Михайло Галущинський – лицар обов’язку і чину (до 100 - річчя Січового Стрілецтва)

Стиславська Оксана, 16 р., гімназія ім. Володимира Великого, м. Рогатин, Івано-Франківська обл.

Вступ
Я – українка. Я народилася на благословенній Богом землі, де споконвіку у піснях і молитвах люди прославляють Божу Справедливість і Мудрість, і передають їх від покоління до покоління. З молоком матері я всотала в свою душу любов до рідного краю, до його історії, до злетів і падінь мого народу. Ми горда нація, яка хоч і з великими труднощами, все ж отримала свою незалежну Соборну державу Україну.

В даний час я навчаюся у відродженій славній Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. Для мене це велика честь і, одночасно, обов’язок. Обов’язок знати її історію, славних педагогів, старатися бути вартою імені гімназистки. А це, в першу чергу, вихованість, висока духовність і мудрість.
Кожен гімназист знає, що перший директор нашої гімназії, високоосвічений інтелігент, Михайло Галущинський був призначений австрійським урядом першим командантом Українських Січових Стрільців. На честь 100-літнього ювілею формування УСС я провела скромну пошукову роботу і представляю її на міжнародний конкурс «Мій рідний край». Сподіваюся, що моє дослідження допоможе молодим людям перейнятися ідеєю української державності, любові до Батьківщини та викличе бажання бути справжніми патріотами рідної землі.
Михайло Галущинський – перший командант Легіону Українських Січових стрільців
У багатостраждальній історії України яскрава сторінка відведена Українським Січовим Стрільцям – важливому чиннику національної ідеї, ідеї української державності. Процес відродження Збройних Сил України був надзвичайно складним. Він розпочався ще задовго до першої світової війни, тоді, коли рівень політичного мислення провідної верстви, національна свідомість українського народу були ще досить низькими. Саме тому тактика роялізму, яка здійснювалася нібито в інтересах України і на яку не сміла впасти жодна тінь підозри, переросла, як вважав відомий український історик, військовий та політичний діяч В. Кучабський, в аксіому української думки. За таких умов вона могла передбачити тільки боротьбу за автономію українських земель у складі імперіалістичних держав – Австрії чи Росії, що було за словами вченого, найганебнішим виявом рабства української нації. Зрозуміло, що українська державницька ідея тут не мала місця. Те, що такі ідеї проголошувалися деякими українськими політичними партіями ще наприкінці XX століття, суттєво не вплинуло на рівень політичного мислення. Вирішальним моментом для популяризації української державницької думки як ідеї, не відірваної від життя був 1912 рік, коли більшість європейських держав охопила воєнна гарячка. Очікування великих воєнних подій розбурхало поневолені народи, особливо ті, в яких ще жив національно-державницький дух. Серед цих народів дедалі більше викристалізовувалася думка про те, що їм не можна бути пасивними свідками подій, що вони мусять взяти найактивнішу участь у них в ім’я свого визволення.
Воєнне напруження 1912 р. спричинилося до активізації молоді, яка почала розуміти, що у випадку перемоги північного сусіда у війні, вона може потрапити з Австрії, де їй живеться більш-менш вільно, у російську «тюрму народів». Ці настрої посилювалися польською ідеологічною національно-військовою літературою, бо ситуація польського народу була аналогічна ситуації українського. «Таким чином холодна, логічна, відірвана від життя категорія – українська національно-державницька думка, - зазначав вчений, - нараз набирала жвавої плоті, вона ставала реальною метою, що поривала своєю сміливістю. Така ідея могла захопити і справді найкращу частину української молоді в Галичині».
У Галичині, австрійський державний апарат значно менше перешкоджав відродженню українського національного життя. Більшої шкоди цьому процесові завдавала відсутність економічно незалежної інтелігенції, злиденне становище галицького українського селянства, а також активність русофілів, які поширювали шкідливу і фарисейську пропаганду про українців як частину російського народу. До того ж зростання національної свідомості стримувалося в усій Україні тим, що заможні верстви громадянства, а також населення міст і промислових центрів були зрусифіковані, стали чужими і навіть ворожими українській національній справі. Організація самостійного організму на Наддніпрянській Україні була можливою за умови розпаду Російської імперії. Тому український народ не мав права пасивно споглядати хід воєнних подій, а навпаки, повинен був робити все - аж до використання збройної сили, щоб війна закінчилась на його користь, бо « де говорять гармати, там інший прояв національної сили не має значення ». Потрібно було організувати українське національне військо для боротьби проти Росії, за українську державність. Так розмірковувала деяка частина здібної галицької української молоді у 1912 р., за два роки до першої світової війни.
Український стрілецький рух почався, як відомо, ще 5 травня 1900 р., коли в с. Завалля на Покутті відомий громадсько-політичний діяч, коломийський адвокат К. Трильовський створив товариство «Січ». Поява «Січей» на Покутті і Гуцульщині, а потім і на всіх західноукраїнських землях мала значення для пробудження національної свідомості української людності і була виявом споконвічного прагнення до єдності всього українського народу.
У 1911 р., кілька львівських юнаків середніх шкіл створили таємний гурток «Пласт», метою якого було військово-патріотичне виховання молоді. Засновниками його були майбутні січові стрільці П. Франко, В. Кучабський, Р. Сушко та інші.
На зборах «Українського Студентського Союзу», які відбулися 15 грудня 1912 р., було вирішено розпочати військовий вишкіл української молоді. Вимагалося тільки офіційного дозволу від місцевої влади. І такий дозвіл вдалося добути К. Трильовському, який у лютому 1913р., розробив статус військового товариства «Січові Стрільці». 18 березня 1913р., у Львові створювалося перше стрілецьке товариство «Січові Стрільці», головою якого обрали адвоката В. Старосольського.
У своїх лавах товариство гуртувало студентів вузів і учнів гімназій. У відозві «Січових Стрільців»(березень 1914 р. ) наголошується: «Україна стоїть напередодні нового життя. Треба поставити нову програму, поставити силу, щоб в хвилі, коли надійде час, Україна мала голос, була свідома своєї цілі та права і могла на сторожі їх поставити-силу».
Але таке швидке поширення українського військового руху мало й негативні сторони, бо галичани тоді ще слабо уявляли Українську державу без Австрії. Стрілецькі товариства мислили не як самостійне українське військо, що має намір боронити національні інтереси від Росії, а як добровільні допоміжні загони австрійської армії. Українське галицьке громадянство знаходилось в такому стані, коли воно ще не могло розрізнити австрійського державного інтересу від свого, українського.
Свою позицію у ставленні до можливої війни між Австро-Угорщиною й Росією виробили українські політичні партії. На нараді, що відбулася 7 грудня 1912р. було прийняте одностайне рішення про те, що «все українське громадянство одно згідно й рішуче стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Побудову Української держави українські політичні партії Галичини пов’язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Росії, ліквідацією польського панування в Галичині і створенням з усіх українських земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.
Перша світова війна, що спалахнула влітку 1914 р. відразу перетворила українську проблему в злободенне питання. Як писав Д. Дорошенко, з перших же днів війни стало ясно, що Росія веде його під гаслом знищення українського П’ємонту в Галичині, щоб потім з «корінням винищити» й самий український рух. Галицькі українці й емігранти з Наддніпрянської України збагнули грізну небезпеку для українського національного відродження в разі воєнного успіху Росії.
З початком першої світової війни (1 серпня 1914р. ) із усіх українських партій була створена Головна Українська Рада, в яку ввійшли К. Левицький, М. Павлик, М. Ганкевич, С. Баран, М. Балицький, Т. Трильовський та інші. Організацією військового легіону ГУР доручила військові колегії у складі Т. РожанкІвського, В. Волошина,, С. Шухевича, і Д. Катамая на засіданні колегії 2 серпня для українського війська було прийнято назву Українські Січові Стрільці.
З серпня 1914р. ГУР видала маніфест, який закликав підтримати Австрію в її боротьбі з царською Росією. У ньому проголошувалось:
«Гряде великий час, вибила слушна година!
Здіймається пожежа війни, в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується будучність України.
Настав слушний час, день нашого воскресіння. В сей час нема жертви, яка для нас могла б завелика. В сей час одноцілі є наші думки і бажання однодушні та тверді мусять бути наші діла».
Однодушним рішенням ГУР з’єднала начальні управи всіх досі в нас існуючих стрілецьких і руханкових організацій в Українську Боєву Управу.
До Української Боєвої Управи ввійшли передові діячі галичини – адвокат Кирило Трильовський, професор Іван Боберський, редактор «Громадського Голосу» Дмитро Катамай, редактор щоденника « Руслан» Семен Горук, адвокат і журналіст Володимир Темницький, соціолог Володимир Старосольський, проф. Степан Томашівський, історик Льонгин Цегельський, адвокат Теофіль Кормош, політик Теодор Рожанківський.
Ідея створення власних збройних сил знаходила широку підтримку серед галицької молоді. У Рогатинському повіті 1913р. було організовано стрілецькі курси, на яких працювало 7 старшин запасу. На цих курсах вчилися воєнному мистецтві багато учнів старших класів гімназії, селянські та міщанські юнаки. Як тільки почалася мобілізація, всі курсанти добровольцями пішли в ряди УССів. Їх було організовано в окрему Рогатинську сотню, якою керували викладачі гімназії Никифор Гірняк та Микола Угрин-Безгрішний.
Як тільки стало відомо про створення легіону Українських січових Стрільців, в Рогатин прибув посланець від Головної Української Ради Клим Коник, який повідомив директорові гімназії Михайлу Галущинському про його призначення організатором січового стрілецтва, вручив про це грамоту та повідомив план роботи. На закінчення сказав : «Австрія і Німеччина б’ють нашого найбільшого ворога, тому треба й нам без усякого вагання ладитися до найзавзятішої боротьби за кращу долю України».
«Усе зроблю, що в моїй силі … Зараз і беруся до праці», - зазначив Михайло Галущинський.
На наступний день директор сповістив повітове староство, скликав у гімназії збори. На них зібралися усі викладачі, учні, студенти навчальних закладів, міщани та селяни з найбільших громад. Михайло Галущинський виступив з гарячою промовою, як результат між присутніми було розподілено обов’язки: одні повинні були повідомити про українську мобілізацію в усіх селах повіту, інші – збирати подарунки для стрільців, ще інші – розшукувати приміщення для добровольців. Всі намагалися робити якусь корисну справу.
Розпочався запис у легіони УСС. Особливо прагнули стати стрільцями учні гімназії. Зупинити їх було неможливо. Під час звернення директора до гімназистів на майдані перед історичною будівлею про вступ до УСС три кроки вперед зробили усі юнаки, навіть найменші. Така процедура повторилася три рази попри попередження Михайло Галущинського, що це справжня війна, а не ігри, які вони проводили до цього часу. Директор у категоричні формі заявив, що приймають лише повнолітніх. Їх, учнів старших класів, зголосилося аж 250.
Для формування легіону УСС потрібно було щонайменше 100 старшин. Проте австрійський уряд скерував лиш тих, що були в запасі і не були мобілізовані в регулярну армію.
На перших же нарадах ГУР і Боєвої Управи активно дискутувалося питання про те, хто має очолити майбутнє українське військове формування. Першим командантом легіону мав стати майор піхоти Кость Олег Кузьма, однак він загинув на фронті. Очолити легіон пропонували полковнику австрійського генерального штабу графу Станіславу Шептицькому. Проте, він відмовився від цієї пропозиції, мотивуючи тим, що у воєнних операціях йому приділено інше завдання, яке він мусить виконати.
З серпня 1914 р., командиром легіону січових стрільців було призначено судового радника Теодора Рожанківського. Але після того, коли він відмовився відрядити ще неповністю сформований корпус усусусів на фронт біля Почаєва, цісар увільнив його від посади.
18 серпня 1914 року новим командантом УСС було призначено поручника М. Галущинського. М. Галущинський брав активну участь і громадсько-політичному житті краю, обирався головою «Академічної Громади» у Львові, «Січі» у Відні.
Звідки така висока свідомість і глибокий патріотизм?
Першою і найважливішою школою для кожної людини є її власна родина. Тут уже в ранньому віці формується світогляд, визначаються життєві цінності. Михайло Галущинський народився у родині священика отця Миколи Галущинського, пароха села Звиняч Чортківського повіту. Батько мав заслужене визнання високосвідомого українського патріота, політичного діяча християнсько-демократичного спрямування, який користувався високим авторитетом серед галицької інтелігенції.
Найстарший син Михайло прожив не довге, але яскраве насичене духовністю і копіткою працею життя. Освіту здобув у тернопільській гімназії, Львівському та Віденському університетах. Ще з гімназійних років твердо сповідував ідею незалежності України.
Після закінчення університету розпочалася педагогічна діяльність Михайла Галущинського. Працював учителем Львівської та Золочівської гімназій, брав активну участь у товаристві «Просвіта».
1909 рік. У Рогатині відкривається приватна гімназія. Михайла Галущинського запрошують на посаду першого директора, з якою він справлявся блискуче. Найперше, було зібрано чудовий професорський колектив талановитих педагогів-однодумців і великих патріотів України, а саме: письменники Микола Угрин – Безгрішний і Антін Лотоцький, історик Іван Крип’якевич, політичний і військовий діяч Никифор Гірняк, брат директора Іван Галущинський та багато інших.
Їхня заслуга в тому, що крім чисто навчального процесу, в гімназії приділялася велика увага вивченню історії рідного краю, його етнографії, побуту, пісенної творчості, народних звичаїв і традицій, фізичному загартуванню. З цією метою було створено Товариство «Січ». У гімназії активно діяла пластунська організація, якою опікувався Никифор Гірняк, що згодом став кошовим стрілецької Пресової Квартири. Никифор Гірняк і Михайло Галущинський поставили собі за мету перетворити всі повітові організації «Січей» та «Соколів» у відділи, які б пройшли мілітарну підготовку за повною військовою програмою. Задум не був повністю реалізований, бо розпочалася війна, але юнаки повіту, що зголосилися до легіону Українських Січових Стрільців, уже добре володіли військовими навиками.
З початком світової війни призваний до армії М. Галущинський перебував у 35-му Золочівському полку крайової оборони і тому не був достатньо проінформований про справи, пов’язані із формуванням УСС. Застереження, з якими він прийняв це призначення, полягали в наступному:
По-перше, як людина відповідальна, прекрасно розумів які труднощі чекають на нього підчас організації легіону, знав, що «тягар впаде з багатьох, на одного, який навіть на випадок повної невдачі стане чинником і буде відповідати».
По-друге, М. Галущинський визнав, що : «до воєнного ремесла ніколи не чув… надзвичайного покликання, а вже якоїсь більшої пошани не мав ніколи». Військо уявлялось йому «останками давніх інституцій, більше характеру виставного, що має за ціль лише виступити в часі парад».
По-третє, М. Галущинський ставив під сумнів необхідність організації українських військових формувань, в той час, коли держава і так забирає «всіх здібних до зброї».
Проте, незважаючи на сумніви, М. Галущинський, як людина віддана Україні, не відмовилась поставити своїх слабких сил на послуг великій справі і важній народній справі. Разом з тим не вважав, що повинен відігравати роль вождя у легіоні УСС, бачив себе в якості чинника, який лучив військові і цивільні круги, мужем довір’я обох сторін.
18 серпня 1914 р., М. Галущинський прибув до Львова і приступив до виконання обов’язків команданта УСС. Того ж дня він зустрівся з представником воєнного міністра, полковником Моліком, який мав завдання проконтролювати формування українських добровольчих відділів. Австрійська військова влада приділила легіон УСС до Львівського 11 корпусу. Після зустрічі із начальником штабу цього корпусу Лемезняном, М. Галущинському дали зрозуміти, що не варто розраховувати на якусь значну підтримку в справі організації легіону з боку австрійської військової влади. Організація української військової формації розпочалася, по-суті, власними силами українського військового громадянства. Бойовою Управою передбачалося розділити Галичину на регіони, в котрих мали створюватись курені УСС. Збірними пунктами УСС визначено Чортків, Коломию, Стрий, Станіслав і Львів. Найбільшою тактичною одиницею повинен був стати батальйон (курінь) з чисельністю в 200 чоловік. Австрійська влада виділила для українських добровольців 2 тисячі застарілих однозарядних гвинтівок системи «Верндля» із ста набоями на кожну. «Мої зауваження, що ця зброя не придатна до нічого, - писав М. Галущинський - що сама звістка про наділення добровольців такою зброєю викличе невдоволення, не допомогли нічого».
Влада домоглася, щоб добровольці якнайшвидше склали присягу на вірність Австрії, бо лише після цього вона буде рахуватися з ними військовою формацією, і навіть виділить гроші на її утримання. 22 вересня 1914р. було видано до намісництва проект статуту. Добровольців поділено на сотні, призначено сотенних командирів, розпочато військовий вишкіл. 24 серпня 1914 р., М. Галущинський разом із полковником Моліком здійснили перегляд добровольців, які зібрались на Крайзервальді, 28 серпня М. Галущинський отримав вказівку про те, щоб стрільці, які були розміщені в казармах, розібрали гвинтівки. В неділю 30 серпня двома поїздами Українські добровольці залишили Львів і виїхали до Стрия. На початку вересня тут зібралося майже 10 тисяч добровольців.
У Стрию М. Галущинського найбільше вразило те, що ніхто із представників австрійських властей не виявив жодного бажання займатися з українськими добровольцями. Оскільки невелике містечко не в змозі було прийняти таку кількість людей, частина стрільців були розміщені в передмісті Лани під відкритим небом, не вистачало продуктів харчування. Прикрим було й те, що члени Бойової управи не поїхали разом із стрільцями до Стрия, як того вимагала ситуація, а залишилися у Львові. Згодом вони перебрались до Відня, покинувши добровольців у момент, коли найбільш була необхідна їх допомога і підтримка. Тому й не дивно, що в команданта УСС були підстави критично ставитись до ГУР і УБУ: «Коби то славна Б. У. зі своїм головою, коби то ЗУР зі своїми членами були б бодай на хвилину приглянулися цьому образу людської нужди. Були би, відпекалися сіх планів УСС, навіть за ціну поправи нашого доброго імені серед віденських міністрів. Того роду поправи, коли не потребували, а вже хіба добра чи лиха опінія про нас у панів міністрів ніколи нам нічого не давала і нічого не помагала» - зазначав М. Галущинський.
1 вересня 1914 року Начальна Команда Армії (НКА) зажадала від М. Галущинського привести добровольців до присяги Австро-Угорщині, після чого обіцяла розв’язати проблему забезпечення і харчування. Однак частина стрілецтва запротестувала проти прийняття присяги, домагаючись, щоб у її текст були внесені слова про вірність Україні і українському народу. Розуміючи, що від того чи буде складена присяга залежить взагалі подальше існування легіону УСС, М. Галущинський доклав усіх зусиль, щоб спонукати стрільців до присяги у формі, якого вимагала австрійська військова влада. Затягування із прийняттям присяги призвело, на думку О. Думіна, до того, що НКА видала наказ про обмеження кількості добровольців до двох тисяч чоловік. «Приказ той був для мене страшним ударом-пише М. Галущинський, - коли я старався представити неможливість його виконання, коли я вимагав, щоб мені дозволили говорити з тим, хто той приказ видав, дістав я лише таку відповідь, що те все неможливе і той приказ не може бути змінений».
М. Галущинський робив все можливе, щоб не допустити обмеження чисельності легіону, однак «як же мав протиставитися австрійському полковникові генеральної булави командант легіону УСС із степенем запасного чотаря, що не тільки для полковника, а і для сотника австрійської армії був незначною фігурою?» Він вважав, що тільки політична репрезентація – ГУР і УБУ - могла би не допустити до висилки додому щонайменше 5/6 частин добровольців, які нерідко приходили з місцевості, що вже була зайнята ворогом. Внаслідок напружених переговорів М. Галущинського з керівництвом 2-ї армії вдалося домогтися збільшення чисельності УСС до двох з половиною тисяч.
З вересня 1914року на площі поблизу казарм краєвої оборони відбулося прийняття присяги українськими добровольцями. А 5 вересня легіон прибув у Мукачево. Підпорядкований австрійській групі військ під командуванням ген. Гофмана, стрільці зосередились в закарпатських селах Горонда і Страбичів. 7 вересня 1914р., М. Галущинський сформував структуру УСС. Утворено 10 сотень, зведених у два півкуреня. Командантом першого куреня став М. Волошин, другого - Г. Косак, третього півкуреня - С. Шухевич. Завдяки проведеним М. Галущинським організаційним заходам, життя стрільців набрало організованого характеру. 11 вересня 1914р., стрільців вперше відвідали члени Бойової Управи на чолі з І. Боберським. М. Галущинський відверто висловив претензії до Б. У. та її членів – згадує М. Галущинський – назвав цілу організацію і їх роботу політичним блахманом, її членів неробами, які неробством, лінню, ніяким зацікавленням до справи загирили її… Б. У. не признаю тому, що вона нас у найприкріші порі, тоді коли рішалася доля стрілецтва, покинула». Тому не дивно, що й І. Боберський у своєму звіті про перебуванні в легіоні 15 вересня 1914р. характеризує М. Галущинського як людину, що не має ентузіазму для справи, бридиться висот цілою справою, уважає себе за жертву, представляється лише виключно австрійським прикажчикам, а більше нічого, тримається осторонь від своїх офіцерів.
М. Галущинський тим часом вирішував нагальні потреби легіону - забезпечення стрільців одностроями, взуттям, амуніцією. Привезені із Львова «Верндлі» розгубилися по дорозі і мало хто з добровольців дбав про них. 10 вересня 1914 року М. Галущинський отримав наказ підготувати найкраще вишколену сотню до відправки на фронт, на Верецький перевал. Командант вибрав 3-тю сотню 1-го куреня під командуванням В. Дідушка. Наступного дня сотня була готова до виконання боєвого завдання. Ось як описує цю подію заступник М. Галущинського Степан Томашівський : «О перші годині пополудня стояла сотня з сотником і курінним отаманом на залізничнім двірци Страбичево. Серед молоді панував веселий піднесений настрій, котрий йшов з ентузіазмом в бій за вольну Україну. По сердечні і настроєвій промові начальника М. Галущинського, який заявився там, щоб супроводити першу сотню у визвольний бій – піднісся тричі голосний клич «Ура!» і залунала пісня «Ще не вмерла Україна». Враження було величаве». У Мукачево сотню одягли в угорські мундири, видали гвинтівки «Манліхер» і відправили в бій. 17 вересня надійшов новий наказ вислати ще одну сотню на фронт. На цей раз це була сотня О. Семенюка, яка була відправлена на Ужгородський перевал. 20 вересня М. Галущинський разом з полковником Моліком, здійснили перегляд сотень, що ті знаходились в Горонді і Страбичеві. Після цього полковник Молік відбув до Відня, а його місце зайняв надпоручник Кватернік. Останній висунув план створення т. зв. «двадцяток» згідно якого три стрілецькі сотні ділилися на відділи по 20 стрільців кожний і через Воловець та Лавочне засилались в тил російської бойової лінії для ведення партизанських дій. Цей план австрійського командування не знайшов підтримки стрілецтва та його команданта. Однак застереження М. Галущинського не було взято до уваги, а тому він звернувся з листом до командування корпусу з проханням припинити роздрібнення сотень. 28 серпня 1914 року М. Галущинський надіслав листа К. Левицькому, у якому зазначав, що «Статус стрільців не може бути удержаний в повному числі, бо вже 1000 стрільців відійшло. З них 400 перейшло до обсади перевалів і брало участь у боротьбі, а 600 перейшло на спеціальну службу. Надто сьогодні має відійти 500 стрільців знову». Настирливість М. Галущинського мала позитивні результати. За 5-10 днів повернулися із стеж майже всі стрільці. Коли абсурдність плану Кватерніка уже не викликала ніякого сумніву, австрійське командування наказало всім стрілецьким військам зібратися у Чинадієві. 1 жовтня 1914 року отримавши наказ, туди виїхав і М. Галущинський. «Від тої пори організація УСС розпалася на кілька частин, - читаймо в його «Споминах» -, на відділи в полі, мою особу і Куліш». При такому стані впливати на хід справ і відповідно здійснювати командування легіоном М. Галущинський уже не мав можливості. Наприкінці жовтня він виїхав у Сколе.
Поступово на перші ролі у легіоні УСС висунувся командир 1-го куреня Г. Коссак – «чоловік енергійний і рішучий», як його характеризував Осип Назарук. «Наша репрезентація – писав К. Левицький – одержувала безнастанно погрози і зажалення з кругів наших стрільців. Одні були невдоволені з Михайла Галущинського і казали, що він не здійснив покладених сподівань і показався не відповідним командантом. Другі приписували вину безладдя крамолам Гриця Коссака, що з д-ром К. Трильовським накладає, щоби стати дійсним командантом усього українського стрілецтва». Щоб оздоровити атмосферу у стосунках між старшинами, М. Галущинський прийняв рішення передати частину своїх повноважень отаману Г. Косаку : «в перші справі заявив я таке – поле і кадри - є в руках групи, де все переходить через мої руки і я є першим представником стрілецтва. Команда в полі розділена поміж двох курінних, які ж є самостійними, лиш всякі прикази відбирає. Косак, як такий, що перший вийшов в поле і дав себе в тій групі приймати». Проти такого розподілу повноважень заперечував курінний С. Шухевич та ряд інших офіцерів легіону. У розмові з М. Галущинським він зауважив, що «наша Бойова Управа іменувала М. Галущинського командантом легіону і як довго та наша установа його не відкличе і не іменує кого іншого командантом, я тільки його одного знаю».
Наприкінці листопада 1914р., М. Галущинського викликали до Відня в начальну команду Армії для підготовки Січових Стрільців до відправки через Туреччину в Україну. Ця акція задумана німецьким командуванням, передбачала висадку турецько-українського десанту на півдні України з метою підняття там антиросійського повстання. Наради з цього питання закінчились безрезультатно. Як виявилось австрійське командування не було дуже в цьому зацікавлене.
Перебуваючи у Відні, М. Галущинський брав також активну участь у нарадах Г. У. Р. та Бойової Управи, на яких обговорювалися питання взаємовідносин офіцерів та легіону, рішення М. Галущинського про передачу частин своїх повноважень Г. Коссаку.
Інтриги і непорозуміння в керівництві легіону УСС не подобались також і рядовому стрілецтву, про що відмічає у своєму листі до К. Левицького курінний отаман С. Шухевич: «На Різдво приїхали до нас пп. Боберський і Старосольський на інспекцію. З ними поїхав п. Вітовський як делегат стрільців. Мені сказано зовсім відверто тоді, що Вітовський іде жадати усунення М. Галущинського, Коссака і мене». Щоб покласти край непорозумінням членам Г. У. Р. на засіданні 27 січня 1915 р. прийшли рішення усунути з посади М. Галущинського і Г. Коссака та призначити командантом Т. Рожанківського. Однак, австрійське командування погодилось лише на усунення М. Галущинського і заперечило знаття з посади Г. Коссака. Полковник генерального штабу Гранілович у розмові з К. Левицьким і послом М. Васильком відверто заявив : «домажтеся панове всего, що укажете за потрібне і вказане. Але не жадайте від мене, щоб я усунув Гриця Коссака, бо я уважаю його найліпшим офіцером, між всіми вашими січовими стрільцями». Зрештою боротьба між противниками і прихильниками закінчилася тим, що взагалі ліквідували начальну команду легіону УСС.
Залишивши посаду команданта УСС, М. Галущинський перейшов у штаб 25 корпусу і став зв’язковим офіцером, референтом УСС при штабі корпусу. У березні 1915р. М. Галущинський отримав звання курінного отамана. Знаходячись на новій посаді він старався так же добросовісно виконувати покладені на нього обов’язки, займався вирішенням стрілецьких справ і обороняв їх інтереси. До нього зверталися в різноманітних справах легіону УСС. Наприклад, у листі від 3. 4. 1915р. члени Бойової Управи К. Трильовський і Д. Катамий просять його поклопотати перед австрійським командуванням в справі запасної сотні УСС, щоб, «задержати існуючу т. зв. Кадру, як потрібну інституцію для стрільців…».
У 1915р. готувався до видання літературно-історичний збірник УССів «Червона Калина». У звязку з цим Микола Угрин – Безгрішний звернувся до М. Галущинського з просьбою написати про свої враження від воєнних подій.
Якою ж була відповідь?
В листі він написав: « Любий товаришу Миколо! По другий раз взиваєте мене до участі в альманасі УСС. Не бажаючи наразити тебе на закид звичайної чемності, користаю зі свобідної хвилини, щоби вам додати причини, які мене спонукають не забирати голосу у вашім ціннім виданню…
Після одержання запросин поставив я до себе питання, про що я маю писати, а потім на випадок позитивної постанови першого питання - в якому дусі…
Спершу став я шукати в своїй пам’яті аналогічності точок у світовій і нашій літературі, де очевидці, свідки і учасники великих подій списували і передавали майбутнім поколінням те, що пережили, що побачили, та в що вложили свою велику пайку. Найшов я там пам’ятники, дневники, описи, розправи, дипломатичні роздумування, тощо. А серед того скільки самодурства, самохвальства, обманювання других, звеличування того, що в звичайні «людські» мові зоветься насильство, кривдженням й іншими похожими на ті слова назвами. Той рід писання я відкинув відразу. Став я слідити свій спосіб думання, та з острахом став находити, що я не можу достроїти себе до того загального концепту пеанів, апофеозування війни.
Симпатичнішим явищем є ті скромні образи пережитих хвилин, списані учасником, без укритої цілі самозвеличення або понижування других. Але це тільки вибраним одиницям доводиться дійти до ідеалу, коли таке можливе в зображувані подій. Може це зробити по-моєму лиш звичайний чесний чоловік…Може це зробити ідеальна одиниця, яка віщим зором випереджує події і глядить уже на них із високої перспективи, обіймаючи широкі виднокруги.
Останні два-три десятки літ впоїли в людство те пересвідчення, що людський рід є слабий і не має тої сили, як попередні покоління. Той погляд відбивався в усім. Вибухла війна. Триває вона вже два роки, ціле людство відчуває той тягар. І коли внаслідок війни перепадатиме погляд, що людина є ціллю і метою в собі самій, щоб її зробити шляхетною, піднести до найвищого ідеалу. Тоді війна сповнить свою задачу, тоді не буде жаль положених жертв, тоді і я напишу до Вашого альманаху гімн у честі війни.
А поки що оце вияснення моєї мовчанки прийміть враз із заявою правдивого повноваження. Ваш М. Галущинський».
Коли у 1916 р., Кіш УСС стояв у селі Потік поблизу Рогатина, М. Галущинський спеціально відвідував його, щоб зустрітися із давніми колегами – вчителями Рогатинської гімназії, директором якої він був у передвоєнні часи. Як відомо близько 250 гімназистів Рогатинської гімназії записались добровольцями в легіон УСС.
Перша світова війна наближалась до завершення. Наприкінці червня – початку липня 1917р. УСС дали свій останній великий бій у складі австрійської армії. Після бою під Конюхами із 952 стрільців залишилися 444. З них було сформовано 3 сотні, які не мали організаційної завершеності.
Референтом УСС при австрійському командуванні М. Галущинський залишився до осені 1917р. В останніх днях існування Австро-Угорської імперії він займав військову посаду в західній Галичині. Після розвалу Австрії на короткий час потрапив в один із польських таборів для інтернованих. Під час листопадових подій 1918 року М. Галущинський перебував у Львові, повернувшись до викладацької роботи в Академічній гімназії.
У жовтні 1923 року був обраний головою товариства «Просвіта». Діяльність товариства «Просвіта» за часів головування Михайла Галущинського набрала високого організаційного і виховного спрямування. Він розробив фундаментальну програму діяльності, в якій головний акцент було покладено на організаційно-освітню і виховну роботу. Михайло Галущинський ніколи не забував про свою гімназію, часто приїжджав у Рогатин. Кожний його приїзд був пов'язаний з просвітницьким інтересом. Він бував, і в Бурштині і в Букачівцях. Двічі у 1929 і 1930 р. р. лікувався у Черчанському живці. Останній приїзд на Рогатинщину відбувся 2 серпня 1931 року. Тоді він був присутній у Воскресінцях на святі матері і виголосив промову. А вже 25 вересня 1931 року його не стало.
Михайло Галущинський помер за день до дня свого народження, проживши лише 53 роки.
Похорон Михайла Галущинського перетворився на народну маніфестацію. Тодішні газети писали: «Українське громадянство почестями відправило на вічний спочинок до Личаківського цвинтаря свого щирого робітника і провідника, що впав жертвою твердої й безоглядної дійсности ».
Висновки
Україна – се я! Стверджував Михайло Галущинський. Ці слова озвалися тисячоголоссям у душі кожного свідомого українця в наш буремний час.
Минуло століття, а що змінилося? Маємо, таки маємо незалежну Соборну державу Україну. Але ж хто б міг подумати, що на 23-ому році незалежності знову буде потрібно проливати кров і жертвувати життям. Звідки цей потяг до волі? Звідки непереборне бажання відстояти незалежність найдорожчою ціною і увійти до когорти європейських держав? Думаю, що із глибин духовної криниці і висоти Божої благодаті; що від вічного прагнення до волі наших князів і гетьманів, від Січового Стрілецтва, від самовідданих і одержимих українських патріотів усіх часів.
Я – член відродженої військово- патріотичної організації «Пласт» при Рогатинській гімназії ім.. Володимира Великого. Я вірна присязі: «Помагати іншим, Жити за пластовим законом і слухатись пластового проводу. Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб: Бути вірним Богові й Україні»
Я звертаюсь до кожного українського серця, до кожної християнської душі: «Щоденною працею, кожним вчинком, ділом і словом будемо стверджувати, що Україна – це я!»
Я вірую у світле майбутнє моєї неньки України і прошу всіх не втрачати цієї віри і надії. Повірмо в те, що нас уже нікому не здолати і хай будуть з нами Правда і Господь!
Слава Україні!
Слава героям небесної сотні!