This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Незалежність - це незабутні постаті

Якубенко Юрій, 16 р., зош-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю, с. Шевченкове, Черкаська обл.

Він спалахнув як висока і чиста зірка на українському політичному небосхилі й навіки залишиться там, у небі наших надій, нашої Правди і нашої Волі.
Той, хто знає людей, - розсудливий,
Той, хто знає себе, - освічений,
Той, хто перемагає людей, - сильний,
Той, хто перемагає самого себе, - могутній.
Хто діє з наполегливістю - вольовий.
Хто не втрачає свою природу - довговічний,
Хто помер, але не забутий, той безсмертний.

Йому судилося стати безсмертним. Його зоря, що запалала на небосхилі в 1937р., не згасла в 1999р. Вона і зараз яскравим світлом горить на жовто -блакитному тлі української історії, вказуючи шлях до істини, закликає бути незламними, нескореними, вірити і боротися, стати, нарешті, европейською нацією. Він народився на землях пророка і сам став пророком свого покоління. Благодатний Шевченків край ще не втратив дару народжувати для України Велетів Духу. Уже котрий рік поспіль Україна йде босоніж по разючих осколках вітрового скла того авто, в якому він розбився на бориспільському шосе...
В'ячеслав Чорновіл - непересічна, яскрава особистість в українській історії. Літературний критик, громадський і політичний діяч, публіцист, один з ініціаторів створення Української Гельсінської спілки, він усе своє життя присвятив руху опору проти русифікації і дискримінації українського народу. Кілька разів був ув'язнений за «антирадянську пропаганду», перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні.
Він був людиною високих моральних чеснот, справжнім патріотом, у якого Слово й Діло завжди підпорядковувались одній ідеї - ідеї здобуття Україною незалежності й розбудові її як демократичної, правової держави.
Майже два десятиліття В'ячеслав Максимович прожив на Черкащині.
Тиск комуністичного режиму спізнав ще з дитинства
Народився він 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеринопільського району (тоді ще Київської області) в сім'ї вчителів. У пріснопам'ятних тридцятих роках родина Чорноволів зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який з ув'язнення так і не повернувся. Зазнавав переслідувань і батько Максим. Сім'ї доводилося переїжджати з села в село, змінюючи місце роботи. Тож дитячі та юнацькі роки В'ячеслава, його старшого брата Бориса (нині покійного) й молодшої сестри Валентини пройшли у Вільховці Звенигородського району.
До школи В'ячеслав пішов 1946 року, й відразу до 2-го класу, бо читати навчився ще в чотирирічному віці. Вільховецьку середню школу закінчив 1955 року із золотою медаллю й того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, але з ІІ-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні. Взявши академічну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім - у виїзній редакції газети «Київський комсомолець». Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет із відзнакою.
В’ячеслав Максимович усе життя мріяв знайти місце, де стояла його рідна хата. Пошуки почалися 1992 р. Однак хата, що колись стояла на вулиці Свердлова у Єрках на Катеринопільщині, не збереглася. У 1994 р. В.Чорновіл здійснив символічне покладання квітів біля обійстя, де колись стояв його рідний дім. Зберігся, хоча і в занедбаному стані, будинок Чорноволів у Вільхівці. Уже після смерті В.Чорновола на клопотання Народного руху України почалося поступове відновлення дому, де провів дитячі роки видатний патріот.
Максим Йосипович Чорновіл працював завпедом у школі, але був безпартійним. Ніколи до вступу в партію не прагнув. Був розумною, начитаною людиною. Коли від репресованого брата не залишилося й сліду, намагався застерегти від лихої долі дітей. Аж у 60-ті роки багато розповів їм про долю брата, зокрема й про те, що в 30-ті роки в сінях постійно висіла торбина з сухарями вразі арешту. На посаді тримали тільки тому, що був талановитим педагогом, чесним відданим своїй роботі. Про Максима Йосиповича та Килину Харитонівну Чорноволів і тепер з теплотою і вдячністю згадують їхні колишні учні.
Таким чином, не зважаючи на постійні утиски, батьки не прагнули виховати в сина опозиційних настроїв щодо режиму, оскільки не бажали, щоб він зазнав переслідувань. Водночас батьки-вчителі змогли зміцнити активну позицію сина-відмінника, виховати в нього честь, гідність і прагнення до справедливості.
Однокашники згадують, що вже під час навчання в університеті В’ячеслав проявився як природжений лідер, який завжди прагнув бути в авангарді. Студент Чорновіл був визнаним комсомольським активістом, який завжди боровся «проти рутини викладачів та обмеженості студентів, писав у газети публіцистичні статті, палко виступав на зборах». Саме тому вже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року. Узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець». Повернувшись до Києва протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника. Тема була обрана під впливом хрущовської відлиги, деякої лібералізації режиму.
На формування активної громадянської позиції В’ячеслава Чорновола вплинула також хрущовська відлига – сама радянська влада. Слід зазначити, що В.Чорновіл не був націоналістом у гіршому комуністичному розумінні цього слова. Діяч пройшов свій шлях переоцінки політичних цінностей. Перш за все він хотів справедливості, боровся за правду, спираючись спочатку на комуністичні цінності. Однак поступово зрозумів, що причиною злиднів, у яких живе народ, причиною безправності є не окремі недоліки існуючого ладу, а сама радянсько-комуністична система: «Коли перемогла революція і почалося будівництво держави нового типу, В. Ленін постійно вимагав, щоб якомога більше громадян брали участь у керівництві державою і суспільством; у цьому він бачив єдину гарантію успішного розвитку соціалізму… Я спробував діяти згідно з цими ленінськими настановами – і про результат такої спроби ви мене зараз повідомите.» – Говорив В. Чорновіл суду перед винесенням вироку за активну громадянську позицію.
Визначальну роль у формуванні опозиційних поглядів В. Чорновола, як і багатьох інших шістдесятників, відіграв ХХ з'їзд КПРС, на якому було засуджено сталінізм. «Сувора правда партійного з'їзду, – говорив він на слідстві в 1972 р., –багато в чому навчила, насамперед, нічого не брати на віру, до всього доходити своїм розумом, бути громадянином, а не обивателем, відчувати власну відповідальність за загальні справи».
Отже, під впливом родинного виховання та суспільно-політичної ситуації у Радянському Союзі з самого дитинства В’ячеслав Чорновіл сформувався як активна, думаюча особистість з яскраво вираженими лідерськими якостями та любов’ю до батьківщини.
Молодість В'ячеслава Чорновола збіглася з тим часом, коли в Радянській Україні відбулися істотні зміни – почалася деяка лібералізація політичного режиму. Однак прагнення комуністичної влади контролювати процеси демократизації свідомості людей наштовхнулося на опір дисидентів, правозахисників, до яких належав і В. Чорновіл. Очевидно, що саме відчуття власної відповідальності, особиста небайдужість поставили його в ряди тих, хто став на перепоні новій хвилі неосталінізму, здатній поглинути, звести нанівець слабкі і невизначені демократичні тенденції другої половини 1950-х – початку 1960-х років.
3 липня 1960 до травня 1963 року В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім - старшим редактором передач для молоді. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Тараса Шевченка, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка.
У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса Грінченка.
15 років за ґратами.
В'ячеслав Чорновіл був одним із найяскравіших організаторів та активістів національно-визвольного руху шістдесятників, який протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.
4 вересня 1965 року разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Цю демонстрацію розглядають як першу акцію відкритого протистояння тоталітарній владі. Як наслідок - безробіття, обшуки й допити.
За відмову давати свідчення на закритому суді проти братів Горинів В'ячеслава Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт. Репресії лише посилювали в ньому силу опору, звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок 15 листопада 1967 року Львівського обласного суду був жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму.
Після звільнення з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. 3 1970 року В'ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року - у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.
1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він його організатор, редактор і видавець. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості в радянській Україні.
Під час злощасної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову. Вирок - 6 років таборів і 3 роки заслання. Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів. Був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань, виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).
У квітні 1980 року знову заарештований за сфабрикованим звинуваченням, фактично за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській спілці. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права в'їзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.
У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл таки повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність і видання «Українського вісника».
“Я вірю в силу духу українського народу, який у критичний момент зуміє зібратися з силами і подолати важку кризу, який не дозволить знову надіти на шию ярмо неволі! Тільки така віра у невмирущість народного духу дає мені підставу з надією дивитися у майбутнє...”
Вячеслав Чорновіл на чолі Народного руху
Наприкінці червня 1988 р. Чорновіл стає ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки - першої в Україні опозиційної до радянської влади політичної партії. 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу в Львові він оприлюднив Декларацію принципів Української Гельсінської спілки, співголовою якої став. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу.
Від часу створення (вересень 1989 р.) Народного руху України - член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 - співголова, а з грудня 1992року - голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл: «Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так звана перебудова. Він закликав низи до дії, це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: йшов розпад комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити».
Весна 1990 року для В'ячеслава Чорновола стала часом тріумфу. Абсолютна перемога на виборах до Верховної Ради й Львівської облради. Опісля - обрання головою обласної ради. Це був справді період великих реформ. Відроджувалися національні святині, традиції й символи. У Верховній Раді на противагу комуністичній «групі 239» утворюється демократична Народна Рада, в якій Чорновіл стає лідером радикального крила. Перебуваючи в меншості та ще й розбавлена різноманітними угодовцями й перебіжчиками, Народна Рада таки добивається в липні 1990-го проголошення Декларації про державний суверенітет, а в серпні 1991-го після невдалого путчу - Акту незалежності України й заборони Компартії.
1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України. Посів друге місце, поступившись незначною кількістю голосів Леонідові Кравчуку. Як говорили аналітики, причиною поразки став відвертий тиск на виборців і фальсифікації, загальна інертність суспільства й тяга людей до старого способу життя. Чимало дослідників вважає, що саме такий вибір народу розвернув Україну не в той бік національного становлення.
З квітня 1992 року В'ячеслав Чорновіл - на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань - 1994 і 1998 років, керівник депутатської фракції Народного руху України.

Він не став постаттю потойбічного світу, а залишився в нашому щоденному житті.
Михайло Косів

Зрада
На парламентських виборах 1998 року очолюваний ним Народний рух України займає друге місце, набравши лише 9,4% голосів, поступившись комуністам. Тоді Чорновіл привів до парламенту команду із 48 однодумців. І щиро вірив, що зможе покластися на них за будь-яких обставин. Але вже за кілька місяців 30 найближчих соратників зреклися його.
«Ви - дідусь-ідеаліст, ваш час давно минув, а нам треба заробляти!» - зверхньо кричали у вічі 60-річному Чорноволу «молоді й енергійні» побратими. «Самою політикою нині не прогодуєшся, треба домовлятися з владою», - додавали старші.
То були найчорніші дні в житті В'ячеслава Максимовича, бо удару в спину завдали не вороги, а найближчі друзі. Ось як про це згадує Ярослав Кендзьор - тодішній депутат-рухівець, давній друг Чорновола і його постійний соратник:
- Це сталося 19 лютого 1999 року. Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовіру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракції Руху. Назвав поіменно вершителів цього акта - чітко, голосно, повільно. Було видно, що він отримує неймовірну насолоду від приниження людини, якій раніше й слова поперек боявся сказати. «Червона» частина депутатів, аплодуючи, стояла й вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!» А він сидів, не опускаючи голови, і дивився просто у вічі Чернякові. Мені здавалося, що ще трохи, й комуністи закричать: «Розіп'яти його!» У мене, власне, й було таке відчуття, ніби людину розпинають, мов останнього злочинця. На початку нашого знайомства він мені якось сказав: «Я не жалію, що 15 років життя провів за ґратами. Але шкода мені, що надто розкривався перед людьми, котрі потім моєю відвертістю і довірою користувались. Я так і не навчився розрізняти, з ким можна бути щирим до кінця, а перед ким треба схитрувати. Та й хитрувати не вмію... І вже, напевне, ніколи не навчусь».
- Не сумніваюся, що цим публічним катуванням мого батька свідомо намагалися довести до інфаркту, знаючи, що він уже пережив два раніше, - зізнавався згодом журналістам син В'ячеслава Чорновола, Тарас. - Із ним і справді стався серцевий напад, довелося лягти в лікарню. На щастя, все обійшлося. Скоро він повернувся сповненим сили й рішучості. Щоправда, цілком сивим - за одну ніч волосся срібним зробилося... Але не втрачав оптимізму, бо зберіг команду з 18-ти чоловік. Почав їздити в регіони з виступами, адже збирався формувати іншу власну політичну силу. І вже тоді його довелося знищити фізично.
25 березня 1999 року В'ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих і досі обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.
Постать В’ячеслава Чорновола є однією із найпотужніших на сучасному історичному олімпі. Життєвий шлях діяча є зразком активної громадянської позиції справжнього патріота України. Зразком, гідним наслідування.
На формування активної громадянської позиції В’ячеслава головним чином вплинули батьки, які, хоч і приховували від сина вплив сталінських репресій на родину, змогли прищепити йому лідерські якості, а також виховати гідність, принциповість, любов до Батьківщини, українського слова. Навчили об’єктивно сприймати дійсність.
Як думаюча, високоосвічена людина, В.Чорновіл глибоко сприйняв суспільно-політичні зміни періоду хрущовської відлиги в Україні і опинився в жорсткій опозиції спробам радянсько-комуністичної системи придушити шістдесятництво – паросток демократизму та волі творчої діяльності. Саме цей конфлікт влади і молодих шістдесятників, серед яких був і В. Чорновіл, привів його в ряди дисидентів-правозахисників, які мріяли побудувати демократичну правову державу в Україні.
Найбільш значущими виявами активної громадянської позиції у дисидентський період життя були викривальні відкриті листи-звернення до вищих посадовців УРСР, публіцистичні праці про злочини радянської репресивної системи «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», видання часопису «Український вісник», участь у роботі Української Гельсінської Групи, викривальні виступи проти системи на судових процесах проти дисидентів, боротьба в таборах за покращення умов утримання в’язнів. У всіх цих акціях В.Чорновіл позиціонував себе учасником правозахисного руху.
В умовах наростання національно-визвольного руху В’ячеслав Чорновіл став одним із найактивніших та найпослідовніших борців за незалежну, демократичну Україну. Основними напрямами його діяльності у період кінця 80-х-90-х рр. залишалася публіцистична діяльність, а також політична діяльність. Він став очільником Народного Руху України, протягом 1990-1992 рр. був головою Львівської облради та облвиконкому, з 1992 р. на постійній основі був депутатом Верховної Ради України, балотувався кандидатом на посаду Президента України.
Увесь цей час політик послідовно відстоював принципи демократизму, відокремлення влади і бізнесу, чесних правил у політиці, хоча часто йшов на компроміс із політичними опонентами задля досягнення важливішої мети – справжньої незалежності України.
З різних причин В.Чорновіл так і не зміг очолити Україну і втілити в життя до кінця свою політичну програму, яка можливо, була б альтернативою довгим хитанням сучасної політичної еліти у цивілізаційному виборі України. Загибель В’ячеслава Чорновола була однозначно непоправною передчасною втратою для молодої України.
Для майбутніх поколінь українців В’ячеслав Чорновіл є уособленням і зразком для наслідування кращих громадянських якостей патріота України.
Батьківщина високо оцінила внесок В'ячеслава Чорновола в літературу й суспільно-політичне життя країни. 1996 року В'ячеслав Максимович став лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 2000 р. був удостоєний звання Героя України. Посмертно...
На Черкащині шанують пам'ять про видатного земляка. Перший в Україні пам'ятник йому був споруджений 1999 р. в Каневі. У Єрках 2003 р. відкрито стелу-пам'ятник, а в Вільховці Звенигородського району 2006 р. - музей-садибу з погруддям на подвір'ї. Садиба-музей розміщена в будинку, де проживали його батьки. Цей будинок було подаровано Черкаському обласному краєзнавчому музею сестрою В'ячеслава Максимовича, Валентиною.
Позаторік Черкаська міська рада, нарешті, перейменувала вулицю Енгельса в обласному центрі на вулицю В'ячеслава Чорновола.

Богдан Стельмах
На вічну пам'ять Чорноволові
І сяде наймит за кермо камаза,
І рушить наймит в людовбивчу ніч,
Роззявить пащу вража автобаза:
«Давай, братуха, дуй! дави! каліч!»
А тут і днів замало, й куці ночі,
І крутиш вічні жорна, як вітряк.
Ще й друзі, мов примхливі тамагочі:
І те їм не таке, й таке — не так.
Аж трусяться. І Рух трясуть, як грушу,
А ну ж таки посипляться грушки!..
А це ж вони його стражденну душу
Обтрушували в латані мішки…
І чесні всі, і не для себе хочем,
А бачиш, брате, як це вийшло в нас:
LA STRADA в ніч не шаблею блискоче.
LA STRADA в ніч гуркоче, як камаз.
А як в варшавськім смітті, пане после,
Душа розквітла чується тепер,
Коли роздор своїм залізом гострим
Його життя надвоє передер?
Як вам усім, шановні й нешановні —
Мотори негальмованих коліс,
Коли пливуть уста його безмовні
Дніпром розпуки в Чорне море сліз?..
Мовчіть, мовчіть —він не таїть образи,
Лиш кожному з нас каже: «Не забудь,
Що в автопарках ворога камази
Стоять напоготові й ночі ждуть».
28 березня 1999 року

Атена Пашко
Вячеславові
Розбився годинник розсипалися хвилини чорним
намистом по інших вимірах і часах
у наступне тисячоліття виліплюю
Обеліск пам"яті
Синичка у леті торкнула свічку своїм крилом...
Понесла мій вогник до Тебе
Довга дорога від олжі від злоби від заздрости до каяття
Потім буде запізно...Як ім про це сказати
Вони пошили сорочки із твого Прапора
Щоб оберегти своє тіло в якому зотліла душа
В ту ніч лелеки поверталися додому
Лилики шугали над полями
Я чекала тебе востаннє
Мої слова так довго чекали Божого милосердя
Щоб вирватися зойком з каторги мовчання

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123