This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Шевченко і Братчики

 Морозова Анастасія, 15 років, м. Володимирівка

Передумови та причини виникнення Кирило-Мефодіївського товариства (братства)
Умови появи братства
За умов миколаївської реакції 1830-1840-х років будь-яке відкрите обговорення суспільно-політичних питань було неможливим, тому воно переносилося у домашні зібрання, переписку та в інші недоступні державному контролю сфери громадського життя.

Домашні гуртки були спробою обговорення та розширення суспільної думки. Майже у той самий час, що й Кирило-Мефодіївське товариство, декілька таких гуртків існували у столиці Російської імперії (серед них найбільш відомий гурток петрашевців), а також у Москві, Казані, Ростові-Ярославському. Вони виникали навколо однієї чи декількох осіб, що мали амбіції, талант і енергію для згуртування навколо себе відповідного інтелектуального середовища, вироблення основних ідей, ведення самої дискусії тощо. Хоча вступ на такі зібрання був суворо регламентований, домашні гуртки не мали чіткої організаційної структури, а їхня діяльність не набула нелегального характеру. Вони діяли тривалий час, доки жандармерії не вдавалося вживити у це середовище свого агента чи провокатора й одержати таким чином матеріал для проведення арештів. Виходячи з цього, український історик Я. Грицак у своєї праці робить висновок, що поява Кирило-Мефодіївського братства не була винятково українським явищем.
Виникнення Кирило-Мефодіївського братства не було також миттєвим явищем. Його коріння треба шукати в роках, які на перший погляд здаються віддаленими, а події не пов’язаними з ним, в 1820-1830-их.
В українському національному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти – літератори, збирачі фольклору, укладачі історії та граматики – зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. «Гулак-Артемовський тішився з перемоги російського війська над польськими повстанцями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ’яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм». Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як частину «загальноруського» культурного процесу. Після польського повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи намір за його допомогою укріпити «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наголошувалося на розвитку історичних досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київського генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історичних документів, що доводили б безпідставність польських претензій на цей край і виправдовували б антипольську русифікаторську політику. У діяльності комісії взяло участь чимало українських патріотів.

Політика Російської імперії. Теорія офіційної народності
«Свідоме використання українського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії». До повстання 1830-1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов’язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою. Повстання 1830-1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х роках, за правління Миколи І (1825-1855 рр.). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «самодержавство, православ’я, народність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій – «народність» – відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Незрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де російською мовою розмовляє менше половини населення. Уваров пропонував розв’язати цю проблему простим й ефективним способом – русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було замінити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування призначав їх на високі посади.
Українські діячі були в числі тих, хто скористався цими реформами. Михайло Максимович був першим ректором Київського університету за прямим розпорядженням Уварова, маючи заледве 30 років. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезневський, який перед тим як очолити кафедру слов’янських мов у Харківському університеті був відряджений до слов’янських країн. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження – Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Помічником (а фактично головним розпорядником) Київського учбового округу у 1843 р. призначили активного «малоросійського» діяча Михайла Юзефовича. Його приймальня стала місцем, де діставала високі призначення талановита українська молодь.
Таким чином великий вплив мало створення іншого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уварівських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, за допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, що відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культур, почала розвиватися допіру у 1760-х роках. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська культура була позбавлена офіційної опіки. Російський двір тривалий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам. Прагнення Миколи І змінити модель громадянства з імперської на національно-російську логічно вели до потреби розвивати цю нову російську «високу» культуру.

Розвиток української культури
Українська культура у 1830-х роках перебувала більш або менш в однаковому стані розвитку з російською; обидві були складовими частинами одного потоку, які неможливо було розчленити. Внесок українців у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти вони могли вважати цю культуру власною. Відповідно російський двір також розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підтримка російської культури неминуче означала й розвиток культури української. Невідкладними цілями було формування літературної мови, писання підручників з історії тощо: автоматично це вело до реалізації таких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливим ставало їхнє подальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення «малоросів» і «великоросів», про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі та ін. Порушення цих питань поклало початок гострим дискусіям між українськими і російськими діячами.
Головним ефектом уварівської реформи стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке вступило на суспільну арену на зламі 1830-х і 1840-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях відбилися збірні риси нового покоління українських патріотів. На відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини всі троє були «низького» соціального походження: Куліш походив із сім’ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім’ї кріпаків і сам до 24 року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х роках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров – у Рівненській гімназії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії. У лютому 1847 р. завдяки протегуванню княгині Рєпніної одержав посаду викладача у Київському університеті. Якщо діячі першої генерації національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хобі, то для Куліша, Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала цілком фаховий характер.

Кирило-Мефодіївське братство. Поява товариства (братства)
В історичній науці час заснування братства точно не визначений, або вчені досі не прийшли до консенсусу в цьому питанні. Достатньо привести декілька прикладів, які показують розбіжності, що дуже часто, на жаль, зустрічається в історичній науці. Ярослав Грицак вважає, що «… наприкінці 1845 – на початку 1846 р. Костомаров разом з іншим членом українофільської групи, молодим службовцем губернської канцелярії Миколою Гулаком вирішили перетворити вільний гурток молодих людей на конспіративну організацію – Кирило-Мефодіївське братство, яке займеться поширенням ідеї слов’янської спільності». У «Довіднику з історії України» читаємо «… виникла в грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві», про це йдеться і в підручнику з історії України для 9 класу під редакцією О. Реєнта «… активісти у грудні 1845 р. створили таємну політичну національно-патріотичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (братство)». У доповіді О. Ф. Орлова Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіївського братства і пропозиції щодо покарання його членів теж записано «Украйно-славянское общество существовало, но только несколько месяцев – в исходе 1845 и начале 1846 г.». Ці данні повторюються і у довідниках 6, 8.
В «Історії Української РСР» знаходимо «… Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р. в м. Києві», можливо це застаріла інформація, але вона повторюється у Ореста Субтельного в його «Україна: історія». Субтельний прямо не називає час створення, але є дата від якої можна відштовхнутися «… за 14 місяців свого існування…» і називає точну дату доносу Олексія Петрова на існування тайного товариства – 3 березня 1847 року. Таким чином, підраховуючи час появи підводимо підсумки – це січень 1846 року. У підручнику з історії України 9 класу під редакцією Турченко Ф. Г. та Мороко В. М. читаємо «… возникло в Киеве в начале января 1846 г.». Можна продовжувати цей перелік, але це свідчить лише про одне, що самі члени не придавали значимості своїм зустрічам і не вели щоденників чи літопису своєї діяльності, а вже пізніше вчені на свій розсуд робили висновки, в залежності від своїх міркувань та особистої логіки. Безперечний і той факт, що не має точної дати появи братства. Тоді треба чітко пояснювати в історичній літературі ці обставини, щоб не складалося хибних помилок та незрозумілостей.
 
Кирило-Мефодіївського товариство (братство)
У документах і літературі братство має різні назви. Так, у статуті Кирило-Мефодіївського товариства (братство) названо «Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія», Київський Військовий Подільський і Волинський генерал-губернатор Бібіков Д. Г. називав його «Слов’янське товариство», жандарми під час слідства називали його «Українсько-слов’янським товариством». «В історичній літературі утвердилася назва «Кирило-Мефодіївське товариство», яка вперше з’явилася в статті В. І. Семевського «Н. И. Костомаров». В сучасній навчальній літературі зустрічається назва «Кирило-Мефодіївське товариство (братство)». Не визиває сумніву той факт, що особливо сильним у діяльності кирило-мефодіївців був християнський момент. Це відбилося у виборі патронів товариства – св. Кирила і Мефодія, які спрямували слов’ян у християнство, у формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі. Таким чином, Кирило-Мефодіївське братство більше приближене до джерел, бо самі члени товариства та особи, які приєдналися до нього називали себе братчиками. Шевченко у листі до М. І. Костомарова пише «Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене. О братстве не пишу, бо нічого й писати. Як зійдемося то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав у Полтаву одказуватися од учительства». Закінчуючи його підписується «Не забувайте ж щирого брата Т. Шевченко». Таким чином, більш доречніше називати кирило-мефодіївців братчиками.

Ідеологія братства
Братство утворилося як слов’янське, тобто до нього могли бути залучені діячі визвольного руху не лише України, Білорусії та Росії, а й Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії, Хорватії. Але в першу чергу ідеологія братства була синтезом ідеї трьох рухів – українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Програмний документ кирило-мефодіївців – «Книга битія українського народу» (інша назва – «Закон божий»). Автором «Книги битія...» вважається Микола Костомаров. Цікавий факт, М. Костомаров у своєї автобіографії пояснює «Это была рукопись, взятая у меня помощником попечителя и отысканная, кроме того, в иных списках у Гулака и Белозерского; но почему она была названа «Закон Божий», и кто назвал ее таким образом, мне до сих пор не известно, потому что о таком названии я и услышал впервые в ІІІ отделении». Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності. Ці ідеали у «Книзі битія» поєднуються з почуттям українського патріотизму.
«Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича «Ksiegi narodu polskiego і pielgrzymstwa polskiego» («Книги народу польського і пілігримства польського»), написаного і виданого у Парижі у 1832 р., після поразки листопадового повстання. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей, «Книга битія...» була оригінальним документом». У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавався, що федерацію слов’янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки. «Книга битія» закінчувалась словами:
«І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.
І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім.
Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущии, той бисть во главу [угла]».
Вироблення програми Кирило-Мефодіївського братства відбувалося у гострих суперечках, насамперед – між Костомаровим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими братчиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства – «ліберально-буржуазної» і «революційно-демократичної». Це твердження свідомо перебільшувало ідейні відмінності серед членів товариства. Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров – загальнолюдському – християнському, а Шевченко – соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов відображення у «Книзі битія...».
Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Вони не розробили конкретніших планів щодо знищення кріпацтва й впровадження загальної освіти. Реалізація цих двох вимог була лише передумовою для досягнення глибших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їхнього особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже декілька століть.

Члени братства
Серед дослідників Кирило-Мефодіївського братства немає єдиної думки щодо того, скільки осіб об’єднувало братство, зокрема, чи входили до його складу Шевченко і Куліш? Слідством було встановлено, що товариство складалося лише з трьох чоловік: Білозерського, Гулака і Костомарова. «Двое – Шевченко и Кулиш – оказались также не принадлежащими к Украйно-славянскому обществу, но они виновны по своим собственным отдельным действиям». Також решта арештованих формально не ввійшла до складу братства, хоча знала про його існування завдяки знайомству з цими трьома особами. Ця версія повторюється у декількох сучасних дослідженнях, хоча вона має слабке місце: логічно припустити, що арештовані свідомо прагнули ввести в оману слідчих і представити справу так, щоб уникнути суворого покарання. «Дмитро Пильчиков у своїх пізніших спогадах твердив, що кількість членів товариства на початку 1847 р. доходила до 100 чол. Ця оцінка найчастіше трапляється у дослідженнях, присвячених Кирило-Мефодіївському братству. Окремо виділяється ядро товариства, до складу якого входило 12 чол.: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Дмитро Пильчиков, Микола Савич та студенти Київського університету – Юрій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Олександр Тулуб. Зайончковський вважає назване Пильчиковим число явно перебільшеним, стверджуючи, однак, що в Кирило-Мефодіївському братстві було більше, аніж 12 чоловік».

Арешт та покарання братчиків
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи більше року. Наприкінці березня – на початку квітня 1847 р. воно було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова. Окремі сторінки історії Кирило-Мефодіївського братства оповиті туманом. «Петро Зайончковський, який користувався архівними матеріалами справи Кирило-Мефодіївського братства, переконував, що створенню товариства передувала організаційно неоформлена група студентів, чиновників і вчителів-«українофілів» під назвою «Київська молода». З його легкої руки це твердження перекочувало у праці багатьох радянських і західних істориків. Однак не всі поділяють таку точку зору, вважаючи її непереконливою».
Досить сказати, що у результаті слідства у російських жандармів склалося враження, що діяльність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Олексій Орлов у листі до Миколи І писав, що «общество было не более как ученый бред трех молодых людей.» За обсягом слідчого матеріалу справа кирило-мефодіївців була порівняно невеликою. У 1990 році, після тривалих перешкод і зволікань з боку радянської влади, були опубліковані документи слідства над членами Кирило-Мефодіївського братства, їхня публікація зайняла три томи. Це небагато, для порівняння, справа декабристів, яка видавалася з 1925 по 1988 р., вмістилася у 18 томах.
Більшість арештованих дістала порівняно м’яке покарання, відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів». За винятком Костомарова й Гулака, яких було покарано відповідно на один та три роки в’язниці (перший відсидів цей термін у Петропавлівській, другий – у Шліссельбурзькій фортеці), решту було засуджено на короткі терміни ув’язнення, а після ув’язнення – на заслання у великоруські губернії під поліцейський нагляд. Найсуворіше було покарано Шевченка, однак не за злочини, пов’язані безпосередньо з діяльністю братства. Приводом для тяжкого покарання стали знайдені зошити з його поемами «Кавказ», «Сон», «Посланіє...». Крім їхнього революційного й антиросійського змісту, слідчих обурило те, що у цих віршах містилися образливі натяки на Миколу І та його дружину. Ставлення Шевченка до імператорських осіб простежується і у дослідженнях Маркевича «…Маркевич писав, що є дійсно карикатура Шевченка на жінку імператора Миколая І, де вона представлена в виді чаплі». Після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора, над ним був встановлений суворий нагляд з забороною писати та малювати.

Шевченко і братчики
Шевченко та члени Кирило-Мефодіївського братства
Тарас Григорович Шевченко був найвизначнішою постаттю І пол. ХІХ ст. У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Кобзаря» виходило далеко за літературні рамки. Шевченкові поезії відрізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні – і під українську національну самосвідомість.
«Велике значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цього погляду були 1843-1845 pоки, коли Шевченко написав свої найбільш революційні поеми – «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це має служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому».
Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Для Шевченка російські імператори – це тирани, які позбавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свого голосу протесту проти Росії.
Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені козацької традиції – простолюдну і старшинську. Шевченкова ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливу українського дворянства, як писанням, так і особистим знайомствам. Шевченка могли читати всі – і селяни, і дворяни. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його вірші справляли величезний вплив на його сучасників.
Таким чином вже в 40-ві роки ХІХ ст. особа Тараса Шевченка була знайома великому колу інтелігенції. Його особисте знайомство з членами братства відбувалося по різному. На допиті 21 квітня 1847 року в С.-Петербурзі під час слідства Шевченко на питання «Опишите подробно все действия Костомарова, Гулака, Кулиша, также Белозерского, Навроцкого, Андрузского, Маркевича, Посяденка, поміщика Савича, бывшего профессора Чижова и других вам известных лиц, каждого особенно и о каждом все, что знаете в отношении к замыслам славянистов» відповів «… Гулака я почти не знаю, потому что виделся с ним всего раза три в Киеве, да проехал с ним от Киева до Борзны, и после того не виделся. С Кулишем я познакомился в Киеве, в 1842 г., весной, во время отлучки моей из Академии, и не виделся с ним до декабря 1846 г. в Киеве; переписки с ним не имел, кроме письма, в котором он мне советует поправить некоторые места в моих печатных сочинениях. Белозерского, Навроцкого, Андрузского и Марковича весьма мало знаю; с Посяденком и Чижовым совсем не знаком. Помещика Савича я встречал два раза у Костомарова. Об обществе славянистов я никогда ни от кого не слыхал ни слова». Виходячи з цього можна зробити висновок, що Шевченко не був близько знайомим з ними. Але подальші відносини між Шевченком і братчиками, особливо між Шевченком і Костомаровим потребують більшої уваги.

Шевченко і Костомаров
Шевченко приїхав до Києва в 1843 році, про це свідчать спогади Стороженко «С половины 1843 года и до свого ареста в 1847 году Шевченко большею частию проживал в Малороссии, собирая материалы для издания задуманного им альбома под названим «Живописная Украина». З «Письма к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому», яке написав М. Костомаров за проханням Семевського, відомо, що Тарас Григорович якийсь час гостював у поміщиків Чернігівської та Полтавської губернії і навесні 1846 року повернувся до Києва. «Около месяца я знал, что напротив меня живет знаменитый украинский поэт, но случая не представлялось с ним встретиться… В апреле, после пасхи, не помню тепер, кто из моих знакомых явился ко мне с Тарасом Григорьевичем. С первого же раза он произвел на меня такое приятное впечатление, что достаточно было поговорить с этим человеком час, чтобы вполне сойтись с ним и почувствовать к нему сердечную привязанность.» Саме с того часу починається стосунки між ними, але сам Костомаров про них написав так: «Вообще, тот ошибся бы, кто бы стал думать, что я был особенно с ним близок и дружен; напротив, моя дружба с ним обнимала незначительное время в нашей жизни, и, как оказалось впоследствии, многое из случавшегося с ним осталось для меня неизвестным, и я узнавал о том от других его друзей: со мной он гораздо менее был дружен и откровенен, чем со многими иными. Близость моя с ним была почти исключительно литературная, тогда как некоторые были к нему близки не как к малорусскому поэту, а просто как к человеку 3, с. 170.». Микола Костомаров та Тарас Шевченко на протязі 1946 року ще декілька разів зустрічалися, Шевченко бував на квартирі Костомарова. Взагалі Костомаров так відзивався про нього: «Я всегда очень любил умного малоросса-простолюдина: его простодушие в соединении с проницательностью, его добросердечный юмор и беззаботную веселость, смешанную с грустью, его идеализм с практической рассудительностью, его готовность любить до самоотвержения вместе с тонким умением распознавать искренность от притворства…».
Шевченко листувався з Костомаровим. В листі від 1 лютого 1847 року, яке написав Шевченко з Борзни Костомарову, з проханням розпитати про утвердження Шевченко при університеті та деякими справами, він звертається «Друже мій великий Миколаю». Це свідчить про повагу та впевненість про допомогу з боку Костомарова.
На допиті 21 квітня 1847 року в С.- Петербурзі Тарас Шевченко підтвердив знайомство з Костомаровим.
Під час слідства в 1847 р. Костомаров бачив Шевченка після допиту. Коли їх вели, Шевченко сказав: «Не журися, Миколо, доведеться ще нам укупі жити». Як згадує Костомаров: «Эти последние слова, слышанные тогда от Шевченка, оказались впоследствии по отношению к нам обоим пророческими. Через несколько дней, именно 30 мая, вглянувши в окно моего нумера, я увидал, как вывели Шевченка и посадили в экипаж … Увидя меня он улыбнулся, снял картуз и приветливо кланялся».
З щоденника Шевченка, який він вів у 1857 році, дізнаємося, що дізнавшись 30 серпня про від’їзд Костомарова за кордон для лікування, Шевченко шукав адресу Костомарової, матері Миколи Івановича, читав 22 вересня «Богдана Хмельницького» Костомарова, про якого висловився: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!... Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усерднокадимого перед порфирородными идолами», постійно цікавиться про його приїзд, в 1857 році проїжджаючи Саратов заїхав до матері Костомарова і передав звернення, як пише сам Костомаров «останавливался в Саратове, заезжал к моей матери …передал ей обращенное к моему имени стихотворение, написанное им во время нахождения под следствием, по тому случаю, что он неожиданно увидал из окна комнаты, в которой сидел арестованным, мою мать проходившую мимо. Вот это стихотворение, бесспорно, одно из лучших между произведениями поэта…». Взагалі існує три варіанта цього вірша, які сам поет переробляв, в «Кобзар» воно увійшло в іншому варіанті. Про ті події сам Шевченко так згадував «… я с полудня до часу пополуночи провел у Татьяны Петровны. И, Боже мой, чего мы с ней ни вспомнили, о чем мы с ней ни переговорили …Это число напомнило нам роковое 30 мая 1847 года, и мы, как дети, зарыдали. В первом часу ночи я расстался с счастливейшею и благороднейшею матерью прекраснейшего сына». Пише листа 6 листопада, а получивши відповідь 25 січня 1858 року записує в свій щоденник: «Получил письмо от Костомарова с выговором за молчание. Я действительно виноват перед ним на сей раз. Но что писать? О чем писать? Что я здесь скучаю и ничего не делаю? И не могу, наконец, ничего делать. Лучше молчать, нежели переливать из пустого в порожнее». Зустрілись вони лише в серпні 1858 року в Петербурзі і підтримували відносини до смерті поета.
Тарас Григорович і Микола Іванович були близькі між собою, як люди творчої натури, поважали і турбувалися один про одного до кінця. Але їх об’єднувало не тільки творчість, а й прості людські взаємини: братерство, пошана і товариська любов … Вони любили один одного як брат кохає брата і це не залишає наші серця байдужими. Саме тому відносини між Тарасом Шевченко і Миколою Костомаровим вимагають окремих сторінок.

 

 

 

 

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123