This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Рання творчість Т. Шевченка і польський романтизм

Пелипенко Ольга, 14 років, м. Шпола

ШЕВЧЕНКО І ПОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
Українська школа” польських романтиків
На ранніх творах поета помітний вплив творчості польських романтиків так званої „української школи” (А. Мальчевського, С. Гощинського, Ю. Словацького, Б. Залеського, М. Чайковського та ін.) До „школи” І. Франко зараховував письменників і з Київщини, із Поділля, і з Волині, Галичини, Покуття, Холмщини, для яких український фольклор був головним художнім джерелом, незалежно від того, якою мовою писали вони свої твори – польською чи українською.

Як пише польський дослідник В. Кубацький: „Постала справжня мода на українську поезію...” Особливо виразно проступає роль руських земель у культурному житті Польщі, якщо придивитися до романтичної тематики тогочасних літературних часописів. У „Новому памєтніку варшавськім” (1805) І. Червінський подавав відомості з Червоної Русі, Зоріан Доленга Ходаковський вмістив у „Цвіченях наукових” (1818) відомий нарис „Про слов’янщину перед прийняттям християнства”. В „Дзенніку Варшавськім” (1828) знаходимо цикл обрядових українських пісень. Особливу увагу слід звернути на найцікавіший романтичний часопис „Атенеум” (1841-1851), що виходив у Вільні за редакцією Крашевського. Уже перший річник цього видання свідчить про намір широкого синтетичного охоплення культурного життя околиць тодішньої Польщі: України, Жмуді, Литви.
Немає жодного сумніву в тому, що польська література сприяла популяризації й історії України далеко за її межами, що вона брала участь у створенні хай ідеалізованих, але пройнятих чистотою й сердечністю образів представників народу. Звертаючи погляд в історію, декілька слів слід сказати про найяскравіших представників „школи” та вказати основні їхні твори, які так чи інакше могли вплинути на творчість Т.Г. Шевченка.

ТВОРЧІСТЬ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ «УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ» НА УКРАЇНСЬКУ ТЕМАТИКУ
Велике значення мала Україна для творчості Словацького. Вишенський називав Ю. Словацького „паризьким поетом, який стилем литовської школи намагається оповідати про предмети українські”. Майже всю творчість Словацького можна „вписати” в Україну, починаючи від юнацької „Української думи” (1826) через „Думу про Вацлава Ржевуського” (1833), „Беньовського” (1841) до „Короля-духа” (1847). Найбільшим прикладом романтичного „українізму” є „Балладина” Словацького.
Україна увійшла також до творчості Зігмунда Красінського. Про це говорить навіть остання сцена з „Небожественної комедії”, дія якої відбувається на українській землі, там де зливаються води Дніпра і Збруча.
Слід згадати також Антона Мальчевського, який дав своєму поетичному творові „Марія” (1825) промовистий підзаголовок „Українська повість”. Мальчевський змалював у цій поемі кілька прекрасних степових пейзажів і чудову постать козака. Так само деякі поезії Б. Залеського мають підзаголовок „українська думка”, а один з історичних епічних віршів названо „фрагментом з української поеми”. Уже самі назви багатьох поезій свідчать про українську тематику: „Думка Мазепи”, „Русалки”, „Чайки”, „Степ”, „З Савур-могили”. Та й у віршах, які не мають українських заголовків, Залеський також розробив поетичну проблематику, пов’язану з Україною. Загалом усю свою творчість він присвятив героїчному минулому Січі, польсько-козацькій дружбі. Його поезія сповнена туги за своєю втраченою другою вітчизною, для нього „руська нота й поліська мова – ніби дві сестри”.
Новий підхід до української тематики знаменувала поетична повість Северина Гощинського „Канівський замок” (1828). Всі зусилля цензури не змінили головного: темою поеми була уманська різанина. Так у польській літературі з’явилася поетична повість про Коліївщину. Гощинський на противагу його романтичним попередникам показав два обличчя України. Одне – повість про кривду і страшну помсту народу. Друге – це образ первісної краси і екзотики.
Майже всі твори Олександра Грози мають або загальний підзаголовок „з народної пісні”, або точніший з вказівкою на українське чи білоруське джерело. В „Поезіях” (1836) – „Запорожець”, „Спів запорожців” і „Канівський пан староста” мають фольклористичні примітки.
Особливе місце в „українській школі” посідає з огляду на свій поетичний талант Томаш Август Олізаровський. У томі „Поезії” (1836) є українська повість „Завірюха”, – один з найвдаліших зразків творчості в народно-епічному стилі. „Завірюха” відбила трагічну роздвоєність багатьох представників „школи”, яким у добу кріпацтва і царських переслідувань важко було вибирати між двома вітчизнами. Звідси драматичне зіставлення двох постатей: польського магната Вацлава Ржевуського і Гонти. Олізаровський глибоко співчував Україні, що стогнала під залізним кулаком царя Миколи. Тужив на еміграції за Україною та оспівував її красу. У вищезазначеному переліку імен варто назвати також Михайла Чайковського, тематика його творів пов’язана з історією козаччини в її взаєминах з Польщею та Туреччиною: „Козацькі повісті і оповідки”(1837), „Вернигора” (1838), „Гетьман України” (1841), „Україники” (1841) та інші. У примітках до „Гетьмана України” Чайковський сміливо боронив Україну від звинувачень у „гайдамаччині”, під якою розуміли розбійництво і нестримний розгул голоти. У той час це мало прогресивне суспільне і політичне значення. В українських романах, повістях Чайковського бачимо цілу галерею історичних постатей, народних типів, картин народних звичаїв, сцен із щоденного життя козака і селянина, пейзажів, описів народних промислів, забобонів і вірувань, обрядів та розваг. Письменник подекуди використовує у своїх творах техніку народної історичної пісні, досить широко вдається до стилізації.
Можливість паралелей та взаємозв’язків у творчості польських та українських митців цілком доводять наведені матеріали.
Повертаючись до основної теми, слід уточнити деякі деталі біографії поета, тобто безпосередній контакт з польською культурою та його перші враження від прочитаних польських творів на той час.

Віленський період у житті Т. Шевченка
Стосунки українського поета з поляками розпочалися ще з дитячих та юнацьких років, які він провів на Правобережній Україні. Довгий час ця територія входила до складу Речі Посполитої. Більшість помість того краю тоді належала польській шляхті і магнатам римо-католицького віросповідання, а місцеві селяни були православними.
Після останнього поділу Польщі російський уряд зберіг за польськими поміщиками всі ті привілеї, які були у поміщиків споконвічних російських губерній. Так надалі там діяло польське судочинство, польська мова мала характер офіційної (Київщина, Волинь, Поділля), збереглися кріпосне право та закріпачення тисяч селян. Становище змінилося тільки у тому, що поряд із польськими частіше почали з’являтись російські поміщики, але до середини ХІХ ст.. польська шляхта все ж домінувала як в економічному, так і в культурному відношенні. У своїй монографії, присвяченій Т. Шевченку і виданій у рік смерті поета (1861), перекладач його творів і перший польський біограф Леонард Совінський наводить фрагмент автобіографії автора „Кобзаря” написаний у формі листа до редактора „Народної бібліотеки”, де знаходимо перші сліди контактів з поляками: „Панські козачки – це винахід цивілізаторів задніпрянської України – поляків... Перші польські пани тримали козачків не тільки як лакеїв, але і як теорбаністів і танцюристів.” Козачки грали для панів веселі пісеньки, складені з горя п’яною народною музою, витанцьовували перед панами „туди-сюди-навприсяди”, як кажуть поляки. Нові представники вельможної шляхти із відчуття просвітницької пихи називали це сприянням розвиткові української нації, чим мали відзначитися ще їх предки.
Уперше польська мова з’явилась в житті Шевченка у Вільшанському повіті в помісті пана Павла Енгельгардта, де розмови велися винятково польською та французькою мовами. Управителем маєтку був поляк Ян Димовський і, слід думати, саме він опікувався молодим Тарасом, першим звернув увагу на неабиякий його талант до живопису і повідомив про це свого пана. У Т. Шевченка залишились теплі спогади про Димовського, згодом він часто передавав через своїх родичів поздоровлення для пана Яна. Перебування у Вільшані стало переломним моментом у житті Т. Шевченка. Димовський відправив молодого Тараса до свого приятеля, місцевого художника аматора, поляка за походженням, Степана Приволоцького, і саме йому Т. Шевченко завдячував основами своїх вмінь у живописі. Павло Енгельгардт, перебуваючи на дійсній військовій службі, отримав у 1826 р. наказ виїхати до Вільна. Він вирішує забрати з собою і свого козачка. Із приїздом до Вільна починається новий і дуже важливий етап у творчості поета. У Вільшанському університеті майстернею станкового живопису керував професор Ян Рустем (1762-1835), учень Й. Норбліна та М. Баккьяреллі.
Рустем найімовірніше не був поляком, проте мав визнане реноме носія традиційних цінностей польської культури. Власне у цю майстерню професора Рустема, двері якої були відчинені для всіх студентів, що не могли платити за навчання і потрапив 15-річний Т. Шевченко. Дякуючи добродіям Димовському і Приволоцькому, Т. Шевченко досить добре оволодів польською мовою і зумів непогано пристосуватись до обстановки. Зберігся документ з 1831 р. в якому засвідчується, що професор Рустем по шість годин на тиждень понад визначену норму працював без додаткової оплати і підняв майстерність рисунку і живопису на дуже високий рівень.
Перебування Тараса Шевченка у Вільно припало на період особливого революційного піднесення перед листопадовим повстанням. Український вчений В. Щурат стверджував, що власне ця революційна атмосфера Вільна значною мірою сформувала політичні і антисамодержавні погляди Т. Шевченка.
У Вільно Тарас познайомився із Ядвігою Гусаковською, часто зустрічався з нею у костелі Святої Анни. Вона навчила Тараса вільно розмовляти польською мовою. Вона стала першим критиком його живописних праць. Разом вони читали польські книжки. Зростання революційного напруження у Вільно, заклики до спільної боротьби з царизмом під гаслом „За нашу і вашу волю”, звернення до росіян і українців так вплинули на Тараса, що він готовий був за намовою Гусаковської взяти участь у повстанні. У Вільно Шевченко поглибив знання з польської мови, історії та культури Польщі, познайомився з літературою. Ці знання і вміння залишилися йому на все життя. М. Чалий описав один випадок з життя Т. Шевченка, який стався через багато років після переїзду з Вільна. Одна польська пані сказала, що „пан Шевченко дуже добре розмовляє по-польськи, але в його мові є щось селянське”. Поет не образився, навіть був задоволений, що його вимова на „панській мові” не втратила свого селянського характеру.
Розлука з Вільном і Ядвігою була для Тараса дуже болючою. У біографічній повісті Єжи Єнджєвича „Українські ночі або Родовід генія” автор стверджує, що з Вільна Енгельгардт поїхав до Варшави і забрав з собою молодого Тараса. Можливо, у художній версії біографії поета такі зміни допустимі, та про це свідчать і документи. Після початку повстання Енгельгардт пішов у відставку і зі своїм двором переїхав до Петербургу 9 лютого 1831 року. У столиці Росії Шевченко провів наступні дванадцять років, протягом яких з молодого панського козачка він став талановитим художником, одночасно здобуваючи визнання і популярність як перспективний поет.
Слід зазначити, що контакти з видатними польськими діячами Т. Шевченко буде підтримувати все своє подальше життя.
Тож з вищенаведених фактів біографії зрозуміло, що вже в юнацькі роки заклались підвалини майбутніх творчих зв’язків.

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ Т. ШЕВЧЕНКА І ПОЛЬСЬКІ РОМАНТИКИ: ЗІСТАВЛЕННЯ МОТИВІВ ТА ОБРАЗІВ
Поема С. Гощинського „Канівський замок” та „Гайдамаки” Т. Шевченка
Творчість поета дослідники поділили на кілька періодів. Але в усі періоди ми бачимо глибоке зацікавлення Шевченка історією України. Особливо яскраво це виявляється у творах ранніх, зокрема це поеми „Гайдамаки”, „Гамалія” ”Тарасова ніч”, „Іван Підкова””, Національний підхід закоханість в старовину – явище характерне для європейських романтиків Звертанням до історичних подій вирізняються й твори польських поетів Гощинського та Словацького. Тема „Шевченко і Гощинський” досліджувалась Б. Навроцьким у монографії про „Гайдамаки”. Про спорідненість теми „Гайдамаки” з „Канівським замком” писав у своїй праці „Гощинський, словацький і Шевченко як співці Коліївщини”(1936) літературознавець М. Мочульський. Як уже зазначалося вище, С, Гощинський – видатний, представник романтизму в польській літературі, і, як писав М. Рильський, – „найяскравіший і безсумнівно, найдемократичніший представник „української школи” .
Народився С. Гощинський на Київщині в 1801 р. в с. Іллінцях в збіднілій дрібношляхетській сім’ї. За непокірливу вдачу змалку його прозивали „гайдамакою”. Вчився поет в Уманській та Вінницькій гімназіях, багато подорожував по Україні, знав життя і народну творчість. Писати почав під впливом П. Залеського, з яким вчився. А коли настав час листопадового повстання 1830 р., Гощинський змінив перо на меч. Видана за два роки до повстання поема „Канівський замок”, разом з „Конрадом Валенордом” А. Міцкевича готувала польську молодь до боротьби.
Чи міг знати Шевченко про С. Гощинського, зокрема про поему „Канівський замок”? Така можливість не виключена, якщо взяти до уваги, що автор „Гайдамаків” читав повість М. Чайковського „Вернигора”, в „Приписах” до якої є посилання на поему Гощинського. Шевченко знав про літературно-критичну діяльність М. Грабовського – популяризатора поетів „української школи”, був обізнаний з поезіями Богдана Залеського. Про „Канівський замок” Шевченко міг дізнатися від історика і поета М. Маркевича, що в свій час співпрацював у журналі „Московський телеграф”, на сторінках якого поема Гощинського була оцінена, як „отличнейшее произведение” польської літератури.
Проте якби пощастило остаточно встановити, що Шевченко читав поему „Канівський замок”, і тоді навряд чи можна стверджувати про значний вплив Гощинського на творчість українського поета. „Гайдамаки” Шевченка і поема Гощинського – твори глибоко самобутні і оригінальні. В даному ж дослідженні буде проводитись порівняння та зіставлення літературно-естетичних поглядів двох поетів, їх ідейно-тематичної спільності в зображенні народного повстання, в художніх засобах, у використанні українського фольклору.
„Гайдамаки” – це перший твір в українській літературі, де подано широку картину соціального руху, виведено образи позитивних героїв, в якому дається нова в літературі та історії концепція – утвердження ролі народу як вирішальної сили історичного процесу. Ідея самовідданої боротьби, жертви в ім’я свого народу і перевага громадських інтересів над особистими – це теж був той світлий струмінь, який відбився на творчості наступних класиків української літератури.
В поемі „Гайдамаки”, найтісніше пов’язаній з українським народним епосом, яскраво виявились національні риси. Вони полягають у народності ідей, втілених у творі, в характерах героїв, ладі їх думок і почуттів, в особливій патетиці, близькій до патетики історичних пісень і дум, у світовідчуванні поета, в поетичності українських пейзажів, у піснях, що щедро розсипані у творі, у особливостях українського гумору, мові, самих художніх засобах, особливостях вірша.
Показавши конфлікт народу України і польської шляхти, Шевченко все ж вболівав за дружбу українського і польського народів („жити б та брататися”) за інтереси слов’янського єднання. Основою шевченківського гуманізму в поемі є його прагнення до миру на землі, глибокий внутрішній протест проти загарбницьких воєн:

... Люде, люде!
Коли то з вас буде
Того добра, що маєте ?
Чудні, чудні люде!

Для Шевченка Коліївщина – боротьба проти чотирикратного гніту: політичного, національного, економічного та релігійного. В поемі показано незвичайний розмах помсти народних мас:

Замучені руки
Розв’язались – і кров за кров,
І муки за муки!

Спроби висвітлити соціальні передумови Коліївщини є і в Гощинського. Він вважав, що причиною подій 1768 року була „ненависть до панів-гнобителів всього українського населення”. В „Канівському замку” зображено страшні картини панування польської шляхти на Україні: гуде сильний вітер, скрип шибениці, на якій гойдається труп, виють собаки, сама смерть витає в околицях замку. Не дивно, що в канівській околиці, як і по всій Україні, люди „готують коси і ножі”.
В обох творах знаходимо типові романтичні підходи: мелодраматичні сцени, криваві події (наприклад, вбивство Гонтою дітей), виразні контрасти. Виявляється культ героїчної індивідуальності, сильної фізично й сміливої. Індивідуальність, своєрідна і незалежна, вища од маси і в той же час споріднена з нею, захоплена бажанням визволити масу, народ від усякого ярма, виступає і в постаті поета, що його образ Шевченко малює, наслідуючи романтиків. Культ героя й пізніше не зникає в творчості Шевченка, але стає глибшим: не фізична, а внутрішня сила почне приваблювати поета (Рис. 2.1).
Свою геніальну поему Шевченко створив, спираючись на фольклорні джерела – історичні пісні, переклади й легенди, він сам писав, що події 1768 р. описував за розповідями старих людей. „Народ дав героїв моєї повісті”, – писав у передмові до „Канівського замку” С. Гощинський, ніби перегукуючись з українським поетом. Він, як і Шевченко, полюбив ще в молоді роки гайдамацькі пісні, і чув їх від Лимаря Терешка в Умані, від своєї хазяйки в Межиріччі – Корецькім. Але найбільше уявлення про Коліївщину дала Гощинському тривала мандрівка по Україні (1826-1827), після якої він дійшов висновку, що український фольклор міг бути ґрунтом для великої епопеї, на зразок „Іліади” Гомера. Гощинський захоплюється хоробрістю Залізняка та стійкістю Гонти. Безпосереднім поштовхом до написання „Канівського замку”, як справедливо вказують сучасні польські дослідники, були тодішні народні рухи, зокрема велике повстання на Київщині.
І Гощинський показує Україну протестуючу, гайдамацьку, замість тієї, яку бачив читач в попередніх писаннях романтиків. Він, як і Шевченко, поетизує „свячені ножі” – символи помсти над шляхтою.
Взагалі високий ступінь символічності притаманний таким поняттям, як „горе”, „доля”, „смерть”, „слава”, „правда” (Рис.2.2). В досліджуваних творах антропомарфізація цих абстрактних понять відбувається шляхом розгортання їх у конкретний образ, наділений яскравими людськими рисами. У такий спосіб митці підкреслюють „справжність”, „реальність” образу, які знімають відчуття штучної поетичної робленості. Так прийом переростає у світогляд, спосіб мислення, певну філософію.
С. Гощинський героїзує головні постаті поеми образ козачки Орлики, яка вбиває управителя замку, нагадує героїню народної пісні Бондарівну, що не стала на коліна перед панами Каньовським (Потоцьким), а кинула йому в вічі:

Ой волю я, пане Каньовський,
В сирій землі гнити,
Ніж з тобою поневолі
На цім світі жити!

Багато спільного мають між собою Шевченків Ярема і козак Небаба Гощинського, згодом отаман канівських коліїв. Драматизована їх доля: у Яреми відняли наречену конфедерати, у Небаби – володар замку. Але вони мстяться не тільки за близьких людей, а й за ті кривди, які заподіяли спільні гнобителі всьому народу. В знаменитому монолозі Небаби чується стогін України. Бажання помсти однієї особи зливається з настроями маси, народу:

Чийого вітця засікли до загину,
Чию поміщик уподобав дружину,
Чию погвалтовано доньку єдину,
У кого кохану взяли в домовину, -
За батькові болі, за неньки журбину,
За зганьблених діток, за милу дівчину, -
Того заклинаю і кличу до бою,
Скоріш виїжджайте, ставайте зі мною!

(Переклад О. Новицького)

В наведеному уривку відчувається внутрішня спорідненість з шевченківськими інтонаціями, з жадобою помсти його героя – Яреми.
„Канівський замок” Гощинського, як і „Гайдамаки” Шевченка – ліро-епічна поема, жанр якої був поширений в епоху романтизму. В обох поемах наявні ліричні відступи, в яких автори висловлюють своє ставлення до зображуваних подій, сучасності. Гощинський оспівує „дух Небаби”, заклинає до повалення панських замків, цих „мертвих примар”, бачачи в сучасній дійсності ті ж хвилювання народу, що були напередодні Коліївщини. Шевченко закликає „байдужих” онуків до нової Коліївщини пристрасно висловлює своє невдоволення існуючим ладам:
Тяжко! Важко! Кат панує…
Для поетів-романтиків характерний прийом контрасту-зіставлення картин природи, життя і людських настроїв. У розділі „Гонта в Умані”, де показано найбільш криваві події, Шевченко подає чудові рядки, присвячені весні:

Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом
Барвінком укрила …

В творах проявився на композиційному рівні в інтенсивному використанні і прийом паралелізму, в основі якого лежить, як відомо, уподібнення психічних станів настроїв, переживань людини природним явищам.
Паралельні зображення людини й природи, зіставлення людських переживань із природними стихіями – це органічна єдність міфу, мови й поезії. Освоюючи фольклорний психологічний паралелізм, українські романтики, в тому числі й Шевченко, переймають відбиту в ньому незмінну присутність природи в поетичному мисленні народу, невизнання автономності людини щодо природи. Особливе значення паралелізму в поемах зумовлене не лише його композиційною функцією пов’язування мотивів і формових елементів у цілість, а й тим, що пейзаж тут втрачав риси описовості, ставав однією з форм художнього вираження. Гощинський вміло поєднує кілька прийомів одночасно: опис похмурої картини ночі із розмовою сов та скрипом шибениці (паралелізм), поряд змальовує світлий пейзаж України, краса якої нагадує йому милий погляд дівчини (прийом контрасту-зіставлення).
В обох поемах, які вражають драматизмом і життєвою правдою є яскраві романтичні малюнки: ночі, осяяні пожежами; блідолиций, а часом і кривавий, розбурханий Дніпро. У великої ріки герої беруть натхнення до боротьби: і Ярема (відомий монолог „Ой Дніпре, мій Дніпре…”), і Небаба (дивлячись на бурхливі хвилі Дніпра, він згадує вільні часи Запорізької Січі). Саме в лоні паралелізму романтичної поезії пейзаж здобуває самостійний статус.
В змальованих картинах природи відчувається духовна присутність людини, наявний другий символічний пласт. Паралельно до природи відтворюються переживання і роздуми ліричного героя, природа акумулює почуття й думки людини.
http: // www.joomla.org/ Поемі С. Гощинського (чого немає в „Гайдамаках”) властиві елементи балади: розмова сов у першій частині, образ-привид Ксені. Поет наголошує на їх фольклорному походженні. Подібні елементи фантастики знаходимо лише у баладах Шевченка.
Коли звернутись до народної демонології стає зрозумілим, що розмова сов – це символ загибелі канівського замку і його управителя (там, де з’являються сови, говорить старе народне повір’я, „згорить дім або помре хазяїн”).
Не можна бачити в образі Ксені лише прояв містицизму автора, як це твердять більшість дослідників. Поет, як відомо скористався легендою про появу в 1768 році божевільної дівчини, яка бігала по селах і сповіщала про початок Коліївщини. Образ Ксені сприймається як привид народного постання. Недаремно газета „Nova Polska” (1831, № 1) писала, що над творами Міцкевича і Гощинського кружляє привид революції. Ще до виходу поеми Шевченка в світ, тема гайдамаччини широко висвітлювалась в польській літературі. Але в її висвітленні накреслились дві тенденції: одна – революційно-романтична, а друга реакційна. Перша імпонувала Шевченкові, до другої він ставився негативно. Хоча немає безпосередніх даних про це ставлення, але відомо, як поет різко засудив тих, хто намагався показувати гайдамаків як „розбійників” та „злодіїв”.
Поема „Канівський замок”, як і „Гайдамаки” мала великий резонанс у критиці. Говорячи про „українську школу” в польській літературі й маючи на увазі передусім Гощинського, А. Міцкевич із задоволенням констатував, що представники школи славили не великих політичних діячів, а вождів з народу. В 1913 році в російському журналі „Голос Філареті” (№ 2) з’явилася стаття про Гощинського яка належала перу Л. Козловського. Критик зазначив, що Гощинський „выразил для того времени в самой яркой и крайней форме протест против крепостного права … Но как при чтении Шевченки внимание наше останавливается не на любовной истории, а на общей картине движения, так и у читателя «Замка Каневского» остаётся в памяти не история Небабы и Орлики, а общая картина стихийного, грозного бунта с резнёй, заревом пожаров, криками и стонами, тревожным гулом колоколов».
Демократична польська критика другої половини ХІХ ст. і на початку ХХ ст. розцінювала поему С. Гощинського як голос друга України. В. Завадський у праці „Літературний рух” (1875) відзначив, що Гощинський в своїй поемі промовив голосом Кассандри на захист українського народу. Поему Шевченка „Гайдамаки” позитивно оцінив львівський журнал „Strzecha” (1872). І.Франко відгукнувся на твір польського романтика статтею „Поет-герой”, в якій він закликав польських вчених створити монографію про цього видатного письменника.
Поемам Гощинського й Шевченка судилося йти поруч. Польські й українські демократичні діячі використовувати їх з метою визвольної пропопоганди. Цікаво, що обидва твори були надруковані в одній серії „Biblioteka Mrowki” (“Zamek Kаniowski”, в 1875р., переклад поеми „Гайдамаки” Л. Совінським в 1883 р.).
Т. Шевченко і С. Гощинський – представники романтичного напряму в літературі, виявили неабиякий інтерес до історичної тематики, невичерпних скарбів фольклору. Сучасні польські літературознавці часто порівнюють їх твори на історичну тему, вказують на спільні симпатії. Ми теж можемо впевнено констатувати той факт, що обидва твори написані у відповідних романтичному стилю жанрових формах, де максимально використані притаманні романтизму метафоричні тропи – символ, персоніфікація, алегорія та гіпербола. Поемам в значній мірі властивий психологічний паралелізм та прийом контрасту.
Тут же доцільно згадати слова відомого поборника польсько-українського літературного єднання І. Франка, сказані на оцінку С. Гощинського: „Його вдача наскрізь корінно польська, викоренена соками української землі, вихована та загартована серед українських степів”.
Типологічна спорідненість ранніх творів А. Міцкевича та Т. Шевченка
Для раннього романтизму Т.Шевченка характерна ще одна тематика – це трагічна доля жінки. Слід вказати на відомі балади „Тополя”, „Причинна” та їх спорідненість з творами цього ж жанру відомого корифея польської літератури – А. Міцкевича.
Рання творчість фундаторів нової польської та української літератур – Адама Міцкевича та Тараса Шевченка – розвивалася у річищі романтичної течії, орієнтованої переважно на фольклор та народно-поетичне художнє мислення.
Цю течію, звичайно, називають народно-фольклорним романтизмом. Як і інші репрезентанти цієї течії (брати Грімм, чеські будителі Гайне, Петефі), Міцкевич і Шевченко поділяли твердження Гердера про те, що народна поезія є „архівом народів, скарбницею їхньої науки і релігії, їхньої теогонії, космогонії, діянь їхніх предків, надій їхнього родинного життя в радості і біді”. Крім того, у фольклорі вони вбачали і витоки самобутньої культури, і ефективну зброю в боротьбі за збереження самобутності. В поемі А. Міцкевича „Конрад Валеннрод” у пісні „Вайделота” маємо високу, захоплюючу оцінку народної творчості:

Народне слово! Ти завіт священний
Для покоління давнього й нового,
В тобі й народу меч благословенний,
І пряжа дум, і цвіт чуття живого.
Твої скрижалі, слово, не розбиті,
Допоки твій народ тебе шанує;
Народна пісне! Голос твій вартує
Вітчизни храм, на спомини багатий,
Ти – повів крил архангельських в блакиті,
Та й меч архангела ти можеш зняти.
Огонь поглине всі барвисті дії,
Скарби безцінні розкрадуть злодії,
Сама лиш пісня залишиться ціла …

(Переклад М. Рильського).

Невичерпний матеріал для дослідження контактно-генетичних зв’язків і типологічних аналогій, сходжень та розбіжностей становить творчість А. Міцкевича і Т. Шевченка. На цю тему є окремі книги „Шевченко і Міцкевич” О. Колесси (Львів, 1894), „Т.Г. Шевченко і Польща” Г. Вервеса (Київ, 1964), спробуємо додати до цього питання кілька своїх, сучасних спостережень.
Як зазначилося вище, український поет добре володів польською мовою і мав можливість читати поезії Міцкевича в оригіналі. За свідченням польського історика, письменника і художника Броніслава Залеського, з яким Шевченко познайомився в Оренбурзі в листопаді 1849 р. і зблизився під час експедиції на півострів Мангишлак, „Шевченко добре розмовляв польською мовою: ряд творів Міцкевича знав напам’ять.”
Український поет „відкрив” для себе Міцкевича ще в молоді роки, більше всього в той час, коли перебував у Вільно в 1829р. Хоча самого Міцкевича у Вільно в цей час вже не було, але його „Балади й романси”, „Гражина”, „Дзяди”, „Ода до молодості” передавалися в місті з рук в руки. Мабуть у серці молодого Шевченка знайшли відгук полум’яні слова із „Оди до молодості”:

Щасливий той, хто впав за праве діло, -
Адже ж нові міста великошумні
Щаблем для інших стало мертве його тіло
То ж разом, друзі, нам все дається!
Хоча й слизька дорога – все ми зможем!

(Переклад П.Тичини)

Ці слова знайшли відгук і в поемі Т.Шевченка „Кавказ”, котру він власноруч передав через поміщика Полтавської губернії Миколу Савича, який їхав до Парижа, для Міцкевича. Про це дізнаємося із розмови М. Савича з
Л. Мацеєвичем: „… был в Киеве во время ареста Шевченко и … вёз в Париж поэму Шевченко «Кавказ» для передачи А. Мицкевичу, и передал.” Обидва митці належали до однієї історичної епохи. Перша половина ХІХ ст. позначена в Росії – а Польща та Україна входили до її складу, – активізацією національно-визвольного руху проти царату, що знайшло певний відгук у їхній творчості. Та і доля обох поетів була багато в чому спільна: за участь в діяльності віденських патріотичних товариств („Товариства Філаретів”) Міцкевича було заарештовано, а після закінчення слідства – вислано за межі Литви і Польщі. Подібна доля спіткала і Шевченка, якого за участь у таємному Кирило-Мефодіївському братстві було заарештовано і після слідства – заслано до Оренбургу.
Схожість комплексу історичних умов, характерних для обох країн того часу, схожість головних художніх завдань, що стояли перед обома митцями, інколи адекватне їх вирішення, а також наявність прямих контактів між Міцкевичем і Шевченком дають можливість віднести обох поетів до одного „типологічного ряду”, котрий у сучасному порівняльному літературознавстві вважається головною „одиницею виміру” типологічних сходжень та розбіжностей.
Перший томик „Поезій” Міцкевича – „Балади і романси” – відкриваються баладою „Романтичність”, яка справедливо вважається маніфестом нового напряму польської літератури. Поет проголошує перевагу „віри і чуття” над холодним і полохливим мудруванням, над бездушним раціоналізмом:

Віра й чуття промовляють сильніше
Ніж мудре скельце і око
Тлін мертвої правди не потрібний люду.
Твій світ – порошинки, мов зернятко з перцю.
Без правди живої не побачиш чуда!
Май серце й дивися в серце.

(Переклад В. Коптілова)

Типологічні аналогії, збіжності й розходження між баладами „Романтичність”, „Рябка”, „Світезянка”, „Лілеї”, „Чати” А. Міцкевича і „Причинною”, „Тополею” Т.Шевченка маємо на тематичному, сюжетному рівнях та у використанні художніх прийомів.
Провідною в баладах є тема нещасливого кохання. Сюжет кожної балади розгортається навколо однієї події і завершується драматично: смерть коханого Ясенька робить Касю „причинною”, вона без руху сидить, занурена в скруту; то плаче, то засміється” („Романтичність”); зрада пана, котрий обіцяв повести дівчину „до чесного шлюбу”, а нині вінчається з княжною, штовхає Катрю на самогубство „Рибка”); невірність милого примушує дівчину втопитися в озері („Світезянка”); зрадлива дружина вбиває свого чоловіка, коли той вертається з війни („Лілеї”); Наум вбиває воєводу, який наказав вбити його, воєводи, дружину („Чати”); дівчина блудить сонна опівночі, виглядаючи „козаченька молодого”, поки русалки її не залоскотали („Причинна”); розлучена з милим „чорнобрива дівчина” не хоче виходити заміж за „багатого одинокого” нелюба і вдається до чарів ворожки („Тополя”).
Обидва митці використовують фантастичний прийом – перетворення. Дівчина стає рибкою, котра „відтоді як смеркає, як починає світати”; випливає, щоб погодувати свого сина („Рибка”), або дівчина перетворюється у русалку, „світезянку”, і затягає у „підводну безодню” свого зрадливого коханого („Світезянка”), або дівчата й жони змінюються на „купави”, місто зникає під водою, його жителі приймають смерть добровільно, щоб уникнути неслави („Світязь”), або забитий князь оживає і повертається щоб вдруге одружитися зі своєю жінкою („Лілеї”), або дівчина стає тонкою, „гнучкою тополею, не діждавшись свого милого („Тополя”).
Міцкевич і Шевченко „прив’язують” дію своїх балад до певної місцевості. У польського поета це Новогрудський повіт і його природа:

Хто, в Новогрудським мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинським бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

Місце дії у Шевченка – береги Дніпра („Реве та стогне Дніпр широкий”), місцевість, що поблизу Києва („В Броварах спочила…”) тощо.
Світ балад сповнений таємничого, народної фантазії. Тут діють „сестри-русалки ”, чорти, упирі, чаклуни, сила нечиста гуляє, бенкети в озері справляє”, крізь темряву і тумани скачуть чорні вершники; часом у нічній пітьмі брязкають мечі і дзвенять кольчуги, гудуть невидимі дзвони; воїн перетворюється у зайця, стає „пес із адвоката”; з Дніпра при місячному сяйві виринають нехрещені діти, щоб погратися; старий костьол, де має відбуватися неправедне весілля, вмить западає в землю.
Балади Міцкевича і Шевченка повністю витримані в народному дусі. В основу їх покладено народні пісні, легенди, національні міфи.

Зв’язки з народною творчістю
Суголосся творів пояснюється ремінісценціями української народної творчості та способами її обробки поетами „української школи”, в традиціях якої починали віршувати вищезгадані польські поети.
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним).
Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфонізацію – вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література. Предметом дослідження в творах були героїчні постаті й події рідної історії – постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі З. Красінського, Ю. Словацького, С. Гощинського, А. Міцкевича.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123