This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Слово про полум’яну патріотку України - Олександру Петрикову

Плахта Аліна, м. Рівне

Там, де вона, зникали чорні хмари
І смуток покидав любий поріг.
Там часто-густо бринькали гітари,
Лунали пісня та веселий сміх.
Її завжди по-доброму чекали:
Чи то в негоду, будні, на свята,
З надією на вікна поглядали,
Бо з нею йшла любов і доброта…
Мов пташечка цвірінькала, літала
Туди далеко, аж за небокрай -
Піснями нашу землю прославляла,
Любила до нестями рідний край.
Анатолій Петриков

Прогулюючись вулицями свого рідного міста, я чомусь напівсвідомо зупинилася біля невеликого двоповерхового будиночку на чотири квартири. Мій погляд спинився на меморіальній дошці з написом: «В цьому будинку в 1960-2004 рр. проживала активістка Народного Руху України, «Просвіти», полум’яна патріотка України Олександра Петрикова.

Загинула під час Помаранчевої революції в Києві 25.11.2004». Після цього я захотіла більше дізнатись про цю жінку. А незабаром переконалась, що таких як вона варто знати, про таких варто писати, задля того, щоб її життєвий подвиг запалював серце молоді любов’ю до рідної землі. Я дуже хочу, щоб ім’я Олександри Петрикової зайняло належне місце серед національних героїв рідного краю, адже саме на таких полум’яних патріотах і тримається світ.
Затишний під’їзд з картинами на стінах. У квартирі Анатолія Петрикова – меморіальний куточок пам’яті. Відчувається, що цей чоловік дуже любив і досі любить свою дружину, а тому бережно зберігає все, зроблене її руками. На стіні вишивки у рамках.
«Це роботи моєї Сані» - з ніжністю у голосі каже Анатолій Максимович і цитує її слова: «Кохалася у вишивці, яка ж це благодать, на кожному малюночку лежить моя печать». Вона все життя вишивала рушники, серветки. А тоді чоловік почав розповідь. Не зважаючи на далеко не молодий вік, він пам'ятав усі подробиці зустрічі з нею.
- Після закінчення Львівського університету я працював викладачем у кооперативному технікумі і познайомився у 1956 році з Санею, коли вона ще вчилася в інституті. Випадкова зустріч на вулиці. Йшла гарна дівчина і мугикала пісеньку. Я прислухався і кажу: "Моя мама також цю пісню співає. Добре було б, якби ви виконали її дуетом".
І це сталося. Анатолій провів тоді студентку додому, а через два тижні запросив її на престольний празник у село Городок, де жили батьки. Вони тоді заспівали з мамою. А через деякий час вони побралися. Працюючи в технікумі, Анатолій Максимович отримав квартиру, яка стала затишним сімейним гніздечком. Саме тут народилися двоє синів. І саме тут до сьогодні витає дух цієї дивовижної, щирої жінки, про яку хочеться розповісти більше.
Народжена на Сумщині, вона все свідоме життя провела в Рівному і стала щирою патріоткою. Анатолій Максимович пише так:
" В Слобожанщині ти народилась,
На Волині мужніла й росла,
Із Поліссям навік поріднилась,
Тут і долю для себе знайшла".
Народилася Олександра Петрикова у 1936 році в селі Дептівка Конотопського району Сумської області.
Ще з дитинства мала Саня вирізнялася серед однолітків рішучістю, неабияким хистом сприймати оточення, дарувати всім радість і ділити смуток. З материнським молоком вона увібрала в себе народну мудрість та звичаї, бабусині казки та співанки. А ще, маючи природний дар спілкування з людьми, вона всім цим щедро ділилася з іншими, за що її любили і поважали.
За складних сімейних обставин, про які воліла не згадувати, у юнацькі роки переїздить до рідного дядька у місто Рівне. Саме тут успішно закінчує 8-10 класи середньої школи №2. Потім вступає до Рівненського Державного Гуманітарного університету на факультет української філології, оскільки з дитинства була закохана у пісню і художнє слово.
Ще в студентські роки однокурсники нарекли її пташечкою Удод (дівоче прізвище). Бо, як пташка, завжди була вона невгамовна, встигала усюди, була душею колективу, немов магнітом притягувала до себе людей.
Петрикова Олександра або просто Саня, як ніжно називав її чоловік Анатолій Максимович, - це була неординарна особистість: трудолюбива, невгамовна, в усіх життєвих справах активна, велика патріотка, понад усе любила Україну, її працьовитий і талановитий народ. " Вона - акумулятор, джерело християнської доброти, постійно випромінювала, індуктувала на оточуючих людей добру енергетику, Божественну ауру. З нею поговориш10-15 хвилині вже зарядишся добрим настроєм, а на перспективу - бажанням жити і творити", - згадує один із знайомих Іван Шевчук.
Згодом працює вчителем української мови і літератури Рівненської вечірньої школи, де сіяла добре та вічне цілих 45 років. Мала феноменальну пам'ять, знала велику кількість віршів, народний гумор, майже весь "Кобзар" цитувала напам'ять. До неї горнулись, довіряли найпотаємніше, відчуваючи душевну віддачу і людську теплоту.
Це була дивовижна жінка, добра, щира і гостинна. До Петрикових постійно приходили люди, щоб поспілкуватись і поспівати. Олександра була душею компанії.
А як любила вона подорожувати! Відпустки з чоловіком проводила в дорозі, збираючи старожитності, нові експонати, на яких обоє виховували молоде покоління любити рідну землю та її велику і героїчну історію. А ще такі подорожі збагачували неабиякими враженнями і, головне, новими друзями і однодумцями.
Закохана у вишивку, вона, здається, ніколи не випускала голку з рук. Завжди в сумочці тримала набір ниток і різних візерунків і дарувала свої витвори школі, церкві, родичам. Як добра згадка про цю жінку, її вишивки є в багатьох куточках України, Білорусії, Росії, Прибалтики, Італії, Німеччини, США. Олександра вишивала і співала, і не було такої пісні, яку б вона не вивела своїм добре поставленим, колоритним голосом.
Горбачовська відлига стала тим імпульсом, який невгамовну Олександру Іванівну зробив глашатаєм, борцем за незалежність і соборність України. Вона завжди була в епіцентрі усіх подій державного значення. Разом з чоловіком були в живому ланцюгу 21 січня 1990 р.
Вшановуючи Акт Злуки, подружжя Петрикових патріотичними піснями гуртувало людей навколо себе, створили своєрідний хор, де майже вся площа співала. Люди вдихнули повітря свободи.
Олександра Іванівна переживала, якщо знайомі чи друзі зайняли споживацьку позицію, у зневірі опустили руки або заради грошей покірно гнули спину перед хижацькою владою. До них вона словами великого Тараса зверталася: «Прозрійте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду, прокиньтесь».
Сама ж прокинулась на лікарняному ліжку - клятий інсульт підстеріг запальну невсипущу жінку під час творчого вечора. Ситуація була надзвичайно критична, але велика сила волі, тяга до життя (бо «хто ж, як не я») ставлять її на ноги. Не дочекавшись повного видужання, Олександра Іванівна активно включилась в передвиборну агітацію на президентських перегонах 2004року.
До виборів вона ретельно підготувалась. Цілі зошити списані патріотичною поезією, повстанськими піснями. Також поширюються серед людей вірші і памфлети чоловіка, Анатолія Петрикова.
Олександра Петрикова була справжньою «донькою» України. Коли розпочалася Помаранчева революція, вона, не зважаючи на хворобу, категорично відмовилась залишатись вдома. Сильний і вольовий характер не дозволив навіть після інсульту відпочивати вдома. «Як можна сидіти вдома, коли там вирішується доля України?» - говорила вона. Всі пам’ятають той всенародний підйом, коли у столицю приїхали сотні тисяч патріотів.
Перед поїздкою, ослаблена, зайшла до подруги студентських років, з якою підтримувала найтісніші зв’язки, Надії Романенко з словами: «Завтра їду в Київ і буду там доти, доки Віктор Ющенко не стане Президентом».
Подружжя Петрикових прибуло на Майдан на третій день Помаранчевої революції 24 листопада. Вирувало життя, сотні тисяч людей вийшли на вулиці, щоб підтримати матінку-Україну.
Прикро, що помаранчеві політики на чолі з Віктором Ющенком не виправдали сподівань народу і довіру до себе підірвали. Наші співвітчизники їхали на Майдан з надією, що розпочнуться зміни на краще. Люди дійсно жертвували собою.
Анатолій Петриков розповідав: «Коли ми проходили біля наметів прибічників Януковича, демонстранти почали скидати біло-сині прапори з величезного його портрета. Саня вийшла наперед і, показуючи рукою на цей бігборд, проказала:
- Він надійний, справедливий,
Лідер він і патріот.
Прихильники Януковича почали аплодувати, радіти і з криком «Ура» кинулись до моєї дружини. Та вона провадила далі:
Чому ж люд наш нещасливий,
Чом замучений народ?
Тут уже і блакитні і помаранчеві затамували подих, чекаючи, що буде далі.
- Навіть той, хто і кумека
Та оцінює момент,
Сумнівається, чи з зека
Вийде справжній Президент.
Всі люди загули. Лунали дружні обійми і побажання. Авторка від захоплення була на десятому небі, раділа з усіма, жартувала і співала. Саме вона разом з 100-тисячним натовпом пройшла біля Кабінету Міністрів. Вона «диригувала» натовпом, надихала і радувала людей, приносила надію у їхні серця.
Шкода, що життя людське коротке. Адже у Олександри Іванівни був широкий діапазон справ: вишивання, участь у громадській організації Союзу Українок, просвітянському хорі, в якому була постійним палким декламатором та незмінним її членом.
Вона ще була повна сил внести вагомий вклад у культурний та духовний розквіт Рівненщини. Та на жаль, 25 листопада 2004 року на барикадах Майдану фатально життя Олександр Іванівни обривається.
Думаю, що найкращим пам’ятником для неї був би економічний та духовний розвиток Української держави, щоб люди жили заможно і щасливо. Словами пророка української нації Тараса Шевченка про неї можна сказати:
«Доки сонце в небі сяє
Тебе не забудем».
 
Народна мудрість гласить: «Щасливий не той, хто хапає зірки з неба, а той, хто їх запалює.» Саня все свідоме життя їх запалювала. Тож нехай Всевишній поселить її багатогранну і чуйну душу на небесах серед праведних. Вона того варта. Вона так любила Україну… Любила всім серцем, душею і боролась, відстоювала свою любов...
Я дякую Богу за те, що дав мені натхнення сказати своє скромне слово про ніби й звичайну українську жінку, але величну серцем і душею, берегиню свободи духу. Буду щаслива, якщо це дослідження стане початком ґрунтовної праці про Олександру Петрикову. Її життя стало яскравим підтвердженням того, що ми – українці – нація, яка споконвіку прагне до свободи і незалежності, а це утверджує нашу віру, що вічно будемо на нашій рідній українській землі. Світ подивований життєрадісністю українок, які вміють бути щасливими за найскрутніших обставин. Ця риса національної вдачі часто рятувала нас. Вона допоможе нам вистояти і нині, допоможе розбудувати і зміцнити нашу рідну країну.
Тому, я впевнена, що завдяки таким патріотам ми воскреснемо, бо маємо одержимих Україною людей! Бо маємо прекрасне жіноцтво, готове на величезні жертви, заради утвердження української державності.

Співачці помаранчевої революції

На Київ і тільки туди, на Майдан,
Забувши про біль і про втому,
Наділа на себе святковий жупан
Та й рушила з власного дому.
Пройшла за поріг, зупинилась на мить,
Махнула рукою: «Бувайте,
Без мене ви в злагоді тільки живіть,
Вікторію скоро стрічайте».
Й відразу влилася в людський океан,
Де правда боролась з ганьбою,
Де мирний та грізний столичний Майдан,
На прю всіх повів за собою.
Супроти злочинців, за честь і свободу,
Відродження міста й села,
За славу величну від роду й до роду,
Щоб нація вся ожила.
Вона, мов та пташка, кругом воркувала,
Яка ж то навколо краса.
І пісню прощальну для всіх заспівала,
А далі пішла в небеса.
Тепер вона в райському хорі співає,
Кохана пташина Удод,
Молитись, боротися всіх закликає
За свій український народ.

Анатолій Петриков.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123