This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Душа українського шістдесятництва: Алла Горська

Швед Ірина, 16 р.,СШ № 69, м. Львів

Вступ

Українське шістдесятництво – виразне явище суспільно-політичного та соціокультурного життя України другої половини ХХ ст., яке торкнуло різні сторони мистецького й інтелектуального життя, породивши такий феномен, як дисидентство.
Окрім яскравих імен, що засяяли на небосхилі українського письменства, з'явилася ціла плеяда талановитих майстрів образотворчого мистецтва.

Його репрезентанти – малярі та графіки – Опанас Заливаха, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Георгій Якутович, Іван Остафійчук, Іван Марчук.
«Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи…», – так окреслила це явище одна із його представниць Михайлина Коцюбинська.
Найсміливіші молоді ентузіасти намагалися творити, не озираючись на усталені приписи соцреалістичного мистецтва, заявляючи свою мистецьку опозиційність, часто наражаючи себе на небезпеку відверто національною громадянською позицією.
Їхні художньо-естетичні пошуки, заґрунтовані в національні джерела, також розвивалися у річищі європейських мистецьких новацій, що допомагало досягти синтезу традиції й новаторства і на цій основі збагатити українське мистецтво живим, виразно індивідуалізованим поглядом на життя й світ. Орієнтація на кращі зразки світового мистецтва та потужне розгортання національної традиції забезпечили ту рівновагу традиційного й модерного, що внесло нові акценти в бачення національної картини світу. Оскільки мистецьке шістдесятництво повною мірою віддзеркалило націєцентричні, державотворчі, антропоцентричні духовні тенденції другої половини ХХ ст., залишивши помітний слід в історії української культури.
Серед видатних імен 60-их років є і ім'я Алли Горської – митця і громадської діячки, учасника дисидентського руху. Хто ж була Горська і який шлях вона пройшла тернистими дорогами української історії?
В історії української культури ХХ століття Алла Горська займає особливе місце, задаючи вектор не тільки модерних мистецьких шукань і нових пластичних рішень в образотворчому та монументальному мистецтві, а й вектор громадянської зрілості, мужності митця в умовах тоталітарної системи. Харизматичний лідер, інтелігент не в першому поколінні, самодостатня особистість без жодного комплексу меншовартості; без генів страху, посіяних голодомором і розстрілами.

I. Не відрікатися до кінця

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 р. в Ялті. Батько Олександр Валентинович Горський заснував і очолив Ялтинську кіностудію. Під час війни (1941-1943 рр.) пережила в Ленінграді зі своєю матір’ю дві блокадні зими. З 1946 року навчалася у Київській художній школі імені Шевченка, яку закінчила 1948 р. із золотою медаллю. У виборі фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва). Влітку 1952 р. вийшла заміж за студента цього ж вузу Віктора Зарецького. Після навчання та успішного захисту дипломної роботи (1954 р.), разом із чоловіком, художником В. Зарецьким, регулярно виїжджає у творчі відрядження на Донбас, де працює у галузі станкового й монументального живопису. У 1959 р. за низку творів «шахтарського циклу» її було прийнято в члени СХ СРСР. Водночас мисткиня викладає в Республіканській художній школі (РХШ), створює низку станкових живописних творів – «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хліб», «Портрет батька» та інші.
Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографії. Виставлялася на Третій Всесоюзній виставці дипломів художніх вузів, виставці творів молодих художників СРСР до VІ Всесоюзного фестивалю молоді й студентів (1957 р.).
Після ХХ з’їзду КПРС, де «скресла» сталінська крига й почалася «хрущовська відлига», А. Горська активно включилась у процес «національного відродження», який охопив молодше покоління творчої інтелігенції Києва. За допомогою Н. Світличної російськомовна Горська вчить українську мову. Разом із В. Кушніром, Л. Танюком, І. Дзюбою 1962 р. стала одним із організаторів Клубу творчої молоді (його розігнано органами КДБ 1964 р.). Як писав Євген Сверстюк, «то була пора пошуків себе, своїх джерел і цілей в тісному гурті молодих ентузіастів-художників, літераторів, режисерів, окрилених перспективою справжньої творчості, надіями культурного відродження». У той час брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт.
У середині 1960-х рр. відбулися арешти серед української інтелігенції. Тих, кого згодом назвуть "шістдесятниками". За ґрати потрапили Іван Світличний та Опанас Заливаха – близькі друзі Алли. Вона написала протести до прокуратури та КДБ. Ходила на суди, листувалася із Заливахою, якого засудили на п'ять років. Їздила до нього в концтабір у Мордовію.
Із групи художників лише Горська, Семикіна й Севрук до кінця не зняли своїх підписів. Їх знову виключили зі Спілки художників. "Краще, – написала Алла Заливасі в зону, – бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником".
Горська була на процесі В. Чорновола 15. 09. 67 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. 1968 р. Горська підписала “Лист-протест 139” на ім’я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти “підписанців”, кадебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.
За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В. Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.
28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в помешканні свекра у місті Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 р. на Міському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в мітинг протесту. Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім скінчив життя самогубством. В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.
…Що ж насправді сталося 28 листопада 1970 року? Вбивство на замовлення «згори», переконані родина, знайомі і друзі художниці та дослідники її творчості. Алла Горська померла від перелому основи черепа, удару було завдано ззаду тупим важким предметом. Мертву художницю убивці скинули в неглибокий льох. Спочатку органи заарештували чоловіка покійної. Віктора, очевидно, намагались у стінах КПЗ психологічно зламати, аби звинуватити у вбивстві дружини через ревнощі.
Не домігшись свого, через кілька днів відпустили і знайшли єдиного винного – свекра Івана Зарецького, тіло якого виявили на залізничній колії поблизу станції Фастів-2 за 35 кілометрів від Василькова з відрізаною потягом головою. Висновок міліції – самогубство. Від цього слідчі й відштовхнулись, формулюючи остаточну версію: мовляв, свекор убив невістку через особисту неприязнь, а потім позбавив себе життя. Хоча ворожих стосунків у родині не було.
Олексій Зарецький у своїй статті та у відкритому листі до Президента
В. Ющенка 2005 року навів висновки кількох громадських розслідувань, які значаться й у біографічній книжці «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті», впорядкованій і виданій ним у співавторстві з М. Маричевським. Там ідеться про те, що через кілька тижнів після трагедії чоловіка Алли викликали в обласне управління МВС, де офіцер із прізвищем Чорний повернув деякі особисті речі загиблої. Віктор поцікавився, як померла його дружина, чи не страждала перед смертю. Відповідь була однозначною: «Убито одним ударом, професіонально». «Це важливі слова, – писав син Олексій, – адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним убивцею, ніяк не міг бути професіоналом – він усе життя працював бухгалтером». «Свекор не міг її вбити, – стверджує й подруга Галина Севрук. – Він був старенький, лагідний характером. Це робила досвідчена група кадебістів – з переодяганням, виїздом на місце».
Онука I. Франка, З. Т. Франко виклопотала дозвіл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі, але його анулювали, а день похорону ніби в інтересах слідства перенесли з 4 на 7 грудня – i Аллу ховали у понеділок на новоствореному цвинтарі за містом, на Берківцях. У день похорону Василь Стус всю панахиду простояв на колінах, а потім над розкритою пащею її могили зачитав рядки свого вірша "Ярій, душе", присвяченого Аллі:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.


На могилі Алли Горської у сімдесятих роках спорудили пам’ятник. Три просмолені дерев’яні колони, між ними – чаша. Туди, наче на вівтар, на вшанування пам’яті художниці люди кладуть калину. Криваво-червоні грона кидали і на труну сьомого грудня 1970 року, в день похорону.
Алла Горська була відважною, хороброю людиною, її смерть ще й досі є символом жорстокості й нещадності Радянського Союзу, який надавав перевагу вирішенню «ідеологічних питань» з тими, хто, як Алла, намагався відкрити людям очі на його гниле нутро, так званими «брудними методами». Пам’ятаймо, що Алла померла за свої переконання, за вільне майбутнє для своїх нащадків! Вона хотіла, щоб ми жили у незалежній країні, щасливій країні, квітучій країні.

ІІ. Калина – наскрізний мотив-символ творчості

Мисткиня весь час перебувала у творчих пошуках. «Алла і спокій – речі несумісні. Спокій для неї був тотожним смерті – як у житті, так і в творчості», – згадує С. Білокінь. На початку шістдесятих Алла Олександрівна написала галерею портретів Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка за технікою лінориту та малюнка.
Найвідоміші картини Алли Горської «Вознесіння», «Прип’ять», «Пором», «Абетка», «Хліб», «Мати», «Село», «Біля річки», портрети Шевченка, Петрицького, Драча, «Автопортрет», «Автопортрет з сином», «Портрет батька». Малюючи друга й однодумця Василя Симоненка, побиття якого міліцією спричинило саркому нирок і його смерть, – художниця зобразила червоним бризки калини і потік крові.
У 1965-1969 роках А. Горська у співавторстві з В. Зарецьким, Г. Зубченко, Б. Плаксієм, Г. Марченком, В. Смирновим, Г. Синицею створює низку монументально-декоративних композицій, виконаних у техніці мозаїки та фрески на стінах громадських будівель міст Донецька – «Жінка-птах», «Прометей»; Жданова (Маріуполь) – «Дерево життя», «Птах»; Краснодона – «Прапор перемоги», «Вугільна квітка», за які її було поновлено в членстві СХ УРСР.
Особливої уваги заслуговує загальноосвітня школа № 5 м. Донецька, на стінах якої було розміщено дев’ять оригінальних панно, зроблених із смальти і керамічної плитки. За задумом авторів, вони повинні були допомогти дитячій свідомості розвинути свої творчі здібності в області кольору і образного мислення.
У фондах Державного архіву Донецької області збереглися розшифровки початкових значень мозаїк (ГАДО, Ф – Р5418, оп. 1, д. 163, арк. 54-60), які були пред'явлені авторами робіт на засідання технічної ради при обласному відділі будівництва та архітектури 16 липня 1965 року.
Панно «Космос» – висловлює символічна жар-птиця в її космічному русі.
Панно «Стихія води», яку символізували риби і медуза.
Панно «Вогонь» – зображує народну символічну квітку.
Панно «Земля» – символізують вертикально поставлені колосся і квітка соняшника на чорному тлі.
Панно «Надра» – пласти землі різних геологічних епох з представниками древньої тварини світу.
Панно «Верба» – символізує пейзаж України. Там, якщо придивитися, то можна побачити на стовбурі дерева обриси фігури людини, тобто пращурів-українців.
Панно «Тваринний світ» – фантастичні тварини і гілки дерев.
У документі не написано ні слова про панно «Сонце», яке символізує, на думку сьогоднішніх мистецтвознавців, рух сонячної енергії як одного з символів життя на планеті Земля. Мабуть, на липень 1965 року автори ще не зробили його ескіз. А про центральне панно треба розповісти окремо.
Адже центральним панно загальною площею в 100 м² (інші мозаїки розміром в 10 м²) повинна була стати «Україна» – українка з книгою і дітьми, що тягнуться до знань. І ось таке зображення в Києві, мабуть, вже розцінили як прояв українського націоналізму і не затвердили цей образ. Тому авторам панно довелося створити в 1966 році «Прометеїв». У центрі цієї мозаїки – шахтар і металург, який тримають в руках видобутий ними з надр вогонь – символ енергії вугілля та розплавленого металу.
У квітні 1966 р. на площі Леніна в Донецьку відкрився ювелірний магазин «Рубін». Окрім коштовностей у вітринах була ще одна – на стіні. Мозаїчне панно «Жінка – птах» («Берегиня», «Коштовність»), що прикрашало ювелірний магазин у столиці шахтарського краю розкривало внутрішню суть поняття коштовність. Крилата богиня, в одязі з солярними знаками, несла в дзьобі розпечену вуглинку, завдяки укладеній в ньому силу вогню стала дорогоцінним каменем.
Частина із цих, дозволених і затверджених худрадами, творів мали виразно радянське ідеологічне забарвлення в рамках «монументальної пропаганди» будівників комунізму, частина ж, яскравих – декоративних композицій, явно орієнтувалася на засади українського народного малювання.
Працюючи у Краснодоні, А. Горська зробила для себе цікаве соціальне відкриття, описане в листі до О. Заливахи від 3 серпня 1969 року: «Земля тут стара, териконами увінчана. Люди дивні. Навіть ті, що тут народились, згадують не цю землю, де вперше ступили босоніж, а ту землю, звідки їхні батьки». (Можливо, це віще уточнення, зроблене 45 років тому, дало б ключ до розуміння тих подій, що відбуваються нині на Донеччині та Луганщині, – не рідна їм ця земля, не батьківська!).
На презентації у Києві книги «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва» Лесь Танюк зауважив, що мало хто знає Аллу Горську як театрального художника, вона оформила чотири вистави. У Клубі творчої молоді робила «Патетичну сонату», її швидко закрили. Потім працювала над поемою Івана Драча «Ніж у сонці». Зробила на сцені квітку – як сонце, розповів режисер. Коли та розкривалася, всередині з’являються люди: хлопці – кольори райдуги і дівчата – звуки гами. По-особливому сконструювала Алла Горська і світло софітів на великій сцені столичного Жовтневого палацу: червоний посередині, а синій і жовтий – із боків. На жаль, не збереглося жодного ескізу, бо вистава робилася здебільшого у просторовій уяві, а не в малюнках. Сонце символізувало всесвіт України, в який вганяють ніж, – так трактували свою роботу Лесь Танюк і Алла Горська.
На початку січня 1963-го готували для показу на сцені львівського театру виставу-комедію «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша. На завісі було зображення величезного пасхального яйця. І вислів: «Табір міщанський (забрано «радянський»), поганський – ох, як тебе ненавиджу я». Весь «виводок» Гусок – як гральні карти. Туз – пристосуванець Гуска у червоному плащі. Але навиворіт – жовто-блакитна підкладка. Зрозуміло, і цю виставу заборонили. Така ж доля спіткала й «Правду і кривду» Михайла Стельмаха, яку готували в Одесі. В одній зі сцен Алла Горська портрети членів політбюро у парткабінеті на сцені з допомогою освітлення перетворювала у вікна... тюремної камери.

ІІІ. «Крамольний» вітраж

Алла Олександрівна разом із О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила вітраж під назвою «Шевченко. Мати» у вестибюлі Червоного корпусу Шевченківського університету. Роботу замовив ректорат до 150-річчя поета. Каркас, на який мало кріпитися скло, творці зумисне зробили грубим – як грати. За ними Кобзар однією рукою пригортав згорьовану Матір-Україну, а другою високо тримав книжку. Доповнювалося все це рядками: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово».
«Коли працювала над Шевченком, він не міг у неї вийти ні пригладжено-зализаний, ані просто ніякий, – впевнений Сергій Білокінь. – … докопувалася до суті явища, пророчої, біблійної енергії Шевченка, що потрясав імперією, до трагедійної пристрасті Шевченкового слова... ».
«Враження колосальне, – згадувала літературознавець Михайлина Коцюбинська, побачивши вітраж напередодні здачі художній раді. – Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку-Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі».
Художня рада мала зібратися 9 березня 1964-го о 16-й. Уранці у вестибюлі університету з'явився секретар парткому товариш Ломон – із молотком у руці. «А чого це у вас мати-Україна така сумна? До якої ще "помсти" закликає поет? І чому Україна опинилася за ґратами?» За тюремну решітку він прийняв внутрішні рамки, які тримали частини вітража. І почав трощити "ідеологічно шкідливий" витвір. Такий був наказ секретаря Київського обкому В'ячеслава Бойченка. Аллу викликали до Спілки художників. Дорікали за слова Шевченка, якими був підписаний знищений вітраж, стверджуючи, що «у Радянському Союзі немає рабів, слова Шевченка не відповідають радянському світогляду». За створення цього вітражу А. Горську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

Висновок

У підсумку життя і творчості Алли Горської хочеться сказати, що визначною подією 60-х років стала поява нового покоління письменників, митців і поетів, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди».
Це було мистецтво українське, пов’язане з національною естетичною і етичною традицією, і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак – європейське, здатне підкоряти світові обшири, сягати у космос і слухати подих рідної землі, бачити красу спрацьованих материнських рук – і красу зоряного неба, тонко відчувати тендітність квітки й потужне дихання бурі. Це було живе, справжнє мистецтво, яке дихало на повні груди і дивилося на світ відкритими очима. І, можливо, саме прагнення шістдесятників бути собою в мистецтві – найрадикальніший вияв їх протистояння часові.
Алла Горська, невмируща у часі та в історії української державності, стала енергетично потужним символом українського шістдесятництва, символом національного сумління й почуття людської гідності.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123