This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Галина Павлів – берегиня народного мистецтва українців

Лебідь Віра, м. Запоріжжя

ВСТУП

Здавна Запорізька земля вважалася колискою українського козацтва, вільного духу, де народжувалася національна ідея, і в кожному плекали любов до рідного краю. Період Козаччини є одним з найбільш значущих та яскравих в історії України, адже саме звідти беруть свій початок національно-визвольні настрої населення, а отже, формування вільної, незалежної держави.

Так сталося, що з часом Запоріжжя втратило статус центру духовного відродження нації. На сьогодні серед населення склався стереотип, надто упереджене ставлення до Запоріжжя як до суто індустріального міста, що славиться тільки розвитком важкої промисловості. Більшість сприймають його як місто-металург, де нівелюються моральні та духовні цінності, а про культурний розвиток не може йти і мови.
На щастя, у моєму місті є люди, життя та діяльність яких здатні переконати оточуючих у зворотному. Ще приємніше те, що є жінки, завдяки яким жевріє вогник духовності в Запоріжжі. Їхня діяльність пов’язана з різними сферами життя, але кожна з них доводить, що Запоріжжя духовно оживає, активно розвивається в культурному плані.
У своїй роботі я хотіла б розповісти про одну з таких жінок, про активного громадського діяча, заслуженого майстра народної творчості України і просто духовно багату особистість – Галину Павлів.
Мій вибір не випадковий, адже мені не однин раз доводилося чути про майстриню від знайомих. На заняттях із писанкарства моя вчителька, Яценко Олена Олексіївна, багато розповідала про Галину Петрівну – свою наставницю. Оповіді про цю багатогранну особистість вразили мене й переконали в тому, що ми повинні пишатися нашим краєм, багатим синами та дочками, які небайдужі до долі України, популяризації та відродження національних традицій. Мене збентежив той факт, що, незважаючи на активну громадську та мистецьку діяльність, про неї відомо нашим співвітчизникам досить мало. Це спонукало мене написати науково-пошукову роботу про Галину Павлів, розповісти про її життя та унікальну творчість усім тим, кому її ім’я було невідомим до цього.

РОЗДІЛ 1. БІОГРАФІЯ

-    Галино, де ви навчилися так відчувати красу?
-    У мами.
-    А хто навчив вас любові до України?
-    Мама.
Витоки таланту чарівної дочки Карпатських гір беруть свій початок у бойківському краю. Звідти походить її родинне коріння, там вона зробила перші кроки на шляху до художньої майстерності.
Народилася Галина Павлів (у дівоцтві Котоус) у мальовничому старовинному селі Сваричеві Рожнятинського району Івано-Франківської області. Хист до малювання у неї, як згадує мати майстрині, Софія Матвіївна Котоус, проявився вже в ранньому дитинстві. У три рочки Галя розмалювала різнобарвними квіточками стіни у хаті, щоб було красиво і маму потішити. Як потрапив до дитини олівець, коли їй було два рочки, то з ним не розлучалась навіть у колисці під час сну. Сама Галина Петрівна зазначає: «Я з дитинства малювала вказівним пальцем і на ось цьому (великому). Все, що я бачила, малювала.
Якось до Котоусів завітав один поважний гість. Розмовляючи з ним, трирічна Галинка похвалилася, що зможе намалювати дядька. «Позуючи», чоловік зауважив, що дівчинка вправно орудує олівцем, і був дуже здивований, як мала дитина так швидко намалювала портрет, хай і не схожий на натуру, але досить вдалий. «Не закопайте цей талант!» - сказав гість батькам на прощання, даруючи Галинці дорогу ручку. Це було неймовірним щастям для неї, адже тоді у її родини не було можливості забезпечити дитину навіть найзвичайнісінькими олівцями або ж фарбами. Матері Галини доводилося працювати одночасно на декількох роботах, аби дати змогу розвиватися своїм дітям.
У школу Галинка пішла у п’ять з половиною років із старшою на рік сестричкою Марійкою, бо працюючим батькам ніде було залишити дитину. Вже з перших днів навчання дівчатко здивувало всіх своїми малюнками, спостережливістю. Мистецтво так полонило школярку, що, захопившись, бувало, малюванням, вона нерідко забувала, на якому уроці знаходиться. У хвилини натхнення, крім чарів розпису, для неї на світі більше нічого не існувало.
Звичайно, улюбленим був урок малювання. Галина Петрівна завжди хотіла бути схожою на свого вчителя Андрія Йосиповича, який допоміг розвинути творчий хист у здібній учениці. Колись він приніс на урок дивовижу, про яку діти ще й не чули, – фломастери – і лише їй дозволив помалювати ними. Який то був подив і неймовірна радість! Як у той день, коли Святий Микола «приніс» їй коробку кольорових олівців, аж 12 кольорів, і найголовніше – білий! «Мені здавалося, це сам Бог зробив такий подарунок», - згадує майстриня.
Після закінчення восьми класів юна сваричанка вступила до Івано-Франківського училища №3 за спеціальністю «різьбяр по дереву (з умінням виконувати роботу інкрустатора (вид різьби – інкрустація))», де готували майстрів художнього розпису. На вступному екзамені малюнок, на який відводилося годин зо три, вона зробила за 15 хвилин. За час навчання Галина проявила себе активною студенткою. Вона постійно брала участь у всіх республіканських та всесоюзних виставках, отримуючи різноманітні відзнаки та нагороди. Саме на Івано-Франківщині у ній зародилася любов до мистецтва різьби по дереву. З часом ця любов визначила подальший творчий шлях майстрині.
Добре пам’ятають Галину працівники колишнього сувенірного відділення меблевого цеху Брошнівського лісокомбінату (що на Івано-Франківщині), де вона певний час працювала різьбярем по дереву, а також художником підлакового розпису. Там вона удосконалювала свій рівень майстерності сім років. Вироби даного підприємства експортувалися до багатьох держав світу. Бойківські сувеніри були відомі далеко за межами України, і це спонукало художницю до творчих пошуків.
Переїхавши 1987 року з чоловіком Степаном до Запоріжжя, куди його направили на роботу після закінчення Івано-Франківського медінституту, працювала на заводі «Сувенір» художником-експериментатором. Окрім дерева, освоювала й органічне скло та створила цілу серію цікавої м’якої іграшки. Потім працювала деякий час в Союзі художників України.
Маючи досвід роботи у сувенірному цеху у Брошневі-Осаді, Галина Павлів близько 27 років тому почала відроджувати традиційну колись на півдні України забавку-лялечку, яку виготовляли з декоративних грушеподібних гарбузиків. Найзаповітнішою мрією стало відродження мистецтва національної ляльки.
Творчі здібності молодої жінки ще більше розвинулися під час навчання на художньо-графічному факультеті Прикарпатського університету ім. В. Стефаника у 1994-1996 р.р. Найцікавіше те, що ректор Прикарпатського університету, побачивши роботи Галини Павлів, зарахував її студенткою без вступних іспитів. Після закінчення набору! З окремого дозволу деканату художньої графіки факультету В. І. Фічори, темою дипломної роботи була «Етнографічна іграшка».
Народжена на Бойківщині, живе тепер у Запоріжжі й любить до нестями цей край, хоча вважає те почуття мало не гріховним, мало не зрадою отчому краю. Мабуть, така любов з’являється там, де людина жертовно й надто багато віддає себе якійсь справі.
1.1. Громадська діяльність
Я в серці маю те, що не вмирає…
Окрім творчих вмінь, тонкого відчуття краси й таланту, Галина Павлів багата «тим, що не вмирає..»: щедрою і щирою душею, людяністю, добротою, розумом та безмежною любов’ю до рідної землі – до України. І доводить вона цю любов не словами, а вчинками, які щоразу переконують нас: ми повинні пишатися тим, що ми – українці і маємо таких небайдужих, талановитих земляків.
Окрім неперевершених витворів мистецтва, Галина Петрівна є активною громадською діячкою, яку турбує майбутнє України, популяризація серед населення української культури та звичаїв, виховання патріотичної молоді та збереження спадщини наших предків.
Народжена на Бойківщині, вихована у шанобливому ставленні до народних традицій, українських свят, які завжди з нетерпінням чекали діточки у її родині, Галина Павлів була надзвичайно вражена тим, що серед урбанізованого запорізького суспільства духовна основа на надзвичайно низькому рівні, а отже, існує загроза її зникнення взагалі. Тож рішення не забарилися.
Маючи безліч ідей та жагу щось змінити у становищі, що склалося навколо, Галина Петрівна стала ініціатором проведення першого масштабного Великоднього свята і освячення пасок на о. Хортиця у 1992 році. Вже давно їй хотілося, щоб на Великдень над Хортицею линули дзвони, відкрито й урочисто, як це було у козацьку давнину, щоб люди вітали один одного: «Христос Воскрес!» «Воістину Воскрес!». Ходила по владних коридорах, стукала у двері, просила, вимагала, залучала. Бажання було таким великим, що їй вдалося організувати Великдень на Хортиці. Тепер на Козацькому колі традиційно відбувається освячення пасок. Автор традиції – Галина Павлів.
Шкода, що не стало традицією святкування Різдва в концертному залі обласної філармонії: чудовий вечір організувала і провела у 1993-му, знову ж таки, Галина Петрівна. Надто важко доводити нашим можновладцям, що людям потрібні не лише пивні фестивалі й концерти сумнівних зірок… Але від ідеї святкування широкою громадою не відмовилася. На Різдво 2002-го подарувала запоріжцям чудову персональну виставку «Десяте Різдво Незалежності». Саме завдяки невтомному ентузіазму та наполегливості Галини Павлів у Запоріжжі почали масово проводити зимові гуляння: вертепи у міській адміністрації, Різдво у концертному залі ім. Глінки, вперше у 2000 році під образом Божої Матері на сцені хор Запорізького козацтва співав колядки. Галина Петрівна зізнається: «Мені завжди дуже хочеться, щоб на Різдво Запоріжжя колядувало! Щоб не просто діти приходили і просили «Дайте, тітко, п’ятака», а колядували по-справжньому, так, як це було в моєму дитинстві. Мені здається, що саме діти найщиріше несуть новину про народження Христа, і так, як діти чекають Різдва, ніхто не чекає. Це неймовірне почуття – очікування, що ти вже зранку побіжиш колядувати!»
Надзвичайно важливим та значущим для запорізького краю стало святкування Покрови на о. Хортиця.
Окрім традиційних українських народних свят, Галина Павлів опікувалася проведенням Дня матері у 1995-1996 роках. Аби привітати всіх матерів та провести цей захід на високому рівні, за її запрошенням до Запоріжжя завітала українська співачка, народна артистка України Ніна Матвієнко. У нашому місті побував Анатолій Горчинський.
Тоді ж, працюючи головою Союзу українок Запоріжжя, Галина Петрівна тісно співпрацювала з «Просвітою», «Народним Рухом». Її діяльність тісно пов’язана з такими українськими постатями, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський, Атена Пашко, Лілія Григорович та інші. Вона була організатором І конференції української інтелігенції в Запоріжжі та конференції «Жінка ХХ століття», на яку приїжджала Атена Пашко.
У 90-х роках була головою Союзу українок у Запоріжжі. До 2004 року тричі обиралася на цю посаду.
Окрім просвітницької діяльності, Галина Петрівна займається поширенням національної ідеї, пробудженням патріотичної свідомості серед запоріжців. Тому саме вона стала одним з ініціаторів масштабного святкування Дня Незалежності в нашому місті. Щороку сотні городян виходять на центральний проспект, аби взяти участь у святковій ході, присвяченій головному державному святу України. Неодноразово я була учасницею такої ходи, тож, мушу визнати, що це надзвичайно захоплююче дійство, коли люди, одягнувши вишиванки, беруть до рук національну символіку, щоб відсвяткувати День Незалежності у колі своїх однодумців. Дуже радує те, що щороку кількість учасників збільшується, а отже, небайдужих громадян стає все більше.

РОЗДІЛ 2. ГАЛИНА ПАВЛІВ – ЗАСЛУЖЕНИЙ МАЙСТЕР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ

То поціловане Богом дитя…
Галина Павлів – художниця від Бога, від матері, від Бойківського краю. І не дивно, що доля закинула її в інший куток нашої країни, адже в житті нічого випадкового немає. Але Доля приготувала їй інший шлях.
Після першого року життя на Запоріжжі збиралися з чоловіком і синочком у відпустку додому. І так хотілося привезти у подарунок рідним щось особливе з козацького краю. В магазинах тоді були лише «характерні» пластмасові козаки – ну, який це подарунок? Після довгих і безплідних пошуків вирішила зробити щось сама. Згадала про дерев’яні заготовки, стилізований силует людини (з них тоді робили ексклюзивні шахи на подарунки посадовцям). Так «народилася» перша лялечка, поглянувши на яку, чоловік, перший критик і перший порадник, сказав: «А ти не думала, що тепер тобі цим доведеться зайнятися? Це вже схоже на запорізький сувенір».
Тепер, якщо для високих гостей потрібен саме запорізький сувенір, звертаються до Галини Павлів. Її етнографічна іграшка філігранно витворена, розумна, витончена за формою і змістом – це своє, не позичене, суто запорізьке. Галина Петрівна засмучується: «Коли буваю в Києві на Андріївському узвозі і бачу гурти матрьошок, відчуваю прикрість за Україну. Я не проти, хай воно буде, ми ж таки сусіди, але коли чужого занадто багато – значить, щось не так. А своє ж є. І прикро, і лячно, що діти виховуються на чужому. Я настільки люблю минуле України, настільки люблю наш край, що вважаю: мушу відроджувати етнографічні традиції хоча б задля того, щоб хтось, бодай трішечки, зацікавився нашою історією, нашою культурою. А з того, що в Запоріжжі у нас є маса людей, котрі копіюють мене й теми мої копіюють, я навіть радію. Тобто воно йде в життя, і хай воно крокує десь поряд зі мною».
Наступним кроком у прокладанні місточка від історії українського костюма до історії України стала допомога сина. Хоч у родині Павлів історію України знають так, як мало в якій іншій сім’ї, можливо, саме Роман був першопричиною історичної теми в творчості Галини Павлів. Розповідала йому про козаків, гетьманів, князів. Але ж дитині для уяви треба побачити. Розповідала про звичаї і вірування – а чим підтвердити? А потім були Ромчикові однокласники, потім однокурсники.
Коли вона приїхала до Запоріжжя, то була вкрай здивована, що діти не бажають знати свою мову, ніби соромляться, не цікавляться історичним минулим. Викладала у Запорізькій середній школі №102 уроки народознавства і страждала від того, що діти соромляться української мови, не хочуть знати про своїх предків. І це в запорізькому краї, що є серцевиною й гордістю української історії. Але ж любити не примусиш, і ніякі заклики не допоможуть. Тому спершу вирішила показати, як одягалися їхні предки. Крім того, її саму на той час вразила краса старовинних строїв Наддніпрянщини. Вона відкрила для себе зовсім інший світ, і мала обов’язково показати всю ту красу дітям: які сорочки були, які керсетки, запаски, чого там - очіпок, а тут – хустина… Галина Павлів стала розробляти «етнографічну іграшку - українську ляльку» - так тепер називають її роботи мистецтвознавці. А тоді, на початку, називала їх «забавлянки». Інтуїція підказувала: такими фігурками мали б бавитися діти колись у давнину. У Галини Павлів інтуїція, генетична пам’ять розвинуті надзвичайно.
Вона рідко буває задоволена собою і своєю творчістю. Може це і запорука творчого росту? Коли вона показує свої нові роботи чоловікові, синові, друзям, завжди питає: «Бачиш, де помилка?». Вона бачить недоліки, всі інші – красу. Кожна нова робота художниці демонструє ріст її майстерності, філігранну техніку, вишуканий смак у доборі кольорів. Роботи Галини Павлів, за свідченням мистецтвознавців та істориків, унікальні. У власній колекції більше ста робіт.
Зараз її запрошують до шкіл, коледжів, університетів, академій, аби вона познайомила молодь зі своїми витонченими роботами та долучила, зацікавила їх до вивчення історії рідної країни. В аудиторії Галина Петрівна вибирає собі найбільш байдужі і навіть злі очі і звертається лише до них. До кінця зустрічі вони теплішають і зворушуються. Не примусом – своєю любов’ю і своєю творчістю вона допомагає їм ступити крок до пізнання, від якого стелиться стежка до поваги і – дай Боже! – до любові. «Йду до дітей, розповідаю про народні традиції і свята, і найбільше болить думка – ми, на жаль, дожили до того, що про свята вивчаємо! А хочеться, щоб кожна родина святкувала так, як належить. Ось так ми з дітьми і йдемо до пращурів, до родових коренів, до відновлення пам’яті та гідності». Цінності, що вкладає в юні душі Галина Петрівна Павлів – найдорожчий скарб України: її вихованці пронесуть через усе життя почуття поваги до рідної землі, свого генетичного коріння, до свого народу, не втратять людської честі й громадянської гідності.
Час від часу разом зі своїм «великим селом» - композиціями етнографічних іграшок - вона мандрує Україною. Хто бував на її виставках, відкритих уроках, лекціях, не міг залишитися байдужим, побачивши диво-рукотвори. Хто хоч раз бачив Галинині роботи, ніколи їх ні з чим іншим не сплутає, бо кожна з них - відтворення народного костюма, переважно Подніпров’я, у найменших найдрібніших деталях. Просто дивно, як можна без лупи чи мікроскопу намалювати візерунок вишиванки, чи квіти віночка, чи тонкий серпанок намітки.
Дивлячись на ці витвори мистецтва, розумієш, що Галина Павлів – митець волею Божою. Пояснити таємницю її творів неможливо – їх треба дивитися, вбирати очима це диво. Коли розглядаєш її роботи, часом здається, от-от почуєш могутній клич князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого ставати до загину на боротьбу з ворогом, змахне велично булавою гетьман Богдан Хмельницький, зронить сльозу Ярославна, гірко затужить в турецькій неволі Роксолана, заграє Мавці на сопілці Лукаш. Перед присутніми розгортається панорама українського життя: козацькі походи, Великдень, кумові жарти, народження, весілля…
Вражає реакція глядачів, відвідувачів виставок, особливо іноземних туристів: не знаючи нашої мови, звичаїв, історії, вони розуміють роботи майстрині! Зворушуються, радіють, сміються, захоплюються, вражаються. Хоча буває зовсім протилежна реакція. Одного разу пихатий швед довів її до сліз. Скептично посміхаючись, крутив у руках її «Роксолану» і безапеляційно заявляв, що так людина малювати не може, що це комп’ютерна графіка. А якщо вдуматися – то ж був найкращий комплімент! Стороння людина, не знайома з творчістю Галини Павлів, не могла повірити, що творити таке диво можна без мікроскопа, без лупи, без окулярів, врешті, лише пензель, фарби, руки, очі і душа. А от подружжя Мазурів з Австралії стверджує, що нічого подібного в цьому виді мистецтва бачити ще не вдавалося. «Такого вишуканого розпису високого ґатунку, та ще й у мініатюрі, - говорили гості однієї з виставок, - не лише в Україні, а й у світі, мабуть, ніхто більше не робить…». На її рахунку безліч виставок, на яких з-поміж усіх представлених робіт найрозкішнішими і найоригінальнішими виробами, безперечно, є мальовані дерев’яні етнографічні ляльки запоріжанки Галини Павлів.
Завдяки плідній багаторічній праці у 1991 році Павлів Г. П. стала членом Національної спілки майстрів народного мистецтва. Але найвагомішим був 2002 рік, який став підсумком багатьох років творчості майстрині. Галина Павлів тоді казала: «У 2002 році мене наздогнало звання – Заслужений майстер народної творчості України». Для творчої людини - це дуже важливо, це - оцінка праці, яку ти робиш, робиш із душею, іноді до повного виснаження. Вважає, що таким званням повинна завдячувати першій персональній виставці у її житті, яку вона планувала зробити до десятої річниці незалежності. Але, на жаль, так склались обставини, що вона до цієї знаменної дати нічого не зробила як творча людина. Сумнівалася – чи доросла до персональної виставки? Рішення було знайдене: можна зробити виставку «Десяте Різдво незалежності України», центральною композицією якої була робота «Колядники». Г. Павлів згадує: «Це була моя перша в Запоріжжі персональна виставка. Вона відбулася дуже весело, тому що ми її робили з колядою, з щедрівками, з кутею. Я дуже завдячую своїм подругам, і в першу чергу - Наталці Підкович, Оксані Гладій, Оксані Яценко, Надії Мороз – тим людям, які мені допомогли і посприяли цій персональній виставці. На виставку завітали високопосадовці, які думали «ляльки, та й ляльки», але ніяк не очікували побачити великі фотокартки робіт з найдрібнішими деталями на стінах залу, а потім ту ж ляльку під лупою. Я взагалі дуже люблю спостерігати за поважними чоловіками, які стають перед моїми роботами такими дітьми: вони міняються в лиці, на якусь мить стають такими безпосередніми, такими щирими. Коли до мене будь-яка людина підходить, бере мої роботи в руки і міняється в лиці, наче повертається в дитинство, то я цій людині вірю. Я вірю, що вона прониклася тим, що я зробила».
Через костюми ляльок Галина Павлів знайомить поціновувачів свого мистецтва з минулим України і каже, що це дуже важливо для російськомовних громадян, адже коли люди мають намір купити ляльку, завжди питають, хто зображений, і майстриня охоче пояснює. Бажаючих придбати забавки майстрині чимало, бо вони неповторні. А їх вже створено понад 200. Її роботи, починаючи з 1989 року, експонувалися на різноманітних міжнародних фольклорних фестивалях, на виставках декоративно-прикладного мистецтва не тільки в Україні, а й за кордоном. Галина Петрівна була учасницею таких відомих виставок та фестивалів, як: виставка декоративно-прикладного мистецтва при Спілці МНМУ (Київ, 1989, 1990, 1991 рр.); Всесоюзна виставка народного мистецтва (Москва, 1989 р.); виставка в Музеї народної архітектури та побуту України (Київ, 1990 р.); Всесоюзний фестиваль народного мистецтва «Хортиця» (Запоріжжя, 1991 р.); фольклорний фестиваль «Козацькому роду нема переводу» (Київ, 1992 р.); Світовий конгрес українців (1993 р.); Міжнародний фольклорний фестиваль «Берегиня» (Луцьк, 1993 р.); Міжнародний ІІ конгрес Союзу українок ( Івано-Франківськ, 1994 р.); Міжнародна промислова виставка (Ганновер, 1995 р.); виставка у спілці художників України (Київ, 1997 р.); Міжнародний фестиваль мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську» (Білорусь, 1998 р.); виставка у музеї Івана Гончара (Київ, 1999 р.); «Місто майстрів» (Енергодар, 2001 р.); регіональний фестиваль «Сіверськ-Донецький» (2001 р.); Міжнародний фестиваль етнографічних регіонів «Родослав» (Івано-Франківськ, 2001 р.); Всеукраїнський конкурс української народної іграшки (м. Київ 2003 р.). Щорічно виставки відбуваються у Запоріжжі.
Унікальні етнографічні іграшки Галини Павлів здобули визнання серед вітчизняних та закордонних поціновувачів народного мистецтва – її ляльки «живуть» і в Україні, і за кордоном. Робота «Материнство», наприклад, знаходиться в експозиції Національного музею в Нью-Йорку, а от композиція «Козацькому роду нема переводу» залишилася вдома, у музеї на Хортиці. Галина Петрівна зізнається: «Я не ставлю собі за мету творити для музеїв. Головне – переконати людей, насамперед дітей, у тому, що наш народ, його історія – великі. Вважаю, що твори народних майстрів – це збережений код нації». Каже своєму синові: «Коли мене не стане, не смій продавати мої роботи – вони повинні перейти внукам, правнукам. Це – обереги…»
Багато робіт майстрині є окрасою приватних колекцій далеко за межами України. Сама ж майстриня наголошує: «Я не роблю з творчості бізнесу, бо мені здається, якщо ставити це на колію бізнесу, то втрачу більше, ніж придбаю. Я втрачу дух, який об’єднує мене з ними, моїми образами. Я боюся поруйнувати наш з ними світ. Я до них ставлюсь як до живих людей. А як продавати людину?..» Трапляється, що пропонують великі суми, не роздивившись, не запитавши, хто перед тобою. Просто кажуть: «Я покупаю эту матрешку! Сколько стоит?» Такій людині, Галина Петрівна не продасть роботу ні за які гроші, як не просили б (таке траплялося).
Відомо, що Віктор Андрійович Ющенко хотів купити всі роботи Галини Петрівни, адже був дуже здивований і зачарований її майстерністю. Він запитав: «Чи можна купити?», - але він не чекав, що почує відмову у відповідь. Г. Павлів пояснила: «Тому що це мої діти, тому що це моя власна колекція, тому що я ще живу, я ще хочу, щоб вони були зі мною. Я не готова їх продавати».
Красою її традиційних етнографічних ляльок пишаються всі мешканці Запоріжжя та Подніпров’я. Крім того, її роботи сприяють популяризації історії та культури українського народу. Одна з майстринь так сказала про Галину Петрівну: «Це наша зірочка! Вона хоч і маленька, та всіх нас зігріває».
2.1. Українська етнографічна іграшка або дерев’яна лялька
У кожній унікальній ляльці – душа українського народу у всьому різноманітті: від величі княгині Ольги до щирості маленького колядника…
Іграшка – ефективний засіб виховання молодого покоління, збереження та безперервної передачі із роду в рід кращих традицій. Ось чому надзвичайно важливо широко популяризувати українські іграшки, піднімати їхній престиж, якщо хочемо зберегти українську націю та Україну.
Можна впевнено стверджувати, що іграшка виховує не тільки дітей, але і їхніх батьків, які в цьому світі не знають, що роблять. Протягом тисячоліть людство, наслідуючи Творця-Бога, ліпить з глини, тіста, творить із соломи, дерева ляльки відповідно до того, як саме воно сприймає світ, у якому живе. Створення іграшок стало значною частиною культури будь-якої нації. Науковці вважають, що в Україні лялька з’явилася більш ніж п’ять тисячоліть тому, коли наші пращури почали вирощувати льон.
Традиції іграшки зберігаються в пам’яті, передаються із покоління в покоління на генетичному рівні. І, як мова, є ознакою, яка притаманна тільки даній нації, у кожного народу свої традиційні іграшки. В ляльці відтворено світобачення, характерні національні особливості, розуміння краси та погляд на оточуючий світ. Яка людина, її ментальність, життєва позиція – така її лялька. Вони створюються з любов’ю з того найкращого матеріалу, який є під рукою. Безперечно, вони впливають на дитину, її почуття, кмітливість, фантазію, естетичний смак, формують особистість у людині з дитинства, але найголовніше – вчать любити і поважати рідну землю, традиції своїх предків. Саме з іграшки дитина дістає уявлення про світ в усій його різноманітності. Значить, іграшку можна використовувати для пізнання дитиною історії. Думка з’явилася так несподівано, що Галина спочатку відігнала її від себе. І захопилася історією українського народного костюма і стала відтворювати його в мініатюрі, розмальовуючи дерев’яні фігурки.
Більше 27 років тому Галина Павлів розпочала відроджувати забуту, традиційну колись на півдні України, забавку-лялечку. Коли знайшла в літературі підтвердження: так, схожі іграшки справді робили в давнину на Подніпров’ї, - не здивувалася, а лише зраділа, що відкрила для себе цілий пласт невідомого. У сиву давнину господарі вирощували декоративні грушоподібні гарбузики, висушували їх, потім розмальовували, випалювали чи різьбили і діти мали гарні й цікаві лялечки.
Галина Петрівна перенесла традиційну форму гарбуза на дерево – більш довговічний і тривкий матеріал. Художниця одягає кожну мініатюрну лялечку в народні костюми, характерні для різних областей України. Потім від етнографічної лінії пішла історична – герої нашої історії. Тут важить все – кожна деталь в одязі, кожна рисочка в характері, схибити не можна. Втім, для Галини Павлів деталі не бувають малозначущими, бо саме акцент на найдрібніших рисах, елементах і є характерним для її мініатюр. Якщо це вишивка – то взірізерунок можна запросто перенести на полотно. Якщо це дівоча коса – то видно кожен волос. Якщо це очіпок – то кожна складочка закладена так, як колись насправді жінки робили. На думку художниці, за допомогою вдало знайденої деталі інколи можна сказати все. Досконале володіння розписом дозволяє їй не лише відтворювати в роботах тонкі візерунки, фактуру тканини і матеріалів, а й людські характери, художньо-історичні постаті, що сприяє популяризації історії та культури України.
Іноді доводиться чути, як лялечку Галини Павлів порівнюють з російською матрьошкою. Буває, хтось побіжно, не глянувши у вічі Мавці чи Роксолані, не зойкнувши від тієї філігранності, не збагнувши тієї правдивості – етнографічної, історичної, чи людської, кине: «матрьошка». Немає більшої образи для цих її творінь, бо матрьошка – то чуже. Однак схожість можна вважати досить умовною, оскільки матрьошка (зменшено-пестливе від імені Матрьона) – це розмальована копія японської іграшки фук уруму і з’явилася вона у Росії «лише» 100 років тому. Українська ж лялечка з’явилася на світ за часів Київської Русі, у ІХ – Х століттях.
Галина Петрівна поділилася секретами створення такої краси, але виявилося, що у неї немає послідовників, адже робота з лялькою вимагає багато терпіння – не всі витримують. Одна лялька твориться від тижня до місяця. Термін залежить від розміру виробу та складності розпису. Спочатку пані Галина замовляє заготовки, які повинні мати форму груші. Найкращий матеріал – липа, оскільки на ньому легко малювати. Основною технікою є підлаковий розпис. Перш за все, робиться розмітка олівцем на заготовці. Галина Петрівна ніколи не робить ескізів на папері, пояснюючи це тим, що папір не дає такого об’єму, як дерев’яна фігурка. Після розмітки замальовується ціла фігура. Майстриня використовує Ленінградську художню акварель, додаючи цинкове білило, гуаш, яка надає ляльці пастельності, непрозорості. Цей момент є надзвичайно вагомим, адже важливо, щоб одяг на ляльці виглядав, як одяг, щоб через фарбу не пробивалася структура дерева. Під час роботи, за словами майстрині, важливо, перш за все, зосередитися на розміщенні рук ляльки. Їх потрібно намалювати так, щоб вони були розташовані не занадто близько одна до другої і за щось трималися – за миску, глек, кошик тощо. Далі надходить черга творити обличчя ляльки, після чого її можна «одягати». Малювати вбрання краще зверху до низу. Галина Павлів стверджує, що її ляльки самостійно обирають собі убори. Адже щоразу, під час роботи, художниця спілкується зі своїми творіннями, і вони наче підказують їй, у який саме український стрій їх слід розмалювати. особливість робіт майстрині полягає у тому, що орнамент її костюмів на іграшках не повторюється. Майстриня, виконуючи філігранну роботу, не користується навіть окулярами, а найтонші мазки пензлем наносить затамувавши подих, щоб не дрижала рука. Після того, як лялька «одягнеться», її слій 4 рази покрити лаком, а потім відшліфувати.
Кожна лялечка – то не лише вбрання, а ще й характер. Ви можете заперечувати, мовляв, хіба можна передати на обличчі розміром з ніготь справжній характер людини?! Можна, повірте. Павлів Г. П. стверджує: «Для мене вони – живі істоти. Я розмовляю з ними. Дуже потерпаю, коли ще голі заготовки стоять на штирках.. Тоді прошу вибачення у них – за свою неквапливість, за те, що їм холодно. Прикриваю, щоб не мучилися вони і я з ними… Буває, намалюю обличчя, а вдягати – немає часу. А воно дивиться на мене своїми очима, ніби докоряє. Намагаюся не зустрічатися поглядом – а врешті все кидаю й вишиваю сорочку, керсетку вдягаю.
Поступово, крім відтворення національного строю українців, Галина Павлів почала малювати історичні постаті. Сильним поштовхом до цього стала зовсім не випадкова подія у житті, про яку майстриня розповідає так: «Перша історична постать у мене була «Княгиня Ольга». Коли по радіо звучало, що це день княгині Ольги, я просто хотіла взяти літературу і прочитати про цю постать. Ще тоді в мене дитина вчилася в школі. І коли я взяла підручник історії, а там чотири рядки про цей персонаж, це мене настільки обурило. Я була в Союзі Українок, і мені до рук потрапив журнал 1961 року «Наше життя» - видання Союзу Українок Америки. Там була велика стаття про княгиню Ольгу. І вірш, і стаття. І це мене настільки зворушило і додало мені сил, що просто було бажання її зробити. Бо це сильна особистість, це історична постать, яку ми маємо пам’ятати. Коли я починала малювати, хотіла вселити душу в роботу і вірила, що на світ народиться така дівчинка, яка прийде і наведе порядок у нашій державі».
За період своєї діяльності Галина Петрівна створила понад 200 робіт, 100 з яких знаходяться у її особистій колекції. Розглянувши всі роботи та ознайомившись із цікавими та захоплюючими історіями їх виникнення, я спробувала систематизувати та подати у схематичній формі етнографічні ляльки відповідно за такою класифікацією: історичні постаті, народознавчі композиції, етнографічні, жанрові сценки, літературні образи та твори, що народилися завдяки українським пісням.
Кожна з ляльок особлива і неповторна, як і неповторна історія виникнення шедевру. Тому, аби краще зрозуміти та осмислити творче бачення художниці та подання постатей у вигляді етнографічних іграшок, слід звернутися до тих подій, життєвих ситуацій, які спонукали Галину Павлів до створення окремо кожної ляльки.
«Княгиня Ольга». «У мене вже були різдвяні композиції, коли я почала глибше замислюватися про християнство, про те, як воно прийшло в Україну. І, ніби по ниточці, прийшла до такого історичного персонажу як княгиня Ольга. Мені здалося, що якби не вона, то може ми й не святкували б нині Різдво. На той час вся Київська Русь не була готова прийняти християнство, і я собі можу тільки уявити, настільки їй було складно! Цю роботу було дуже важко "виносити ". Про княгиню Ольгу практично нічого немає в літературі, а те, що є, більше схоже на легенди. Вона була жінкою величезного прагматичного розуму і усвідомлювала, що прийняти Християнство необхідно, бо інакше у світі нас будуть мати за державу варварів, язичників. Княгиня Ольга зображена в той момент, коли вона вже була християнкою не просто через політичні міркування, а через переконання душі.. Усе це треба було передати в обличчі. До того ж, вона була надзвичайно вольовою жінкою. Я намагалася зобразити її губи, очі, брови такими, щоб саме це малесеньке обличчя говорило: це — княгиня, княгиня великої держави. Дуже важко було передати костюм, зокрема, кольори. В пошуках довелося перечитати масу літератури. І це була перша робота, яку я спочатку спробувала намалювати на папері (зазвичай я малюю відразу на ляльці). Підбирала кольори, які, як мені здавалося, були притаманні епосі Київської Русі, але виявилося, що все не те. Знову розчарування! А якось лягаю спати, і… ніби хтось мені просто сказав: «Жовте, біле». Я схоплююсь, починаю малювати, і навіть на папері це було вражаюче – жовте і біле. А коли вже почала малювати саму роботу, я побачила, що це нарешті ТЕ. І хоч муки пошуку були довгі, насолода від знахідки варта цього! Через кілька років у бібліотеці я шукала матеріали про доньку Ярослава Мудрого – Анну Ярославну, і знайшла інформацію, що в часи Київської Русі були поширені саме такі кольори – охра, жовте, біле. Більше того, в описі про поїздку княгині Ольги у Візантію на прийняття християнства, вказувалося, що вона пливла на довгому човні, і вдягнена була в одяг білих і жовтих тонів. Я була вражена: моя княгиня Ольга вже стільки живе саме з такими кольорами, і це дійсно відповідає історії! Княгиня Ольга розписана трьома видами, мені вдалося передати її об’ємно. Як – це мій секрет! Напевно, Божа сила була біля мене, бо я настільки хотіла, щоб вона була гарна, я настільки її люблю! Не всіма роботами можу пишатися і не всі я так люблю. Але «Княгиня Ольга» і «Роксолана» наче народилися зі мною!»
«Роксолана». Якщо княгиня Ольга проходила в муках, то з Роксоланою було легко і радісно. Літератури досить, турецький жіночий костюм описано докладно, тому з одягом, кольорами, прикрасами проблем не було. В цій роботі вдалося передати структуру тканини: здається, торкнись, і відчуєш м’якість оксамиту, холод шовку. З обличчям трошки довелося помучитися, бо свою героїню Галина Павлів задумала зобразити в момент розпачу, болю і смутку, в момент звернення до Всевишнього. Вона така світла, дитинно-чиста і тривожна. Вдивляється за море, за степи, - в Україну, до якої їй ніколи не повернутися. У лівій руці, піднесеній до вуст – хрестик, а права рука – в тремкому злеті: щоб прикрити його, не дай Бог – з’явиться бусурман… Галина Петрівна згадує: «Я читала про Роксолану в Сергія Плачинди, Осипа Назарука, Павла Загребельного. Вона заполонила мене – ніби увійшла в мене. Я бачила «мою» Роксолану. Але як зробити, щоб інші побачили в ній те, що перевершувало її красу, всі її чесноти: її вірність Україні? І – не знаю, вкотре переживши з Роксоланою ЇЇ життя, я зрозуміла: про це скаже хрестик. Адже володарка османської імперії Настя Лісовська – донька українського священика, і виховано її у глибокій вірі в Бога. І де б не була вона, чи потурчена, чи ні – батьківська віра залишалася в ній назавжди. А з нею – і вірність отчому краю. І єдине з того, що поєднувало з минулим, з рідними – отой малесенький хрестик…»
«Маруся Чурай». «Я за Марусю Чурай не можу взагалі спокійно говорити, тому що мені було дуже важко її зробити. Хотілося передати стан божевілля героїні після нібито скоєного гріха. Не знаходячи спокою, замружуючи на секунду очі, я побачила її з піднятими руками, з яких сипався барвінок – символ весільного віночка, який Маруся вже, мабуть, випускала з рук, а сам вінок був скошений на бік. Божевільності додавало пасмо, кинуте через обличчя, і витріщені очі. Вже пройшло багато часу, років, мабуть, із дванадцять. Робота була продана, а я не можу її відмалювати через свій власний біль, бо вона у мене була єдина. Навіть фотографії не залишилося».
«Богдан Хмельницький з дружиною Ганною». « "Богдан Хмельницький " до мене прийшов на 400-річчя його Дня народження через почуття невдоволення. Багато говорилося про цю дату, але дуже сухо, стандартно, якимись однаковими фразами. Складалося враження, що всім телерадіокомпаніям був наданий один текст. Від цього невдоволення, браку інформації про нього як про людину: хто його батьки, яким було особисте життя гетьмана. Я знову звернулася до літератури і до театру. У Запорізькому обласному музично-драматичному театрі відбулася прем'єра спектаклю "Судна ніч". Мені здалося, що у виставі просто відображені мої думки: така людина не могла піти з життя, не маючи сумнівів, чи добре він зробив для України, чи ні. Я намалювала Богдана Хмельницького в парі з першою дружиною Ганною, бо тільки з нею він мав дітей. Після того, як я прочитала про Богдана Хмельницького достатньо літератури, що не роблю, а сцена прощання Богдана й Ганни переді мною. Молода Ганна, Богдан - щасливі, бо дружина при надії. А Ганна – вона так тяжко носить те дитя – передчуває, що вже ніколи не побачить чоловіка, що це востаннє вони разом. Вона боїться йому те сказати й не дивиться на нього, а ховає очі. Саме цей момент відтворила і дуже любила композицію, але була одна "дрібничка", через яку я з нею розпрощалася — неправильно намальована булава. Обличчя мені подобалося, очі, образ, але булава... Таку роботу практично не можливо перемалювати. І мені дуже шкода, бо я розумію, що обличчя вже може не вдатися...».
«Тарас Бульба з синами». «Те, що спостерігаю в поведінці людей, допомагає мені у створенні психологічного портрета. Коли малювала Тараса Бульбу з синами, то мала показати, що він щасливий, а кепкує з синів власне від повноти почуттів, від того, що він задоволений своїми синами. І очі у нього веселі й іронічні: як це хлопці у таких довгополих жупанах та дісталися додому! І оцей жест, що так налякав матір: батько засукує рукава, щоб поборотися з синами. А в матері від того очі стурбовані – вона здивована поведінкою чоловіка, он і глечика з молоком зараз впустить…Мій чоловік прийшов з роботи, як побачив ті очі, каже: «Що ж ти її зробила такою дурною?» А який же вираз буває у жінки, коли на її дитину батько руку піднімає?»
«Козацька старшина». «Полковник із перначем, писар, схожий на Виговського, з каламарем (так і чується: Запорізький писарю, скільки маєш ран? Добре знає почерк твій сам султан»). Генеральний суддя зі знаком суддівської влади – срібною палицею, генеральний обозний. А ось і сам гетьман – Богдан Хмельницький… «Розпитували якось діти на уроці, що таке пернач, бунчук, булава, що таке козацька старшина. Вирішила відтворити ці атрибути, щоб побачили, отже, й запам’ятали. А бачу, що й дорослим моя відповідь до вподоби».
 «Іван Мазепа і Мотря Кочубеївна». «Якось я була на виставі Львівського театру ім. Заньковецької "Іван Мазепа". І в якийсь момент забула, що це вистава, мені здавалося, що я свідок подій! Таке відчуття мене не покидало довгий час. Мотря й Мазепа були постійно перед очима, вони наче вселилися в мене і чекали доти, доки я не сіла й не намалювала їх. Знову література й пошуки, аж доки образ Мазепи не визрів у мені. Я не хотіла зображувати його просто як історичну постать, що зіграла велику роль в історії. Не можна все зводити тільки до цього. Мазепа - духовно багата людина: як він міг любити, як він писав пісні, вірші, як він грав на бандурі! Своєю творчістю гетьман заворожував усіх людей. Мазепа мав на той час найбільшу бібліотеку в Україні. Знався на архітектурі: скільки він побудував за своє життя храмів! Це все і є багатство людини, особистості – духовне багатство!
У моїй композиції Мазепа й Мотря зображені в останній вечір перед прощанням. Мотря сумна, заплакана. Але як це передати? Не хотілося знову повторювати сльозу, як у Мавки. І в якусь мить... Мені здається, що це була не моя думка, хтось сторонній подумав: просто обведи біло-рожевою фарбою навколо очей. Я намалювала, фарба висохла і... абсолютно ніякого враження. Таке розчарування! Але коли робота вже була полакована, під лаком оця легко-рожева фарба створила ефект вологості очей, виплаканих очей».
«Лісова пісня». Образне втілення людських пороків і чеснот. Приземлений Лукаш не розуміє, що втратив щастя. Килина – самовдоволена та самозакохана. Мавка… Буря почуттів... Як передати на тендітному мініатюрному личку розпач, розгубленість, сумнів, біль, любов, зневіру… А в Мавчиних очах – сльоза розпачу і сльоза втрати – Лукаш зрадив. Про це не можна говорити, це треба бачити. пані Галина зазначає: «Я вважаю зраду найганебнішим, що є. Мені хотілося показати своєю роботою дітям, як страшно бути зрадженим, щоб вони ніколи не зраджували, щоб не зраджували їх. Зрада може починатися в коханні, і продовжуватися в зраді матері, Вітчизні. Тому саме цю думку я прагнула донести дітям, коли працювала над своєю композицією. Леся Українка – то моя Біблія. Мавка ніби від народження в мені, у серці. А серце Мавки – то калина, я знаю. Втрачає Мавка кохання – і краплями крові спливає калина. Мені хотілося показати, що зрада – страшніша від смерті. А Килину, Лукашеву дружину, ми уявляємо гладкою й непринадною. А в мене вона вродлива і хитра, але вродлива й щаслива. Вона ніби доводить: «Ну що? Я, звичайна жінка, але перемогла тебе, таку незвичайну!» А матір Лукашеву подала як уособлення зла. І дівчаткам завжди бажаю, коли показую композицію, щоб їм такі свекрухи не трапилися, але й самі щоб не уподібнювалися Лукашисі».
«На Великдень». «Із християнських свят найбільше люблю Великдень. Погляньте, як цій родині хороше разом. Я хотіла, щоб глядач перейнявся тим почуттям кревності, тепла, що дає родина. Не уявляєте, як дорога мені ця робота. І не тому, що вважаю її вершиною свого вміння. Я не знаю, скільки вона мене увібрала й забрала. Знаю тільки: коли виписала останнє – ось ці складочки на керсетці матері – знепритомніла. Швидку допомогу викликали. Мабуть, вона таки багато мене увібрала… Робота "На Великдень" і є відлунням особистих переживань, знайомих з дитинства. Мати з діточками у найкращому, святковому одязі. Обличчя просвітлені, урочисті. В кошику, прикритому родинним обереговим рушником, свячене. В руках у донечки писанки, які сама написала. Синочок тримає пасочку, подаровану хрещеною. Здається, що ця родина повертається з козацької церкви Пресвятої Покрови, що колись стояла на Хортиці...»
«Щасливі бойки». «Я їхала в автобусі пізно ввечері і зайшли в транспорт двоє людей літнього віку. Я дуже люблю цю історію, тому що чоловік був трошки на підпитку, а жінка соромилася цього. І поки вони стояли, вона весь час його посмикувала. А він до неї з любов’ю. Склалося враження, що йому хотілося кричати на весь світ, що він її любить, що це його жінка. Цей чоловік вразив мене ще й тим, як опікувався дружиною: то сумку прибирав, то до себе пригортав. Я прийшла додому і мені захотілося зробити бабусю з дідусем – щасливе подружжя. Я їм зробила підкову в руках - символ щастя. Бабуся не смикала дідуся, а посміхалася йому. А дідусь - зовсім беззубий, з люлькою в роті, а в очах дев’ятнадцять років. Бабуся в мене є в колекції, а дідуся немає. Їх «розлучили».
«Народини». «Ніби сама народжувала.. У матері немовляти обличчя вже не молоденьке – це не первісток у неї: були дочки, а це ж, нарешті, син! І батько після хрестин зустрічає сина. Він же сам колиску витесав, ще й зав’язочку вчепив, щоб ніхто не зурочив».
«На Свят-Вечір». «Батько з "дідухом". "Дідух" на покутті — це та свята традиція для нас, українців, якої всі повинні дотримуватись, адже так віддавали шану хлібові. Вся родина з нетерпінням чекала цього моменту, був цілий обряд: викликали мороза, встеляли сіном підлогу в хаті, заносили багато часнику і навіть хліборобські знаряддя у знак поваги до землі й урожаю, який вона нам дає. Батько заносив "дідуха" до хати, ставив його на покуті і благословляв всю родину на вечерю. А маленькі діти залазили під стіл і "квокали". Донечка несе підсвічник до столу: Свят-вечір починався з того, що запалювали свічку і родина молилася. Мама несе кутю в макітрі, як було традиційно заведено на Україні, і несе цю макітру на обереговому, сімейному рушникові, який розстеляли тільки на великі свята. Мама принесла ложки до столу, адже колись вечеряли лише ложками, і хоч було дванадцять страв, але ложки ніхто не випускав з рук! Та однієї ложки бракує: четверту, найбільшу ложку заховало мале дитя (воно, бідненьке, весь день не їло, просиділо на вікні — виглядало зірку), і коли почуло, що час вечеряти, що мама вже несе кутю, що все пахне — побігло, схопило найбільшу татову ложку і запхало її собі за пояс. У руках маленького ще й макогін і... пампушка (тихцем у мами поцупив, бо вже не витримував!). Мама бачила цю хитринку, але вже нічого не казала маляткові, бо розуміла, як щиро воно чекало початку вечері. Мені хотілося передати урочистість в обличчях батька й матері, щоб ті, хто буде дивитися цю роботу, відчули, що це не просто свято-застілля, а свято, якого дійсно чекали цілий рік, щоб належно його зустріти».
«Материнство». «Одного разу мене в транспорті грубо образили. За українську мову... Я відчула такий біль, розпач, відчай від неспромажності переконати в тому, що маю право бути такою, яка є. І коли я зайшла в брудний під’їзд нашого будинку, брудний ліфт, чомусь згадалися Шевченкові слова: "І буде син, і буде мати". Щиро признаюся, до сьогодні ще не знаю добре Шевченка — не доросла, мабуть, це приходить із віком. Але в той момент, у брудному ліфті, після гіркої образи Кобзареві слова дали мені поштовх: я є, в мене є дитина, я маю право на свою думку й на те, щоб я виховувала свого сина так, як вважаю за потрібне. Я вбігла в хату заплакана, збуджена, сідаю за стіл і малюю. Чоловік мене щось запитує, а я нічого не можу сказати. І в мене з тієї прикрості вийшла така гарна мама! На руках у мами дитятко перебирає намисто — воно ніби вхопилося за намистинку. А поряд ще одне хлоп'я, у нього повзе по руці сонечко, воно ним грається і радіє життю. У жінки очіпок і запаска якогось надзвичайно зеленого кольору — я ніколи раніше не малювала таких. І скільки б я не намагалася повторити цей колір, змішуючи фарби, він мені жодного разу більше не вдався так, як у роботі "Материнство"».
«Весілля в Торонто або шлюб перед Богом». Якось у журналі «Україна» прочитала Галина Петрівна статтю про те, що в Канаді українські емігранти і нині не забувають свого родоводу, традицій та народних звичаїв. Як приклад, було описане українське весілля Наталки Горлач та її нареченого Петра. Наталка, хоч народилася за океаном, вихована у дусі нашого народу, тому напередодні весілля вишила нареченому сорочку. Таку, яку у весільне свято одягав гетьман Павло Полуботок. Собі ж підібрала убрання, яке відповідало одягу дружини козацького кощового. Придивившись до вміщеного у журналі фото молодого подружжя, Галина спробувала відтворити їх образ у невеличких дерев’яних ляльках. Усе – настрій, неприхована радість торжества – відбилися на невеличких обличчях в розмірі з ніготь. У грудні 1991 року на Конгресі української інтелігенції канадський письменник українського походження потрапив на виставку творів народних майстрів Запоріжжя. Галина Петрівна якраз розповідала про роботу «Весілля в Торонто» - про молодят у весільному одязі стародавнього зразка, гаптованому блакитним і золотим. Не договорила, розгубилася: сльози сивого чоловіка, який випадково був із делегацією із Торонто на виставці майстрині, перебили думки. «Я – Степан Горлач…» (образ власне його дочки й був відтворений серед робіт). Обнялися, як рідні, що знайшли одне одного після довгої розлуки.
2.2. Писанкарство та трипільська писанка
Народне мистецтво – це вічна молодість народу…
Мене завжди цікавили та захоплювали українські народні традиції, тому, коли я в перше дізналася, що у колегіумі є можливість спробувати свої сили та долучитися до такого дійства, як створення писанки, я почала відвідувати гурток писанкарства. Мого вчителя звати Яценко Олена Олексіївна. Під час чергового уроку я довідалася, що раніше керівником студії писанкарства, і відповідно її вчителем, у Запорізькому Січовому колегіумі була Галина Петрівна Павлів. Коли я почала цікавитися писанкарством та його розвитком у нашому краї, була вражена тим, що у Запорізькій області цей вид традиційного народного мистецтва не надто поширений, а майстрів-писанкарів або хоча б людей, як володіють таким умінням, можна перерахувати на пальцях. Саме це спонукало мене дізнатися про майстриню більш детально, а в результаті, на підставі зібраного матеріалу, написати пошуково-дослідницьку роботу про життя і творчість заслуженого майстра народної творчості Галини Павлів.
Сама ж писанкарка зізнається: «Раніше я не малювала писанок. Коли ми створили сім’ю, то перший, хто почав малювати писанки, був мій чоловік. Він сам робив писачки. Коли мій чоловік почав це робити, в мене завжди часу не було, аби спробувати. Але колись я захотіла попробувати, чи в мене вийде. Звичайно, що мені це сподобалося. Однак відправним моментом стала ситуація, що відбулася зі мною». Майстриня розповіла, що на той момент, коли вона ще не займалася писанкарством, на одній із виставок у неї зав’язалася розмова, а пізніше й дискусія, з однією з майстринь, яка приїхала зі своїми писанками. Поглянувши на роботи Галини Петрівни – етнографічні іграшки, та зазначила, що у цьому виді мистецтва немає нічого особливого, адже навчитися розмальовувати ляльки кожен зможе, а от талантом розписування писанок наділений не кожен. Це настільки обурило Галину Павлів, що вона вирішила принципово довести співрозмовниці, що зможе опанувати писанкарство. З того часу пані Галина розписує писанки і по сьогодні, ставши одним із провідних майстрів у цьому виді народного мистецтва на Запоріжжі. Тепер на майстер-класах чи уроках на запитання, чи кожна людина може намалювати писанку, заслужений майстер відповідає, що все можливо, було б тільки бажання. А якщо лінія вийде не надто рівна, то, за її словами, це не біда, головне почати.
Писанки Галини Павлів чарують своєю витонченістю. Особливою є серія трипільських писанок. Аби створити такий шедевр, Галина Петрівна звертається до орнаментики та знаків, які були поширені за часів Трипільської культури.
Традиційна українська писанкова орнаментика містить надзвичайно давні, різноманітні та змістовні символи. Тому серед цього різноманіття дуже важко обрати улюблений. Пані Галина любить усі візерунки, які зображують рух сонця, солярні знаки, безконечник, зоране поле. Можливо, це і не випадково, бо саме солярні знаки є символами добра, щастя, тепла, радості. До Великодня пані Галина розписує до 100 писанок. Слід зауважити, що кожна писанка пані Галини неповторна. Майстриня не професійна писанкарка, тому немає потоку, кожна писанка – ексклюзив. Малює воском і акриловими фарбами з використанням сусального золота (трипільські узори), опанувала навіть мистецтво виготовлення писанок за допомогою оцту (білим по білому).
Своє вміння Г. П. Павлів передає підростаючому поколінню, як колись їй – бабуся Емілія. Навчає школярів писанкарству, художньому розпису, щоб не вичерпувалася криниця народної творчості. Регулярно проводить майстер-класи з писанкарства, тематичні зустрічі, відкриті уроки. У неї багато учнів, і одна з них - Олена Яценко, яка перейняла від свого вчителя усе найкраще, навчилася розписувати чудові писанки й отримала звання майстра народної творчості. Та, звичайно, найбільше щастя для кожного майстра, коли унікальне надбання передається від роду до роду. Внучці майстрині лишень чотири рочки, але вона вже чіпко береться за олівець, любить пензлики, фарби, знає, що таке лялька-мотанка, писанка. Коли раніше у пані Галини питали, чи її син малює, то вона відповідала: «Не малює, грає у футбол». Тому усі надії покладає на маленьку Роксоланку. «Маю в Бога надію, що це буде моя найбільш очікувана учениця».
Гостя зі Швеції, відома у себе на батьківщині меценатка пані Елізабет, яка об’їздила «увесь світ», потрапивши на виставку робіт Галини Павлів, вражено вигукувала: «Фантастік! Фантастік!» - і притискала до грудей придбаних Ярослава Мудрого та Анну Ярославну, королеву Франції, наче живих людей. Коли ж пані Галина показала їй писанки, реакція була значно скромніша. Та лишень взяла гладеньке розмальоване яйце у руку: завмерла! Адже й уявити не могла, що цей мініатюрний шедевр – розмальоване воском яйце! Три веселі писанки покотилися у Швецію. Пані Елізабет дякувала та примовляла: «Просив мене чоловік привезти з України щось особливе, унікальне, притаманне тільки вашій країні. Коли я прилетіла до Києва, обійшла весь Андріївський узвіз і ніщо мені в душу не запало. А у вашому козацькому краї знайшла те, що шукала…»
ВИСНОВКИ
Отже, талановита дочка Карпатських гір доводить своєю діяльністю та здобутками, що нічого в цьому світі не випадкове. Кожному з нас дана своя окрема доля. Головне - не загубити себе в цьому житті, працювати над собою, розвиватися, як кожного дня робить це Галина Павлів. Саме неймовірні зусилля, тяжка праця, падіння та думка оточуючих дозволили Галині Петрівні стати тим, ким вона зараз є: люблячою дружиною, хорошою матір’ю, турботливою бабусею, берегинею родинного вогнища, заслуженим майстром народної творчості, активною громадською діячкою, якій не байдужа доля України і, найголовніше, людиною з безмежно щирою та доброю душею.
На сьогодні її внесок у розвиток народного мистецтва писанкарства, відродження забутої колись на Півдні України забавки-лялечки, етнографічної ляльки, популяризацію та збереження українських народних традицій є не оціненими. Тому надзвичайно важливо, щоб творчість такої неординарної та багатогранної особистості стала відомою широкому загалу, аби люди знали, що десь у Запоріжжі живе майстриня-бойкиня з унікальним талантом. За оцінкою голови Спілки майстрів народного мистецтва м. Запоріжжя Олександра Олександровича Вільчинського, такого вишуканого розпису високого ґатунку, та ще й у мініатюрі не лише на Запоріжжі, в усій Україні більше ніхто не робить.
Може, вам пощастить, і ви ще потрапите на виставки Галини Петрівни, ще побачите її роботи. Затримайтеся біля них, ними не треба захоплюватися, їх треба зрозуміти, збагнути серцем. І може, ви відчуєте той великий потік енергії, що їх справді випромінюють лялечки Галини Петрівни Павлів.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123