This website works best with JavaScript enabled
Joomla

До витоків кобзарства повертаймось

Алентьєва Анастасія, 16 років, м. Амвросіївка

КОБЗАРСТВО ЯК УНІКАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
Історичні чинники та етапи виникнення кобзарства
Вслухаймось у звуки прадавньої кобзи... Вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, що грубо бавиться ковилою, і ніжний шепіт придніпровських чи наддеснянських, а може і надпсільських трав...

Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель, то кобза плаче разом із землянами-невольниками в Кафі чи далекій бусурманській Туреччині... А ці ось могутні акорди – то не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній битві... Звідки ж взялися ці неповторні мінори і мажори?
Піснетворці, співаки та музиканти на території Україні відомі з давніх-давен. Звалися вони людьми «ведущими», боянами, каліками-перехожими, скоморохами. Історичні стежки кобзарства беруть початок у добі язичництва. Язичництво – це політеїстична релігія наших давніх предків, тобто вірування у багатьох богів, що передувала християнству. Служителі культу язичництва називалися жрецями (волхвами). Волхви – це жреці у Давній Русі, служителі язичницького культу. Їм приписувався вплив на сили природи, передбачення майбутнього. Волхви вперше згадуються в літопису 912 року у зв’язку з повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега. Саме волхви записували стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Кощюни близькі до байок. Вони виконувались у супроводі музики – можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи. Волхви у Давній Русі були також і скоморохами (скоморох – це музикант, який грав на різних інструментах). А тих, хто грав на щипкових (можливо, кобзоподібних) інструментах і під їх супровід виконував старовинні епічні твори (билини – старини), вважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників. Жреці, волхви та співці-скоморохи шанувалися і князями, і народом. Із літописних згадок дізнаємося, що князі часто влаштовували «пир с гусльми», а для простого народу співці-скоморохи виконували обрядові пісні, зокрема русальні. Арабський учений і мандрівник Ал-Бекрі так описує русів: «У них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого сягає більше двох ліктів, і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла». Можливо, це єдиний із подібних до кобзарських інструментів XI століття. Першими талановитими співцями-музикантами були Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро). Що ж розповідає про них історія?
Мануйло – перший із відомих у літературних джерелах співців періоду Київської Русі. Згадується в літописі від 1137 року як співець «гораздий», тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з Греції з двома товаришами. Був співаком у князя Мстислава, потім став Єпископом смоленським.
Один із найвідоміших представників народних співців, які вважаються прототипами народних кобзарів, змальований у «Слові о полку Ігоревім». Це славний Боян. У цьому «соловию старого времені» можна вбачати вже реальну постать імпровізатора, гусляра. Боян – давньоруський співець-дружинник другої половини XI – початку XII століття. Його ім’я виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор «Слова» називає Бояна «віщим співцем», «внуком Велеса» (давньоруського бога поезії, покровителя поетів), «соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна», тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі «Слова» відома тематика творів Бояна: оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці. Боянові послідовники – представники народного епосу княжої доби – продовжили розпочату ним патріотичну тему.
Десь століттям пізніше, приблизно у 1240р., (після Мануйла й Бояна) чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса (Дмитро) – давньоруський співець у владики перемишлянського, який згадується у Галицько-Волинському літописі. Князь Данило Романович запрошував Митуса до себе в півчі, але той з гордості відмовився служити князеві.
Уже в період Київської Русі музиканти ділилися на придворних, мандрівних та військових. Ці групи були сталими. Перехід музик від однієї групи до іншої відбувався за рідкісним випадком. Співаки князівської доби називалися віщими співаками, а також були відомі ще під іменем боянів. Можливо, в народі існували й інші назви, але писемна історія та народний переказ нам їх не зберегли. Лірники, у свою чергу, в давні часи вважалися «божими людьми». Це були, в основному, чоловіки з фізичними вадами – каліки. Вони об’єднувались у своєрідні «старцівські» товариства, одним із завдань яких була взаємодопомога під час ходіння по монастирях і святих місцях.Кобзарі та бандуристи були не просто виконавцями побутових чи якихось інших пісень, а носіями духовності, жерцями культу.
Отже, духовне життя Київської Русі було на високому рівні, а одним із головних складників цієї духовності становили музичне інструментальне виконавство й співоче мистецтво. Кобзарі були творцями славнозвісних дум та історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу впродовж багатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолювачів.
На жаль, після розпаду Київської Русі до XVII ст. збереглося дуже мало відомостей про кобзарів. Наприкінці XVII ст. спостерігається деякий занепад кобзарського мистецтва. Поступово кобзу витісняють більш удосконалені інструменти, які на Україну все частіше потрапляють із Заходу. Кобза в ці часи опиняється в руках народних музикантів, незрячих старців. Народні кобзарі-сліпці донесли кобзу, а також кобзарські думи і пісні разом із старовинними кобзарськими традиціями до наших днів.
Існує думка, що кобзарський професіоналізм зародився на Запоріжжі. До володінь Запорізької Січі входили території теперішньої Дніпропетровської, значна частина Запорізької і Кіровоградської, а також частково Херсонської і Донецької областей. Тут кобзарство було дуже поширеним і дуже шанувалося. Кобза була невід’ємною частиною козацького побуту. Козаки носили її разом зі списом і шаблею, не розлучалися з нею ні в курені, ні в походах, ні в бою. Кобза була розважливою «дружиною вірною» запорожців. Була на Запорізькій Січі і своя школа, де навчали грати на кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі-бандуристи, вивчивши також одну-дві іноземні мови (польську, турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків. Проникаючи у сусідні держави з кобзою, розвідували укріплення противників, місце перебування бранці. Запорозькі кобзарі виконували також місії посланців-вістунів та часто супроводжували козацьких послів.
Найдавнішим кобзарем, який діяв у козацькому війську на Запорізькій Січі, був Антін Головатий (1744-1797). Ще малим хлопчиною потрапив він на Запорізьку Січ. Спершу був «молодиком при боку кошового», а згодом, швидко освоївши козацьку науку, навчився грати на бандурі та вибився в старшини. Про справи козацького товариства склав кілька пісень, які вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи. Автор пісень «Ой Боже наш, Боже милостивий», «Ой годі нам журитися», які дійшли до наших днів. 1771 року обраний товариством військовим писарем у Самарську паланку. Враховуючи його дипломатичні здібності, козацьке товариство неодноразово посилало його «з паперами» в Петербург або Москву до цариці чи Потьомкіна. Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти шаблею, вбачав у кобзі засіб існування. З нею він розважав товариство, складав пісні та думи про історичні події та славні походи, очевидцем яких був сам.
Відомим на Запоріжжі був і кобзар Данило Бандурка. На Січі він був хорошим бандуристом. Крім того, улітку косив у лугах сіно, випасав коней, охороняв козацьке майно та курені. Звичайно, брав активну участь у гайдамацьких бойових походах і не раз відзначався мужністю й відвагою.
Кобзарями часто ставали козаки, які втратили зір у боях чи полоні. Вони входили до складу полкової музики, одержуючи платню як і інші музиканти – довбиші, сурмачі. У літературних джерелах згадується ім’я народного співця Грицька Кобзаря. Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько. Його було призначено наглядачем над рештою полонених козаків. За спробу допомогти полоненим утекти, турки викололи йому очі. Будучи сліпим, Грицько усе ж «добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони із полону тікали».
Із Запорізької Січі старі кобзарі-запорожці розходилися по Україні і несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про боротьбу народу з поневолювачами. Вони навчали кобзарського мистецтва молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи. Кобзарство стало душею і гордістю простого народу. Кожен куточок України мав своїх кобзарів і пишався ними. Побутувало кобзарство в основному в таких регіонах: Гетьманщина (у XVII ст. вона називалася Військо Запорозьке). Територія Гетьманської держави обіймала за Б. Хмельницького колишні воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білорусії (Чавський полк). Столицями Гетьманської держави свого часу були Чигирин, Батурин, Глухів; Наддніпрянщина (Черкащина, Київщина, Полтавщина); Слобожанщина (південно-східна частина Сумщини, Харківщина).
Сюжети дум та пісень про боротьбу проти турецько-татарських нападників і польської шляхти стали важливими історичними джерелами, створеними кобзарями – безпосередніми учасниками подій – під час походів або після них. Героями творів кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Богун… Кобзарі завжди прославляли бойові походи Війська Запорозького, а козаки над усе любили пісню. «На війну було йдуть з радістю, а з війни повертаються з музиками та піснями, чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же й пісню складуть на той випадок», – писав Д.Яворницький. Польський історик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки, співали, стріляли та грали на кобзах». М.Гоголь вважав кобзарів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. Безіменні народні співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в народі патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на думах та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх творів «Кобзар», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» зауважив, що коли б грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоч одну думу у виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника».
Із часом кобзарство стало однією з найдієвіших суспільних сил у здійсненні найзаповітніших мрій українців. Кобзарі брали активну участь в українських народно-визвольних рухах. Перенесемось у буремні роки Коліївщини – великого народно-визвольного повстання селян Правобережної України в 1768 році проти польсько-шляхетського гніту. Почавшись у районі Чигирина, воно охопило спочатку південь Київщини (Черкаси, Смілу), а потім поширилося майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв запорожець Максим Залізняк. У буремний час Коліївщини залишили по собі добру пам’ять три кобзарі Черкащини – Василь Варченко, Прокіп Скряга та Михайло, Сокового зять. Діяльність цих кобзарів є яскравим прикладом служіння рідному народові. Після придушення Коліївщини польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями. Озвіріла шляхта скарала на смерть кобзарів Прокопа Скрягу з Остапова, Василя Варченка із Звенигородки і Михайла, Сокового зятя, з Шаржиполя. Народних співців знищили за те, що вони, як це засвідчує «Коденська книга», «гайдамакам на бандурах грали». Про згаданих кобзарів у «Коденській книзі» записано: «Прокіп Скряга, бандурист з Остапова... Цей мусить бути обезголовлений (2 січня 1770 року)». У поіменному списку страчених сказано, що Прокіп Скряга разом із чотирма іншими повстанцями за гайдамацькі вчинки обезголовлений того ж дня, тобто 2 січня 1770 року. Тут також говориться: «Михайло, Сокового зять, з села Шаржиполя. Вирок: цей заслуговує на смерть. 18 січня 1770 року». Далі читаємо ще про одного кобзаря: Василь Варченко перейшов із Звенигородки в Козацьку Долину, звідки пішов із ватажком Ремезом і ходив з останнім у Водяники, Кобилячки та Попуринці та грав гайдамакам на бандурі. 26 січня 1770 року винесено вирок, за яким Варченка разом з іншими 22 гайдамаками скарано на смерть. Вороги розуміли, яку значну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу, зокрема проти шляхетської Польщі, відігравали кобзарі. Відомо, що польський уряд уживав найрішучіших заходів для того, щоб викоренити з ужитку українські народні думи та історичні пісні, особливо про гетьмана Богдана Хмельницького, а також знищити народних співців – кобзарів, вважаючи їхню діяльність надто шкідливою й небезпечною.
Кінець XVIII ст. приніс із собою повне поневолення українського народу, а з ним і повний занепад старого кобзарства. Як відомо, тоді було скасовано Гетьманщину, знищено Запорізьку Січ, українських діячів ув’язнено, заслано до Сибіру та Північної Росії, а народ, разом із землею, на якій стільки пролив своєї крові, був поділений між тими, хто найбільше вислужився на його поневоленні. Бідному невольникові-кріпакові було вже не до кобзи, і тому він покинув її, як покинув раніше шаблю та рушницю... Цю покинуту напризволяще кобзу підхопили каліки-співці, які й зберігали її аж до наших часів. Отже, з кінця XVIII ст. кобза стає інструментом убогих калік, що з її допомогою випрошують собі милостиню. Серед цих сліпих кобзарів особливо відзначилися такі, як Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко, Остап Вересай...
Серед запорізьких козаків кобза була найулюбленішим музичним інструментом. Про це свідчать численні картини, які збереглися до нашого часу, що зображують запорожця найбільше з кобзою. Це зумовило появу серед запорожців цілої когорти професійних кобзарів і бандуристів. Вона складалась як із мандрівних музик, так і самих запорожців, які за старістю або покалічені в битвах не мали змоги нарівні з іншими брати участь у походах та боронити кордони від завойовників. Також серед них були козаки, яким пощастило втекти з татаро-турецького полону. Чимало з них були осліплені в полоні. Запорізькі кобзарі та бандуристи через переслідування з боку російського царату і після знищення Січі та гетьманського правління були змушені пристосовуватися до нових умов життя. Колишні козацькі кобзарі та бандуристи ставали членами старцівських товариств та цехів, вони включали до свого репертуару релігійні пісні та псалми, як того і потребувало їхнє нове церковне оточення.
Отже, кобзарство XV-XVIII ст. увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі, розвинуло, підняло силу українського пісенного слова, відіграло велику роль у формуванні українського етносу.

Соціально-політична роль кобзарів, бандуристів і лірників
Кобзарське мистецтво в Україні побутувало у трьох «вимірах»: при дворах вельмож, у військовому побуті козаків та у побуті селян і міщан. Перша група музикантів була малочисельна порівняно з іншими двома, але про них збереглося найбільше документальних матеріалів, особливо в старопольській літературі. Зацікавлення українськими музикантами та співаками в Польщі відчувалося ще до Люблінської унії 1569 р. Українські музиканти мешкали при дворах магнатів і навіть у королівських палацах. На початку XV ст. з’являються нові музики, яких іменують за тими назвами інструментів, на яких вони грали, − кобзарі, бандуристи та лірники. Крім придворних музик, у XV–XVI ст. були в Україні також і козаки, що грали на різних музичних інструментах, та мандрівні кобзарі, бандуристи, лірники. На жаль, історія не зберегла їх імен. Характер професії та соціальне становище визначили особливу суспільну вагомість кобзарів, бандуристів та лірників серед народу. Вони виконували просвітницьку місію, оскільки майже вся література того часу (XV–XVII ст.) була латиномовною, нею могла користуватися дуже обмежена кількість людей. Кобзарі та бандуристи сповіщали населення про останні події в світі. Їх сприймали як «божих людей», тому що вони не тільки вміли гарно співати та грати, але й лікували, ворожили, виконували різні релігійні обряди, спираючись на власний досвід, висловлювали людям поради як діяти у тій чи іншій ситуації.
З кінця XVI ст. і до скасування Гетьманату діяльність кобзарів та бандуристів була нерозривно пов’язана із козацтвом. Кобзар відігравав важливу роль у запорізькому товаристві. Він був хранителем козацьких переказів, військових звичаїв, знав правила судочинства, обирання старшини, як і коли споряджалися морські та сухопутні походи. У всіх таких і подібних справах думка кобзарів мала вирішальне значення. У поході кобзарі були також корисними членами козацького товариства. Окрім того, що своєю грою вони розвеселяли, а замість смутку вселяли в них дух бадьорості і також часто-густо виконували функції військових лікарів.
На початку XVII ст. значно активізувалось українське козацтво в боротьбі проти татаро-турецьких нападів та Польщі, яка захопила значну частину українських земель. У цей час народна творчість відображає боротьбу українського народу за свої права і свободу. В польській літературі започатковується новий вид віршованого епічного твору під назвою «дума». У віршах того часу часто згадуються такі слова як «дума»та «кобза», які набули популярності і серед польського населення. З початком визвольної війни (1648р.) України проти Польщі ставлення до українства в польській літературі поступово змінюється. Незважаючи на це, польські письменники зберегли для України чимало цінної інформації про побутування та розвиток козацьких дум і історичних пісень.
Наприкінці XVIII ст. відбулося остаточне включення України до складу Російської імперії, що призвело до повного поневолення українського народу, а з ним і до поступового занепаду козацького кобзарства. Після зруйнування Запорізької Січі й ліквідації Гетьманату кобзарі втратили свій головний притулок. Ті, хто не загинув від рук російських стрільців і не перебрався до Туреччини, розбрелися по всій Україні. Через переслідування з боку царату та щоб якось заробити собі на хліб, запорізькі кобзарі змушені були приєднуватися до співаків-жебраків і ставали членами старцівських товариств.
 
Еволюція музичного інструментарію та репертуару кобзарів,
бандуристів та лірників
Походження струнних музичних інструментів (кобзи, бандури та ліри) на території України від часів Київської Русі засвідчують писання арабських мандрівників, настінні розписи Софійського собору в Києві, опис придворного оркестру князя Святослава Ярославича. Кобза і бандура запозичені від народів, із якими Київська Русь мала спільні територіальні межі та економічні і політичні зв’язки. Серед польських джерел першу згадку про бандуру подає «Slownik muzykow polskich»: У 1325-1329 рр. в палаці Казимира Великого та його дружини Анни існував великий колектив співаків із бандурами, бубнами та лірами. А.Бабій знаходить згадку про ліру в «Евангелической гармонии» − творі монаха-бенедиктинця Готфріда, який жив у Х ст. Тодішній інструмент мав одну струну і грали на ньому смичком. Автор згадує і про малюнки Преторіуса (ХVII ст.), де зображені три типи цього інструмента. А.Бабій стверджує, що ліра прийшла в Європу зі Сходу через Візантію, де була відома у VIII–IX ст. під назвою organistrum. В Україну вона потрапила не пізніше XVI ст., вважає автор, посилаючись на «Азбуковник и Сказание о неудобь понимаемых речах» Павми Беринди (1632 р.), де є така згадка про ліру. Ця думка повністю збігається з більш ранніми висновками Ф.Колесси та Д.Ревуцького.
Кобзарі й лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, – досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра ж, теж будучи струнним інструментом, має клавіші і особливе коліщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лірників більш характерними були вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов’язувалась якоюсь мірою з інструментами, оскільки «багата строєм» бандура більш придатна для виконання світських пісень, ніж «тягуча ліра». Втім думи співали й лірники, хоча й рідше, ніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася регіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на всій території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. У давнину кобза, як відомо, була улюбленим музичним інструментом запорозьких козаків. Очевидно, від них вона пошириласьу такому «козацькому» районі як Гетьманщина, територія якої збігалася з регіоном поширення кобзи в ХІХ сторіччі.
В Україні використовувався також струнний інструмент торбан, який потрапив із Польщі. Своєю будовою він нагадував лютню, тільки мав довгі басові струни. В Італії цей інструмент звали: theorba, tiorba; у Франції: thorbe, tiorbe, tuorbe. У кінці ХV ст. італійські музики, що складали капели при дворі короля Зигмунда І, занесли її до Польщі, під назвою theorban. Але цей інструмент не мав великої популярності серед українського народу тому, що був складніший за кобзу та бандуру, а складна техніка гри вимагала більшого часу на освоєння цього інструменту. Грали на ньому переважно при панських дворах як селяни, так і дрібне панство.
Запорізькі кобзарі та бандуристи були творцями й виконавцями героїчного епосу, що став окрасою духовної культури нації. Їх репертуар був досить різноманітний, сюди входили також танцювальні мелодії, розважальні пісні тощо. У кобзарсько-лірницькому товаристві учень спочатку засвоював твори, які передавав йому панотець (учитель). Після закінчення навчання і отримання «визвілки» молодий кобзар чи лірник поповнював свій репертуар піснями та танцювальними мелодіями, що йому подобались і на які був попит серед українського населення.
Кобзарсько-лірницький репертуар можна умовно поділити на кілька жанрових груп:
-    Першу групу становили історичні пісні, думи та плачі, які поступово виходили із вжитку. У ХІХ ст. вони виконувалися лише поодинокими кобзарями та лірниками.
-    Другу групу складали молитви, псалми, духовні вірші, акафісти. «Псальми», тобто духовні пісні на честь святих, як правило, були не народної композиції, а результатом творчості базиліанських монахів, київських академістів та семінаристів.
-    До третьої групи належали сатиричні, розважальні (жартівливі) пісні і танцювальні мелодії. Твори такого «легкого» жанру серед кобзарів та лірників називалися «штучками». Серед них: «Компанець», «Чоботи», «Закаблуки», «Киселик», «Голубець», «Чечітка», «Хома та Ярема» тощо. До цієї групи можна віднести пісні морально-виховного змісту: «Правда й Неправда», «Сиротина», «Сковородинська» («У всякого города свой нрав і права…»). Свій виступ кобзар та лірник закінчували «благодарствієм», в якому вони дякували за отриману винагороду від слухачів та бажалали їм всіляких гараздів.
Репертуар мандрівних музик був чітко систематизований не лише усною традицією. Кожен твір мав своє певне місце в спеціальних кобзарсько-лірницьких «Устиянських Книгах», що складалися з 12 книг (розділів) і 11 «промежків». Усі дванадцять книг знали напам’ять лише панотці-цехмейстери, панотці старшини-порадники та великі майстри. Репертуар кобзарів та лірників не був сталим. За різних історичних та соціально-економічних умов на перший план часом виходили історичні або релігійно-моралістичні твори. Так, збирачі в другій половині ХІХ ст. відмічали збільшення в репертуарі релігійно-моралістичних псалмів, які в окремих співаків зовсім витіснили думи. У роки радянської влади з кобзарського репертуару повністю випали псалми, зменшилася кількість обрядово-весільних пісень, але значно збільшилася кількість історичних та ліричних пісень.
 
СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ
ДІЯЛЬНОСТІ НАРОДНИХ МУЗИКАНТІВ
Життя кобзарів та лірників
Невід’ємною частиною традиційного сільського та міського громадського побуту аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво. Кобзарями (бандуристами) і лірниками – мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди. Відомі випадки, коли в їхнє середовище потрапляли люди з іншими фізичними вадами – криві, епілептики. Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.
Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах. Співали кобзарі та лірники думи, псалми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них уміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні. Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.
Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом. У народі їх, як і жебраків, називали в більшості однаково: «старцями», «дідами». Це все, очевидно, свідчить про спорідненість жебрацтва і мандрівного кобзарства й лірництва. Разом із тим суспільне становище кобзарів-лірників і жебраків було різним. Лірники, хоч і вважалися старцями, займали вище, поважніше і навіть особливе становище в суспільній ієрархії села. Будучи носіями творів релігійно-моралізаторського змісту, вони виступали охоронцями давніх звичаїв і традиційної моралі в українському селі. У народі вони вважалися «людьми Божими». Недарма етнографи кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя вважали, що «лірників потрібно строго відрізняти від інших жебраків. У них більше солідності, статечності, ніж у інших жебраків». Улітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов’язково віталися, бажали господарям здоров’я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.
Кобзарі й лірники, як правило, мали сім’ї та домашнє господарство. Інколи заміж за сліпих музикантів виходили такі ж сліпі дівчата, але звичайно дружини не мали фізичних вад. Майже кожен лірник або кобзар, крім хати і двору, мав декілька десятин землі, де господарювала його родина. Часто наймали робітників, оскільки це дозволяв лірницько-кобзарський заробіток. Сам «дід», крім допомоги в домашньому господарстві, як правило, володів якимось додатковим ремеслом. Відомо, зокрема, що сліпі музиканти часто виробляли ліри й бандури – для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритників та іншої упряжі. Були й такі, що бондарювали та кравцювали і т. п.
У лірницько-кобзарському середовищі не було спадковості ремесла, як, скажімо, серед ремісників. Це пояснюється тим, що фізичні вади, у тому числі й сліпота, у більшості були результатом випадкового каліцтва. Окрім того, бачачи своє певною мірою принизливе становище і маючи, як правило, власне господарство і якийсь достаток, лірники й кобзарі всіляко намагалися, щоб їхні діти не переймали в них ремесла. У присязі кобзарів Полтавщини, яку вони давали при посвяченні, був навіть особливий пункт, доданий, за переказами, за існування кріпосного права, коли кобзарі, бувало, осліплювали своїх дітей, щоб звільнити їх від панщини: «Як будуть або є в мене діти, хай зрять світ Божий і унаслідують життя мирське-світське».
Зверталися кобзарі та лірники один до одного на «ви», а до молодших – на «ти». Всі вони володіли особливою таємною («лебійською») мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.
Щоб стати лірником чи кобзарем, треба було вчитися і пройти певні випробування (оволодіти грою на кобзі чи лірі, вивчити кілька дум, релігійних та інших пісень, псалмів, молитов; опановувати «лебійську» мову (складалася з перекручених слів української, грецької та циганської мов, була одним із засобів виживання, допомагала зберегти духовну свободу. Наприклад: старці сліпі – невлі, поводир – потир, дід – лебій), одержати «визвілку» (право на самостійне кобзарювання); дотримуватися всіх звичаїв; вступити до гурту.
Віддаючи хлопця в науку, батько ставив майстрові-лірникові чи кобзареві могорич. Відомо, що лірники Житомирщини ще до прийому в учнівство брали хлопця на пробний термін, що тривав від тижня до місяця. Термін навчання був у різних місцевостях різним. На Житомирщині на початку ХХ сторіччя учнівство тривало 3-4 роки (інколи – рік), на Поділлі в кінці ХІХ сторіччя – 3 роки і 3 місяці, на Полтавщині – 1-2 роки, а «як мале, так і на чотири годи». У Галичині у той же час учнів брали на 3-6 років. Очевидно, у терміні навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф і фольклорист В. Гнатюк писав: «Час науки залежить також від того, чи ученик спосібний, чи тумануватий, чи більший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його відразу, лиш ним послуговуються, тому й довше він мусить бути. Старшого, понад 20 літ, приймають на науку лиш на один рік, бо «він розумійи, шчо йому того потрібно, тому сам на себе настигайи...». Звали учнів кобзарі та лірники «хлопцями», «челяддю», інколи – «підмайстрами». Учителя учень називав «панотцем», на Житомирщині частіше «хазяїном», на Поділлі та Слобожанщині – «дядьком» або «господином хазяїном», на Галичині – «ґаздою» або «майстром». Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, умінню грати та співати. Після двох–трьох років навчання в панотця (вчителя), зібравши п'ять карбованців, ішов учень до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і дозволу почати свої «обходи» (самостійне кобзарювання).
Історично склалися три типи кобзарів. Співці першого типу виконують думи та пісні, не вносячи у виконання творчого елементу, тобто співають і грають на кобзах так, як вони навчилися від своїх учителів. Другий, найпоширеніший тип – кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносять у виконуваний твір якісь зміни, що залежать від їхнього таланту, а також від умов і часу виконання твору. До третього типу належать кобзарі-творці власних пісенних творів.
Кобзарство створило свою своєрідну кобзарську філософію, в її основі лежали віра християнська і висока моральність, любов до рідного краю та свого народу, вимогливість до репертуару і виконавської майстерності. Культивувалися пошана і дбайливе відношення до інструменту. Кобза, бандура і ліра вважалися «священними інструментами», а кобзарів та лірників у народі називали «Божими людьми». Кобзарі вважали, що дуже важливим є добре ім’я і репутація людини, створеної на «образ і подобіє Боже», які кожний зобов’язаний берегти і не повинен дати себе зневажати без вагомої причини. Кобзарі твердили, що людина зобов’язана розвивати діяльність відповідно до її сил, щоб могти розвинутися згідно з приказкою: «Той хто діє, діючи – вдосконалюється». Проповідували звернення: «Усе, що тільки робите, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей».Основні кобзарсько-лірницькі засади і традиції були викладені в «Устинських книгах». Вони служили своєрідними збірниками рекомендацій з освоєння кобзарського мистецтва, зводом правил поведінки і усними підручниками вивчення таємної лебійської мови кобзарів. «Устинські книги» кобзарства, як еліти українського народу, чекають своїх дослідників.

Музичні цехи та кобзарсько-лірницькі товариства, їхній устрій, звичаї та традиції
Кобзарська діяльність і життя українських Боянів були важкими. Аби захистити себе, вони почали створювати братства, які відіграли значну роль у житті, діяльності та побуті народних співців-кобзарів. Збиралися кобзарі в церкві. У ній братство на власні кошти утримувало ікону, свічки, оливу тощо. У престольні свята вирішували на зборах невідкладні справи братства, дотримувались однакових звичаїв та правил. У XVІ ст. мандрівне музикування набирає більш організованих форм. Це пов’язано з економічним зростанням міст. Музиканти починають об’єднуватись у музичні цехи, товариства, гурти, для того, щоб приїжджі музиканти не перебивали їм заробіток. Такі кобзарсько-лірницькі об’єднання звалися «братствами», «цехами» або «гуртами» і об’єднували сліпих співців із певної території. Інколи кобзарі та лірники утворювали об’єднання, спільне з жебраками. Такий спільний «старечий цех», наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих «старечих цехах» займали кобзарі й лірники, а не жебраки.
Наступив новий період у розвитку кобзарства та лірництва. Майже вся територія України була чітко розподілена між кобзарсько-лірницькими товариствами (у повітах) та музичними цехами (у містах). У цей час відбувається професіоналізація кобзарства та лірництва. Створюється професійна школа підготовки музикантів зі своїми традиціями та звичаями.
Деякі музичні цехи об’єднували музикантів цілого регіону. Так, наприклад, про це свідчить «Універсал музикам на Задніпров’ї, організованим у цех з наказом слухатись цехмістра Грицька Ілляшенка-Макущенка», виданий Богданом Хмельницьким 27 вересня (7 жовтня) 1652 р. в Чигирині. Цехи музикантів, як і інших ремісників, засновувалися згідно з різними грамотами, універсалами та привілеями литовських князів, польських королів, магнатів, верховних служителів православної та уніатської церков.
Діяльність цехів регламентувалася статутами, що говорить про їх високу організацію. Аналіз відомих на сьогодні статутів музичних цехів Львова, Києва та Літок дозволяє говорити про певну уніфікацію принципів, покладених у їх основу: рівноправності, взаємодопомоги, поваги та пошани до старших. Крім того, у них було визначено обов’язки і права цехових музикантів. Так, у статуті львівського цеху, як і статуті київського, вказано, що грати на весіллях, хрестинах та інших святах мали право тільки члени місцевих цехів, чужинці не допускались, а в разі самовільної гри каралися штрафом. Кожний музичний цех мав свої регулярні й нерегулярні сходки, де обговорювалися виробничі справи членів братства. У великих містах музичні цехи мали точно визначені тарифи за свою гру.
Багатьом музичним цехам в Україні присвоювалося звання козачого. Це пояснюється сотенно-полковим адміністративним устроєм, який існував на той час в Україні. Так, у 1729 р. полковник Хрущов своїм універсалом присвоїв ніжинському музичному цеху звання козачого. Як відзначає Б.Фільц, такі цехи були в Прилуках, Стародубі, Чернігові, на Задніпров’ї.
Виявлено, що київський музичний цех, як і музичні цехи, що функціонували у великих містах (Львові, Харкові, Кам’янці-Подільському, Чернігові та ін.), значно відрізнявся від інших кобзарсько-лірницьких цехів. Вони брали активну участь у житті міста. Щоб стати членом цих товариств, не було необхідності мати якісь тілесні недоліки. Діяльність музикантів, як правило, обмежувалася містом, у якому знаходився цех. Це пояснюється тим, що заробіток музик у великих містах був значно вищим, ніж на периферії. Отож, необхідності мандрувати далеко, як це робили кобзарі, бандуристи та лірники, що належали до периферійних кобзарсько-лірницьких цехів і товариств, не було.
Ареал діяльності кобзарсько-лірницьких товариств можна окреслити кордонами Східної та Західної України, Білорусії, Південної Росії та Східної Польщі. Особливо висока концентрація і активна діяльність кобзарсько-лірницьких братств спостерігалася на Полтавщині, Харківщині та Чернігівщині. Кожне старцівське товариство охоплювало своєю діяльністю певний повіт, їх осередком була церква з негасимою лампадою перед іконою святого, заступника «гурту». Така церква, як правило, утримувалася на кошт самих старців. Кожний член називався товаришем.
Старцівські (кобзарсько-лірницькі товариства) цехи мали закритий характер із вибраним начальником – цехмістром, з окремими правилами, звичаями та окремою старцівською мовою. До обов’язків цехмістра можна віднести підтримання зв’язків із головами сусідніх подібних товариств та територіальне координування діяльності членів «гурту». Він також розглядав незначні спірні питання, які виникали між членами товариства, у більш складних ситуаціях рішення приймалося на загальних зборах товариства, де кожний майстер мав право голосу. Покарання для винуватців полягало в купівлі воску для братської свічки, або купівлі могоричу для товариства, практикувалися також і тілесні покарання. Найтяжчим покаранням у кобзарсько-лірницькому товаристві було «обрізання торби», тобто заборона старцювати та вилучення з «панібратії» чи схвалювали рішення «під батоги».
Для зберігання й виплати цехових грошей вибирали скарбника, котрий збирав податок із старців – соту частину прибутку. Він зберігав цехову скриню з грошима товариства, але ключ від неї знаходився в іншого кобзаря чи лірника, який був на певній відстані від скарбника і повертався в гурт один раз на рік. У цех приймали тільки людей з тілесними недоліками (в основному сліпців) і які пройшли навчання у панотця (вчителя), склали іспит і отримали дозвіл на старцювання. Під час навчання вчитель не тільки передавав репертуар учневі, але й займався його вихованням, учив умінню тримати себе, дякувати за подання, дотримуватися певних норм моралі. Новий член вписувався в осібну книгу і сплачував певну суму до цехової братської каси. У давні часи походження з родини кобзаря чи лірника було додатковою причиною для гордості. Вони трактували свою діяльність як професію, яку цінували і якою пишались. Якщо лірник мав сина, він намагався, звичайно, передати йому свої знання й вміння. Нерідко старці, які хотіли передати синам успадкування фаху, приналежність до корпорації, осліпляли їх у дитинстві.
Сам прийом до гурту («одклінщина», «визволок») обставлявся ритуальними діями, які можна назвати кобзарсько-лірницькою ініціацією. Керували братствами виборні ватажки – «отамани», «старші», «цех-майстри» і т. ін. Усі свої справи члени братства – «братии» вирішували на спільних зборах. Збори відбувались у містечку, де знаходилася церква гурту під час храмового свята, а також в інших населених пунктах у час ярмарків і храмових свят. Також відомо, що популярним місцем збору братств кобзарів і лірників був ліс біля Броварів – між Переяславом і Києвом. На зборах вибирали ватажків, приймали новачків, вирішували спірні питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зі скарбниці допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорації, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися люди з сумнівною репутацією, аморальні, п’яниці тощо.
Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько-лірницьких об’єднань до певної території, вони інколи ходили і в інші місцевості. Тамтешні кобзарсько-лірницькі братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов’язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення («визволки»), всіляко переслідували – відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.
Братства кобзарів і лірників існували аж до кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра. Але інститут учнівства та інші традиції кобзарства й лірництва виявилися більш стійкими. Вони існували довше й зникають разом із мандрівними кобзарями й лірниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства і лірництва як явища великою мірою спричинилися репресії з боку тоталітарного радянського режиму. «Сліпі барди, – пише дослідник українського кобзарства В. Нолл, – були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади».
Таким чином, кобзарі, успадкувавши через козацьке товариство традиційну систему українських духовних цінностей, мали надзвичайно великий вплив на неї. Одним із визначальних чинників такого впливу була моральна орієнтація кобзарської творчості. Аналізуючи основні моральні цінності, репрезентовані в думах, можна стверджувати, що саме вони стали тим стрижнем, який дозволив українцям зберегти собі тотожність у складних історичних умовах.

Побутові умови мандрівних музикантів
У період козаччини Січ була головною силою, що підтримувала запорізьких кобзарів та бандуристів. Кобзарі, бандуристи та лірники мандрували містами і селами України у межах, визначених угодою між кобзарськими цехами.
Після того як Катерина ІІ наказала знищити Запорізьку Січ, соціальний стан народних музикантів різко змінився. Позбавлені підтримки козацького загалу, кобзарі вимушені були пристосовуватися до нових обставин. Віднині їх основною аудиторією стає селянство. Кобзарі і лірники відповідно розширюють репертуар: з’являються побутові пісні та псалми. Водночас кобзарі та лірники вимушені були освоювати різні ремесла – плели сітки, сукали мотузки, займалися теслярством і т.д. Мандрівні музики підтримувалися в основному селянством, тому що по містах влада забороняла їм ходити. Добовий заробіток кобзаря та лірника визначити нелегко. П. Древкін визначав від 30 коп. до 1 крб.; І. Нетеса вважав, що 1 крб. в день був ідеальним заробітком. Але і ці дані не можна вважати достатньо коректними. Тим часом усі бандуристи говорили про падіння заробітку.
Проте одними грошима не вичерпувався заробіток співака: він часто отримував його натурою (хлібом, всякою їжею); у деяких співаків був ще прибуток від учительства, за яке він отримував милостиню, що збиралась учнями, або гроші за навчання. З іншого боку, у нього були і витрати на поводиря, якому, крім його прогодування і одягу, доводилося платити від 3–10 карбованців на рік. Слід також взяти до уваги, що ходили бандуристи й лірники не цілий рік, а переважно в період постів, або коли їхні слухачі були вдома, або збиралися великим гуртом (на ярмарки чи храмові свята). Під час збирання врожаю, польових робіт вони залишалися вдома, отож, ходили найчастіше восени. Таким чином, річний прибуток пересічного музики у середньому становив близько 10 крб. на місяць.

Зміни соціального становища кобзарів та бандуристів наприкінці XVIII-XIX ст.
Протягом усього періоду існування кобзарів та бандуристів, вони зазнавали гонінь з боку влади. Так, у період польського панування мандрівних музик переслідували і навіть знищували фізично. Після приєднання українських земель до Російської імперії ставлення царського уряду до українських музик не покращало. Кобзарі та бандуристи у своїх думах нагадували українському народові про вільне життя, ратні подвиги козаків, які боролися за свою свободу не тільки з турками, татарами та поляками, але і з російськими стрільцями. Кобза протягом кількох віків слугувала не лише доброю розвагою, але й нагадувала про те, «як москалі, орда, ляхи, бились з козаками», як «козаки Хмельницького ховали, батька свого оплакали», як «пропало славне Запорожжя, та не пропала його слава» і т.д., чим сприяла пробудженню національної гідності. Усе це було вкрай небажано для російського уряду, який хотів стерти з пам’яті українського народу його славне минуле, і щоб ніхто і ніколи про нього не згадував. Російське духовенство також було зацікавлене в припинені діяльності кобзарів, бандуристів та лірників, вбачаючи в них небезпечних суперників, що проповідували відмінні духовні цінності. Кобзарі в період козаччини мали більший авторитет серед українського народу, аніж священики.
У ХІХ ст. утиски кобзарів посилилися: їх били, розбивали їхні бандури, проганяли з ярмарків, інколи навіть забирали до в’язниці. Таке безправне становище кобзарів тривало до початку ХХ ст. У 1902 р. у Харкові відбувся ХІІ археологічний з’їзд, учасники якого порушили питання про припинення переслідування та поліпшення долі народних співців України. На якийсь час у деяких губерніях місцева поліція та інші органи влади припинили утиски і переслідування кобзарів. Але загалом їхнє злиденне становище нітрохи не змінилося.
Після революційних подій 1917 р. становище кобзарів та бандуристів дещо поліпшилося. Концерти, які в той час відбувалися за участю будь-якого кобзаря, чи самостійні кобзарські концерти проходили у переповнених залах. Але, на жаль, це також тривало недовго. На кінець 1920-х років, коли набрало обертів придушення селянського культурного життя в Україні, сільські музиканти-інструменталісти гостро відчули тягар дискримінації як у забороні релігійних елементів у ритуалах та обрядах, так і в регламентації музичної практики. Нищівні репресії були вжиті до сліпих, особливо мандрівних музик.
Відтак вони змушені були миритися з жорстокими для них умовами. Це стало початком кінця їх виконавчої практики, репертуару, стилю життя, суспільної організації та економічного статусу сліпих музик, а, отже, кінця їхньої історичної ролі як носіїв культурних цінностей. Бандуристи та лірники вже не могли мандрувати вільно, добирати учнів, формувати репертуар. Усе це призвело до знищення морального авторитету кобзарів, бандуристів та лірників.
Поява серед кобзарів та лірників зрячих музик і навіть жінок (що було неможливо в давні часи за кобзарсько-лірницькими правилами) говорить про слабшання та відмирання вікових традицій. На зміну сліпим музикантам поступово приходять зрячі кобзарі та бандуристи, які знаходили можливості пристосовуватися до нових умов життя. Це, насамперед, позначилося на їхньому репертуарі: зникають майже повністю пісні релігійного змісту (псалми, канти, акафісти) та обрядові пісні і на зміну їм приходять нові пісні, які створюються для прославлення радянської влади та комуністичної партії. Ліра, як музичний інструмент, поступово зникає із ужитку, а бандура стає концертним інструментом, на якому, крім української музики, виконуються твори світової класики.

НЕВМИРУЩЕ МИСТЕЦТВО КОБЗАРІВ

Ви співали, бо знали:
Без волі нема України
І нема без пісень – народу, -

так про наших українських кобзарів і бандуристів говорив поет Микола Луків.

Видатні кобзарі та лірники
Хто ж вони, оті талановиті співці-музики, що донесли до нас невмирущі перлини усної народної творчості? Історія кобзарства в Україні – довга та складна і до сьогодні повністю ще не вивчена. Назви народних співаків-музик походять від назв музичних інструментів, на яких вони грали: кобзи, бандури та ліри. Подвижницька діяльність кобзарів – феноменальне, суто українське явище, породжене безмежною любов'ю цих людей до рідного краю. Кобзарі творили, боролись і вмирали, як і сотні тисяч безіменних козаків та селян-повстанців. Кобзарі не були безсторонніми літописцями. Вони оспівували те, що їх хвилювало, тому й сьогодні, через стільки століть, не можна не згадати їх, не можливо спокійно слухати їхній спів.
Кобзарство – це самобутнє явище світової культури. А справжнє мистецтво, слава про нього воістину не мають кордонів. Традиції кобзарства ніколи не переривались. Українські кобзарі та лірники уже в ХVІ ст. були відомими в Західній Європі. Великою популярністю тут користувалися наші бандуристи Войташек, Веселовський, Білоградський.
Видатними кобзарями, носіями і виконавцями дум, були в XIX ст. Іван Романенко, Андрій Шут, Григорій Любисток, Федір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко (Крюковський).А ім’я народного співця Остапа Вересая привернуло увагу не тільки української та російської громадськості. Воно потрапило й на сторінки періодичних видань Франції, Англії, Польщі, Австрії, Німеччини.
 
Гомер з України
Найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був співець Остап Вересай, який народився в 1803 році в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім’ї кріпаків. Жив, кобзарював і помер О. Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях (тепер Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи сім’ї на прожиток. Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Остап. У чотирирічному віці він, як і батько, осліп. Досягнувши п'ятнадцятирічного віку і, маючи великий хист та бажання навчатися музиці, Остап здобував знання в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (тепер Сумська область). Після посвяти «на майстра», отримавши кобзу та трохи грошей «на щастя», кобзар Лобза (як почали звати Вересая) пішов у народ. Далі сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі, сам поповнював свій репертуар. Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Т. Шевченка, російський художник Л.Жемчужников, який майстерно виконав портрети Вересая. З того часу увага фольклористів, композиторів і художників до нього не згасала.Кобзар мав сильний красивий голос, співав із великою експресією, свій спів супроводжував потупуванням ніг – йому була притаманна артистична манера виконання. Репертуар Остапа Вересая був багатим. До нього входили думи «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова і три сини», «Проводи козака» («Отчим»), «Сокіл і Соколята», «Федір Безродний, бездольний», сатиричні пісні «Нема в світі правди», «Щиголь», «Дворянка», «Хома та Ярема», «Кисіль», «Бугай», а також десять псалмів релігійного змісту («Про страшний суд», «Син блудящий», «До часнього живого чоловіка», «Муки Христа» та ін.), мелодії танців та пісень танцювального характеру («Дудочка», «Ой їхав, не заїхав», «Козаквалець», «Циганочка», «Буга»). Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми тощо. Цього кобзаря знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував Вересаєві свого славнозвісного «Кобзаря» з дарчим написом«Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так, у серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного з’їзду, який відбувся у Києві. Учасники з’їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник Альфред Рамбо, ділячись своїми враженнями від археологічного з’їзду в Києві у своїй праці «Україна та її історичні пісні», високо поцінував мистецтво народного співця: «Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком старих слов’янських співців, він законний нащадок Бояна та інших «солов’їв минулого». Після цього популярність О. Вересая серед науковців значно зросла. Наступного року його вже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах. Про «Гомера з України» – саме так назвали кобзаря журналісти – із захопленням повідомили всі петербурзькі газети і журнали. Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет помістила на своїх сторінках такий відгук: «...Вересай як співець наділений величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле».
Дуже багато виступав Вересай, подорожуючи від міста до міста. Успіх був вражаючий. «Сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик – 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, ...колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом, бандура на вірьовочці через спину...» – таким побачила публіка у приміщенні «Благородного собрания» О. Вересая 1875 р.. Виступав кобзар і в царському палаці, після чого від враженої співом царської родини отримав табакерку з дарчим написом. За виконання пісні «Нема в світі правди» у Прилуках потрапив співець до в'язниці, але врятувала табакерка. Відтоді кобзар називав її своїм «пачпортом». Тільки на схилі літ погодився старий кобзар взяти до себе учнів: кобзарське мистецтво не втратилося, традиція не перервалася. Помер О. Вересай наприкінці квітня 1890 року. Проводжали в останній шлях усім селом, вкривши могилу живими квітами. «Останній співець козацької минувшості України», ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі. По його смерті тривалий час навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів. За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості український народ увіковічив його ім’я: в селі Сокиринцях, на батьківщині О. Вересая, відкрито музей та встановлено бронзовий пам’ятник митцеві. А в Києві одну з вулиць названо ім'ям Остапа Вересая. Ще за життя кобзаря слава про нього облетіла весь світ. У багатьох європейських країнах, в Америці почали з'являтися статті й окремі видання про унікального співака, своєрідність пісенного багатства українського народу. Постать Остапа Вересая яскраво виокремлюється в духовному житті нашого народу, а його ім'я стало символом українського кобзарства.

Народні співці
Конкретні відомості про народних співців-музик України дійшли до нас із XVIII століття. Є дані про те, що майстерність українських кобзарів була відома далеко за межами України, їх запрошували, а то й забирали силоміць до Польщі, Росії, де примушували грати та співати царям і вельможам. Цікава доля Григорія Михайловича Любистка. У XVIII ст. при царських палатах організовувалися хорові та музичні капели, потрапляли туди й кобзарі. Григорій став бандуристом у дочки Петра І, царівни Єлизавети, де грав і співав близько 20 років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі зробили його одним із найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змусила його тікати в Україну в 1730 році. Цариця Єлизавета видавала один за одним укази про розшуки кобзаря та повернення його до царського палацу. Урешті-решт сліпця було затримано в Києво-Печерській лаврі і знову повернуто до Петербурга. Там він грав багато років. На диво, Любисток не був покараний. Цариця Єлизавета прихильно ставилася до нього і тоді, коли він осліп. Його заслуги були щедро відзначені. 1742 року відбулося весілля сліпого кобзаря, яке справили не де-небудь, а в царському палаці. Наступного року йому було присвоєно військовий чин полковника і надано спадкове дворянство.
Одночасно із О. Вересаєм на Полтавщині жив талановитий кобзар Іван Григорович Кравченко-Крюковський. Сам О. Вересай ставив його вище від себе. Народився Кравченко в сім'ї кріпака дворян Крюковських, від них дістав прізвисько – Крюковський. Тяжким було дитинство майбутнього кобзаря. Панич дуже знущався з однолітка-кріпака. Десь у десятирічному віці хлопець почав сліпнути. Не допомогло жодне лікування, все було марно. Тоді старий пан відпустив його на волю, не давши ні хати, ні поля. «Ти сліпий, – сказав йому, – нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш». На три роки хлопця віддали в науку до кобзаря. Кравченко-Крюковський користувався надзвичайним авторитетом у кобзарів та лірників: по-перше, як людина високо обізнана; по-друге, як «пан-майстер», тобто голова доволі складної кобзарсько-лірницької організації; по-третє, як людина надзвичайно справедлива. У 1882 р. було надруковано думи і коротку біографію, записані від бандуриста. Так сталося, що мистецтво цього «великого кобзаря», як називали його сучасники, залишилося недостатньо вивченим, невідомий навіть увесь його репертуар.
Серед сліпих кобзарів XIX ст. також особливо відзначився Андрій Шут, кобзар із міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської губернії. Осліп він сімнадцяти років, перехворівши на віспу. Юнакові треба було якось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками-селянами. Він навчився сукати мотузки та робити із суканого прядива селянську упряж, мав неабияку пам’ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став улюбленим музикантом і співцем у всій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Своє ремесло дуже високо цінував. На його думку, «кобзар-сліпець існує на те, щоб нагадувати людям про Бога та добрі діла». П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: «Бідна вдова та три сини», «Богдан Хмельницький та Барабаш», «Богдан Хмельницький та Василь молдавський», «Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана», «Івась Коновченко, Удовиченко», «Білоцерківський мир і нове повстання проти польських панів», «Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Самійло Кішка», «Федір Бездольний, безродний». Крім повних текстів дум, П. Куліш записав від А. Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про Веремія Волошина. А перед цим (на початку 1853 р.) А. Метлинський записав від кобзаря думу «Плач невольника у турецькій неволі». З виявленого репертуару – тринадцяти повних дум і двох уривків – видно, що А. Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX–XX століть. Він був великим кобзарем – носієм епічних традицій українського народу.
Іван Романенко – кобзар та лірник із м. Британь Борзненського повіту Чернігівської губернії (деякий час жив у самій Борзні). Помер Романенко у 1854 році, коли йому було 60 років. До репертуару кобзаря входили такі думи: «Проводи козака», «Федір Безродний, бездольний», «Козак Голота», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», уривки з думи «Івась Коновченко, Удовиченко», а також пісня «З-під темного лісу, З-під зеленого гаю». Репертуар І. Романенка був не дуже великий. І все ж постать цього кобзаря є досить цікавою. Романенко – народний музикант, що грав на двох музичних інструментах – бандурі й лірі.
Про життя ще одного співця народної долі Федіра Гриценка-Холодного відомо дуже мало. Осліп майбутній кобзар у тринадцять років. Навчанню присвятив аж 5 років. Незважаючи на неабиякий талант, Ф. Гриценко-Холодний не любив свого мистецтва. «Мені якби місце трапилось тихе, – говорив він, – то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім». Саме у нього згодом навчався кобзар М. Кравченко. Він відомий не лише як виконавець дум і пісень, а й як автор дум про події 1905 р. у рідному селі Великі Сорочинці. Тут 1905 р. відбулося повстання селян, яке було придушено. Жорстока розправа над людьми залишила глибокий слід у серці М. Кравченка. Він склав дві думи: «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про сорочинські події 1905року». Незважаючи на трагічний кінець повстання, кобзар вірив у те, що прийде розплата, і втілив цю віру в думі.
Кобзарство як духовний імператив світогляду Шевченка.
(Культурологічні аспекти зв’язку Шевченка й кобзарства).
Нашому поколінню випала особлива місія – започатковувати нове тисячоліття. Це робить нас відповідальними за те, які морально-етичні цінності закладемо в його основу. Для багатьох поколінь українців серед таких морально-етичних, духовних орієнтирів були творчість Т. Шевченка та кобзарів. На жаль, взаємозв’язок цих двох феноменів досі ґрунтовно не досліджувався. Наближається 200-річчя Т. Шевченка, тому вже відтепер варто розпочинати підготовку до цієї величної дати вивченням малодосліджених сторінок творчості поета. Однією з таких сторінок є «Тарас Шевченко та кобзарство».
Гомери нашої минувшини, шановані співці й творці епіко-героїчних творів блискуче відтворювали найважливіші подій суспільно-політичного життя українського народу. Вони знали й талановито розкривали в думах, історичних піснях багатовікову боротьбу проти зовнішніх ворогів і не тільки, бо вистачало і внутрішніх. Одні – татари-бусурмани – чотирма протоптаними шляхами кілька разів на рік вдиралися з Криму в Україну, палили, нищили, брали в полон, а турки-яничари своєю армією топтали землі й гнали в рабство тисячі людей, молодих і старших, а також дітей.
На захист рідної землі, її людей з’являється нова сила – козацтво. Колись при війську, на Запорізькій Січі, обов’язково були свої кобзарі, вони ж супроводжували у бій, піднімали бойовий дух, прославляли нових героїв, сильних духом, незламною вдачею, людей глибоких переконань і патріотичного гарту. Так з’явилися пісні про Байду, Маруся Богуславку, Самійла Кішку, Івана Богуна, Нестора Морозенка, Максима Кривоноса, Богдана Хмельницького та інших. Співали кобзарі й народні думи, – це велика поетична форма, на широкому полотні якої розкривалися тривалі події, жорстокі бої, оспівувалися герої, звучав заклик до захисту рідної землі. Тому всюди кобзарів зустрічали радо, вони ж були глашатаями великих подій, тими, хто освіжав народну пам'ять, доносив минуле та імена захисників Батьківщини. Їх добровільне служіння патріотичній справі, незаплямована діяльність, часто в тяжких матеріальних умовах, у складних кліматичних негараздах, виконувало обов’язок і високу місію бути рідному народові підтримкою в боротьбі й закликом до кращого життя.
Слід лише дивуватись і високо оцінювати кожну епоху, в якій, як би не було складно і тяжко, з’являлися зовсім непередбачені історичні явища, – епоха творила своїх співців, що ставали духовними проводирями, роль яких у тому часі була сильніша й вагоміша від численних армій. То ж не дивно, що до їх творчості прислуховувалися письменники, композитори, поети, переймаючи глибокий творчий корінь, яким занурювалися у рідну землю. Це явище в Україні є неповторним і глибоко національним.
З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузько станових інтересів козацтва до співців усієї України всього українського народу – і своєрідно вилилась у середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря – Тараса Шевченка. Він з великою повагою ставився до кобзарів-бандуристів, неодноразово підкреслюючи, що виховувався на патріотичних, високохудожніх думах і кобзарських піснях. Слухав їх з дитинства і знав, якими вони є бажаними, як притихло їх слухає пригнічене село, скільки сил додавалось у розповідях про козаків-героїв. Усе це осіло згодом у ряді творів геніального поета: «Думи мої…», «Перебендя», «Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Назар Стодоля» та інших, у яких поет відтворив благородний образ Кобзаря. У пам’яті кобзарів осідали величезні масиви не лише історичних подій, але що найцінніше – вони пронесли через віки художні твори великої значимості: історичні пісні, думи, епічні оповіді. Ця велика енциклопедія народної творчості, унікальна за поетичністю, неперевершена за своєю патріотичною скерованістю, історичною змістовністю та образною посвятою.
То ж Тарас Шевченко з перших кроків поетичної творчості бачив себе серед тих бродячих, фанатично відданих своїй мрії кобзарів, бо, як і вони, будив свідомість, хвилювався минувшиною, викликав обурення несправедливістю й пригнобленням та насамперед у кожній простій людині, у кріпакові розкривав почуття власної гідності й прагнення до волі.
З якою вдячністю підхопив Тарас Шевченко велику спадщину кобзарської творчості, яку наповнив поглибленою змістовністю, всеосяжною образністю та геніальним поетичним словом. Він перший свій збірник назвав «Кобзарем», і згодом у народі створився образ геніального поета незмінно в народному одязі та з музичним інструментом – бандурою. Так Шевченка на березі Дніпра змалював художник К. Трутовський. Він у народній пам’яті таким і залишився – Кобзарем усієї України.
Шевченкова творчість і кобзарство-бандурництво – дві ідеї, два концепти, які не дали загубитись у світах, утримати дух українства і зберегти сьогодні бажання працювати для України. Кобзарство виступає як духовний імператив світогляду Шевченка.
Спільні риси простежуються у багатьох випадках. Знаємо, що кобзарі були самотніми й оспівували, переважно, тяжку долю нашого народу. І все це вплинуло на формування світогляду Т.Шевченка, на спосіб його життя, його морально-естетичні принципи. У важкі хвилини відчаю та самотності поета їхні образи були для нього духовними співрозмовниками, однодумцями. Тема кобзарства чітко проглядається у всій творчості як Шевченка-поета, так і художника, а також етнографа. Тому без ґрунтовного осмислення такого явища, як кобзарство, не можна до кінця зрозуміти самої назви збірки поезій Т.Шевченка «Кобзар». Уже з раннього дитинства поет слухав спів кобзарів, тому в його пам'яті добре закарбувався їхній репертуар, перелік якого зустрічається в його віршах «Перебендя», «Сліпий» тощо. Як художник, Т.Шевченко відтворив образ народного співця в малюнку олівцем «Козацький банкет» (1838) у двох ілюстраціях до поеми «Сліпий».
У розмові кобзаря П. Древченка, зафіксованій Ф.Дніпровським, згадується, що поет працював над записами дум та пісень, зокрема, від кобзаря Ф.Вовка. Це підтверджується ще й тим фактом, що Т.Шевченко добре знав про звичаї кобзарів, скажімо, що сороміцькі та жартівливі пісні не годиться грати просто на вулиці, а лише у шинку чи на банкеті. Живі враження кобзарів, на думку І.Франка, мусили бути у Шевченка бути дуже сильні і неодноразово повторювані, якщо він по десятилітній розлуці з Україною (1829-1839), вступаючи на поле літератури, щороку в малюнках створює образи кобзарів. Це свідчить про те, що кобзарство відповідало духу Шевченка. Дід Слюсаренко з Черкащини згадував: «А Тарас Григорович «Палія» добре грав на бандурі».
Можна подати ще багато паралелей між кобзарством і творчістю Т.Шевченка. Одним із важливих кобзарських жанрів були думи. Поет у творчості теж часто звертається до своїх дум. Як і кобзарські думи, Т.Шевченко вірші часто закінчує моралістичними повчаннями. І ще одна подібність. У думах кобзарських та думах-роздумах Т.Шевченка є роздум-сповідь, каяття. І в кобзарів, і в Т.Шевченка зустрічаються псалми, у яких порушені теми про звитяги козаків, повстання гайдамаків, трагічні сторінки нашої історії, звертання до Бога та наслідування християнських чеснот. Можна сміливо назвати спільністю і Богообраністю. Скарбом богообраності в кобзарів була їхня сліпота, а у випадку Шевченка його надчуттєве, надприродно любляче серце, яке спромоглося перепустити через себе весь біль, тяжкі муки та страждання не лише свого народу, а й киргизів, казахів, чехів. Хоча Шевченко народився кріпаком, але, відкривши своє серце Господнім правдам, зумів піднестися до найвищих висот людського духу, в той же час бачимо, як люди, котрі народилися вільними, не лише шукають, але і не прагнуть правди, воліючи, хай хтось, лиш не вони.
Для мене Шевченко – український всесвіт, це він ліпив українців, як з глини, формуючи хребет нації, який дав їм силу вистояти в засланнях, тюрмах, криївках і на майдані. Шевченкові зерна впали на родючий духовий ґрунт України і проросли рясними сходами ідей, визвольного чину та змагань. Тарас згуртував нас, навчив відчути себе невід’ємною часткою українського простору. І цей український простір не лише Україна. Він переступив кордони і сягнув усіх континентів, на яких живуть і працюють20 млн. українців. Бо до всіх нас звертався Кобзар: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Слово Шевченка, його дух є тим невичерпним джерелом, яке дає силу і наснагу відчувати і усвідомлювати себе українцем в Україні і далеко поза нею. Сьогодні науковці вивчають і говорять про механізми спільнотного згуртування. Шевченкове слово – потужний фактор збереження національної ідентичності українця. Вважаю, щоб бути патріотом – треба відрізнятися, творити свою культуру, яка сягає корінням у рідну землю. Чи не тому з такою любов’ю українці зберігають і відроджують традиції кобзарства, знищеного і сплюндрованого у 30- роки більшовицьким режимом, доносять до кожного українця духовні скарби нації.
 
Повернення минулого. Кобзарство сьогодні
Сьогодні, коли відроджується Україна, її культура й традиції, особлива увага приділяється й кобзарському мистецтву. Воно не вмерло.
Кобзарство – своєрідне культурне явище, яке існувало в Україні майже півтисячі років і було знищене в 30-ті роки минулого століття. Сліпі музиканти були і пам'яттю, і мудрістю народу. Сьогодні стає все більше людей, охочих відродити кобзарство в усій її своєрідності. Примітно, що всупереч масовим уявленням, основним ареалом поширення кобзарства була не центральна і тим більше не Західна Україна, а саме Слобожанщина. Після ліквідації козацтва січові кобзарі влаштувалися тут, продовжуючи свою діяльність, а вже у своїх поневіряннях відвідували й інші українські землі.
Інтерес до старовини, народних звичаїв, фольклорній музиці – типова риса сучасності. Очевидно, є в традиції щось, чого немає в культурі сьогоднішнього дня, але що дуже потрібно й органічно людській природі. Існують цілі культурні рухи, що включають десятки і сотні тисяч людей у всьому світі, які ставлять своєю метою реконструкцію тих чи інших історичних періодів, подій, предметів побуту і т. п.
У відношенні кобзарства сьогодні існує безліч стереотипів. Наприклад, діти з подивом дізнаються, що кобзар обов'язково був сліпим, а Шевченко кобзарем не був, це лише назва його поетичної збірки. Однак руйнування стереотипів – не головне завдання сучасних кобзарів. Споконвіку сліпий співак служив містком між «високою» культурою і народною (часто виконувалися тексти, написані Г. Сковородою, вченими Києво-Могилянської академії), здійснювався зв'язок поколінь, трансляція етичних норм. До кобзаря зверталися за порадою – вважалося, що він причетний до вищої мудрості. Саме в такій якості, як носій іншого світогляду, новий кобзар дійсно може зіграти сьогодні унікальну роль.
На тлі глобальних нівеляційних процесів, які мільйонами людей сприймаються як втрата ідентичності, відродження традиції стає глибоко інтимним засобом духовної самореалізації та самопізнання. Кобзарем не можна стати на деякий час, сходити на концерт, як на роботу, а потім відкласти це до наступного разу. Кобзар – це спосіб життя, це світогляд.
Коли заходить мова про кобзарів, ми переносимося уявою здебільшого або в часи давноминулі (як правило, ще козацькі), або в ХІХ століття, коли жили Остап Вересай, Михайло Кравченко, Терентій Пархоменко, Сергій Васильківський та інші славнозвісні співці України. Світову славу українського кобзарства згодом примножили цілі колективи цього самобутнього жанру мистецтва. Так у 1969 році Державна Заслужена капела бандуристів УРСР, гастролюючи в Японії, буквально зачарувала меломанів цієї країни. Капела за 30 днів відвідала 18 міст і дала 22 концерти, на кожному з яких бувало по 4-6 тисяч глядачів.
А що знаємо про кобзарство нашої епохи? Мало, дуже мало. До того ж ці знання скаламучені ідеологічними вивертами тоталітаризму. Тому й природно, що кожна нова думка про своєрідне народне мистецтво, кожне нове дослідження про нього сприймаємо з особливою увагою й цікавістю.
Саме таку увагу й цікавість викликає Національна спілка кобзарів України. Козацька Кобза і Бандура, споконвічні супутники пісень і кобзарських дум, стали підґрунтям створення цього кобзарського осередку, де горить зелений вогник для розвитку природних задатків у здібних та обдарованих людей.
Ідея створення об'єднуючої кобзарської організації давно зріла в Україні. Створення Всеукраїнської спілки кобзарів у 1995 році як громадської організації і подальша перереєстрація в 1999 році у творчу Спілку стало визначною подією для кобзарства. Сьогоднішня Спілка кобзарів має статус Національної. Вона об'єднує усі верстви музичної кобзарської сфери України – від еліти до поодиноких самоучок, від столичних бандуристів і кобзарів до виконавців із найвіддаленіших районів України. Спілка налічує 450 бандуристів і кобзарів різних вікових категорій. Очолює Національну спілку кобзарів України голова правління – Єсипок Володимир Миколайович, народний артист України, професор.
Одним із найголовніших завдань Спілки є налагодження системного характеру збору і запису кобзарської спадщини, аудіо- і відеозаписів виконавської манери кобзарів, яким виповнилося понад 60 років. Цей спілчанський проект, крім наукового та практичного значення, має і виховну функцію, бо здійснюється за участю студентів-бандуристів музичних вузів України. Одним із дієвих заходів Спілки, спрямованих на пропаганду кобзарського мистецтва, є організація й участь у проведенні фестивалів, конкурсів, творчих вечорів провідних кобзарів і бандуристів. За ініціативою та безпосередньою участю у 2000 році Національною спілкою кобзарів започатковано і з успіхом проведено Міжнародний фестиваль, І і II конкурси кобзарського мистецтва імені Григорія Китастого. НСКУ сприяє проведенню і бере участь у традиційних фестивалях кобзарського мистецтва Півдня України «Під срібний звук бандур» у м. Миколаєві, фестивалях кобзарського мистецтва ім. Костя Місевича на Рівненщині, Юрія Сингалевича – на Львівщині, ім. Володимира Перепелюка – на Вінниччині, «Дзвенить бандура у місті Франковім» – на Івано-Франківщині, Міжнародному фестивалі ансамблів бандуристів у Дніпропетровську, «Під Кримськими зорями грає бандура» у
м. Ялті АРК, фестивалі кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро, в козацькім краї» – м. Дніпропетровськ, духовному фестивалі «Кобзарські сезони Волині» у м. Кременці Тернопільської області, фестивалі кобзарського мистецтва «Вересаєве свято» в с. Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області.
З метою залучення кобзарської юні до музичного життя започатковано проведення Всеукраїнських конкурсів: конкурс юних бандуристів ім.Володимира Кабачка на Полтавщині, «Волинський кобзарик», Черкаський дитячий конкурс юних бандуристів «Кобзареві джерела» тощо. У кращих концертних залах Києва проходять вечори сучасних кобзарів Володимира Горбатюка, Віктора Лісовола, Василя Нечепи, Бориса Списаренка, Василя Литвина, Сергія Баштана, Володимира Єсипка, кобзарської сім'ї Яницьких, Миколи Мошика у Сумах, Василя Герасименка у Львові. Спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України проводяться вечори пам'яті Василя Ємця, Андрія Бобиря, Євгена Адамцевича.
Важливим аспектом діяльності Спілки є налагодження контактів та співпраця з близькою та далекою українською діаспорою. Колективними членами НСКУ є Детройтська капела бандуристів ім. Т.Г. Шевченка, капели бандуристів Краснодарського музично-педагогічного коледжу, канадської, аргентинської, німецької діаспори.
І ще один унікальний факт з історії. Мало кому відомо, що далеко за океаном, у промисловому Детройті (США) живе, творить і примножує славу українського кобзарства капела бандуристів імені Т.Шевченка. Складна її доля. Будучи вивезеною з Києва в роки Другої світової війни до нацистської Німеччини, з Божою допомогою уникнувши кремаційної печі, зберігши свій кістяк, так трапилося, що через табір переміщених осіб опинилася капела у Сполучених Штатах. Живучи далеко від Батьківщини, капеляни не забули рідну землю, рідну мову, культуру й гордо розносять славу українського кобзарства по всьому світу.
Сучасний музикант Віктор Пашник також обрав собі долю мандрівного співця. Він продовжує традиції українських кобзарів. Родом він із села Кулачківці, Івано-Франківської області. Та доля не раз заводила його далеко від рідної домівки: спочатку теренами України, згодом і Росії, яку він об’їздив від Санкт-Петербургу до Сахаліну. А далі виконавець побував і у країнах Азії та Європи. Та щоб не сталося, завжди у нього під рукою бандура і гарна українська пісня. І хоча дискографія Віктора складається лише з двох студійних альбомів: «Сонячна ніч» та «Кобзар Шкрум», та репертуар у співця набагато більший: він налічує близько 30 власних композицій та великої кількості народних. Пашник виконує пісні українською, російською, білоруською мовами, а також має композицію на чуваській.
Кобзарство сьогодні – це цілюще джерело, наповнене духом народної козацької пісні та кобзарської думи. Тож недаремно черпають з нього молоді кобзарі високу духовну і моральну чистоту, яка виховує в них естетичний смак, почуття любові до святинь рідної землі, батьківських традицій і сприяє вихованню національної гідності українського лицарства.
Тепер кобзарство носить не лише просвітницький напрям, а набрало також важливого концертного характеру. Знову виконуються думи та історичні пісні, що також гріють душу та освіжають пам’ять, проте – це щось інше, хоча також рідне, національне, а бандура та кобза є інструментами полівиконавськими. Кобза й бандура і Україна не роз’єднані, як щось ціле, що має душу й людське серце, несучи в прийдешні століття великий скарб, закладений у слові та срібній мелодії.
Сучасні кобзарі – це зрячі віртуози з дипломами про вищу освіту. Вони не володіють секретами стародавніх кобзарів. Але легенда про таємні знання жива. І, може бути, вони відкриються, коли «темні століття» закінчаться. Вірю, що пісня допоможе воскресити любов до Землі, а кобзарі – розбудити волю й бажання до дії. Це – спікери душі етносу, його віри, історичного оптимізму. Для мене майбутнє українського народу відкриває реальність гармонічного життя, де кобзарі займуть важливе місце, як творці нового щабля свідомості, безсмертної душі народу.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123