Притулюк Василь, м. Луцьк
З давніх-давен жінка є берегинею роду, сімейного вогнища. ЇЇ постать з піднятими догори руками вгадується у тризубові, який був знаком-оберегом наших предків, а нині є державним символом України.
Прабабуся Віра народилася 12 червня 1928 року в с. Бискупичах (нині Бережанка), що на Волині. Вона була третьою дочкою у сім’ї Панаса і Варвари Котюків.
Найстаршими у родині були: батько господаря - Демид Калістратович (1850-1944 рр.) і його дружина Соломія (1852-1950 рр.), тобто мої прапрапрадіди. Прапрадід Панас був добрим господарем, мав 11,5 га землі, жниварку, машину, що обмолочувала зерно, 2 коней, весь сільськогосподарський реманент, пасіку з 15 вуликів, великий сад, хату на дві кімнати на підлозі, хліви та стодоли. Землю скупляв моргами, бо ж дівчатам готував придане. За панської Польщі був сільським старостою, тобто солтисом. Мав авторитет і повагу серед односельців.
Настав 1939 рік. Прийшли «перші совєти». Люди радо стрічали їх, вірили, що буде краще життя. Прибульці були бідно одягнені, голодні, роздавали плакати з портретами вождів, проводили агітацію за колгосп, на мітингах лунала музика, пісні. Селяни йшли дивитись, а дехто - придивлятись. Та не довго було свято. У 1940 році почалася колективізація.
Сім’я прабабусі Віри – одна з тих, які зазнали переслідувань за те, що були хорошими господарями, щиро працювали на своїй землі. Прапрадід Панас Демидович, обділяючи себе і сім’ю в усьому, старався прикупити землі для дітей, дбаючи про їхнє майбутнє. Але хазяйновиті, думаючі господарі, очевидно, були не потрібні цій системі, де людині відводилось місце бездумного гвинтика-робота.
«З осені 1939 року по осінь 1940 року було репресовано за політичними ознаками без суду і слідства, навіть без письмового звинувачення, близько10 процентів населення Західної України та західної Білорусі. Здебільшого їх було депортовано. За архівними даними до листопада 1940 року включно було вислано 312000 тисяч сімей, або 1173170 чоловік. І вивозити почали через лічені тижні і навіть дні, після «золотого вересня», - читаємо у книзі волинського журналіста П. Боярчука «Крик голодного звіра».
У роки війни сім’я працювала на своїй землі. Німецька влада, знаючи, що сім’ю «совєти» утискали, кілька разів пропонувала Панасу Демидовичу бути сільським старостою, але він кожен раз відмовлявся. У 1943 році село було звільнено від фашистів.
Після війни Віра Панасівна працювала секретарем сільради, потім закінчила курси бухгалтерів при Луцькому облфінвідділі і три роки працювала в с. Сенкевичівка (тоді це був районний центр), заочно навчалася в Луцькому педучилищі (1947-1950 рр.), учителювала в рідному селі та сусідньому селі Городищі. У 1949 році одружилась з моїм прадідусем Майком Миколою Івановичем і оселилась у с. Блудів ( тепер Мирне).
У травні 1950 році була заарештована, коли поверталася зі школи, і відправлена в Луцьку тюрму. Через два тижні були заарештовані і її сестри.
На той час вона уже була вагітна, тому її не катували, а лише не дозволяли по ночах спати, заставляли стояти, ні на що не опираючись, цілу ніч, тому часто непритомніла, товаришки по камері приводили її до тями. Під час слідства навіть влаштували провокацію: перевозили її на грузовій машині через ліс, і тут ніби бандерівці почали її відбивати, а це були переодягнені чекісти. Таким чином влада хотіла добитися зізнання.
У серпні 1950 року Віра Панасівна була засуджена «тройкою» по ст.54-1-а за співчуття та зв’язок із повстанцями на найбільший термін – 25 років неволі. Її сестри теж отримали по 25 років тюрми і були відправлені в Казахстан, Караганду.
У Луцькій тюрмі 27 грудня 1950 р. у прабабусі народилась донечка, моя бабуся Галина. Роди приймала лікарка-росіянка. Дівчинка народилась чорненькою і медичка сказала :
- Будєт Галка!
- Я хочу назвати іншим ім’ям, - заперечила ув’язнена.
- Єслі нє назовьош Галка, она тєбє умрьот!
Потерпаючи за життя і здоров’я немовляти, жінка змушена була погодитися. Через деякий час їх було вивезено в далеку Мордовію, поселення Потьма, табір для політичних в’язнів називався ЯВАЗ. Згодом дітей засуджених жінок почали відправляти в дитячі будинки по всій Росії. За Галею приїхали прабабусині свекри і в 7 місяців забрали внучку додому, де й виховували до повернення невістки.
У таборі політв’язнів прабабуся працювала швеєю, шили військові бушлати. За зміну сто чоловік випускало їх 420-460 одиниць. Працювали по 12 годин, самі вантажили у вагони готову продукцію, самі розвантажували сировину.
Засуджені – в основному молоді жінки та дівчата. Окремі з них були далекі від політики. Прабабуся Віра згадує, що молоденька 16-річна дівчина, яка виділялася своєю юністю і вродою, була геть схожа на дитину. І коли в неї запитали за що вона сидить, відповіла:
- За політику.
- Що ж ти зробила? – поцікавились подруги по нещастю.
- А я любила Василя!
Оце й уся політика. Тоталітарна система не жаліла нікого і ніколи було розбиратися у їх справах. «Тройка» виносила один вирок: «Віновєн!»
Довго тяглися роки ув’язнення, тяжка праця, погане харчування далися взнаки. Але і там, в неволі, далеко від рідної домівки, вони як могли святкували свої національні свята, співали українських пісень, читали напам’ять поезії, голками з кісток риби вишивали серветки, простенькі вишиванки, рушнички.
Листуватися з родиною засуджені могли один раз в півроку.
Пісня змішувалася із скупими чоловічими сльозами, адже і його дочок-чаєнят забрала тоталітарна система з рідного гнізда в чужу далеку сторону.
Внучка Галя вперше від дідуся Панаса почула про Кармелюка і Наливайка, Хмельницького і Богуна. Запам’ятались їй неквапливі розмови довгими зимовими вечорами, спогади бабусі Варвари про дочок, читання і перечитування їхніх листів, які були святковою і радісною подією для всієї сім’ї.
Коли у 1953 році помер Й. Сталін, почали переглядати справи політичних в’язнів. У квітні 1956 року ув’язнена Майко В. П. була звільнена, відбувши шість років табірного пекла. Їй видали паспорт (на той час жителі сільської місцевості паспортів не мали) і з невеликим фанерним чемоданчиком вона рушила додому. Найбільше чекали її батьки, які були згорьовані і постарілі за ці роки та маленька донечка Галя. Вона бігала по сусідах і всім сповіщала, що повертається її мама, розповідала як у неї радісно б’ється серце і тулила мамине фото до грудей.
Нелегко було прабабусі влитися в новий ритм життя. Були ті, хто співчував, а були й такі, що ставились з осудом, неприязно, не раз чулося в слід: «Бандерівка!» Кожного тижня її викликав дільничний міліціонер в сільраду на повірку, так тривало кілька місяців. Про вчительську роботу годі було й мріяти, тому працювала в колгоспній ланці. Налагодилась сім’я, народилось ще двоє діток – син Микола (1957 р.) та дочка Мирослава (1961 р.) Згодом сім’я виїхала із села в райцентр Горохів, де мешкає і досі. Подружжя виростило і виховало своїх дітей хорошими, працьовитими людьми, дало освіту. Дочки стали вчительками, продовжили справу матері. Педагогом стала і моя мама, внучка прабабусі, вона викладач Волинського Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, доцент на кафедрі нової і новітньої історії. Можна з впевненістю сказати, що народилась вчительська династія, адже педагогічну справу продовжує уже третє покоління родини.
Прабабуся допомагала ростити мою маму Людмилу. Вона привила їй любов до книжки, поетичного слова. Моя матуся в знак любові і поваги присвятила їй цей вірш :
Нині у прабабусі є семеро онуків, восьмеро правнуків, вони і є тими молодими пагонами на генеалогічному дереві, які будуть продовжувати наш рід. Тому дуже хочеться, щоб сталося так, як співається в народній пісні:
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є.
Настав 1991 рік. Моя прабабуся раділа незалежній Україні, збулась її мрія, за яку вона заплатила роками неволі, своїм здоров’ям. За часи незалежності її реабілітовано. Вона ветеран праці, має статус «Учасника війни» і мінімальну пенсію.
У нелегкому життєвому шляху цієї звичайної жінки відбилася історія Західної України: життя під Польщею, колективізація, війна, репресії, радянський доба, роки незалежності.
Нині Вірі Панасівні Майко, моїй прабабусі, 85 років. Від активної трудової діяльності вона вже відійшла, але її сердечним словом, щирою порадою, ми, нащадки, живемо, дорожимо. Я – кровинка її, про це я повинен завжди пам’ятати, шанувати свій рід, передати нащадкам історію свого роду.
Генеалогічна гілка мого роду по жіночій лінії до шостого коліна
І. Я – Притулюк Василь Євгенович 1998 р. н. – учень Луцької гімназії № 4 ім. Модеста Левицького.
ІІ. Моя мама – Притулюк (Стрільчук) Людмила Василівна 1974 р. н. – викладач Волинського Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки.
Мій тато – Притулюк Євген Васильович 1973 р. н. – підполковник міліції.
ІІІ. Моя бабуся – Стрільчук (Майко) Галина Миколаївна, 1950 р. н. – вчителька ЗОШ І-ІІ ст. с.. Бужани Горохівського району.
Мій дідусь – Стрільчук Василь Семенович (1951-2010 рр.) був директором ЗОШ І-ІІІ ст. с. Бужани.
ІV. Моя прабабуся – Майко (Котюк) Віра Панасівна, 1928 р. н. – нині пенсіонерка.
Мій прадідусь – Майко Микола Іванович (1929-2010 рр.) працював бухгалтером, водієм.
V. Моя прапрабабуся – Котюк (Балясевич) Варвара Семенівна (1896 -1970 рр.) – була домогосподаркою.
Мій прапрадідусь – Котюк Панас Демидович (1891- 1972 рр.) працював на своїй землі, хлібороб.
VІ. Моя прапрапрабабуся – Котюк Соломія (1852-1950 рр.)
Мій прапрапрадідусь – Котюк Демид Калістратович (1850- 1944 рр.) – був хліборобом.
Поезія Василя Слапчука – моє відкриття.
Багато бачив молодий українець у афганській війні ран, каліцтва, смертей. Гинули молоді юнаки, цвіт нашої нації:
Затис руками хлопець рану,
А кров між пальцями біжить.
«Мені вмирати рано, рано,
Я хочу жити, жити, жить…»
І до кінця він сподівався.
Але йому не повезло.
Ні, болю й страху не було…
Він не помер, лиш здивувався…
Саме війна стала поштовхом Василеві Слапчукові до написання поезій. Я не один раз бачив фільми про війну, в тому числі й афганську. Уявились мені безкраї пустелі, піски, пекуче сонце, гори, вибухи, свист куль, і в цьому пеклі війни юнаки з України. Взяв карту, знайшов на ній цю далеку країну, міста, про які згадував поет. Величезний простір пролягав між Афганістаном і Україною. Мій край вигравав барвами полів, долин, лісів, а там – жовтий колір пустелі та гір. Як же непросто було там синам блакитної Волині, та не тільки Волині.
Ліричний герой Василя Слапчука повертався думками в Україну, йому пригадувались соняшники, голубе волинське небо, прохолодні вечори, росяні ранки, навіть вчувалося кування віщої птиці зозулі.
Провоював півроку. БМП підірвалася на міні. Василь був контужений. Його важкопораненого виносили з поля бою солдати-туркмени. По них ввесь час стріляли. Свідомість втратив лише у вертольоті.
Роки реабілітації… Часу було досить на думки, спогади, осмислення тих подій і дій. Там, на війні, він «здибав ще не розквітлу квітку істини» і зрозумів, як просто вбити людину, і як важко після цього жити…
У роздумах «Наодинці зі світом» він писав: «Я повертався з війни. Окупант з печальними очима. Каменем падав своїй мамі на руки. Від цієї війни мама більше постраждала, аніж я. Завше буду відчувати перед нею свою вину.
Я вже не був потрібний імперській державі. Нікому вже не був потрібен. І знову ми лишилися з мамою удвох.
Мене врятували Бог, Мама і Слово».
Сторінки книги життя юного Василя Слапчука - це поезії його збірок «Як довго ця війна тривала» і «Німа зозуля», які я прочитав цього літа. У мене був час подумати, пережити прочитане, не один раз повертався до його віршів, з них у своїй уяві я окреслив творчий портрет цієї незвичайної людини, тому вважаю, що це постать не тільки у літературі, а й у житті.
Афганські поезії Слапчука – то не просто калейдоскоп пережитого. Йому судилося вижити на цій війні, щоб стати не просто її літописцем, а й філософом. У свої вісімнадцять він бачив людину лише у розрізі прицілу. Довго і боляче, крок за кроком юнак вчився любити цей світ, де завжди пліч-о-пліч ідуть добро і зло, правда і брехня. Роками прикутий до інвалідної коляски, він намагався відігріти свою не менш зболену, ніж покалічене тіло, душу чистою поезією, книгами, зустрічами з добрими людьми. Після повернення з госпіталю він разом з мамою оселився в Луцьку, успішно закінчив місцевий педінститут. Його душа скидала болючі афганські одежі, гоїла рани.
Творчість Василя Слапчука – це не тільки поезія, але й публіцистика і проза. У 2004 році йому було присуджено найвищу літературну нагороду – Національну премію ім. Т. Г. Шевченка. Він лауреат премії ім. В. Стуса, обласної літературної премії ім. А. Кримського.
Пройшли роки. Люди поступово забувають про цю чужу і уже далеку війну, проте і досі вона є болючою раною тим, хто пройшов її пекло, матерям, які не дочекалися своїх синів, дружинам, що втратили коханих, дітям, які, народившись, так і не побачили своїх батьків.