This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Засуджений на кару смерті за любов до рідної землі (розмова з Петром Підлетейчуком-«Спартаком»)

 Крутяк Роман, 17 р.,сзш І-ІІІ ст. № 31, м. Львів

Передмова

Одним із моїх далеких родичів по лінії батька був чільний провідник УПА і ОУН Юліан Матвіїв-«Недобитий», який оперував на теренах Гуцульщини в 1944-52 рр., хоча народився і виріс у м.Бродах Львівської області. Про це я вів мову в своєму дослідженні «Мої предки боролись і гинули за незалежність України», яке було подане на локальний конкурс ще 2012-го року.

Продовжуючи пошуки документів про «Недобитого» і осіб, котрі його знали особисто, я натрапив на книжечку Петра Підлетейчука «За усміх світанку», надруковану в м.Коломиї 1997-го року ВПТ «Вік»:
З неї я довідався, що автор не лише зустрічався у підпіллі з провідником «Недобитим», але й був з ним того фатального травневого вечора 1952-го року, коли внаслідок підлої зради «окружного провідника Коломийщини «Кірова», а фактично уже аґента МҐБ «Тараса Степановича» їх обох (хоча й окремо) захоплено чекістами в лісі неподалік озерця Лебедин (с. Шешори Косівського р-ну Івано-Франківської області). Поставивши собі за мету обов’язково зустрітися з автором книжечки «За усміх світанку» я довідався, що Петро Підлетейчук, проживаючи в с. Хімчин Косівського р-ну, очолює місцеве районне Братство ветеранів УПА Карпатського краю і проводить активну роботу з популяризації визвольної боротьби 40-50-х років ХХ-го століття, учасником якої він був сам. На одному із заходів по вшануванню пам’яті борців за волю України в Косові в липні 2014-го року, я набрався сміливості й звернувся до Петра Андрійовича з проханням виділити мені трохи часу для особистої зустрічі й розмови. Він, несподівано для мене, охоче погодився й призначив таку зустріч на останню середу місяця – того дня ветерани УПА-ОУН Косівщини збираються для обговорення своїх та суспільних проблем. І додав: «Якщо ти можеш...» Звичайно, що я не лише «міг», але й палко цього бажав!
Однією зустріччю не обійшлося. Слухаючи спогади Петра Підлетейчука про «Недобитого», я мимоволі зрозумів, що мій шановний співрозмовник сам є борцем-героєм, про якого варто написати якщо не книгу, то хоча б об’ємний нарис, адже таких як він нині залишились одиниці. Але це повинен зробити кваліфікований журналіст чи письменник, а не початківець: біографія мого співрозмовника може послужити сюжетом для повчального, захоплюючого художнього твору! Ось її віхи:
Розповісти про нього я вирішив у формі нашого діалогу – тобто питання-відповідь. Питань, звичайно, у мене було дуже багато, але тут я наведу рівно 25. Це число років, які він мав відбути в тюрмах і таборах замість розстрілу.
Йому слово.
Петро Підлетейчук-«Спартак»:
«У січні 1953-го мене засудили на кару смерті. За любов до рідної землі…»
Петре Андрійовичу! Назвіть, будь-ласка, дату і місце Вашого народження. Хто були Ваші батьки і як склалася їхня доля?

− Я народився 15 вересня 1930 р. в с.Хімчин Косівського р-ну Станіславської (нині Івано-Франківської) області. Мої батьки – сільські господарі. Тато служив в Українській Галицькій Армії (УГА). Був національно-свідомою людиною, що пізніше передалося й мені. Коли я перейшов у підпілля, їх вивозили до Сибіру. Забрали усе майно. А потім з пересильного пункту відпустили. Причина невідома. Батько був 1900-го р.н. і відійшов у вічність 1974 р. А мати прожила 93 роки і померла 1998-го. Під час висилки вона втекла і деякий час переховувалась.
Чи були і чи є у Вас брати і сестри? Яка їхня доля?
– У мене був старший брат Іван. Член «Просвіти». Приносив різні книжки, які я прочитував: Богдана Лепкого, Андрія Чайківського, Володимира Лопушанського, Івана Зубенка та інших. Член Організації Українських Націоналістів, яка діяла підпільно. Його друзями були Дмитро Розпутняк, Василь Романюк – пізніше Патріарх України-Руси, Танасій Підлетейчук та інші. Був катований кагебістами, через що й помер рано – в 1978 році. Була в мене також молодша сестра Марія, яка мала через мене багато клопоту. Померла 2013-го року.
Де і яку освіту Ви здобували?
– У Хімчині я закінчив 6 класів, після чого з 7-го по 10-й навчався у Косові. Ми мали свою підпільну групу, до якої входили Микола Божанський, Гриць Радиш з Рожнова, Людмила Романюк з Косова і ряд інших. Ми збирали інформацію, яка цікавила Провід ОУН, розклеювали листівки. Декого з нашої групи заарештували в 9-му класі, але друзів вони не видали. Після закінчення школи поступив до Станіславського педінституту. Там на мій слід вийшло МҐБ і через загрозу арешту я вирішив перейти до лав збройного підпілля.
Коли і як, або під чиїм впливом Ви стали симпатизувати ідеям ОУН? Адже у Хімчині була популярною комуністична пропаганда, бо ж саме з Вашого села походив Созонт Букатчук – чільний діяч комуністичної партії Західної України (КПЗУ)?
– Так, у Хімчині був осередок КПЗУ і Созонт Букатчук тут часто переховувася, однак він був родом зі села Кобаки, а не з нашого, так що ця інформація невірна. Але в Хімчині діяла також солідна група ОУН, керівником якої був Василь Гребенюк. До групи входили Михайло Мацьоцький, Василь Підлетейчук, Андрій Стефурак, Володимир Ільницький, Василь Романюк, Танасій Підлетечук, мій брат Іван (про що я довідався згодом) та інші. Це були поважні й авторитетні в селі люди – приклад брати було з кого.
Коли Ви стали повноправним членом ОУН і чому вибрали (чи Вам дали) псевдонім «Спартак»?
– Членом підпільної організації я став 1947-го року вже будучи учнем Косівської середньої школи – так вирішив Провід. До певного часу мав прямий зв’язок з Іваном Матійчуком-«Червоним» та комендантом хімчинської боївки Іваном Бейсюком-«Соколом». Уже перебуваючи в підпіллі – на теренах Яблунівського району, підтримував тісний зв’язок з Василем Костенюком-«Кармелюком» родом зі села Трійця Снятинського району. Псевдонім «Спартак» я вибрав собі сам під впливом одноіменної книжки Раффаелло Джованьйолі, яку мав і з захопленням прочитав. Це сталося при переході в підпілля – на вимогу окружного провідника Коломийщини сотника «Сірого».
Які функції Ви виконували в підпіллі? Хто був, якщо це не секрет, Вашим зверхником?
– У підпіллі я виконував обов’язки референта пропаганди Коломийської округи. Моїми зверхниками були районний провідник Яблунова «Славко» (Ярослав Ґеник) і окружний провідник Коломийщини «Сірий» (Іван Кулик). Він, до речі, був родом з Донецької області, офіцер червоної армії. В УПА з 1943-го року, загинув у Коломийському районі восени 1951-го року. Справжній патріот України, який присвятив усе своє життя ідеалам незалежності нашого народу.
Кого із керівників Організації Коломийської округи Ви знали особисто, або контактували з ними опосередковано?
– Я зустрічався особисто з провідниками «Борисом», «Гайвороном», надрайонним провідником Коломийщини «Орликом», а також своїм односельцем «Червоним», «Кошевим», «Сагайдачним».
Кого із зверхників збройного підпілля ОУН, якщо це не секрет, Ви шануєте зараз найбільше. Хтось із них вижив, чи всі загинули?
– Я глибоко шаную і поважаю провідників «Бориса», «Сірого», «Гайворона», «Сталя», «Недобитого», сотенного «Білого», кущового провідника «Червоного», який 10 років не скидав з плечей автомата. Він мій земляк. Дуже достойна і авторитетна людина. Я багато разів з ним зустрічався і переходив у підпілля саме за його сприянням. На жаль, усі тут названі провідники збройного підпілля до кінця виконали патріотичний обов’язок і склали свої голови за волю України.
Назвіть, якщо це не секрет, Ваших найближчих побратимів по підпільній боротьбі. Як склалася їхня доля?
– Їх дуже багато, і різна доля їм судилась, але більшість загинула на полях битв. «Недобитий», «Славко», «Орися», «Скоба», «Лисок», «Хмара», «Ненаситець», «Кучерявий» та інші були розстріляні в Києві 1953-го року. «Аскольд» і «Сокіл» з Тюдева, «Байда», «Хміль» і «Кривоніс» з Березовів були зі мною в таборах; всі вони (крім «Кривоноса») вже відійшли у вічність.
Чи контактували Ви у підпіллі з майором «Недобитим» − Юліаном Матвіївим? Якщо так, то які деталі поведінки цього чільного провідника Вам запам’яталися з тієї пори?
– Так, мені доводилось зустрічатися з майором «Недобитим» і було це в селі Бабин. Вдруге ми з «Кригою» і «Мироном» провели «Недобитого» на постій «Кірова» й де його по-зрадницьки віддано до рук МҐБ. Востаннє ми з ним зустрілися в Києві у кабінеті слідчого Василя Тютюнника під час очної ставки 21 жовтня 1952 року. Ця зустріч тривала близько півтори години, а наприкінці, коли емґебист писав протокол, «Недобитий» сказав мені спокійним голосом: «Я переконаний – мене чекає розстріл. Хотілося б знати, що буде далі… Я прожив життя недаремно. Шкода ось тебе, молодого».
У своїй книжці «За усміх світанку» Ви пишете, що до лап чекістів потрапили внаслідок зради «Кірова» − Романа Тучака. Розкажіть детальніше, де і як це було, а також коли сталося.
– Це сталося в наприкінці травня 1952-го року біля озера Лебедин на околиці села Шешори в Косівському районі. Новий «окружний провідник» Коломийщини, а насправді вже аґент МҐБ Роман Тучак-«Кіров», який до того був окружним референтом Служби Безпеки (СБ) і восени 1951-го спричинився до загибелі провідника «Сірого» з метою посісти його становище та зруйнувати підпілля зсередини, віддав мені наказ: «Друже «Спартак»! Беріть зі собою «Кармелюка» і йдіть на відоме вам місце. Там вже чекає крайовий провідник, його потрібно привести на наш постій». В обумовленому місці нас чекали, на пароль відповіли. Кремезний «крайовий провідник» був зі своєю групою «повстанців», − як згодом ми зрозуміли, нас чекала псевдобоївка УПА – переодягнуті на підпільників полковник МҐБ і його підлеглі. «Провідник» для годиться задав кілька малозмістовних питань, нас оточили, і після його окрику «Веселий!» несподівано накинулися з трьох сторін. Не очікуючи чогось подібного, ми не встигли не лише застосувати зброю, але й вчинити фізичний спротив. Нас зв’язали і «провідник» сказав: «Маємо інформацію, що ви плануєте втечу з підпілля. Мусимо перевірити». Лише коли нас зв’язаних привели на поляну, де стояли два замасковані «студебекери», стало абсолютно зрозуміло – це пастка чекістів. Було надзвичайно терпко на душі від того, як легковажно ми потрапили до ворожих пазурів, забувши про елементарну обережність та конспірацію. Але з іншого боку то був наказ окружного провідника, не виконати який означало порушити військову дисципліну, присягу... Ці речі були для нас з «Кармелюком» святими!
Чи після захоплення і в процесі допитів над Вами знущалися фізично? Де і хто Вас допитував? Що в першу чергу цікавило чекістів? Чи пам’ятаєте послідовно всіх тих, хто Вас допитував?
– Як не дивно, зі мною поводились досить коректно. Мабуть тому, що майже все про мене знали. Відразу після арешту мене доправили до Станіслава і в мою камеру заходили не слідчі, а різні партійні чиновники з педінституту. Розпитували про всяке. А ось першим моїм слідчим, вже у Києві, був старший лейтенант «Следственного отдела Управления Министерства Государственной Безопасности (СО УМГБ) по Станиславской области» Василь Тютюнник. Помимо іншого, мене наполегливо допитували, чи мені невідомо чогось про зв’язки маршала Семена Тимошенка зі Степаном Бандерою – шукали, очевидно, компрамат на відомого воєначальника, аби ліквідувати як комусь неугодного. Мою «справу» вів уже згаданий В.Тютюнник, який через кілька місяців став капітаном. Запам’ятався також майор Сичов – прокурор, котрий цинічно заявив: «Ми тебе розстріляємо. Дірки не зробимо, але кров вип’ємо».
Ви вже сказали, що на одному із допитів Вам влаштували очну ставку з «Недобитим». Чого цим фактом від Вас добивались?
– Важко сказати. Мабуть хотіли «пришити» мені, що я не простий вояка, а щось значно більше… Але на тій очній ставці слідчий ставив дріб’язкові і другорядні, як на мій погляд питання – чи ми знаємо один одного (між іншим, я тоді й не здогадувався, яким є справжнє ім’я «Недобитого» − довідався про це вже у роки незалежності), хто чим був озброєний, як одягнутий і т.д. З тієї зустрічі я на все життя запам’ятав наведені вище напутні слова легендарного повстанського командира. Як не дивно, але на них слідчий ніяк не відреагував, − вдав, що не чує, хоча то було кричуще порушення принципів проведення очної ставки як такої.
Коли слідство по Вашій справі було завершене, то яке Вам було висунуте звинувачення?
– Участь у «банді» по статті 54 (різні підпункти) тодішнього кримінального кодексу УРСР. Це формулювання – «бандит» – було для мене і моїх побратимів нестерпною моральною наругою. На одному із перехресних допитів Дмитро Балагурак-«Скоба» заявив слідчим: «Я не бандит. Я – хорунжий Української Повстанської Армії!» Від почутого старший лейтенант Василь Тютюнник на якийсь час буквально втратив дар мови…
Вас судили у Києві. Яким був склад суду і коли це було?
– Мене судила (яка честь!) у січні 1953-го року військова колегія Верховного суду СССР у складі п’яти осіб: генерала, двох полковників і лейтенанта. Хоча «суд» відбувався у столиці України, всі «судді» були з Москви, по-українськи не розуміли (чи вдавали), тому до групи долучили перекладача – його прізвище було Хміль, одягнутий по-цивільному. Судова процедура відбувалася опівночі і була короткою (десь біля 15 хвилин), хоча моя «справа» налічувала майже 700 сторінок різних документів.
Як відомо, Вас засудили на кару смерті. Скільки часу після того Ви провели у камері смертників, аж поки Вам оголосили, що замість розстрілу «гуманна радянська влада» призначає Вам тюремний строк і скільки років?
– У камері смертників я провів понад три місяці. В квітні 1953-го мене вивели в якусь кімнату і прочитали: «Вища міра – розстріл – вам замінена на 25 років таборів, 5 років позбавлення прав і 5 років висилки».
Де саме Ви започаткували табірний строк і яким був Ваш тюремний номер? Яку примусову роботу Ви виконували в перші місяці перебування в неволі?
– На півострові Таймир, у місті Норильськ. Свого номера не пам’ятаю, бо мав його дуже коротко: незабаром після мого прибуття на етап в Норильську відбулося повстання засуджених і номери нам зняли (це була одна з умов повсталих). Працював на мідних рудниках, будівництві домів у заполярному Норильську. Багато часу провів у штрафному таборі за непокору начальству.
Опишіть «географію» Вашого перебування в таборах та які ще примусові роботи довелося виконувати.
– Норильськ: зона «Медвежно»; 3-тя зона; 4-та зона; штраф-зона «Вальок». Копав котловани у вічній мерзлоті глибиною до 4 м. Згодом перевели в Іркутську область – Тайшет, 19-та зона. Там виготовляв дерев’яні конструкції для будинків, а також тару для боєприпасів.
Відомо, що в середині 50-х років у радянських таборах була низка повстань в’язнів, які очолювали українські борці за незалежність. Чи було таке у таборах, де перебували Ви?
– Вище я вже торкався цього питання. У 1953-му році відбулося велике Норильське повстання засуджених. У ньому приймав участь і я – разом з упівцями Мирославом Симчичем, Ярославом Скавінським і Романом Панчаком зі Львова. Активну участь в ньому прийняли абсолютно всі засуджені українські повстанці.
Коли і де Вас було звільнено з таборів? Які документи Вам вручили при цьому? Чи було Вам дозволено повернутися до рідного дому?
– Це сталося в Тайшеті Іркутської області 1960-го року. Мені видали стандартну довідку про звільнення, але про повернення в Хімчин, чи взагалі до Західної України сказали рішуче: ніколи! Я працював на шахтах Донбасу разом з Романом Панчаком та іншими табірними товаришами. Коли нарешті правдами і неправдами вдалося приїхати до Косова, начальник міліції строго запитав: «Как ты будешь смотреть людям в глаза?!» Я йому відповів: «Просто!». З великими труднощами вдалося прописатись і поселитись в батьківському домі.
Зрозуміло, що з моменту повернення в Хімчин і до проголошення Незалежності України, Ви, мабуть, були під постійним наглядом КҐБ*. Як це було?
– Практично з моменту поселення в Хімчині і до другої половини 80-х років не було такого тижня, аби мене не викликали до Косівського КҐБ. У цьому відношенні в таборах було значно спокійніше. Через деякий час я перестав з’являтися на виклики ґебистів, то вони вдавалися до таких методів: викликає мене повісткою військомат чи паспортний стіл, а там вже чекає каґебівський «бобик». Мене силоміць садять в машину, транспортують в управління, а вже що там відбувалося, то й писати важко. Через кілька годин везуть в якесь людне місце і демонстративно ввічливо «прощаються». Робилося це з метою компроментації, – мовляв, я з ними співпрацюю… А ще писали в газети від мого імені різноманітні «покаяння», наклепи на побратимів. Було дуже важко. Але так поступали зі всіма – не лише повстанцями, але й тими, хто мав свою думку про державний лад в СССР. Мій односельчанин Василь Романюк – патріарх Української Православної Церкви пережив ще й не таке!
Коли Вас обрано Головою Косівського Братства ветеранів ОУН-УПА? Скільки зараз (серпень 2014 р.) є членів у Вашому Братстві?
– Першим Головою Косівського Братства ветеранів УПА був Андрій Тершак. Мене обрали після його смерті в липні 1999-го року за рекомендаціями Мирослава Симчича, Фотія Володимирського і Михайла Зеленчука. Зараз у нас 103 учасники бойових дій і 33 Братчики.
Що можете побажати моєму поколінню?
– Всіх земних благ, успіхів у задуманому. А ще – завжди дотримуватись твердої громадянської позиції. Коли я перебував у таборах, доля звела мене з професором історії Балабаном, киянином. Він казав: «Де б ти не був, і ким би не був, залишайся завжди людяним і буде тобі добре». Я вже казав, що підлітком читав твори письменника Івана Зубенка – майора армії Української Народної Республіки, який у міжвоєнний період жив і творив у Коломиї. Запам’яталася фраза, сказана йому якимсь німецьким офіцером: «Україна має хоробрих вояків, але короткозорих полководців!» Ця думка, на жаль, актуальна й зараз, тож вам, підростаючому поколінню, слід прикласти належних зусиль, аби таке назавжди відійшло у небуття!
– Сердечно дякую за розмову. Бажаю Вам всього найкращого!

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123