посаді асистента кафедри історії України цього вишу. У вересні 1948 року був переведений на роботу в Ужгородський державний (тепер національний) університет, де працював старшим викладачем (1948-1953) та доцентом (1953-1961) кафедри історії СРСР.
16 травня 1952 року Володимир Неточаєв захистив кандидатську дисертацію. Проте лише в червні наступного року йому було присуджено вчений ступінь кандидата історичних наук. Далі вчений і педагог працював над докторською і вона була майже готовою. Але не судилося... Розпочалися доноси, наклепи і безпідставні звинувачення. Наслідком постійних цькувань стало те, що прекрасний педагог, який вкладав душу у навчально-виховний процес, для якого студенти були наче рідними дітьми (своєї сім’ї не мав) не був обраний за конкурсом на займану посаду і фактично вигнаний з університету.
Восени 1961 року Володимир Неточаєв перейшов на роботу в Закарпатську обласну бібліотеку, де працював бібліографом (1961-1968), а останній, 1968, рік – старшим бібліографом. Історик за основною спеціальністю, він залишив добрий слід у книгозбірні як бібліограф, багато зробив для створення і наповнення краєзнавчого каталогу, виявлення і збирання краєзнавчих джерел. Помер 1968 року в Ужгороді, де й похований.
Вдячна пам’ять донині жива
З тих пір минуло понад сто років. Ситуація у медицині змінилася до невпізнанності, завдяки досягненням науки, комплексу профілактичних, санітарних заходів подолано гостро-заразні хвороби. В наші дні медичну галузь важкло уявити без жінок. Вони ведуть лікарську практику, наукові дослідження і поряд з цим займаються громадською, просвітницькою роботою. Сьогодні на Черкащині трудиться близько 25 тисяч жінок-медиків, вищу освіту мають 2770 осіб. В Городищенському районі із 770 працюючих в галузі охорони здоров’я – 80 % жінки.
Щорічно Черкаський медичний коледж І-П рівня акредитації закінчує 421 молодший медичний спеціаліст і переважна більшість із них – представниці жіноцтва. Немає такої сфери в медицині, де б не проявила себе жінка. Та першопрохіднецею на Черкащині стала Катерина Неточаєва.
У В’язівській амбулаторії про неї оформлено стенд, про її діяльність можна прочитати в краєзнавчих розвідках городищенських, черкаських журналістів, науковців. Зокрема, про Катерину Неточаєву є розповідь у книжці «Заради здоров’я, заради життя» виданій до 150-річчя Городищенської лікарні (2011). А у 2013 році, за ініціативою заступника голови Городищенської райдержадміністрації Тетяни Горідько, видано окремий буклет «Рятівниця і подвижниця», присвячений Катерині Неточаєвій.
За сприяння головного лікаря Городищенського районного територіального медичного обєднання Василя Кравченка, голови села Наталії Шабадаш, керівника сільгосптовариства «В’язівське» Володимира Гави в червні 2013 року на приміщенні В’язівської лікарні встановлено меморіальну дошку на честь К. М. Неточаєвої. Як справедливо зазначила сільський голова: «Катерина Неточаєва навіки увійшла в історію медицини, як перша жінка-лікар на Черкащині, подвижниця, рятівниця людей від зловісних хвороб, які тисячами забирали життя. Її подвиг незабутній.»
У шелесті листя нещодавно посадженого нами парку, у дитячому сміхові вихованців дитячого садочка «Пролісок», у мирній спокійній мудрості старших в’язівчан живе память про жінку, яка ціною свого життя поборола страшну епідемію, подарувала майбутнє народженим після неї, українцям.
Завершуючи короткий огляд життя цієї прекрасної жінки, не можна не заперечити колишньому санітарному лікареві Черкаського повіту В. З. Гавловському, який у некролозі на смерть Катерини Неточаєвої писав: «Чи ж варто було скільки старатись, щоб добитися знань лікаря і так швидко піти з життя?» Так. Варто. Катерина Неточаєва прожила коротке, але славне життя. І її світлий образ залишиться в пам’яті медичних працівників Черкащини, як приклад відданого служіння народові.

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123