This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Доля жінки крізь призму часу

 Мартинчук Анастасія, 14 р.,ЗОШ № 3 І-ІІІ ступенів, м. Костопіль, Рівненська обл

Прекрасній жінці-патріотці, готовій на величезні самопожертви заради утвердження української державності, присвячується.

Мов пташечка цвірінькає, літає
Туди далеко, аж за небокрай -
Піснями нашу землю прославляє,
І любить до нестями рідний край.

Чимало жінок, які прославили нашу рідну Україну, увійшли в її історію як будівничі, творці, взірці жіночності, видатні історичні постаті. У своїй роботі я хотіла розповісти про одну з таких жінок, про активного громадського діяча, просто духовно багату особистість, про яку мають знати усі! Адже, пройшовши всі життєві перешкоди, негаразди, вона є прикладом незламності, патріотизму, впевненості у кращу долю українського народу.


Мій вибір не випадковий, адже мені не один раз довелося чути про першу вчительку моєї мами Стасюк Оксану Фадіївну. При першій зустрічі з нею я зрозуміла… Ось такою і має бути справжній учитель, жінка, істинна патріотка.
У селі Малий Стидень Деражненського, а нині Костопільського району, в багатодітній родині Шарапи Фадея Ульяновича та Анастасії Василівни 8 квітня 1943 року народилася найменша донечка Оксана, яка стала восьмою дитиною у родині.
Родина відрізнялася працьовитістю, обробляла землю, тримала велике господарство: коней, корів, мала ділянку лісу, сад. Все здобували тяжкою селянською працею. Фадей Ульянович із 19-річного віку служив у царськіій арміії (4 роки), був умілим кравцем – працював у Деражненській артілі, гарно грав на скрипці, любив поезію – декламував вірші.
Мама, Агафія Василівна, була гарною господинею, встигала порати господарство і виховувати дітей.
Звістка про те, що їх, як заможну сім’ю, висилають з України, для родини була страшною та несподіваною. Вже потім вони дізналися, що вислані були не лише як «куркулі», а ще у справі був запис «як сім'я бандерівця». Син Микола був бійцем УПА (загинув страшною смертю – був спалений живцем за звинуваченням зрадника).
2 січня 1949 року з невеликими пожитками родина відправлена в Костопільський пересильний пункт (де тепер знаходиться міська лазня). Як пригадує Оксана Фадіївна: «Не дивлячись на те, що мала шість років, пам'ятаю все: як спала на нарах, щоденні переклички, супчик, про який нагадувала лише назва».
10 лютого 1949 року сім'ю разом із іншими родичами відправили у незвіданий далекий край. Їхали у нелюдських умовах, у товарних вагонах. До сьогодні Оксана Фадіївна пам'ятає, що на зупинках дітям дозволяли вийти, але вона, боячись, що відстане та залишить маму, не виходила. Пам'ятає лазні, холодні кахлі, оголені тіла жінок (одяг здали на прожарку, адже дошкуляли клопи та воші), конвоїрів, одягнених дуже тепло, але і їм було холодно. Пригадує, як по дорозі помирали люди. Розпач родини Шигаїв із Великої Любаші, які втратили трьохмісячне немовля, залишився в пам'яті назавжди.
10 березня родина переїхала в Хабарівський край. Спочатку оселилась у Фронтовому, а згодом – у селищі Пізнє. Барак, невеличка хатина, спали на нарах. Мама все бідкалася, що не має чим вкритися: були лише тонкі рядна та фуфайки. Вночі тремтіли від холоду. Життя було складним. Оксана Фадіївна пам'ятає, що навіть вони, діти, теж важко працювали: на городі, приходилося корчувати пеньки, розчищаючи ділянки, носити воду коромислом, ловити рибу. Діти швидко дорослішали. Так і маленька україночка, рано подорослішала, зрозуміла, що таке відповідальність.
Дівчина добре вчилася у школі, закінчила навчання успішно. Була надзвичайно допитливою, дуже швидко вивчила рослинний і тваринний світ краю. Дитяче захоплення збереглося і в дорослому житті.
На роботу вийшла в 14 років. Разом із однолітками прибирала територію від залишених будівельних матеріалів електростанції. На наступнуий рік записали, що їй виповнилося 18 років, і почала працювати дівчина повний робочий день. Тяжкою, каторжною була праця на залізниці, коли велося будівництво вузькоколійки. Оплата була ж мізерною.
Працювала у лісі (одна дівчина серед чоловіків), але поблажок ніхто не робив. Жили бідно, родину рятувала швейна машинка, яку тато привіз із України (шив одяг не лише для родини).
У місті Хабаровську закінчила педучилище. Пригадує, що майже всі однокурсники мали українські прізвища. Під час навчання брала активну участь у художній самодіяльності, співала в хорі, грала в оркестрі народних інструментів на домбрі, була старостою гуртожитку, спортсменка.
Оксана Фадіївна добре пам'ятає, як там, у далекій чужій стороні українці разом співали пісень, вишивали, згадували мальовничі краєвиди України. У православні свята (коли керівництво заставляло працювати) збиралися ввечері і все одно святкували. До них приходили сім'ї таких же вигнанців із Башкирії, Росії та німці. Тому запам'ятала на все життя: куди б доля не занесла тебе, завжди слід пам'ятати свою родину, рідний край, віру та мову.
Працювала в Комсомольськ-на-Амурі, навчала нанайських дітей. Запам'ятала літо в піонерському таборі «Піщевик», що в зоні відпочину Бачиха Хабарівського району. Вже тоді зрозуміла, що вчителювати – її покликання, правда, вагалася бути географом чи математиком.
Там, на чужині, знайшла свою «другу половинку». У 1964 році вийшла заміж за вродливого хлопця Романа Стасюка, який був її земляком. Разом вони навчалися в школі. Юнак був спортсменом, гармоністом, душею будь-якої компанії. Працював трактористом, згодом майстром лісозаготівлі.
Незабаром у сім'ї народилася донечка Тетянка та син Василько, які були великою розрадою та втіхою на чужині.
Лише у 1971 році родина повернулася на Україну в місто Костопіль. Правда, тата уже не було, він помер у 1955 році. 22 роки перебувала Оксана Фадіївна на Далекому Сході.
Чотири місяці сім'ю не прописували в місті Костополі. Спочатку оселилися на квартирі, а потім отримали власне житло. Оксана Фадіївна шила одяг у «маспошиві», рукави до фуфайок, – знадобилася батьківська наука. Коли хотіла влаштуватися на склозавод, директор побачивши документи про освіту, підказав, що у міській третій школі є місце лаборанта.
Працюючи лаборантом у Костопільській середній школі № 3, відповідала за всі прилади і апаратуру. А потім була робота в групі продовженого дня, піонервожатою, – учителем трудового навчання. Аж поки директор школи Стасюк Василь Кирилович не наполіг на вищій освіті.
Оксана Фадіївна вступила до Рівненського педагогічного інституту і успішно закінчила його.
29 років пропрацювала в Костопількій загальноосвітній школі № 3. Із них – 20 років на посаді вчителя початкових класів вищої категорії. За педагогічну майстерність отримала звання «старший вчитель».
Оксана Фадіївна завжди бажаний гість у нашій школі. Її знають усі: і педагоги – вона завжди дасть гарну пораду молодим колегам; і учні, яких вона навчала, говорять про неї: це взірець теплоти, людяності і щирості; і сучасні учні люблять цю веселу «бабусю» за її оптимізм і приклад, як за будь-яких обставин залишатися людиною і бути завжди молодою душею.
Вона завжди була і є людиною, яка вболіває за долю України та її майбутнє.
Із моменту створення Союзу Українок вступила в міський осередок і є його активною членкинею.
Популяризує Оксана Фадіївна українську пісню, учасниця ансамблю «Тернова хустина».
За свою активну громадську діяльність, доброчинне служіння Святій Православній вірі, просвітницьку роботу отримала чимало грамот і нагород.
Оксана Фадіївна любить подорожувати, відвідала багато міст, довелося побувати їй і в далекій Австралії, де проживав її дядько. І навіть там, відвідуючи українську діаспору, вона із задоволенням виконувала українські народні пісні.
Оксана Фадіївна вправна майстриня, володіє технікою в'язання та вишивання (вишиває рушники, серветки, килими). Гарна господиня, яка завжди рада гостям. Біля неї завжди багато вірних друзів, адже з нею завжди цікаво спілкуватися.
Оксана Фадіївна відвідує концерти, свята. Залюбки збирає гриби та ягоди. Любить просто гуляти в лісі. Щанує родинні традиції і як святиню береже сімейну реліквію – татову намітку.
Поряд із нею ось уже 51 рік її «Ромашка» (так вона називає коханого чоловіка – Романа Юхимовича).
І хоча Оксана Фадіївна – оптиміст за вдачею, все ж не приховує свій біль за безневинні поневіряння сім'ї та долю рідного народу.
Доки наше молоде покоління пам’ятатиме щирих патріотів своєї батьківщини, пам'ятатиме про таких людей, як Оксана Фадіївна, і братиме з них приклад, доти буде існувати добро в нашій країні, віра у кращ210221 її долю.
Сподіваюся, історія життя цієї чудової жінки, її невмируща любов до Батківщини, свого народу стане гідним прикладом для молодого покоління.
Досліджуючи питання розвитку жіночого руху, я ознайомилась із цілою плеядою жіночих постатей, що спонукає мене до подальшої роботи.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123