This website works best with JavaScript enabled
Joomla

З любов’ю в серці пишуться рядки…

Столярчук Ольга, м. Рівне

Я буду жити, бо в серці маю те, що не вмирає
Не смію стверджувать, що я - поет,
Не поспішаю з віршами на люди,
Пишу для себе, просто – «тет-а-тет»,
Тоді, коли є час і серце будить.
Для того, щоб нащадкам залишить
Не просто відсвіт впертості і втоми,
А щоб хоч трішки стало легше жить,
І щоби знати : звідки ми і хто ми.
М.С. Степанюк

Поліський мій краю, колиско мого дитинства! Ти оспіваний в пісні і описаний в прозі, ти уславлений в історії і вічний в душах і серцях твого народу; ти умитий вранішніми кришталевими росами і просякнутий наскрізь кров’ю твоїх звитяжців, ти втканий у незрівнянні поліські вишиті рушники і возвеличуєшся славою своїх героїв.

Моє життя немислиме без тебе; твоєї краси, твоїх бездонних голубих небес і незабудкових полів льону, твоїх оксамитових лук і величних лісів. А ще – твоїх працьовитих, талановитих і таких рідних для мене людей. Кажуть, Полтавщина славиться талановитими людьми, але і моя Рівненщина теж має чимало мистецьких діамантів.
Вони прославлені не лише в Україні, але й за її межами. До таких людей належать наші всесвітньовідомі кінозірки, артисти, співаки, художники, письменники, поети… Багато цих людей є вже відомими. А скільки їх творить свої шедеври і залишається в тіні? Та їх тисячі. Дуже велика кількість наших талановитих митців творить лише для себе та оточуючих, для своєї місцевості… Просто ці люди не бажають слави та популярності. Мистецтво – це їх захоплення, їх життя. Адже не всі прагнуть бути знаменитими, не всім хочеться великої уваги до себе, але раді підтримці близьких та рідних людей, своєї сім’ї… Саме тому талановиті люди приховують свої таланти і, лише досягнувши старшого віку, починають розкриватися та дивувати оточуючих своїми шедеврами. Тоді вони не є популярними серед великої кількості читачів, але знаходять багато шанувальників, які справді розуміються на творчості і мистецтві. Саме така людина живе в моєму рідному краю, на Рівненщині. Ще з дитячих років мені мама розповідала дивні казки, не схожі за своїм змістом до українських народних. Мені вони дуже подобались своєю незвичайністю і самобутністю. Вже пізніше моя матуся розповідала мені, що це місцевий письменник Михайло Іванович Степанюк. Це людина нелегкої долі, з яскравим минулим.
Піщаною стежинкою, що в’ється поміж велетенських стовбурів дубів і сосон та вічнозелених ялинок іду в село Жильжу, що на Костопільщині.
Саме в цьому селі, що в роки війни зажило слави «української Хатині» і народився герой моєї оповіді Михайло Іванович Степанюк. І сталося це 22 січня 1942 року в сім’ї хліборобів. З молоком матері він увібрав працелюбність, красу душі, які навіюють могутні ліси.
Народився у тяжкі воєнні часи. Село німці спалили разом з людьми, але батькам з маленькими дітьми вдалося врятуватися, сховатися в лісі...
Потім рили землянки, тому що скоро наступала зима, їли гриби та дички. Ось так виживали з малими дітьми на руках.
Батька, Івана Дем’яновича, в 1944 році забрали до Радянської армії, визволяти Європу від «фашистської чуми». Він був на той час грамотною людиною, досконало володів декількома спеціальностями, як кравець міг пошити все, що одягали і взували люди. Як будівельник, теж був неперевершеним, вмів працювати з деревом, цеглою, каменем. Успадкували «золоті» руки від батька Івана, і сини Ярослав та Михайло. Був непримиренним до тодішніх поневолювачів – польської шляхти, був членом КПЗУ. Брав участь у заходах спротиву, за що на декілька місяців був ув’язнений у польському концтаборі для політичних в’язнів українців у «Берці картузький», режим у якому по своїй жорстокості перевершував німецькі концтабори.
Мати, Парасковія Семенівна, була доброю, душевною людиною. Загинула в 1945 році, коли батько Іван штурмував Берлін. Михайло не пам’ятає свою матір, але все життя відчував і відчуває і по сьогодні її присутність, ласку і тепло. Синівська шана і любов до найріднішої людини звучить у вірші «Мамі».
У снах до мене рідко ти приходиш.
Лиш голос чую: «Сину мій, не мстися».
Після смерті матері трьох дітей : Раїсу, Ярослава і Михайла дідусь Дем’ян і бабуся Ярина перевозять до себе, у село Бронники.
Михайло вчився у Бронницькій загальноосвітній школі 8 років. Нелегки післявоєнні роки пройшли з проголодом, в тяжкій праці.
Після служби в армії вчився у Рівненському музичному училищі.
Потім в Мирогощанському радгоспі-технікумі, який закінчив з відзнакою і у Львівському державному університеті ім. І. Франка на юридичному факультеті. В усіх навчальних закладах зарекомендував себе, як дисциплінований, цілеспрямований, трудолюбивий студент. Був товариський, цікавий, завзятий.
Доля складалася так, що навчаючись,він змушений працювати. Працював завідуючим у Грабівському клубі, там створив самодіяльний драматичний колектив, який існує і по наш час. В 1990 році театру присвоїли звання-народний.
Водієм працював до служби в армії (1959 р.), потім робітником, бригадиром з формування цегли Бронницького цегельного заводу (1964-1966р.).
У 1967 році його обрали головою виконкому Зорянської сільської ради.
У 1971 -1972 роки працював заступником директора автотракторного парку агрофірми «Зоря».
З 1972 по 1990 роках – голова виконкому Зорянської сільської ради. 1990–1991 роки – директор бройлерної фабрики агрофірми «Зоря», 1991–1992 роки – заступник директора склотарного заводу, згодом – директор будівництва, директор заводу, голова правління ВАТ «Склотарний завод» З 1992–1997 рр. генеральний директор СП «АД-Зоря».
У 1999 року він стає заступником генерального директора ЗАТ «Консюмерс – Скло – Зоря», головний редактор заводської газети «Склотарник», секретар правління фонду – клубу «Благодійна корова», член виконкому Зорянської сільради, депутат Рівненської районної ради.
Михайло Іванович Степанюк за добросовісну працю був нагороджений медаллю «За трудову доблесть» (1978р.) у 1984 році – медаллю «За трудову відзнаку». У 1926 році – орденом «Знак пошани», 1989 р. – медаль «Ветеран праці».
З 2005 року став членом національної спілки письменників України. Має військове звання лейтенант. Захоплюється поезією, травознавством. Все життя головними для Михайла Івановича є праця, сім’я і навчання.
Він завжди знав, що навчання не є отримання середньої чи вищої освіти, за якою настає тільки праця. Навчатися потрібно все життя, тому що досягнення культури, науки і техніки постійно ідуть вперед. Людина, тільки тоді може почуватись потрібною суспільству, коли іде в «ногу» з прогресом. А це високе почуття, яке дає наснагу до творчості і плідної праці.
Неймовірно мене вразили перші збірки автора, тому що, читаючи їх, і порівнюючи сьогодення, бачу ті зміни, що сталися за роки незалежності. Душа поета болить від багатьох бід і негараздів, що є в суспільному житті.
Нові вожді, неначе вовкулаки,
Награбувань не можуть поділить –
Пустили в хід ножі і автомати,
Один одного прагнуть з світу зжить
В першій своїй збірці «Я намагаюся збагнути» поет відтворив свої роздуми про сьогодення, вболівання про долю рідного краю, віра в невичерпну силу народного духу, а також про своє нелегке дитинство.
Мого народу і держави доля
Наповнюють мої думки й труди.
Мовчать не можу. Вистраждана воля
Повинна дати сходи і плоди!
В другій збірці «Що відсміюся – те відплачу» з гумором і сатирою Михайло Іванович розвінчав негаразди життя, розповів про такі факти, як невиплата заробітних плат, пенсій, соціальних виплат.
Критика бюрократичного апарату – одна із тем, яка звучить майже в кожній його збірці. Будучи директором склотарного заводу, описав свій нелегкий день, де за перевірками нема коли зайти в цехи, подивитись на виробництво. Отже,безпосередня причетність до конкретних справ, віра в силу і змогу рідного народу, вболівання за його завтрашній день – все це знайшло відображення в другій збірці.
Що відсміюся – те відплачу.
Добро баланс наводить злом.
Та, хоч з підрізаним крилом,
Я все ж надіюсь на удачу.
Новою книжкою «Підзаконне дишло» автор засвідчив остаточний перехід на гумор і сатиру. А ще підтвердив, що він уміє сказати і має що сказати.
Оскільки я таки юрист,
Якийсь до віршів маю хист –
Феміді й музі для одваги
Зліпив законники – нетяги.
Закончики ці самобутні –
Статті й параграфи відсутні.
Зате у них присутня суть,
Яку не важко вам збагнуть.
Роздуми про долю рідної землі, віра у її щасливе майбуття, надія на те, що всі ми в нашій рідній Україні будемо жити за законами добра і справедливості – червоною ниткою проходять по всьому творчому доробку Михайла Степанюка.
Особливою популярністю серед дітей користується поема-бувальщина «Сірко». В своєму цікавому творі поет розповідає про долю дворового мисливського пса,який все життя служив своєму господареві, а коли став старий - його вивезли. Собака повернувся і згадує: скільки він зробив добра і не розуміє, чому доживать потрібно в лісі у норі. М.Степанюк показав, що те ж саме може статися і з нами. Коли господар постарів, то його сини те ж почали виганять.
У шести останніх збірках «Діти гречкосіїв» (2004 р.), «Реформальні билиці» (2005 р.), «НЛО» (2006 р.), «Куди іти» (2007 р.), «Ось так живемо» (2009 р.), «Толока та не така» (2011 р.) поет відтворює реалії нашого сьогодення через призму сатири і гумору. Злободенність тематики,свіжість авторського погляду на речі та явища, гострота слова-ось ті «три кити» на яких тримається нові збірки віршів та поем. Гострими памфлетами та дотепними байками відгукнувся автор на злободенні події у світі політики.
Кожен день мусуєм тему: реформуємо систему
Юстиційну,судову,загалом всю правову!
Але Страсбург так гадає, що системи в нас немає,
Є лиш армія чинуш,щоб для себе драти куш!
Його ліричні вірші проникнуті любов’ю до рідної землі,болем та турботою про долю простих людей,що трудяться на ній. Вважаємо, що поетичні рядки, вистраждані Михайлом Івановичем, знайдуть відгук у серцях небайдужих читачів. Кожен вірш проникає в душу своїми простими описами життя наших людей.
Людяність, милосердя, добро, вірність, любов. Такі знайомі нам слова. Все частіше ми говоримо про них, але не кожна душа відкрита для добра. Чомусь сьогодні наше суспільство заражене вірусом егоїзму, зла, жорстокості; зачерствілі людські серця, зарослі ряскою байдужості до чужого горя і біди.
Твори М. Степанюка є тим світлим промінчиком тепла, правди, що проникає в серце читача, пробуджуючи високі людські чесноти. І не лише прикладом добропорядності є твори мого земляка, але і саме його життя – це життя Людини з великої букви. Займати високі посади і разом бути простим, чесним, людяним – в цьому весь М.І. Степанюк.
Я пишаюся тим, що саме така людина живе у моєму краї, що його творами зачитуються і дорослі і малі, що він несе по життю на вістрі свого пера велику гуманість і непримиренну боротьбу з бюрократизмом і всілякими проявами негараздів у суспільстві.
У вічності часу немає –
Час бо придумали ми.
Тож поки його відчуваєм –
Будьмо людьми!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123