This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Одна із тих, що змінюють країну: Ольга Богомолець

 

 

 

Смірнов Денис, 19 р., Луганський національний університет ім. Т. Шевченка, м Лутугине, Луганська обл.

Україна – це я! – Так має сказати собі кожен з нас і усвідомити, що своїм життям і своїми вчинками кожен з нас формує життя країни.
О. Богомолець

Жінка… Як багато всього в цьому слові: і ніжність, і любов, і сила, і натхнення. Про жінок пишуть, їм вклоняються, їх боготворять. Але, що ж насправді криється в їхній загадковій та тонкій душевній матерії? Чому вони – такі, здавалось би, тендітні та ніжні, можуть робити такі вчинки, на які не здатні навіть чоловіки? Про одну з таких хочеться розказати…


Цей диск привернув мою увагу одразу ж. Звісно, бо на обкладинці було фото моєї улюбленої письменниці – Ліни Костенко. На додачу, ще й назва найулюбленішої зі збірок її поезій – «Гіацинтове сонце». Одразу в пам’яті спливли рядки:

«Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ – березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам».

Перевернувши диск, на обкладинці також побачив ще одне доволі знайоме обличчя – Ольги Богомолець. З приймача почувся такий оксамитовий голос, що привертає увагу своїми печальними інтонаціями, налаштовує на філософські думки. Вона – сувора лікарка, професіонал своєї справи, що визнана усім світом, співала настільки душевно, щиро, непідробно. Її прізвище у мене завжди асоціювалося із науковими та лікарськими здобутками, славетним медичним родом Богомольців. Аж тут – ніжний голос, що обрамлює такі глибокі вірші знаної поетеси. Він ніби занурює у свою глибочінь, змушує замислитися. Раптом згадалися події, що сталися в Україні восени 2013 року. Вони відкрили її особисто для мене. Проте, про це згодом.
Ольга Вадимівна Богомолець – громадський діяч, заслужений лікар України, доктор медичних наук, координатор Європейської асоціації лазерної дерматології у Східній Європі, поважний професіонал. Її біографією зацікавився після кривавих подій на Майдані Незалежності, коли вона – поважна лікарка, що, здавалось би, мала сидіти в кабінеті, приймати за записом на рік уперед, рятувала простих людей, забувши про свій статус, регалії, незважаючи ні на що. Просто допомагала людям. Її родовід, безумовно, вражає. Вона є спадкоємицею славетного роду лікарів, найвідоміший серед яких її прадідусь – Олександр Олександрович Богомолець, що є основоположником української школи патофізіології, ендокринології і геронтології, організатором української медичної науки. Ця людина відома далеко за межами колишнього СРСР. Про нього можна розповідати годинами, а наукові доробки генія вміщені не в одному томі. Що ж до батьків, то тут та ж сама картина: мати її – Катерина Олегівна Богомолець – була професором кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу і грудної хірургії під керівництвом видатного академіка Миколи Амосова. Батько – Березовський Вадим Якимович – патофізіолог, відомий фахівець у галузі клінічної фізіології та космічної медицини, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеню.
Заглибившись в історію роду Богомольців, можна дізнатися, що він бере початок на Вітебській землі (територія сучасної Білорусі) із часів литовсько-руської держави – Великого князівства Литовського. XVІ століттям датуються перші документально підтверджені відомості про рід. Вони містяться в Литовській метриці. Тут мова йде про служилих бояр Оліферовичів, від яких, власне, веде свій початок такий славетний рід, що був доволі «різношерстим»: основу його складали «люди рицарські», проте, можна знайти й мореплавців, письменників, художників. Складанням родинного дерева займалася самі пані Ольга, про що вона й каже в інтерв’ю одній з газет: «Всіма цими пошуками займалася я. В Україні вдалося розкопати лінію Богомольців тільки до XVІІ століття, і далі вже не було нічого відомо. Абсолютно випадково я звернулася в Києво-Могилянську академію, щоб вони далі продовжували цей пошук, і якраз Польща дала доступ у свої архіви. З'ясувалося, що абсолютно точно збігається з XІV століття рід у Польщі із людиною в XVІІ столітті, від якої ми тут все рахували. І це все завдяки тому, що в Польщі збереглися документи, а в Україні ці книги, архіви знищені».
Звичайно ж, з професією Ользі не довелося роздумувати – тільки продовження славетного лікарського роду, поповнення його історії своїм життєписом та славою. Київський медичний інститут ім. О. О. Богомольця вона закінчила у 1989 році. Щоправда, після шести років навчання її відмовилися розподілити – особисті рахунки зі старшими Богомольцями дали про себе знати. Однак, ординатуру вона все ж пройшла: з 1989 по 1991 рр. в Українському державному інституті удосконалення лікарів. Тут удача посміхнулася їй – запрошення на навчання до Америки, куди вона посилала тези своєї кандидатської роботи. Однак, грошей у дівчини не виявилося, довелося відмовитися. Проте, доля розпорядилася інакше: ніби «на замовлення» там діяла програма для слаборозвинених країн, за якою її запрошували безкоштовно. Саме після повернення з-за кордону, вона заснувала Клініку лазерної медицини доктора Богомолець, в якій зібрано найкращі світові медичні технології. Згадуючи про свій етап закордонного навчання, вона каже: «Якби я не вчилась в Америці, я б не досягла того рівня, що зараз є в нашій клініці. Навчання у Сполучених Штатах мене просунуло на абсолютно інший рівень свідомості, і я вважаю, що США є ідеальною країною для навчання, коли ти вже маєш якийсь фах, для удосконалення. Але не базового – базове навчання ти маєш отримати в тій країні, де збираєшся працювати. Там абсолютно інша концепція, інша конструкція мислення, життєвлаштування й інший темп».
Ніжна та тендітна, справжня берегиня домашнього вогнища, що із теплотою у серці розповідає про своїх дітей. Вони для неї, мабуть, як і для кожної жінки – скарб, те найцінніше, заради чого варто жити: «Я вважаю, що найкраще, що я в житті зробила, це мої діти, все решта – наукові ступені, знання, медична кар’єра були потрібні, щоб я могла поважати себе, це був для мене шлях самореалізації, самоповаги». Вихованню дітей вона надавала величезного значення, намагаючись уникнути тих помилок, які свого часу зробили її батьки. Так, наприклад, вона ставилася до них значно м’якіше, аніж матір Ольги колись до неї, намагаючись пояснити все словами – тихо та зрозуміло. Що ж до обраного життєвого шляху дітей, то донька Ольги Вадимівни, Катерина також вирішила продовжити розвивати медичну династію Богомольців. Вона навчається у Національному медичному університеті ім. О. Богомольця. Як справжня мама, що турбується про здоров’я майбутнього нашої нації, Ольга Вадимівна заснувала щорічну акцію огляду дітей-сиріт з різних міст України. Основна мета таких благодійних турів – допомога сиротам і дітям із малозабезпечених родин, що потребують сучасної онкологічної медичної допомоги. Благодійні медичні огляди учнів шкіл–інтернатів проводяться за допомогою єдиного в Україні епілюмінісцентного дерматоскопу, призначеного для ранньої діагностики переродження родимки, що спричиняє страшну хворобу – меланому. Окрім цього, пані Ольга проводить благодійні концерти авторських романсів на вірші Ліни Костенко, Євгена Сверстюка та власні вірші: «Концерт – це ще одна можливість привернути увагу людей до власного здоров’я, підняти загальний рівень культури здоров’я українців. Я вмію добре робити дві речі – лікувати людей і непогано співати. Торік майже всі жіночі тюрми і колонії, в тому числі і підліткові, об’їздила із благодійними концертами, присвяченими боротьбі з туберкульозом».
21 травня 2009 року в Україні вперше було проведено День меланоми. Координатором проекту «Євромеланома» в Україні протягом п’яти років саме Богомолець Ольга Богомолець. З ініціативи та під її егідою регулярно впроваджуються проекти, спрямовані на профілактику онкологічних захворювань шкіри серед українців. Лише за три роки існування цього благодійного проекту було оглянуто понад 3000 осіб, попереджено сотні випадків захворювання на меланому.
Як людині творчій, пані Ользі небайдуже збереження культурних традицій та пам’яток нашої держави. Вона є власницею унікального історико-культурного комплексу «Замок-музей Радомисль» з єдиним у світі Музеєм української домашньої ікони, що був відкритий у місті Радомишль Житомирської області у 2011 році. Він є архітектурною та історико-культурною перлиною поліського краю. Після проведеної нею реставрації, культурна пам’ятка являє собою повністю відновлену середньовічну фортифікаційну споруду, в якій відтворено автентичні інтер’єри XVІІ-XІX ст. Також вона опікується долею молодих художників, майстрів слова, заради чого навіть заснувала арт-хол «Кайрос», який збирає у своїх стінах молодих творців та знатних митців з-за кордону та України. Творчість у її житті на кожному шляху. Дуже часто вона дає концерти у виправних закладах, оскільки тема тюрем дуже переплітається з життєписом її прадіда: «Мій славнозвісний прадід Олександр народився у Лук’янівській в’язниці, оскільки його матері, моїй прапрабабусі, за те, що очолювала рух народовольців, винесли смертний вирок, який замінили на довічне ув’язнення. Вона загинула на каторзі від туберкульозу. На жаль, прадід уже під час першої зустрічі з матір’ю заразився туберкульозом. Мої хрещені батьки Надія Світлична та Євген Сверстюк теж сиділи. Закатували й розстріляли ще одних моїх родичів – Тіхоцьких. Тож до слова «тюрма» не маю зневаги». Не дивлячись на те, що Ольга співає пісні на вірші Ліни Костенко, вони не є подругами. Радше, співавторами, якщо можна так сказати. Як каже сама Богомолець, вона «…ніколи не намагалася вступити в якийсь ближчий контакт». У її пісенному доробку також є дві пісні на вірші Василя Стуса. На її творчому шляху зустрічалося безліч талановитих та дуже цікавих людей: «Мій співоцький шлях зводив мене з цікавими людьми, один час я співала із хором «Чумаки», яким керував Василь Триліс. Він дуже цікава, особлива людина. У нас ніколи не було повного порозуміння, щоб ми працювали на одній хвилі, в унісон, але наша співпраця завжди давала цікавий результат. На своєму концерті вони співали сороміцькі пісні і пісні різних таких алкоголіків. Я кажу: ні, я не люблю таких пісень співати, я їх не сприймаю. Я хочу співати тільки те, що мені подобається. І цей хор співав пісню про Галю, а я – у Василя Стуса є вірш «Горить сосна від низу до гори», він зовсім інакше повертає цю пісню, так, як треба, – їм у піку зробила цю пісню. Вона дуже цікава, напружена, не лірична. А друга пісня на вірші Василя Стуса, яку він закодував цифрами і передав на волю із заслання, – мені її подарував Дмитро Стус».
Криваві події 2013 року назавжди змінили Україну. Вбивства, сльози, горе. Протистояння між духом та силою, між агресією та словом назавжди закарбуються в історії сучасної України. Там була і вона. Відома на весь світ лікарка не прийшла пофотографуватися, роздати інтерв’ю ЗМІ. Ні! Вона рятувала життя людей, була тим янголом, якого вони бачили, приходячи до тями після кривавих поранень. Не важливо, по який бік барикад ти стоїш, які ідеали в тебе, за кого ти. Вона мала бути там, не могла не прийти. Ставши координатор медичного штабу Майдану, вона керувала роботою медичних шпиталів більше трьох місяців. Кількість питань для вирішення, що лягли на плечі медиків, була величезною: доставка необхідних ліків; транспортування тяжкопоранених за кордон; координування сил усіх медиків та волонтерів, які могли та хотіли рятувати життя простих українців, своїх співвітчизників – усього не перерахувати. Щосекунди, кожного дня вона була там. Забувши про власні справи, про кар’єру та бізнес рятувала людей. Вона згадує, як усі об’єдналися в єдиному бажанні – перемогти. Представники церков відкривали свої двері для медиків, звичайні люди несли хто що міг. Це був народ, що об’єднався навколо спільної біди. Про один із таких днів Ольга Вадимівна казала: «18 лютого я працювала у Будинку офіцерів, у нас було півтори тисячі поранених. А з іншого боку – близько десятка, з переломами, забоями. Унаслідок урядової неспроможності держави була розв’язана громадянська війна, і це було найтяжче розуміти. Я намагалася згладити гострі кути, спілкувалася з представниками МВС під час протистоянь. Нещодавно я була у госпіталі МВС, куди ми принесли ліки. Мною був організований медичний пункт у таборі афганців. У нас були підпільні шпиталі, які ми розгортали у церквах. Адреси не розголошували. Один з них був у Лютеранській кірсі на вулиці Банковій, прямо в тилу ворога. Під цим собором стояв кордон». Девізом того часу для неї стали слова тієї ж Ліни Василівни Костенко: «Борися, або не берися!» Так тоді думали багато хто. Кожен хотів привнести свою частку у загальну справу, допомогти чимось, поборотися хоча б із власними страхами перед владою, яка мала сама боятися, хоча б поважати людей, які її обирали. Хронологію тих подій описувати не стану – вона заплутана, наповнена трагічними подіями, духовними зламами та підйомами. Одне скажу – вона була там. Допомагала країні змінитися, вийти на новий шлях. Нині ми маємо безліч фактів про цю подію, сотні гігабайтів відео та фото, однак, ніхто не може сказати, чим був Майдан для країни. Для когось – це перемога народу, простого люду, а для інших – каталізатор, що призвів до справжньої війні на Сході України.
Потім були вибори, що стали перевіркою для країни. Вони проходили після стількох людських жертв, анексії частини держави та психологічного зламу суспільства. Люди хотіли бачити нові обличчя, тих, хто не заплямував свою репутацію, а хоче і, головне, може змінити країну. Серед них була і вона. Чесно сказала виборцям – грошей на заставу не маю. Одразу ж на рахунок почали надходити кошти від небайдужих. Багато хто хотів бачити її при владі, оскільки вона заслужила довіру народу не словом, а ділом, будучи пліч-о-пліч із ним. Вибори не виграла. Мабуть, це не було самоціллю. Головне-створити здорову конкуренцію, зворушити застарілий політикум держави.
Нині вона – радник Президента України. На цю посаду була призначена після позачергових виборів у Раду, на які балотувалася за списком однієї з політсил. У компетенцію її обов’язків входить надання допомоги пораненим учасникам протистоянь на Майдані та піклування про долю постраждалих у зоні проведення АТО на Сході держави. До слова, по відношенню до тих чиновників, які хочуть красти у наших солдат останнє, вона навіть пропонувала застосувати розстріл. Можливо, радикально, проте, було б дієво.
Чи можна її назвати видатною жінкою України – кожен вирішує для себе. Для мене вона представниця тієї когорти жіноцтва, що готові робити все задля щастя та добробуту не тільки власної родини, а й цілої країни.
P.S. Сьогодні знову слухав той диск. Ніжний голос лунав, а в голові роїлися думки: як у такій, на перший погляд, ніжній та тендітній жінці може бути стільки сили волі, мужності та шаленої любові до своєї Батьківщини. Мабуть, це і є той феномен жіноцтва, який людству, ніколи не розгадати:

«Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою…»
Ліна Костенко

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123