This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Незримий дух пам’яті

Воронюк Наталія, 18 р., Національний технічний університет ім. Ю. Кондратюка, м. Полтава

Молода журналістка поспішала у відрядження до міста Умані. Працюючи в київській газеті, Оксана готувала до друку статтю про дендропарк «Софіївку» - перлину України. Дівчина виконала завдання редакції, можна було повертатися додому. Однак вражена красою природи, душа бажала продовження.

Прислухаючись до себе, Оксана зрозуміла, що нарешті має гарну нагоду побувати на батьківщині Тараса Шевченка.
Час минав швидко, і через кілька годин автівка Оксани загальмувала біля знака «Село Шевченкове». Уздовж дороги стояли стрункі тополі, і мимоволі пригадалися поетичні рядки:
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
У центрі села журналістка, погомонівши із старенькою бабусею, дізналася, що недалеко знаходиться музей Т.Г.Шевченка, і попрямувала у вказаному напрямку.
Ще здалеку Оксана відчула дух старовини. Он видніється зажурена біла хата, серед дерев велично стоїть музейний будинок. У центрі – бронзовий пам’ятник малому Тарасу. «Простий селянський хлопчина, - подумала Оксана,- якому судилося стати генієм». Дівчина потрапила в полон думок. І справді, хто такий для нас Тарас Шевченко?
Це геніальний український поет, видатний художник, палкий громадянин. Він на весь світ назвав себе українцем, а народ свій українським і повів знедолених своїх побратимів до боротьби зі злом і насильством. Тарас Шевченко – це наш духовний батько, творець і рятівник нації. На творах великого Кобзаря сформується не одне покоління національно свідомих українців, пробудиться в їхніх серцях любов до неньки України, і простуватиме народ до єдиної святої мети – розбудови незалежної держави, ім’я якій Україна!
Тарас Шевченко – це велика й невмируща слава українців, джерело нашої національної гідності, символ нашої духовності й моральності. Його дух, ідеї, думи безсмертні, а значить вічні. Його поезія не знає часу і старіння, бо призначена для пробудження усіх вірних синів і дочок у всі століття.
Роздуми Оксани перебив сторож, який несподівано з’явився на подвір’ї.
-    Вибачте, сьогодні музей не працює, усі поїхали на нараду до райцентру.
-    Шкода, що я не зможу поспілкуватися із працівниками музею, – сказала дівчина й через хвилину додала: – Оксана Петрівна, журналіст газети «Новини столиці».
-    Я можу вам запропонувати екскурсію в моєму товаристві, - відповів сторож.
-    Якщо можна, то спочатку я хотіла б побувати в батьківській хаті Шевченка.
-    Звісно, що можна, – почула Оксана у відповідь.
Дівчина пішла за сторожем, який став відмикати довгим металевим ключем вхідні двері. Відчувалося, що він хоче бути корисним несподіваній гості й налаштований на розповідь.
- Тарас Шевченко хоч і народився в Моринцях, своєю батьківщиною вважав Кирилівку, яку пізніше перейменували в село Шевченкове. Колись його дід по матері Яким Бойко купив таку хату для свого зятя Григорія Шевченка. Тут і виріс Тарас, тут жили його брати й сестри.
Оксана стала на поріг і через якусь мить опинилася в атмосфері простого селянського побуту. Збоку піч, неподалік великий дерев’яний стіл. На стінах фотографії, під ними широкі лави. На покуті ікони Божої Матері й Ісуса Христа, прикрашені вишитими рушниками. Навколо різні ужиткові речі. В оселі затишно й урочисто.
Здавалося, що наступить вечір, і вся родина збереться за столом. А після вечері батько Григорій Шевченко прочитає молитву, подякує Богу за хліб насущний. І тоді мати Катерина Бойко-Шевченко буде просити в Богородиці щастя для своїх дітей: «Матір Божа, Непорочна Маріє, тобі присвячую тіло й душу мою, усі молитви і й труди, радощі й страждання, усе, чим я є і що маю.
Пресвятая Богородице, велична і свята! Низько перед тобою схиляю голову і прошу помилувати мене і весь рід наш. Помилуй нас, грішних, і пошли нам кращої долі…
Щиро благаю тебе, благослови дітей моїх, бережи від усього злого, заохочуй до добрих діл і веди на спасенну дорогу. Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь.»
Отак, з Богом у душі і серці, зростав малий Тарас. Він свято вірив у його силу, доброту, справедливість, могутність. Споглядаючи тяжкі страждання народу, Шевченко звертається до Бога, захисника зневажених,з молитвою – подякою, молитвою – проханням, молитвою – мрією, роздумом, скаргою, жалем. У них він благає Господа за цілу націю і майже ніколи за себе.
Віра Тарасова – пророча, бо говорив він від імені мільйонів, як обранець самого Бога, наділений такою любов’ю до свого народу, що заради нього готовий був жертвувати власним життям. Тому мав моральне право сказати українцям:
Свою Україну любіть.
Лю Любіть її… Во время люте,
В о В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Він доповнив слово Боже своїм – і воно з нами буде вічно. І ним ми багатші від інших народів, які прийняли Христа, але не мають свого Шевченка.
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Мозок юної журналістки напружено працював, а з серця долинало: «Ось і я відчуваю незримий дух, ніби торкаюся найпотаємніших куточків душі геніального поета, переживаю щось вічне й нетлінне, як саме життя, і святе, як мамина молитва.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123