This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Пам’ятники Тарасові Григоровичу Шевченкові на Черкащині

Вишенська Вікторія, 14 років, м. Шпола

Черкащина – Шевченків край

Черкащину по праву називають Шевченковим краєм: Т. Г. Шевченко народився у Моринцях, а на Чернечій горі, поблизу Канева, знайшов свій вічний спочинок. В області дбайливо зберігаються та відновлюються об'єкти, пов'язані із життям та діяльністю Великого Кобзаря.

Серед них хата у Моринцях, де народився Т. Г. Шевченко ( відтворена у 1989 р.); хата дяка у Шевченковому, де в 1824-1827 рр. навчався грамоті майбутній поет; будинок у Будищі Звенигородського району, в якому 1829 року юний Тарас був слугою-козачком у поміщика Енгельгардта; в Каневі – пам'ятник на могилі Т.Г. Шевченка на Тарасовій (Чернечій) горі. Плідну роботу щодо вшанування пам'яті видатного українського поета, художника-мислителя проводять Шевченківський історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка" та Канівський національний заповідник. Більшість численних пам'ятників Т.Г. Шевченку на території Черкаської області мають не лише історичну, а й мистецьку цінність.

Його постать шанують віки,
Його очі надією сяють,
Його голос звучить крізь роки,
Научає людей,
Як потрібно країну любити,
Край, де синя небесна блакить,
Край, де сонце засліплює очі,
Край, де голос дитячий дзвенить
Й колискову матуся шепоче.

(Мишалова В., учениця 9-М класу Шполянського НВК „ЗОШ І-ІІІ ст. №2-ліцей”)

Ім’я Т. Г. Шевченка відоме і вшановане в усьому світі

Майже на усіх континентах світу, окрім Африки, є пам’ятники Шевченкові, у 47 країнах світу – 100 монументів. Однак наступного року мають звести монумент у Південно-Африканській Республіці (ПАР). Відсутні пам’ятники Кобзареві у Німеччині, Великобританії, Естонії, Латвії, Киргизії.
Були певні періоди в історії, коли масово встановлювали монументи поетові, наголосив автор мапи, голова благодійного фонду «Україна-Русь» Ростислав Новоженець.
Відомі чотири хвилі, коли масово будувались пам’ятники Шевченкові. Перша хвиля припала на 100-річчя від дня народження поета у 1914 році, друга – після возз’єднання Західної України (після 1939 року), третя – період «відлиги» (1954 рік), а найбільша припала на початок 90-х років, у час відновлення незалежності України.
Однак, насправді, ніхто не знає достеменно, скільки пам’ятників Кобзареві встановлено на Землі. Адже в Україні не створений єдиний реєстр монументів поетові. Україна має створити єдиний реєстр пам’ятників Кобзаря. Тому 1100 пам’ятників – це дуже приблизна цифра. До того ж чимало монументів були зруйновані. Так у Румунії, невдовзі після повалення соціалістичної системи, монумент Кобзаря знищили, як і в Санкт-Петербурзі, а в Торонто його викрали. Шевченкознавець Роман Наконечний працює над альбомом пам’ятників Тарасові Шевченку, але найкращим вважає той, який ще збудують у майбутньому.

Вшанування геніального поета на Черкащині

Славна історія Черкаського краю, де за гетьманування Богдана Хмельницького закладалися підвалини української державності, де під впливом палкого слова пророка України Тараса Шевченка відроджувалося почуття національної гідності, неповторна краса Черкаської землі надихали на творчість видатних митців – наших земляків, а також сотні простих людей на збереження унікальних пам`яток історії і архітектури, глибокої поваги до минулого, як джерела духовності для прийдешніх поколінь. Реалізована програма „Золота підкова Черкащини” об`єднала визначні місця області, познайомила з славною минувшиною та сьогоденням Черкащини. Але хочеться, щоб в рамках підготовки до святкування 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка достатньо уваги було приділено пам`ятникам та пам`ятним місцям, що вшановують Кобзаря. У нашій роботі ми б хотіли привернути увагу до таких місць та розкрити історію встановлення монументів на вшанування пам`яті українського генія на Черкащині.
Батьківщина Тараса Шевченка – Звенигородський район. Місця для пам’ятника Великому Кобзареві в центрі Звенигородки за компартійних часів не знайшлося. Тоді центр міцно утримували вожді світового пролетаріату, а землякові, нехай навіть зі світовим іменем, колишні міські та районні можновладці милостиво уділили місцину побіля автостанції, де його пам’ять було вшановано невеличким та непоказним погруддям.
І коли в сімдесятих роках голова райвиконкому Петро Коваленко та голова міської ради Михайло Павленок зуміли-таки привернути увагу з-поміж інших нагальних справ до питання про виготовлення та встановлення нового пам’ятника, без зайвих слів стало ясно, кому ж доведеться втілювати цей задум. І невдовзі голова міськради, який, за дорученням Коваленка, неодноразово успішно штурмував досить високі столичні інстанції, збирався до Києва.
Вирішити питання про встановлення пам’ятника було не так уже й легко, як здавалося декому. Особливо, якщо вникнути в задуми Павленка: насамперед у його прагнення відійти від існуючих стереотипів у той час, коли столичні митці зупинилися на вже апробованому – Тарас у кожусі й високій смушевій шапці. То вже пізніше, на початку 90-их років минулого століття, відомий поет і політик Іван Драч гнівно й відкрито виступить проти «хлопоманства», на яке прирекли поета радянські митці, «одягнувши» його в кожуха та баранячу шапку:
Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще – одчайдуха-зуха. Ще – каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім.
Не почули Драча. Та й нині залишається лише дивуватися з того, як зуміли увігнати образ Шевченка в тісні рамки стереотипу. Тому можете уявити, до якої дипломатії довелося вдаватися у стольному Києві посланцеві з провінційної Звенигородки, нехай і наділеному певними повноваженнями, аби добитися свого.
Врешті до нього прислухалися. Невдовзі й досить відомий тоді майстер взявся за роботу. Та коли побачив його витвір Михайло Миколайович, то мало не впав: більше метра в діаметрі голова Поета височіла на чотиригранній палі. Оце так втяли!
Павленок мало не за барки взяв скульптора:
– Та ж за такого Шевченка його земляки і вас, і мене затюкають. Це в кращому разі...
І знову – тривалі умовляння, переговори... У тих ходіннях по колу доля нарешті усміхнулася Павленку. Вона послала йому однодумця в особі заслуженого працівника культури Петра Остапенка, який і став автором нового проекту. Але щоб дійти від ескізів до роботи над проектом, потрібно було довести (і не тільки вченій раді), з якої причини міняли на Шевченкові кожуха на “панський” одяг.
– Таким, кажете, він бував у Звенигородці? – з іронією перепитав один із відповідальних працівників Міністерства культури. – А чим, ви, шановний, доведете, що бував Шевченко взагалі у тій вашій Звенигородці?
До того Михайло Миколайович і не подумав би сушити собі мізки таким запитанням. Бо й справді, як би міг проминути Звенигородку Тарас Григорович? Але наука, як відомо, на віру нічого не бере. А в численних працях шевченкознавців, як виявилося, і згадки не було про відвідування ним повітового міста.
І лише після тривалих пошуків вдалося врешті відшукати документальне підтвердження тому, що в 1843 році після повернення з Петербурга 29-річний Тарас прямував у Черкаси саме через Звенигородку. А вже як був одягнений при цьому, довести було легше. Свою роль зіграв тут ще один “документ”: його автопортрет, датований 1840 роком. Ось так і з’явився 10 березня 1982 року у Звенигородці пам’ятник молодому Шевченкові. Єдиний на той час в Україні.
Щодо рідного селища Моринці, де Шевченко народився, то тут земляки Шевченка на центральній площі поставили постамент, звідки Кобзар, з бандурою в руках, палко вітає всіх тих шанувальників Шевченкової творчості, хто прибув вклонитися Моринській землі, що дала людству великого Генія.
Пам'ятник Т. Г. Шевченку відкрито у 1956 році на території батьківської садиби (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села.
Пам’ятник наймолодшому Шевченку на руках у матері встановлено також в Моринцях.
Село Керелівка (нині Шевченкове) – його природа і життя – дали перші і основні враження майбутньому поетові. Якої ж сили були ці дитячі враження, коли кріпацьке село утворило головний поетичний світ Тараса Шевченка, стало центром його мислі і боротьби, хоч сам він вийшов на широкий світ з новими прекрасними враженнями, які дала освіта, нове життя, культурний і творчий розвиток. У цьому селі і пройшли дитячі роки поета, адже його батьки переселились сюди, ще коли він був зовсім маленьким.
У знак поваги до великого Кобзаря в Керелівці на садибі батьків Тараса, Григорія і Катерини Шевченків, був відкритий пам’ятник «Тарасові подорожі» в 1992 році.
Пам'ятник українському поету і мислителю Тарасові Григоровичу Шевченку, встановлений в місті Черкаси. Відкриття пам'ятника відбулось 1964 року і було приурочено до 150-річчя від дня народження великого поета. Розташований на розі бульвару Шевченка і вулиці Дашкевича, поруч з будівлею обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, таким чином, композиційно завершивши площу Тараса Шевченка.
Авторами пам'ятника виступили: скульптори М. К. Вронський, О. П. Олійник, архітектор В. Г. Гнєзділов. Скульптуру Шевченка виготовлено в київських майстернях Художнього фонду України. Пам'ятник являє собою бронзову скульптуру поета висотою 3 м, встановлену на гранітному постаменті заввишки 4 м.
Нижню частину пам'ятника доповнено висіченою з граніту скульптурною композицією персонажів шевченківських творів – сліпого кобзаря, Катерини і Прометея. У верхній частині постаменту викарбувано напис: Т. Г. Шевченко. 1814 – 1861.
Канів – сучасне місто, гордістю якого є Шевченківський заповідник, заснований в 1925 році. У червні 1859 року в Україну (він її не бачив вже 12 років) повертається Тарас Шевченко. Поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського і землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо 2 фасади, п'ять схематичних планів хати та один – комори. Всі написані Шевченком власноруч. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга. 10 березня 1861 року Шевченко помер. У кількох поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію поселитися на березі Дніпра. 22 травня прах Шевченка поховали – в місці, яке відповідало його «Заповіту»:
…поховайте мене на могилі,
серед степу широкого,
на Вкраїні милій,
щоб лани широкополі,
і Дніпро, і кручі
було видно, було чути,
як реве ревучий.
Згодом люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили поховання, поставили дубовий хрест, який з часом підгнив і впав.
На народні пожертви вирішили встановити на могилі новий чавунний хрест. Та це довго не дозволяли зробити. Причина – на ньому була табличка зі словами Шевченка:
"Свою Україну любіть;
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї господа моліть."
Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рік тяглося листування. Кінець кінцем замовники вимушені були зняти з хреста табличку.
Чернечу гору канівці з того часу перейменували на Тарасову.
Лише влітку 1884 року, через 23 роки після смерті поета, на Тарасовій горі дозволили встановити монументальний чавунний пам'ятник-хрест (проект академіка архітектури Віктора Сичугова).
10 червня 1918 року Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю.
Влітку 1923 року радянська влада змінила хрест на могилі Шевченка на тимчасовий пам'ятник-бюст, який спроектував скульптор Каленик Терещенко, а виготовили робітники Городищенського цукрового заводу.
У тому ж 1923 році академік Володимир Різниченко вніс пропозицію про створення Державно-національного заповідного Парку на Тарасовій горі. На думку вченого, охорона Шевченкової могили вимагала насамперед охорони навколишньої природи. Лише насадженням лісів можна було зупинити розмивання та руйнування ярів, які загрожували горі. З проектом вчених, які підтримали Різнеченка, ознайомився уряд і прийняв рішення створити біля Канева два заповідники: науково-освітній на Тарасовій горі та природничий – в районі сусідніх гір.
Територія Тарасової гори стала заповідною 20 серпня 1925 року.
Могила поета сучасного вигляду набула влітку 1939 року. 7 травня Канів святкував 125-у річницю з дня народження Шевченка, на Тарасовій горі зібралось понад 20 000 трудящих. А 18 червня того ж року відкрили новий бронзовий пам'ятник на могилі поета (скульптор – Матвій Манізер, архітектор – Євген Левінсон) та літературно-меморіальний музей. З Києва на багатотисячний мітинг прибули керівники партіїї і уряду.
Понад 300 сходинок ведуть на Тарасову гору у Каневі. Ними пройшли понад 11 мільйонів людей зі 150 країн світу, такі приблизні підрахунки. Прийдуть до могили Шевченка і 22 травня. Хтось за рангом служби відбуватиме урочистість, а хтось приїде у Канів за велінням серця.
Історія Корсуня пов'язана з Тарасом Шевченком, місто носить ім'я поета. У Корсуні-Шевченківському аж 3 пам'ятники і декілька пам'ятних знаків Кобзарю:
•    перший за часом створення (1957) – у міському парку в центрі міста;
•    у подвір'ї Корсунь-Шевченківського педагогічного училища (рік встановлення – 1970);
•    3-й за ліком було відкрито 1999 року. Автори – скульптор Е. Кунцевич та архітектор К. Сидоров. Знаходиться біля центрального входу Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника «Палацово-парковий ансамбль» на острові Коцюбинського;
•    пам'ятний знак на честь останнього відвідання Корсуня (влітку 1859 року) Тарасом Шевченком – у ландшафтному парку на території Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника «Палацово-парковий ансамбль» на острові Коцюбинського.
У 1843 і 1845 роках Тарас Григорович Шевченко побував в Чигирині. Подорож до міста наклала свій надзвичайний відбиток на творчість великого поета. Недаремно друге видання творив Шевченка має назву «Чигиринський Кобзар». У творчому доробку Т.Г.Шевченка є ряд поетичних творів, присвячених історії Чигиринщини: поема «Гайдамаки», драма «Назар Стодоля», поезії «У неділеньку святую», «Чигирине, Чигирине», «Розрита могила», «Cтоїть в селі Суботові» та твори живопису «Дари в Чигирині», «Смерть Богдана Хмельницького”, «Чигиринський дівочий монастир», «Чигирин з Суботівського шляху”.
Тож і чигиринці також вшанували Шевченка і на його честь в 1989 році відкрили пам'ятник.
В Уманському краєзнавчому музеї зберігається інформація яка засвідчує те, що для поета Умань була не лише уявним образом народної боротьби, а містом, яке в його пам’яті залишило яскраві враження після особистого перебування у ньому.
Тарас Шевченко двічі відвідував Умань. Вперше Кобзар побував в Умані у дитинстві, коли чумакував із батьком. А вдруге – у 1845 році, після чого поетом було написано поему «Холодний яр». Де саме зупинявся Шевченко наразі не відомо, але те, що він побував у Софіївці, зрозуміло із повісті «Княгиня», написаній у 1853 році. «Бачив я на своєму віку таки хороші сади, як приміром Уманський і Петербурзький…».
У місті на знак шани до генія свого часу, видатного Кобзаря, лишилося кілька історичних пам’яток. В Умані на згадку про Т.Г. Шевченка у 1981 році створено пам’ятник, авторами якого є скульптор – народний художник України Олександр Скобліков та архітектор, лауреат премії ім. Т.Г.Шевченка, Анатолій Ігнатенко. Також з 1916 року вулицю Стара в Умані перейменовано на вулицю імені Т.Г Шевченка. І на знак вшанування великого Кобзаря його іменем названо Уманський гуманітарно-педагогічний коледж.
Пам'ятник Т.Г. Шевченку встановлено і в Золотоноші. Відкрито 20 липня 1993 року. Архітектор А.О. Гайдученя. Скульптор П.Ф. Мовчун. Пам'ятник являє собою бронзову фігуру, встановлену на гранітному постаменті на площі при вході в парк культури та відпочинку на вулиці Т.Г. Шевченка. Фігура виконана з бронзи. Висота 3, 45 м. Постамент гранітний, з полірованих блоків висотою 1, 55 м. Загальна висота 5 м.
Також на подвір'ї санаторної школи-інтернат встановлено гіпсове погруддя на чотирикутному постаменті.
21 листопада 2009 року в Кривих Колінах у центрі села за участі тогочасного Президента України Віктора Ющенка було урочисто відкрито майже 6-метровий пам'ятник Тарасові Шевченку (скульптор Олександр Хівренко, архітектор Анатолій Дітковський та каменяр Василь Коржов). На постаменті золотими літерами написано «У те найкращеє село, у те, де мати повивала. Мене малого…».
Ім’я Тараса Шевченка пов’язане також із селом Лисянка. Не витримавши жорстокого поводження дяка Богорського, Тарас утікає зі школи в містечко Лисянку з наміром піти в науку до місцевого маляра. Тут поета вшанували, поставивши пам’ятник.
Під час свого життя письменник перебував двічі і в м. Смілі. Жителі міста встановили пам’ятник Шевченку біля залізничної станції. Вокзал нині називається імені Тараса Шевченка.
В нашому рідному містечку Шпола також вшанували великого українського Кобзаря відкриттям першого спомника Тарасу Шевченку 10 травня 1926 року.
Готуючись до відзначення 110-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, Іван Шурубалко у вузькому колі працівників контори кредитового товариства висловив думку, що слід належно відзначити цю дату. Його підтримали інші конторські працівники та селяни. Справу вирішили погодити з усією громадою. На черговому зібранні люди одноголосно підтримали ініціативу будівництва пам'ятника Т. Г. Шевченку в Шполі. Кошти для цього збирали добровільно.
До цього заходу приєдналися учителі та сільська інтелігенція. Ініціативну групу зі спорудження пам'ятника склали голова кредитового товариства І. Шурубалко, директори шкіл № 1 та № 3 П. Туровський та Степовий, вчителі Коцюрба, Потапенко, Волошина, Руденко, Коваленко, бухгалтер кредитового товариства Г. Скотар, селяни Джуровська Ф., Цибульська П., Цегельський І.
Пізніше ініціатори спорудження пам'ятника звернулись до звенигородського скульптора Каленя Терещенка, запросивши його до Шполи. Більшість присутніх у конторі кредитового товариства під час узгодження вигляду фігури висловилась за схожість із репродукцією художника Івана Крамського, який змалював Тараса в баранячім кожусі та смушевій шапці.
До початку травня 1926 року насип, підмурок і скульптура були готові.
На свято з нагоди відкриття спомника зібралося багато людей.
Відкриття пам'ятника відбулося 10 травня 1926-го року за присутності значної кількості людей та родичів Т. Г. Шевченка з села Керелівки. Скульптуру везли на гарбі, запряженій волами, роги яких були прикрашені червоними стрічками. Під час урочистостей співав хор.
У 1928–1929 роках більшу частину ініціативної групи і людей, які брали участь у спорудженні та відкритті спомника, за фотографіями, що збереглися, заарештували й відправили на заслання у табори за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі», зокрема, Іван Шурубалко потрапив до Каракалпакії, який 1937 року знову був заарештований та відправлений на заслання до Хабаровська, де помер 1939 року.
У 1964-у році пам'ятник був знятий, оскільки хтось із можновладців, перебуваючи в Шполі, заявив, що спомник Шевченкові має надто сільський вигляд і його треба замінити сучасним пам'ятником. Містом швидко поширилась інформація про демонтаж пам'ятника, і біля нього скупчився натовп містян. Голова та начальник міліції з краном змушені були припинити проведення демонтажу скульптури. Пам'ятник було демонтовано вночі, внаслідок чого пошкоджено ногу, зламано один вус, подряпаний ніс і побиті барельєфи. Скульптуру Кобзаря завезли в сарай міської ради і там покинули.
Головний інженер шляхово-експлуатаційної дільниці ШЕД-722 з міста Новомиргорода Кіровоградської області Степан Кожум'яка, проїжджаючи у службових справах через Шполу, помітив, що монумента Шевченкові на площі нема і поцікавився в рідних І. Шурубалка, де він дівся. Йому розповіли, що його знято, а на те місце буде встановлено інший споминок.
Повернувшись з відрядження, С. Кожум'яка розповів своїм робітникам – бетонярам, арматурникам, теслярам ШЕД-722, що в містечку Шполі покинено напризволяще чудовий пам'ятник Великому Тарасу. Виникла ідея узяти цей спомник і встановити в Новомиргороді. Узгодивши справу з головою Новомиргородського райвиконкому Григорієм Гулідою, який радо підтримав ініціативу, звернулися до голови міськради Шполи, щоб він віддав спомника Новомиргороду.
Голова почав здалеку: «За нову скульптуру Тараса ми заплатили тисячі карбованців, а ви хочете, щоб ми вам віддали задарма…» У Новомиргороді цей натяк зрозуміли буквально і, заплативши сто карбованців, викупили скульптуру.
Пропонувалося встановити спомник Шевченку в парку в центрі міста, де залишився пагорб, на якому стояв пам'ятник царю Олександру ІІ, знятий під час революції. Це було б символічно, бо, по-перше, Тарас Шевченко був у Новомиргороді, а, по-друге, Олександр ІІ не дозволив Т. Шевченку в'їжджати в Москву та Петербург із заслання.
Робітники шляхово-експлуатаційної дільниці погодилися всі роботи з виготовлення основи під спомник і упорядкування майдану робити цілком безкоштовно. Думалося встановити підмурок з відповідним карнизом, а потім колону в іонічному стилі, на якій – постать поета (на зразок пам'ятника Міцкевичу у Львові). Раптом зателефонував голова райвиконкому Григорій Гуліда і з сумом повідомив, що райком КПУ не погоджується на встановлення спомника Тарасові Шевченку в Новомиргороді. Ніякі арґументи щодо необхідності встановлення спомника Великому Кобзареві не діяли.
Працівники шляхової дільниці тоді звернулися в обласний відділ культури при Кіровоградському обласному виконавчому комітеті. Завідуючий відділом культури Жеребцов повідомив, що він надішле відповідну комісію для розв'язання цього питання. Що й було зроблено. Прибула комісія, глянувши на скульптуру, заявила, що це кустарна робота. Робітники ШЕД-722 намагалися спростувати ці висновки, показавши 14 том Української радянської енциклопедії, де чітко вказано, хто такий скульптор Калень-Терещенко і якої він кваліфікації. Члени комісії, знітившись, відбули в область.
Минав час. Начальство не реагувало. Тоді працівники дільниці, щоб отримати дозвіл на встановлення спомника Т. Шевченку в Новомиргороді, звернулися з колективним листом у Міністерство культури. Незабаром із міністерства надійшла відповідь за підписом Галини Кирилюк. У ній повідомлялося, що не можуть надати дозволу на встановлення спомника Шевченку в місті Новомиргороді, бо він ідеологічно не витриманий (Шевченка в кожусі і в шапці сприйняли представником куркульства). Клопочучи про дозвіл на спорудження пам'ятника, Степан Кожум'яка бував і в музей Тараса Григоровича Шевченка в Каневі. Завідуюча фондом музею Базилевич, почувши про митарства щодо встановлення скульптури, обурилася й обіцяла поговорити із завідуючим музеєм, який зможе якось допомогти. Але пройшов час, і дозволу таки не дали та ще й попередили завідувача музеєм, щоб він не вмішувався в розпорядження Міністерства культури.
Працівники ШЕД-722, не бачачи виходу із ситуації, написали дошкульного листа міністру культури, мовляв, чи пам'ятники князю Воронцову в Одесі та Петру Першому в Ленінграді ідеологічно витримані, що вони там і досі?.. І так далі.
Тривалий час спомник Тарасу залишався стояти в гаражі виробничого двору ШЕД-722, де запорошився. Зважаючи на ситуацію, інженер шляхової дільниці Степан Кожум'яка вирішив установити спомник у своїй садибі, в квітнику. Робітники обіцяли допомогти йому. Начальник міліції району Коган, дізнавшись про такий намір, порадив Кожум'яці не робити цього, бо матиме великі неприємності.
Через рік Міністерство культури УРСР надіслало музею Тараса Шевченка в Каневі розпорядження забрати шполянський пам'ятник поету з Новомиргорода. З музею в Каневі приїхав представник з робітниками й забрали скульптуру, з метою встановлення в якомусь селі недалеко від Канева. Доля першого шполянського спомника Т.Шевченка так і залишилася невідомою.
Степан Кожум'яка під час будівництва через Шполу уманського автошляху відродив традицію вшанування Тараса Шевченка. Щороку на Шевченківські дні і в день його перепоховання в Україні привозив до пам'ятників Шевченку у Шполу й Лип'янку вінки, які прикріплював дротом до постаменту.
У кінці 60-х років під час секретарювання у Шполі представника КПУ Селенка́ на чергових зборах райкому партії постало питання, хто встановлює Тарасу Шевченку вінки. Було дано відповідь, що вінки возить і встановлює С. Кожум'яка з Новомиргорода. Із цього часу почалося організоване відзначення Шевченкових днів.
Сучасний пам'ятник відкритий у березні 1979 року. Він являє собою бронзову скульптуру заввишки 3, 55 м на гранітному постаменті. Автори – скульптор Вронський Макар Кіндратович, архітектор – Алісі Павлівна Павлова.
Генія української літератури вшанували також в таких селах та містах: Кам’янка, Тальне, Шрамківка, Вершаці, Козацьке, Леськи, Мельники, Мліїв, Попудня, Поташ, Родниківка, Руська Поляна, Червона Слобода.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123