This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Анна Канич – втілення гармонії поезії та музики

Бриляк Павло, 16 р., сзш № 96, м. Львів

Перший свій вірш «Свят вечір без тебе...» Анна Канич написала в 16 р., після трагічної смерті брата Романа. Довгий звивистий шлях долатиме вона – і врешті, – окрилена задушевною музикою І. Білозіра, засвітить і свою зорю.

 

Моя зоря

Зоре моя, жадана, така близька серцю і така далека... Між нами – хаос земного життя, сірість його буднів. Між нами – густі, сірі хмари диму, бездушний людський вереск, ницість.
Та приходить жадана мить – небо вмивається росянистою сльозою, засвічує золоті ліхтарі – і з туману випливаєш ти, моя зоре, щоб пролити хоч крихту світла в житейську суєту. Єднається небо з землею звуками вселенської арфи – і тоді ти голосом неба промовляєш через мою душу і до мене самої, і до людей: – Безумні, схаменіться! Спиніть страшну руйнівну силу, свій шалений біг в нікуди, в суєту!
Спиніться і вслухайтесь у вищу гармонію безконечності і вічності, добра і краси...
Вона – навкруги: у звуках вселенської арфи, в сердечній молитві, в щебеті пташок, в журчанні струмка, в ніжному лепеті
дитини, в теплому голосі матері, в пісні закоханих. Вона – в кожному з Вас. Відкрийте для неї своє серце – і світ тоді стане кращим!
Зоре моя, далека і така близька, не покидай мене! Світи мені частіше!

Львівська дочка Орфея.

«Коли співала ти, навколо танув лід,
І розцвітали враз предивні орхідеї,
Коли співала ти, стихав, мінявся світ,
Він заворожений чув спів дочки Орфея».
А.Канич «Соломія»

Недавно мені випала нагода познайомитися з видатною львів’янкою, заслуженим діячем мистецтв України, кавалером ордена Королеви Анни Ярославни – поетесою-пісняркою Анною Канич.

На думку приходить фраза, що нічого в житті не буває випадковим. Ось я йду засніженим січневим Львовом на зустріч з легендою, залишаючи позаду Сихів, вулицю Підвальну, Просвіти, Лисенка, і якось зовсім несподівано зупиняюсь перед входом в храм Івана Хрестителя, поруч з яким вона проживає.
Спершу слід сказати, що місце де живе мисткиня дуже затишне і спокійне. На вулиці тихо і лише зрідка можна побачити людей. Будинки, що залишилися з часів Австро-Угорщини вражають своєю архітектурою, а на вулиці ніби панує середньовічна атмосфера. Тож не дивно, що саме в цьому районі оселилася така творча особистість, тому, що все довкола надихає на особливі вчинки. Будинок пані Анни знаходиться на території церкви, що є дуже зручним для людей, які там живуть і водночас налаштовує людину на роздуми і спонукає до творчості.
Двері мені відкрила витончена, тендітна пані, над природною красою якої час, здається, не має ніякої влади.
З порогу оселі пані Анни зразу відчувається, що це особливе місце, тут всюди панує мистецька аура. Квартира – затишна і комфортна, а вікна виходять у невеличкий садочок, припорошений інеєм та снігом, який відкриває оку чудовий зимовий пейзаж.
У спілкуванні Анна Михайлівна щира, добра та життєрадісна людина, за кожним її словом і жестом відчувається культура, виваженість, життєва мудрість.
Все своє життя Анна Канич присвятила творчості і дітям (має величезний педагогічний досвід). На життєвому шляху цієї мужньої жінки не раз траплялися складні ситуації, але вона завжди долала труднощі з високо піднятою головою.
За свою багаторічну творчу діяльність Анна Михайлівна написала чимало творів, які добре відомі не тільки старшому поколінню львів’ян, але й молодому.
Як талановита поетеса-піснярка, Анна Канич відома не лише в Україні, а й поза її межами. Її їм`я уже давно увійшло в золотий фонд української пісенної лірики. У творчому доробку Анни Михайлівни – біля двохсот пісень, завдяки яким здобули популярність десятки естрадних виконавців. Багато років триває її творча співпраця з відмінником освіти Лесею Салістрою, яка виплекала цілу плеяду зірок естради. Пісні Анни Канич виконують лауреати конкурсів естрадної пісні Ігор Кобрин, Марія Крумшин, Таня Гринчишин, Соломія Григор’єва, Юліана Левко, Назар Тимошицький, Оля Вовк, Олег Данилюк, а також автори музики та виконавці Олесь Коваль, Наталка Кулинич і Олеся Олекшій.
Твори талановитої львів’янки увійшли у пісенний доробок сестер Байко, Оксани Білозір, Іннеси Братущик, Віктора Морозова, Марії Шалайкевич.
Свого часу на слова Анни Михайлівни писали музику Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Ю. Варум, С. Петросян,
В. Дікшин, О. Щеглов. А тепер це роблять В. Камінський, О. Котовський,
О. Савко, М. Помірча, Л. Тизьо, В. Кобринович, Л. Кончаковський,
Л. Кобільник та інші.
Зустріч з пані Анною справила на мене дуже сильне враження і я зрозумів, що це та людина якою ми – молоді, повинні захоплюватися і вчитися у неї. Надіюся, що поетеса Анна Канич напише ще багато неповторних творів, які грітимуть душу нашим сучасникам, а особливо молодшому поколінню, яке, я вірю, буде продовжувати і розвивати її справу.
Хочеться перефразувати чудові рядки славної поетеси, які я обрав епіграфом, тому що саме від творчості Анни Канич навколо тане лід наших сердець, і в наших душах розцвітають предивні орхідеї, тоді стихає і міняється весь світ, зачарований співом поезії львівської дочки Орфея.

Короткі діалоги з біографії

– Анно Михайлівно, розкажіть будь ласка про свою родину?

Я народилася 23 лютого 1928 року у Львові на вул. Верхратського, 8, у благородній українській сім`ї. Моя мати, Ших Анастасія Данилівна, з 13 років виховувалася у родині відомого львівського мецената, особистого лікаря Івана Франка – доктора Броніслава Овчарського. Батько – Михайло Канич – горянин, лірик, і водночас гуморист, у минулому австрійський офіцер, працював експедитором хутра у приватній фірмі. Робота була високооплачувана. Він був закоханий у красу нашого краю і вчив мене бачити ту красу. Всюди брав мене з собою. Саме він прищепив мені любов до рідної землі. Крім того, батько знав багато гарних пісень і колядок, любив сам співати. У нього було 120 платівок, які він вимінював за різні речі. У нас були всі танго того часу. Я на тих піснях виростала.
Нас в сім’ї було троє дітей: старший брат Роман – медик, народився 7 вересня 1922 року і був вбитий 7 березня 1944 року. Молодший брат Святослав, народився 1934 року і є заслуженим тренером з футболу і я.
Моя мама була людиною щирою з великим люблячим і патріотичним серцем. Вона прожила довге і непросте життя, сповнене милосердям, любов’ю до рідної землі, пісні, поезії, мистецтва. Саме вона прищепила мені любов до мови і літератури. Визначними рисами її характеру були: чесність, обов’язковість, правдолюбство. Цього навчала і вимагала від нас дітей.
Народилась вона 14 травня 1896 року, а до свого сторіччя не дожила лише чотири роки. Тому у другу неділю травня ми завжди відзначали подвійне свято: день Матері і день народження нашої Матусі.
Особисте життя не дуже склалося. Після арешту мого друга Ореста, я невдало вийшла заміж. Це була людина, далека від поезії, від краси і мистецтва. То був сухий юрист, котрий знищував мої твори. Він кидав їх у піч і казав, аби я не займалася дурницями. Я промучилася з ним 10 років, а згодом подала на розлучення.
Попри все – я щаслива і вдячна Богові, що маю доньку Богдану, внучку Олесю і двох правнуків: Соломійку і Андрія!

– Як правильно до Вас звертатись Анна, чи Ганна?

З дитинства батьки говорили мені, що ім’я Анна (саме так записано в моїй метриці) – це радість і утіха. Це ім’я подвійно дороге для мене, тому що Аннами були обидві мої бабусі. В родині і навіть в університеті близькі знайомі мене називали Нуна. Навіть в моїх дитячих оповіданнях є дівчинка Нунка.

Так склалася моя доля, що коли мені йшов четвертий рік, мої батьки переїхали на вулицю Утіхи, і там біля Шевченківського гаю пройшло моє дитинство:

«Утіха моя – мила вулиця Львова,
Зелена – як рута, пряма – як стріла,
Мені дарувала любов, дзвінку мову
І вдачу веселу в придане дала».

– Наскільки тісними були зв'язки Вашої родини з особистим лікарем Івана Франка і навіть зі самим письменником?

Мій дід Данило Ших був війтом у селі Солонці, під Львовом, а його брат – священиком у сусідній Жирівці. То була дуже багата сім'я. Але дідо трагічно загинув. Якраз мав везти сина в гімназію і зранку вирішив скупатися, а в річці була холодна джерельна вода, його зловив корч, і він втопився. Сім'я була великою – десятеро дітей: старший син був одружений, а наймолодша Ксеня мала три роки. А той син, котрого дідусь хотів віддати до гімназії, хворів, і бабуся повезла його до лікаря Броніслава Овчарського і взяла зі собою маму. Дружина Овчарського коли побачила дівчинку, то почала просити: «Залишіть мені на кілька днів цю дитину». А в них дітей не було, бо єдина дитина померла. Залишили маму на тиждень, а той тиждень тягнувся 12 років, протягом яких вони дбали про неї як про рідну.

Під час першої Світової війни Іван Франко був у стрілецькому притулку, а Овчарський опікувався ним, і було так, що коли він ішов до Франка, то часто брав із собою мою маму. Пізніше мама провідувала поета разом зі служницею Овчарського. Тому моя мама дуже любила поезію великого Каменяра, багато мені читала. Я ще досі знаю напам'ять багато уривків. Овчарський був дуже знаменитим лікарем. Мав свої прийомні покої в Австрії, Чехії, Польщі. Був великим меценатом, мав сою ложу в театрі. Та любов до мистецтва передалась моїй мамі, а згодом і мені.

– Цікаво, які традиції були у Вашій сім’ї?

Ми завжди в родині дотримувались українських і християнських традицій. Мій дідусь говорив своїм дітям, а вони нам: «Ніколи не одружуйтесь з чужинцями, бережіть чистоту кореня свого роду». Ми старались виконувати його заповіт. Недавно я дізналась, що мій прадід започаткував «Просвіту» в селі Солонка, просвітянинами були мій дідусь, дядько, я теж член «Просвіти», Союзу українок, а моя донька Богдана – лікар і керує осередком ім. Т.Г.Шевченка на станції переливання крові.

– Цікаво було б дізнатися про Ваше навчання і працю.

Навчалася я в українській школі імені Князя Лева, яка згодом стала школою № 37. У 1945 році поступила до Львівського університету імені Івана Франка на філологічний факультет, який успішно закінчила у 1950 році і 40 років працювала вчителькою української мови та літератури, з них – 1 рік в Брюховецькій школі, а після цього 3 роки в Руднівській середній школі, 2 роки в Городоцькій виправній колонії, 14 років у Львівській виправній колонії № 1 для неповнолітніх, дальше в середній школі №78 м. Львова, потім у школі

№ 37, а останні роки в 101 інтернаті.

– Пані Анно, коли до Вас прийшло творче натхнення?

Я почала писати вірші з 16-ти років після трагічної смерті мого брата Романа, який був керівником підпілля ОУН в медінституті. Він тоді навчався в аспірантурі. Його вбили 7 березня 1944 року, а коли на Святвечір, всі сіли за стіл, то на його місці була порожня тарілка. Мені від того стиснуло щось біля серця, і я написала вірш «Святвечір без тебе». Це був мій перший вірш. Написала я тоді багато, мала списані два товсті зошити, але так сталося, що мама була змушена знищити мої рукописи. У 1948 році, на Йордан, заарештували мого приятеля Ореста. Мама злякалася, коли побачила енкаведистів, які підходили до нашого дому, і сказала: «Дитино, я одного сина вже втратила. Де твої зошити?». Я витягнула з шухляди і подала мамі. Якраз горіло в печі, і мама кинула зошити у полум'я. Я її розумію – вона рятувала сім'ю, але в мені тоді щось обірвалося, і з того часу я не могла написати жодного рядка. Двадцять років була перерва.

Коли пішла працювати в колонію, то ми там часто проводили святкові вогники, вечорниці, літературні вечори, а Львівський оперний театр на чолі з народним артистом Павлом Кармалюком тримав шефство над колонією. На наші свята часто приходили Анатоль Кос-Анатольський, сестри Байко,
М. Сварник, Василь Колодій та різні письменники. В процесі роботи я почала складати сценарії і писати вірші. І вже на «Новорічному вогнику» 1967 року дівчина декламувала мій вірш «Метелиця» під танець сніжинок.

– Знаю, що, крім поезії, Ви також пишете оповідання і казки.

Казки мої не були опубліковані, хоча написала їх декілька. Оповідань є багато. Є з дитячих років, є з гімназії і зі студентських часів. Багато оповідань я написала з спостережень над витівками письменниці Романи Данилюк. Вона деякий час жила в Ірини Вільде. То була дуже цікава людина, з почуттям гумору. Ми часто приходили до неї на «капустники». Одного разу вона сказала, що має приїхати багатий американець, нашим завданням було вдавати, що ми дуже бідні. Взяли пощерблені тарелі, зварили картоплю «в мундирах». А їй, як письменниці, було цікаво спостерігати за поведінкою тих панянок, щоб пізніше описувати їхню поведінку і відтворити у своїх творах. В результаті виявилося, що нас теж розіграли – і то був ніякий не американець, а сусід згори.

– Ви, як поет-пісняр, співпрацювали з багатьма композиторами, зокрема, з Володимиром Івасюком та Ігорем Білозіром, якою була ця співпраця?

З Івасюком я познайомилася за півтора місяці до його смерті. Цікаво, що він собі вибрав вірш «Недоспівана пісня». Потім зателефонував мені, наспівав перший варіант мелодії і каже: «Знаєте, я люблю, щоб пісня, як добре вино, була настояна. Я напишу, відкладу, а пізніше знову візьмуся за неї». Потім були ще два варіанти, з яких я мала б вибрати, але, на жаль, вона так і залишилася недоспіваною. Також писав пісню про маму на мої слова, але теж не закінчив. Через кілька років після смерті Володі мелодію на ті слова написав Юрій Варум.
З Ігорем Білозіром ми багато написали. Зокрема, створили композицію «Моя зоря», пісні «Музика пливе», «Голубий сніг» та інші. До речі, досить цікава історія пісні «Голубий сніг». Ця історія присутня в моїй біографічній повісті «Волошки серед терну», присвяченій моєму першому коханню – Орестові Янкевичу. Наше життя не склалося, тому що його вивезли на 25 років до Сибіру. Коли я зрозуміла, що ми вже ніколи не будемо разом, у мене народилися такі рядки:

«Сніг уже не голубий – паде, паде,
Усе замів, усі сліди затер.
Лиш мій, дотепер мій слід вини –
Лице твоє бліде-бліде».

З Орестом ми познайомилися, коли я навчалася в десятому класі. У той день був гарний, романтичний сніг. Потім я поступила до університету, а Орест дізнався про це і теж подав документи. Ми навчалися на одному курсі. Він завжди відпроваджував мене додому.
Із заслання Орест повернувся після нового року, напередодні свят, без повідомлення прийшов до мене і каже: «Я перепрошую, що без дозволу, без попередження, але я зараз живу у Казахстані. Нам не дозволяють навіть повернутися в Україну». Для Ігоря Білозіра ця пісня теж мала фатальне значення. Вона була написана якраз у той час, коли Ігор розлучався з Оксаною. Коли пісня вже була майже готовою, Ігор попросив мене переробити останній куплет для чоловічного голосу і виконував її сам.

– З якими композиторами Вам найплідніше працювалося?

Коли працювала педагогом у виховній колонії на Кривоноса, займалася позакласною роботою, писала вірші, прозу та сценарії літературних вечорів. На одному з них був присутній проректор Львівської консерваторії Арсеній Котляревський. Він послухав мою поезію “Метелиця”, де описана краса зимового дня, і сказав мені: “Я чую, як вона звучить”, а згодом передав її композитору Анатолію Кос-Анатольському.Через ніч Кос-Анатольський написав музику на мою поезію, а під час зустрічі подарував ноти з автографом. Його мелодія мені надзвичайно сподобалася. Це був один із найщасливіших днів мого життя. Пісню виконали сестри Байко, з якими композитор співпрацював, і першого січня 1968-го вона була надрукована в молодіжній франківській газеті.
З Сергієм Петросяном ми співпрацювали понад 30 років і написали більше, ніж 80 пісень. На конкурсі «Сурми звитяги» не було жодного випадку, щоб діти не ставали лауреатами з нашою піснею. Він завжди казав: «Нас не буде, а наші пісні будуть звучати». Разом ми створили шедевр «Музика гір», який живе і сьогодні у виконанні сучасних співаків.
Популярними стали «Перехресні стежки» на музику Ігоря Хоми, композиція про лікарів «Мужні люди», яку виконував Богдан Цісінський, та пісня «Марія» на музику Романа Хабаля. Мені приємно, що зараз вона знову відродилася, здобула нове життя. Багато відомих виконавців мають її в своєму репертуарі.
Коли пишу вірш, то собі наспівую, але, в кінцевому результаті, музику пише досвідчений композитор. Наприклад, пісня «Заворожу». Я її постійно наспівувала і в такий спосіб запам'ятала слова. Цікаво, що я написала її в 17 років, в часи свого першого романтичного захоплення, а моя внучка Олеся Олекшій через 50 років написала музику до цієї пісні. Тепер ця пісня звучить у виконанні Софії Федини, Оксани Доскочинської, Наталки Карпи.
За цю пісню і повість «Волошки серед терну» обранець мого серця – Орест Янкевич подарував мені розкішний букет троянд. Ці троянди довго не в’яли. З ними у мене було фото. І коли я готувала авторський диск із записами своїх мелодійних поезій, то обрала ту знимку для обкладинки, бо вона випала мені з альбому просто до рук.

Нині у творчому доробку поетеси – біля двохсот пісень, які понесли у світ відомі музичні колективи, такі, як дитячі ансамблі «Дзвіночок», «Щасливе дитинство», «Писанка», «Галицька перлина», популярні ансамблі «Смерічка», «Ватра», «Галичина», «Мальви», «Соколи» та інші.

– Ваша внучка Олеся Олекшій теж композитор?

Так. Вона закінчила музичну школу, музучилище і три роки навчалася в консерваторії. Зараз живе в Гановер-Парку, в США. Разом з нею ми написали понад 10 пісень. Три з них отримали високу нагороду.

– Чому Ви самі не пробували писати музику?

Коли укладаю слова, чую певну музику. Мабуть, тому мої вірші і є такими пісенними. Але недарма кажуть: «Швець, знай своє діло, а в кравецтво не мішайся». Для того, щоб писати музику, треба мати відповідну освіту, талант. Кожен повинен робити свою справу. Мені вдаються тексти, іншим людям – музика, в цьому і є неповторність світу.

– А як Ви ставитесь до сучасної української естради?

Назагал – добре. Нині просто дехто вважає, якщо знайде риму і скаже «Я тебе люблю» чи «Ти будеш моя» – ось вже й готова пісня. Але це пісні-одноденки. Вони – для ніг, а не для серця. Пісня мусить пройти апробацію часом і не постаріти. До прикладу, пісні Володимира Івасюка. Вони будуть вічними.

– Пані Анно, чи стежите за сучасним літературним процесом?

Намагаюсь перечитувати новинки. Маю до сучасних авторів кілька зауваг. Зокрема, про вживання брутальних слів. Ми, поети-письменники, є носіями культури. Тому повинні завжди були прикладом. Творити мистецтво, яке піднімало б на висоту, а не опускало до вульгаризму.

– Відкрийте секрет Вашого оптимізму, цікавості і жаги до життя…

Таємниця проста: любити свій край, людей та дітей, цінувати красу, яка тебе оточує. Так мене навчив батько. Він завжди любувався кожною квіточкою. А нині я присвячую йому такі рядки:

«Незабутні батьківські долоні,
Його жарт, його скрита сльоза,
І дзвіночки, які приносив з лісу доні –
В моїм серці – нев’януча їхня краса...».

– А що робите у вільний час, якщо він у вас буває?

Дуже люблю землю, працю біля неї. Тож у вільні хвилини піклуюся про свій сад біля будинку. Окрім цього, дуже люблю мандрувати Карпатами! Своє дозвілля проводжу в цих горах, де мене завжди чекають добрі, щирі та віддані друзі.

Творчість та громадська діяльність Анни Канич

«Сила чарівна в музиці моїй,
Тепле слово, ніжній усміх, милий голос твій»
А. Канич «Музика пливе»

Творчість Анни Канич знайшла широке визнання в Україні та за її межами. 15 квітня 2008 року за Указом Президента поетесі присвоєнно звання «Заслужений діяч мистецтв України» за вагомий особистий внесок у розвиток художньої культури та багаторічну літературну працю. У творчому доробку львівської поетеси та піснярки близько 200 пісень, а також вісім книжок: збірки поезій «Неопалима купина» (1993 р.), «Львівські рапсодії» (2003 р.), «Молюся за Україну» (2006 р.), автобіографічна повість «Волошки серед терну» (2000 р.), поетична збірка для дітей «Пісні серця – юним талантам» (2003 р.), збірка інтимної лірики та пісень «Коли співає тиша» (2005 р.), збірка пісень «Музика рідного краю» та збірка оповідань для дітей «Жовтенька грушечка та інші оповідання Нуни» (2008 р.). Готується до друку нова збірка «Журавлині пісні».
Але найбільш пам’ятним для поетеси був 1993 рік, коли вона видала свою першу збірку «Неопалима купина», у яку увійшло майже сто пісень. Ця збірка із передмовою поета Миколи Петренка вийшла небувалим на той час накладом у 7 тисяч примірників і успішно розпродалася.
Пісні нашої землячки виконують дитячі ансамблі «Дзвіночок», «Щасливе дитинство», «Писанка», «Галицька перлина», популярні ансамблі «Смерічка», «Ватра», «Галичина», «Мальви», «Соколи» та інші. У 1995 році автори пісні «Соломія» – Анна Канич і народна артистка України Марія Шалайкевич на міжнародному фестивалі «Київський вернісаж» були відзначені найвищою нагородою – гран-прі.
Анна Михайлівна пише також оповідання, казки, повісті, поезії. Як львів`янка, життя якої від колиски і до сьогоднішнього дня пов`язане зі Львовом, своєму «найкращому місту на землі» вона і до нині присвячує низку задушевних пісень.
Дуже цікавим для мене був альбом під назвою «Магія любові», що містить як літературно-музичні читання самої авторки та її друзів-артистів, так і пісні на вірші Анни Канич у виконанні львівських співаків.
Він вміщує 21 композицію, які були написані пані Анною у різному віці. «Наймолодша» пісня створена нею у 16 років. Поезію під ліричну музику душевно читають сама Анна Канич та відомий журналіст Зиновій Суходуб («Магія любові», «Був перший сніг», «Любові чар», «Так мріялось»...). В основу була взята поетична збірка «Коли співає тиша», що вийшла у 2005 році. Пісні на музику відомих композиторів, що працюють у творчому тандемі з поетесою (Марія Помірча, Любомир Кончаківський, Сергій Петросян, Сергій Котовський, Олеся Олекшій, Ігор Хома), виконують Марія Шалайкевич, Софія Федина, Олеся Киричук, Марія Крумшин, Іван Мацялко, Роман Сидорук, Сергій Котовський, Орест Цимбала.
«Альбом готувався до народження як і дитина – майже 9 місяців, – розповідає Анна Канич, – пісням давали нове аранжування й звучання. Над кожною декламацією працювали по 5-7 годин, підбирали відповідну мелодію. Я поринала у спогади, в історію написання кожного вірша й рядочка. Ще раз перепустила все через серце й душу». Авторка не перестає дякувати за ідею та ініціативу створення альбому звукорежисерові Львівського обласного радіо Зеновію Левковському, Зиновію Суходубу – заслуженому журналістові України та виконавцю Орестові Цимбалі. Каже, якби не ці люди, ми б не чули магічного світу її лірики. «Зараз пишу більше патріотики, дитячих віршів – створила уже 20 мініатюр про свого правнука», – розповідає поетеса.
З 1989 року Анна активно включилася у громадську роботу. Стояла біля витоків відродження львівської обласної організації Союзу українок. Полум’яне слово Анни Канич було присутнє на з’їздах СУУ, конференціях, вічах. Активний творчий працівник всеукраїнської прогрми Союзу українок України «Світлиця». Презентації її творчого доробку – це самоусвідомлення жінки-громадянки України, розуміння відповідальності за минуле, сучасне і майбутнє держави. За багаторічну плідну працю Анні Канич присвоєно звання «Почесна членкиня Союзу українок України», відзначена подяками і грамотами. Однак найвища нагорода – шана і визнання на всеукраїнському рівні і у світі.
З 2003 року Анна Канич є членом Національної спілки письменників України. Як мисткиня і громадський діяч, Анна Михайлівна радо проводить творчі зустрічі зі своїми шанувальниками, які стають святом душі для усіх присутніх. Зустрічаючись з юними слухачами, пані Канич розповідає про своє життя і ділиться деякими спогадами з дитинства. Такі зустрічі допомагають школярам відчути свою приналежність до українського народу, формують їхню національну свідомість, виховують патріотизм. Зустріч письменниці з наймолодшими не залишає байдужими і старших слухачів, батьків. Як член Асоціації письменників Західної України, почесна членкиня Союзу українок України ділиться своїми поглядами на життя, сучасну літературну та пісенну творчість, торкається питання ролі мистецтва в теперішній непростий час, відзначаючи і політичні події, що наклали свій відбиток на ії творчість, а також незабутні особисті пережиття, що вилились у поезію та прозу.
Щоразу поетесі вдається глибоко проникнути у сердця слухачів, торкнутися глибинних струн їхніх душ, розбудити в них відчуття краси, патріотизму, добра, любові, декому нагадати минуле, а декому – вселити надію.

Незламні духом

Дочки України, вас вітер холодний,
Вас доля лиха в чужий край занесла.
Долали ви терни і кручі, безодні,
Стираючи краплі солоні з чола, –
Та ви не скорились, та ви не згубились
В гущавині інших народів, світів –
Для дій об'єднались, примножили сили,
А промінь любові вам шлях освітив.
Союз Українок – цвіт краю, його сила,
Союз Українок – жіночий славний рух.
Союз Українок – це материнські крила,
Що зберегли, підняли наш волелюбний дух!
Ви смак чужини полиновий пізнали,
Та в серці вишневий цвіт стукав, бринів –
Цвіт рідного краю, цвіт болю і слави –
І вів через терни до сонячних днів.
І ви не згубились, і ви утвердились
І руку даєте страждаючим всім:
Служити народу себе посвятили –
І зводите ХРАМ-УКРАЇНУ, наш дім!

Замість епілогу

Як фенікс той із попелу,
Так воскресає знов
Вже стільки раз похована
В моїй душі любов

А. Канич «Не вір словам»

Твори Анни Канич об'єднані спільною темою – любові до України. Її щире поетичне слово хвилює, надихає, тривожить...
Нажаль, зараз в нашій країні виникла серйозна проблема з читанням книжок, яка полягає в тому, що молодь менше читає літературу українських авторів. Твори зарубіжних письменників з кожним роком набирають все більшої популярності Тому дуже важливо, на мою думку, щоб були особистості, які б створювали і поширювали все українське, в тому числі і українську поезію і пісню.
Яскравим прикладом таких особистостей є Анна Канич, яка вже не один рік створює шедеври, які читають і співають не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Хочеться навести кілька слів відомих людей Львова про поетесу-піснярку:
« Поетичний світ Анни Канич – шляхетно неповторний, овіяний красою і світлом...Це світло запалює творчий вогонь і в інших серцях. Музика слова Анни Канич пробуджує відлуння і в серцях композиторів, вибухає чарівним спалахом звуків, розливається розмаєм мелодій» (Марія Якубовська, голова Львівської організації спілки письменників України).
«Минуть роки, діти стануть дорослими, підуть у свою широку життєву дорогу, а пісні дитинства, вже як невід’ємна часточка їхньої душі, помандрують з ними у майбутнє. Нехай же поетичне слово, щира сердечна любов, яку дарує їм талановита поетеса Анна Канич, завжди, крізь усе життя зігрівають їх теплом» (Павло Лехновський, заслужений журналіст України).
«Творчий доробок Анни Канич досить широкий – пісні, оповідання, казки, повісті. Але найбільшу популярність, без сумніву, їй принесли пісні – оте правдиве віно, яке їй дісталося від Бога, батьків, від львівського середовища і яке вона так щедро роздає нам усім, що живуть поруч з нею, зрештою, і тим, що будуть після нас. Бо це – справжнє слово, справжня віра, справжня відданість добрій справі – справі утвердження України. Тож будьмо постійно – разом з Анною Канич, разом з її піснями – в молитві за Україну, відшукуймо в її словах, строфах те, що виокремлює нас у цьому непростому нинішньому світі як українців, як просто людей» (Дмитро Сапіга, директор видавництва «Каменяр»).
Коли читаєш прекрасні твори пані Анни – дивуєшся, з яким завзяттям, трепетом у серці і радістю вона в свої 87 років творить такі шедеври і розумієш, що ще не перевелися люди, які дійсно люблять Батьківщину всією своєю душею, стараються підняти національний дух і самосвідомість народу, щоб Україна стала сильною і незалежною державою. З’являється справжня віра у світле, безхмарне майбутнє, гордість за таких людей і гордість за те, що ти – українець!

«І барви різних мов світились у піснях,
Та найдорожчим все ж був колір той єдиний,
Барвінком розквітав, голубив ніжно в снах.
В нім голос був землі і неба України…»

А. Канич «Соломія»
Думаю, що Анна Канич самоутверджена, цілеспрямована і щаслива людина, тому що несе красу і радість людям, залишаючи поетичний слід на землі. Все її життя – це невтомна праця, творчі шукання, присвячені своїй Батьківщині.
Хочеться побажати їй, щоб її слово мелодійно звучало ще багато-багато років.

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123