This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Улюблені пісні Т.Г.Шевченка

 Мацола Юлія, 14 років, с. Шаулиха

Відкрити двері в творчу лабораторію Шевченка – це великою мірою показати його зв'язки з народною музою. Проникнення в коло фольклорних інтересів поета дає змогу встановити, які мотиви, образи, теми, сюжети живили його творчу фантазію.

Творчість Шевченка своїм корінням сягає фольклорної стихії. Саме народна пісня була матір’ю Шевченкової поезії. За багато віків своєї історії український народ створив неперевершену культурну традицію, скарби літописів, багатий фольклор з величним епосом козацьких дум, красою ліричних пісень, створив образну, співучу мову, наче призначену для поетів. Співучість і краса української народної пісні перелилися в чудові поезії Шевченка.
Сучасники Шевченка відзначали чудове виконання ним народних пісень. За свідченням друзів, Шевченко мав тенор, а можливо, баритон, з високими верхніми нотами. Як згадував Л. Жемчужников, останній раз Шевченко співав за рік до смерті, не втративши при цьому надзвичайно виразних якостей виконавства: „й тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця”.
Про спів Шевченка писала княжна В. Рєпніна, в маєтку якої перебував Шевченко. Вона зазначала, що співав поет із щирістю, так, що „м’який, сповнений суму, голос нашого Кобзаря мимоволі проймав душу”.
П. Куліш, який досить часто чув спів Шевченка, писав: „Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях... Посходились з усіх світлиць гості до залі... Пісню за піснею співав наш соловей... і скоро вмовкає, зараз його благали ще заспівати... Душа поета, об'явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу”.
Всі, хто згадував про спів Шевченком народних пісень, зазначали його величезний емоційний вплив на всіх навколо. „Мою матір особливо зачаровував Шевченко своїми співами: ходить, бувало, по залі, заклавши руки назад, опустивши вниз свою думну голову; шия зав’язана шарфом, вираз обличчя сумний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень” (П. Куліш).
Від художника Ф. Пономарьова дізнаємося про народні пісні, що співав Шевченко, навчаючись в Академії: „Ми всі троє (Шевченко, Пономарьов і художник Петровський) нарікали на пустоту наших шлунків, бо сиділи буквально без шматка хліба, не маючи ні гроша готівки і ні на копійку кредиту. Петровський запропонував нам іти з ним обідати до його матері на Піски, але ми мусили відмовитись від такої гостинної пропозиції, боячись запізнитись на вечірні класи. Лишившись з Тарасом в майстерні Петровського, ми з горя почали співати молоросійських пісень”.
Наведені приклади яскраво свідчать про те, що Шевченко був знавцем і шанувальником музики.
Ой Морозе та Морозенку
М. Білозерський свідчить: «К числу любимейших песен Шевченка принадлежала й про Морозенка». Це одна з пісень, записаних від Шевченка в родині Білозерських, а потім надрукованих А. Маркевичем в „Записках о Южной Руси”.
На Шевченка справила велике враження поява в друкові мелодій народних пісень. В листі до П. Куліша від 5 грудня 1857р. Шевченко писав: „Поцілуй Маркевича за мене, за його ноти; добре, дуже добре, а особливо „Морозенко” – він мені живісенько нагадав нашу милую безталанную Україну”.
Ой на горі та женці жнуть
Польський поет Юліан Беліна-Кенджицький, що жив у Києві недалеко від мешкання поета, пише в своїх спогадах: „В будиночку, що на противному боці, тільки через дорогу, зустрів я дуже веселого товариша, з яким дивним способом ми познайомились. Є це маляр і поет в одній особі. Зветься Тарас Шевченко. Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний спів дуже гарним і чистим голосом:
Гей, на горі там женці жнуть...
Потім співак перейшов на ліричний тон. Пісеньки посипались з його уст одна за одною. Свідків і слухачів не було. Над ним горяне небо, коло нього гущавина дерев, а навкруги пустка й тиша”.
Понад морем Дунаєм
О. Лазаревський, згадуючи свої зустрічі з поетом у Петербурзі 1860 р., зазначає: „Помню хорошо это время, как бывало мы, с младшим братом, голодные, ждали возвращения старшего брата со службы, чтобы приняться за еду... Вот в эти моменти приходил к обеду Тарас Григорьевич. Входил он в комнаты, обыкновенно рас-певал какую-нибудь песню, чаще всего пел он в это время:
Понад морем Дунаєм        Ой сину мій, Іване,
Вітер явір хитає            Дитя моє кохане,
Вітер явір хитає,             Як я тебе родила
Мати сина питає:            Світом важко нудила”
Та забіліли сніги
Це одна з найулюбленіших пісень поета. Шевченко співав її в червні 1847 року, перебуваючи в Оренбурзі. Ф. Лазаревський в своїх спогадах про Шевченка пише: „Гость остался у нас ночевать. Сняв с кроватей тюфяки, мы разложили их на полу й все втроем улеглись на полу вповалку. Шевченко прочел нам наизусть свою поэму „Кавказ”, „Сон” й др., пропел несколько любимих своих песен: неизменную „Зіроньку”, „Тяжко, важко в світі жити”, но с особенным чувством была исполнена им песня:
Забіліли сніги,         Ніхто не заплаче
Заболіло тіло        По білому тілу,
Ще й головонька        По бурлацькому...
Мы все пели. Левицкий обладал замечательно приятным тенором й пел с большим чувством. Были минути, когда слезы сами собой катились из глаз, а гость наш просто рыдал...”
Через 11 років у Петербурзі цю пісню записує в щоденник Шевченка його близький знайомий Д. Каменецький – упорядник збірника „Українські пісні з голосами”
Та нема в світі гірш нікому
А. Чужбинський в своїх „Воспоминаниях о Т. Г. Шевченко” згадує про співання пісні в 1843 р. під час гостювання у нього поета: „Вскоре ко мне донесся звучний его голос, напевавший любимую тогда им песню:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Про пісню згадує сам Шевченко в листі до Козачковського від 16.VІІ 1852 р:
Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору. Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и посередине ее длинную, широкую, фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит как из золота кованный Переяславский собор. Какая чудная торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело:
Та яром-яром, за товаром.
Чудный вечер! Чудный край, и песни дивные! Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе й о тебе, мой искренний друже!”
Стоїть явір над водою
Пісня про смерть козака на чужині – одна з улюблених Шев-ченкових пісень. Н, М. Кибальчич в своїх спогадах, описуючи останню зустріч Шевченка з Полусмаковою і розрив з нею, вказує: „После этого он бывал у нас чуть не каждый день, но всегда мрачный, молчаливый, неразговорчивый... Ходил по комнате й тихо сам себе напевал „явор зелененький” Образ зажуреного козака, що стоїть як „явір над водою”, використовує Шевченко в ряді творів (поема „Невольник”, вірш „Над Дніпровою сагою”...).
Ой сидить пугач в степу на могилі
Письменник О.Чужбинський згадує низку пригод, що трапилися із Т.Шевченком під час іх спільних подорожей або зустрічей. Це було в 1845 р. „Взимку ми з’їхались до Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі... Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині у дружньому колі, весело гуторячи, слухаючи музику або гучним голосом спіавючи сумовитих українських пісень...
Одного разу ми зібрались до родичів Закревських, верс за десять... Давно вже повечоріло, ми почали збиратися їхати назад.... Розгулялась степова метелиця... Дами підбадьорились від думки, що, одягнені тепло, ми не замерзнемо, що з півночі вовки не так уже никають, і потроху почалися розмови. Тарас Григорович заспівав „Ой, не шуми, луже”, ми стали йому вторувати... Аж тут знялася страшенна хуртовина, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання вітру здалося нам виттям голодних вовків.... Ми врізались у замети, які звичайно утворюються під час хурделиці по низинах.
Спільними зусиллями витягли ми гринджоли і знову рушили ступою.
- А що, Тарасе? – спитав я, сідаючи весь у снігу, на своє місце.
А він у відповідь заспівав мені строфу із запорозької пісні:
Ой, котрі поспішали – ті у Січі зимували,
А котрі зоставали – у степу пропадали.
Ці чотири рядки – уривок з пісні „Ой сидить пугач в степу на могилі”.
Ой і зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя
Н. М. Кибальчич в своїх „Воспоминаниях о Т. Г. Шевченке [из рассказов моей матери]” розповідає, як Шевченко, будучи шафером на весіллі у П. Куліша в с. Мотронівці в січні 1847 р., „находился в возбужденном состоянии й то й дело отрывал мою мать й невесту от танцев, отводил их в дальний угол й учил песне „Ой і зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя”. Мать смущалась й отказывалась петь, но сестра ее училась у него й потом пела хорошо.
П. Куліш так описує цей епізод:
„В этом доме знали Шевченко по его стихам, но никто не знал, что он превосходный, может бить, лучший по всей Малороссии певец народных песен. Новый талант его обнаружился в тот же вечер. Беседуя с молодой княгиней по-малорусски, как это он делал со всеми симпатичними людьми, он проэкзаменовал ее в национальних песнях, остался ею доволен й выразил свое удовольствие пением. Заложив назад руки й расхаживая по зале среди немых от изумления гостей, он запел:
Ой і зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя!
Ничего подобного пению Шевченко той пори я в Малороссии, в столицах й нигде не слышал. У него просили нових й нових песен, й он беспрестанно пел й пел...”
Пізніше в Новопетровському укріпленні Шевченко з сумом пригадує співання цієї пісні і записує в своєму щоденнику 11.VІІ 1857 р.: „От этой любимой моей песни (мова йде про пісню „Ой поїжджає по Україні, та козаченько Швачка”.– О. П.) я незаметно перешел к другой, не менее любимой: Ой і зійди зійди, ти, зіронько та вечірняя...
Эта меланхолическая песня напомнила мне тот вечер, когда я и молодая жена Кулиша (Ганна Барвінок.– О. П.) пели в два голоса эту очаровательную песню. Это было на другой день после их свадьбы, в роковом 1847 году. Увижу ли я эту прекрасную блондинку? Запою ли с нею эту задушевную песню?”
Відомі свідчення, що Шевченко співав цю пісню. В „Спогадах”, опублікованих в „Киевской старине”, де розповідається про перебування Шевченка в с. Потоки в серпні 1845 р., читаємо: „Любимым занятием Тараса Григорьевича в Потоках было катание на пароме на большом пруду, в теплые летние вечера при заходящем солнце, сопровождающееся всегда пением народных украинских песен й особенно его любимой песни „Ой і зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя” В змісті цієї „задушевної”, як називає її Шевченко, пісні, виливалась заповітна мрія про влаштування особистого життя, створення власної сім’ї. Рядки „Ой ти, козаче, ти зелений барвіночку, хто ж тобі постеле в полі білую постілоньку” використав Шевченко в повісті „Близнецы”.
Тече річка невеличка
В листі до Я. Кухаренка від 16.ІV 1854 р. з Новопетровського укріплення поет пише: „А я й досі співаю та, може, й довго ще співатиму, згадуючи дочку твою невеличку.
Тече річка невеличка з вишневого саду,
Кличе козак дівчиноньку собі на пораду.
Поцілуй її за мене, друже мій”
В Новопетровському укріпленні поет любив слухати її у виконанні свого земляка Скобелєва, якого за те, що вдарив поручика, було покарано 2000 ударами шпіцрутенів, а потім вислано в Омськ в арестантські роти.
„Этот рядовой – пише поет в своєму щоденнику 8. VII 1857 р. –...в особенности мне памятен по малороссийским песням, которые он пел своим молодым мягким тенором удивительно просто й прекрасно. С особенным же вьыражением он пел песню:
Тече річка невеличка з вишневого саду.
Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую родину”.
Віють вітри, віють буйні
Є. Косарєв у своїх спогадах про перебування Шевченка в Новопетровському укріпленні зазначає: „В воскресные дни офицеры нередко собирались петь на клиросе. Не отставал от них й Шевченко. Он пел тенором. Голос у него был довольно чистый й звонкий. Он любил иногда дома, или по просьбе, в обществе, петь песни й малороссийские, а в особенности любил петь „Віють вітри”

У Києві на ринку
М. Білозерський називає пісню одною з найулюбленіших пісень Шевченка 40-х років. В альбомі 1846–1850 рр. є запис цієї пісні з підписом рукою поета „Оксана Зорівна на Переп'яті–1846 – июня 22”.
М. Костомаров в своїх спогадах, розповідаючи про зустріч з поетом в той день, коли Костомарова було обрано професором Київського університету, пише таке:
„То был для меня радостный й приснопамятный день; поделиться своим удовольствием пришлось мне с первым Тарасом Григорьевичем. Выходя из университета, на пустыре, отделявшем тогда университет от Старого Города, я встретил Тараса Григорьевича; мы пошли с ним вдвоем по городу, й Шевченко, заявивши мне свою радость о том, что радовало меня тогда, запел песню о козаке, который повенчался с девушкой, не узнавши, что эта девушка была его сестра, й потом оба превратились в двухцветный цветок, называющийся по-малорусски „брат с сестрою”, а по-великорусски „иван-да-марья”. Мимо нас проходила публика, а Шевченко, не обращая виймання на то, что вокруг его происходило, закатывал свою песню чуть не во все горло. Это был пароксизм чудачества, напоминавшего старинных запорожцев й проскакивавшего у нашего поэта, впрочем, довольно редко”
Ой піду я до млина
А. Козачковський, переказуючи спогади своєї бабусі М. С. Козачковської про перебування Шевченка в 40–50-х роках в Переяславі, розповідає: „Поражало обилие его природних дарований. Поэт, художник, он обладал великолепным баритоном й тонким музыкальным слухом. Страстный любитель пения, он постоянно что-нибудь напевал. Его часто просили спеть что-либо, й тогда, в особенности если это было где-нибудь около Днепра, слушатели получали высокое художественное наслаждение. Одной из любимых его вещей, которую он постоянно напевал, была следующая украинская старинная песня:
–Ой піду я до млина, до млина,
А у млині новина, новина,
Ой там мамо мельник,
Ой там круподерник,
Ой там, мамо хороший –
Дере гречку без грошей.
Ой не ходи, Грицю
Пісню згадує Шевченко в „Перебенді”:
З дівчатами на вигоні Гриця та веснянку;
в „Катерині”
Не журиться Катерина,
Щоб вороги не бачили;
Вмиється сльозою,
Прийде до криниці,
Візьме відра, опівночі
Стане собі під калину,
Піде за водою,
Заспіває Гриця
в „Гайдамаках”
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина співає.
Я не одинокий, є з ким вік дожить;
в поезії „До Основ'яненка”:
Нехай ще раз послухаю, як те море грає, –
Як дівчина під вербою Гриця заспіває;
в „Мар'яні-черниці”:
Чи не пристріт? Сяде шити – не те вишиває;
Замість Гриця, задумавшись, Петруся співає;
Ой гиля, сірі гуси
М. К. Чалий, згадуючи свою першу зустріч з поетом в 1859 р. у Сошенка, писав: „Т. Г. был тогда, что называется, в ударе, много шутил... высказывал свои суждения о разных литературных й художественных знаменитостях и в заключение [признак хорошего расположения духа] спел несколько любимых своих песен: „Зіроньку” „Сірі гуси” й др.”
Перефразовуючи відомий Шевченків вислів „История моей жизни составляет часть истории моей родини”, можна сказати, що Шевченкові пісні – це частина поетичного і музичного генія великого українського народу.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123