This website works best with JavaScript enabled
Joomla

На сьомому небі

Андрій Медведєв, м. Рівне

Родинна повість-послання

Нам вічно треба небом жити,
по шию будучи в планеті.
Микола Вінграновський

Передмова
Кожен розділ цього оповідання розпочинатиметься не з великої літери, як зазвичай, а з великої фотографії. І всі вони дорогі моєму серцю.
РОЗДІЛ 0
Не те, щоб цей розділ нічого не значив… Навпаки, він був задовго до першого. Нульовий розділ – основа всього, з нього розпочалася ця непересічна історія про сім небесних садів, де росли квіти неземні, неймовірно пахучі, аромат яких виливався разом із дощем на всю землю, і в них дозрівали…

Ой, яка краса у них дозрівала – ви навіть собі не уявляєте! Але про це незабаром. Скажу єдине – українська краса!
Мої дідусь Анатолій Голуб та бабуся Надія Гулюк побралися 2 травня 1971 року. Бачите, які вони молоді та гарні? Заздріть – це батьки моєї мами. І квіти у моєї бабусі-нареченої найсвітліші – білі нарциси. Із того самого саду…
РОЗДІЛ 01
Таким колись був номер телефону до пожежників. Щось у цьому є алегоричне стосовно «Сьомого неба»…
Згодом у них, тобто в дідуся з бабусею, народилося дві дівчинки: у червні 1972 року – моя мама Олена Голуб, а у червні 1977 року – моя тітка Наталія Голуб. Власне, молодшу сестричку подарували моїй мамі на День народження. Справа в тому, що, коли бабуся Надія повернулася з лікарні з Наталею на руках, у той день моя мама святкувала свій перший ювілей – 5-тиріччя. Саме так моя тітка стала «подарунком» для старшої сестрички Оленки.
Бувало, моя мама якось скаже тітці Наталці: «Ти мій «подарунок», тому повинна мене слухатися!» А меншуля хвацько у відповідь: «Коли мене тобі дарували, то зі мною не радилися. А я була проти. Тому слухатися тебе не буду!»
Мама Олена вже почала запитувати бабусю Надію, чи можна норовисту сестричку комусь передарувати? І почула ствердну відповідь словами неписаного правила: «Подарунки не передаровують!» Це, мабуть, найперша доросла істина, яку второпала моя матуся.
Згодом ненька стала цікавитись у сусідських дітей, однолітків на вулиці, в однокласників, чи їм, бува, не дарували сестричок та братиків на день народження? Але таких, на жаль, не знайшлося. Тому вона досі розшукує іменинників, схожих на неї за подарунком. Агов! Ви є? Відгукніться! Ти, бува, таких не знаєш?
РОЗДІЛ 02
Колись це був номер міліції. Страшно його друкувати. Але він аж ніяк не стосується моєї оповіді. Хоча… Ні, ні, перепрошую, все-таки не має. Це я так, задумався.
Отож хтось із рідні приніс моїй бабусі, коли вона народила першу доньку, тобто мою маму, шоколадку. На обгортці була намальована маленька дівчинка в хустинці з ледь помітною усмішкою на вустах і серйозним виразом обличчя. А внизу напис «Оленка». Бабусю це зацікавило. Вона задумалася. Трохи помовчала. А потім, побачивши схожість своєї доньки з тією намальованою дівчинкою, сказала: «Називаю тебе, донечко, Оленкою». Відтоді мама росла схожою на ту шоколадну незнайомку: із серйозним виразом обличчя і ледь помітною усмішкою на вустах.
Минув рік. За той час маленька вже добре навчилася ходити і трохи говорити. Святкуючи перший день народження Оленки, бабуся одягнула іменинницю в гарненьку сукню, зав’язала на голову хустину (уявляєте!) і повезла в центр міста, щоб сфотографувати.
Того дня бабуся подарувала мамі… Як ви думаєте, що? Правильно, шоколадку «Оленку». Приклавши світлину донечки до обгортки солодкої плитки, бабуся захоплено сказала: «Які ви, донечко, схожі!» Для знайомства з вами представляю два фото: мамине і шоколадне. Невже таки схожі?
РОЗДІЛ 03
Це не те, про що ви подумали. Швидка допомога нам сьогодні не буде потрібна, бо ми говоритимемо про небо, на якому побувала одна людинонька, і та з моєї родини… Та спершу познайомимось. Я, Андрій Медведєв, народився у липні 1997 року. Моя мама, Олена Медведєва, у дівоцтві Голуб, та, яку назвали на честь шоколадки. А моє фото перед вами.
Наша родина цінує все красиве і справжнє. Бабуся полюбляє пекти домашній хліб, дідусь працює з людьми й нас усіх «олюднює», тітка Наталка – квітникарка, моя матуся – вчителька. А ще особливою є любов моїх родичів до казок. Дідусь постійно вигадував для нас, онуків, цікаві фантастичні оповіді, мама і я стали писати добрі казкові історії для малят, ну а бабуся й тітка – талановиті оповідачі. Мені подобається вигадувати цікаві сюжети, а також учитися добирати влучні слова, виважувати їх. Рідне слово у нашій сім’ї шанується як один із найцінніших скарбів людини.
Родичі доручили мені повідати одну історію про Щастя, яку ми будемо передавати з покоління в покоління.
* * *
На сьомому небі росло й жило щастя. Таке собі просте та водночас дивне щастя – рідна українська мова. Вона народжувалася та проростала із добірного українського зерна, яке зберегли та примножили наші діди-прадіди своїми мозолистими руками. Туди могли долинути лише ті діти, котрі почували себе щасливими, коли розмовляли українською. Там малеча могла досхочу обмінюватися між собою різними видами доброго щастя, найголовнішим із яких була рідна невичерпна мова. «Слова – наче зерна: посієш – і виросте колос; як слово правдиве – зросте й на піску, фальшиве – в чорноземі згине», – говорив український лірик Іван Гнатюк. А ці слова зростали просто неба на звичайнісінькому небесному ґрунті.
На сьомому небі ріс нескінченний сад дивовижних квітів, у яких дозрівали перші слова. Щоночі особливі метелики збирали врожай – достиглі слова – та несли їх на землю до дітей, котрі вчилися говорити. Витрушували з квітів словесний пилок, і, коли він непомітно опускався на дітей, малеча серйозно та з розумінням повторювала слова, тим самим закарбовувала їх у своїй пам’яті.
У польовому дзвіночку ріс стрункий знак оклику. Надутий знак питання – у конвалії, крапка з комою ніжились у братиках. Три крапки дозрівали у трояндах, лапки зростали у незабудках, в нарцисах – крапка, а кома – у тюльпанах.
У соняхах мешкали та дозрівали слова – синоніми, частини мови – у барвистих ліліях, спільнокореневі слова – в матері-й-мачусі, у нарцисах проживали найніжніші епітети, кольорові метафори – у хризантемах. Літери весело погойдувалися на розкішних піонах. Таке розмаїття! Така краса! Ну як не погодитися зі словами Максима Рильського: «Мистецтво квітів – найясніший квіт!»
РОЗДІЛ 04
Ось і підійшли до найважливіших розділів оповіді, які називаються «Випробувальними».
Із півночі повіяло холодом, і тисячі легіонів сарани чорною пеленою обволокли сад. А той геть завмер від мороку та несподіванки. Та сарана стала нищити квіти, дрібнити їх на шматки. Але це ще не все. Ворожі комахи принесли із собою насіння бур’янів, які у народі знають як лайливі слова. Згубне зілля проростало та міцніло досить швидко, його бадилля ставало брутальним і нахабним. Сарана невтомно розсипала отруту для слів.
Терпкий ворожий запах витав у повітрі, так що дітям навіть трішки стала паморочитися голова, хотілося спати, пропав апетит до спілкування.
Метелики були вражені брутальною нахабністю ворогів. По всій окрузі рознісся звук сирени, який давав знати, що пора на експертну раду. Після засідання старійшин саду було вислано групу спеціальних метеликів, котрі повинні були знайти дитину на Землі, яка б любила та поважала рідну мову, мислила лише нею, була б її щирим прихильником і шанувальником.
І летючі розвідники знайшли таку дитину. На Заході України, в провінційному містечку, що носить ім’я Рівне, жила дівчинка Христинка Грицюк, донечка Наталки Грицюк, у дівоцтві Голуб, тобто моєї рідної тітки. Вона мені двоюрідна сестра, і її фото ви бачите на початку цього розділу.
Знайшли метелики дівчинку якраз під вечір, коли вона попідливала чорнобривці та матіоли біля своєї хати і вмощувалася спати. Прилягла Христинка у своє ліжечко, обняла подушки й задрімала. А кмітливі метелики переклали її, сонну, на своє міцне павутинне простирадло та понесли до неба. Першого.
РОЗДІЛ 05
Прокинувшись, Христина протерла очі руками і стала озиратися на всі боки. Раптом вона побачила Хмаринку, котра бубоніла собі щось під ніс.
–    Перепрошую, а Ви хто? – спитала сонна Христинка.
–    Я? – здивувалася незнайомка.
–    Так, Ви?
–    Я Хмара.
–    А що ми тут робимо? – поцікавилася Христя.
–    Ніяких запитань, – серйозно відповіла Хмарина, – констатую факт: ти на першому небі. А небес є сім. На тебе покладена місія – повернути українським дітям їх щастя – вимовляти перші слова. Але для цього потрібно пройти аж до сьомого неба. Хочеш піти далі?
–    Хочу, – щиро зізналася дівчинка.
–    Тоді для тебе є завдання, своєрідний іспит.
–    А що таке іспит?
–    Це екзамен, який перевіряє певні знання. Ти повинна правильно розказати абетку, з якої розпочинається вивчення української мови.
–    Думаю, це якесь випробування? – здогадалася маленька рівнянка.
–    Так.
–    Отож, – почало дівча, – а, б, в, г, ґ, д, е, є… – і розказало всю, геть до літери «я». – А знаєш, Хмаринко, останньою в українській абетці є літера «я»?
–    ? – Хмарина здивувалася.
–    Тому що українська мова лагідна та м’яка, а буква «я» – підсилює її неповторність, тому ця літера є логічною крапкою української абетки.
–    Он як! – захитала головою Хмарина. – Ти добре склала перший іспит.
–    І що тепер? – запитала Христинка.
–    Ходімо далі. Чим далі, тим цікавіше.
–    Гаразд, – погодилася дівчинка, і вони стали підніматися по східцях наверх, на друге небо. Східці були прозорими, мов кришталь чи лід, але зовсім не холодили босі ніжки маленької дівчинки. Там Христину чекало друге випробування.
РОЗДІЛ 06
–    Ти вмієш читати? – тоном учительки першого класу запитала Хмарина.
Христина розпливлася в усмішці. Складалося таке враження, що її запитали: «Дівчинко, а ти любиш їсти цукерки?» Тому Христинка простягнула долоньки вперед, тим самим даючи зрозуміти, що просить книгу.
–    Так, умію, – сміливо відказало дівча. – Хочеш перевірити?
–    Розумієш, щоб потрапити на наступне небо, тобі потрібно виконати одне читацьке завданнячко, – сказала Хмарина й сіла на золоту лаву, яка стояла в саду.
–    Я не проти. А що потрібно читати? – запитала маленька україночка, зручно вмощуючись біля свого вимогливого екзаменатора. Христинка поправила спідничку і стала гойдати ніжками, які ще, звичайно, не діставали землі.
–    Казку. Українську народну казку, з якої починається пізнання світу в малечі. Турботливі батьки розказують цю історію дітям перед сном або коли ведуть своїх малюків із садочка додому. І називається казка «Рукавичка».
–    Це та історія, в якій ідеться про звірів і їхню, так би мовити, знахідку, де вони хотіли переночувати люту зиму? – запитала Христиночка й зіщулила свої карі оченята.
–    Саме так! – ствердно кивнула нова знайома.
І Хмарина дала дівчатку стареньку як світ книгу, і Христина почала читати. Лише перших три слова прочитала повільно, ніби по складах: «Ішов дід лісом…», – а далі суцільними словами, гарно вимовляючи літеру «р», вона читала прекрасну українську казку про дружбу та гостинність.
–    Молодець! – подивувалася Хмара. – Обдарована дитина!
–    Я українка, – з гідністю мовила дівчинка, роблячи акцент на букві «р», тому люблю все українське: і літери рідні, й історії, що склав мій народ, які вчать дітей мудрості, і тебе, Хмаринко, коли ти пропливаєш по моєму українському небу, а в той час на нашому подвір’ї порається моя мама – солить огірки на зиму, і тато копає картоплю на городі, а братик Сашко лагодить свого велосипеда і бігає до тата, щоб допомогти поносити повні коші.
Хмаринка лагідно погладила Христинку по голівці:
–    Такі гарні коси!
–    Бабуся заплела, – пояснила гостя.
–    То що ж, люба дівчинко, підемо далі?
–    Звісно! – завзято ствердила дівчина. – Я ж хочу дістатися неба, на якому живе щастя.
–    Не знаю. Не знаю, – захитала головою Хмара, – далі завдання значно складніші, а ти ще маленька.
–    Ти веди, – взяла Христинка Хмарину за руку, – а там видно буде. Моя тітка Олена часто повторює слова: «Нашу мову не на те рятували діди, щоб онуки її забували». Виявляється, автор цих слів – Дмитро Білоус – поет, який любив українську мову і склав багато віршів про неї.
Схожою, такою ж прозорою та чистою драбиною, де східці наче викресані із кришталю, почали підійматися мандрівниці вище. А дедалі вище драбина ставала крутішою та складнішою. Такою складною, що Христинці геть лячно стало, її ніжки втомилися, вона хотіла присісти, та не наважилася попросити про це серйозного гіда своєї небесної подорожі. І дівчинка мало не заплакала. Але згадала Христинка мужні слова Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась», – й усміхнулася, а потім взяла та заспівала українську народну пісню «Ой у вишневому саду». У цьому дитячому серці жила Україна.
РОЗДІЛ 07
На цьому третьому небі Христина повинна була скласти іспит із каліграфії. І стала Хмара випробовувати дівчинку на те, яким почерком вона пише слова своєї рідної української мови.
Христя так старалася, так старалася, коли виводила літеру за літерою, що геть незчулася, як вималювала весь продиктований текст. А то був «Заповіт» самого Тараса Шевченка. Дівчинка склала цей іспит на «відмінно» і таким чином отримала дозвіл перейти на четверте небо.
РОЗДІЛ 08
–    Ти не втомилася? – чомусь тихо запитала Хмара.
–    Ні, навпаки, – відповіла дівчинка, – українська мова додає мені сил, збагачує мене, не дозволяє ні спіткнутися, ні впасти. Бо я завжди можу висловити рідними словами свою біду, страхи чи радощі близьким людям, а вони мені радять, як правильно чинити. Так що рідна мова – це велика моя поміч та підтримка! Вона завжди живе і квітне в мені, як цей сад, – мовила Христинка й обвела рукою все довкола.
–    А чи знайома ти зі збиранням лісових ягід – суниць та чорниць?
–    Так, тому що моя бабуся каже, що всі українські дівчатка повинні бути працьовитими та хазяйновитими.
–    Гаразд, – сказала Хмарина, – тоді назбирай мені кошик ягід!
–    Як скажеш, подруго! Це дуже приємна робота!
Після кількох годин кошики були повністю наповнені соковитими чорницями та суницями.
–    Я тобі кажу – ти молодець! – сплеснула своїми білими пухнастими долонями Хмара.
–    Дякую, Ви дуже ласкаві до мене, – скромно відповіла моя сестричка.
–    Але не забувай, це ще не всі випробування.
–    Я згідна, мені тут дуже подобається. Ця небесна атмосфера надихає на творчість. Мені до вподоби ті завдання, які Ви задаєте, виконуючи їх, я розвиваюсь і не забуваюсь.
–    Ходімо далі! – запропонувала Хмара.
–    Ходімо, – погодилася Христя.
РОЗДІЛ 09
–    Тепер тобі потрібно довести, – пояснювала пухнаста небожителька, – що українська мова співуча, мов соловейко ранній.
–    Ти просиш мене заспівати для тебе?
–    Так, – серйозно відповіла Хмара.
І дівчинка заспівала дитячим, тоненьким, проте доволі лагідним голоском. Із любов’ю вона проспівала пісню про чорно-бривці, які насіяла мати. І в ту мить згадала квіти своєї матусі і те, як бабуся навчила її цієї пісні. Та проспівала так щиро, що геть на серці стало ніжно-ніжно.
–    Молодець, – розчулено похвалила дівчинку небесна екзаменатора. – Це просто довершено, ще ніким так не співано!
–    Дякую тобі, – скромно відповіла Христя.
–    Ходімо далі, – пришвидшувала Хмарина.
РОЗДІЛ 10
Ступаючи по сходинках, вкритих небесним мохом, подорожуючі піднялися на шосте небо. Повіяло холодним вітерцем, почувся ніжний спів пташок на деревах, розпускався таємничий першоцвіт, весняний запах якого заповнював усе довкола. Мандрівниці опинилися у молодій посадці.
–    Сідай, – промовила Хмара.
Дівчинка сіла на пеньок, біля якого росли гриби.
–    А ти вмієш готувати? – раптом запитала Хмарина.
–    Дивлячись які страви і дивлячись із чого.
–    Тобі потрібно буде зліпити вареників смачненьких, із тим славнозвісним незабутнім смаком, які готують українські кухарі. А то знаєш, як говорив Довженко: «Є таке видовище: голова з вищою освітою, серце – з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і напоїв». Треба це перевірити.
–    Залюбки! У нашій родині ми ліпимо вареники разом!
Перед дівчинкою стояв невисокий дубовий стіл, зовсім низенький, певно такий, яким послуговуються у дитячих садках, бо ж наша Христина була ще не зовсім високого зросту. Столик був усипаний справжнісіньким борошном. Вітерець бавився ним, перекочував із одного краю столу на інший і реготав. Небом котився клубок туману, а слідом за ним сипалися зірки.
На столі вже лежало готове тісто, варена картопля в кожушках пріла під небесним сонячним променем. Христина одягнула фартух і почала ліпити вареники, додаючи різні спеції та прянощі. І робила це доволі вміло та непогано як на свій вік. Тісто на небесній кухні виявилося м’яке, картопля проварена.
–    Я думаю, все готово. А ми можемо їх зварити? – запитала Христинка.
–    Звісно-звісно, – відповіла досвідчена Хмара і потерла свого пухнастого живота.
Після приготування друзі сіли поласувати свіжозвареними варениками.
–    Ум-ум-ум-ум, – дуже смачно, ніколи не коштувала таких добрих вареників! – із повним ротом говорила Хмара. – Поїли, підкріпилися, а тепер пора відправлятися до наступного неба, кінцевого.
–    Ходімо, – сказала дівчинка, знімаючи фартух і витираючи борошно зі своєї щоки.
РОЗДІЛ 11
–    Як справжня господиня з усіх справжніх господинь, ти повинна вміти вишивати хрестиком український рушник, – сказала біла Хмара, – я колись пробувала, але нічого не вийшло, надто вже м’які у мене повітряні пальці.
–    Так, звісно, я умію вишивати. Мама казала, що вишивка – обличчя українського народу. Навіть Олена Пчілка була не лише здібною письменницею, але й захоплювалася вишиванням. У моєї тітки Олени є вишиті ялинкові прикраси з авторським орнаментом Олени Пчілки. Саме від своєї тітоньки я й перейняла вміння вишивати хрестиком. Подобається мені після виконаної роботи, як правило маленьких серветок, із захопленням милуватися кольоровими візерунками! – щиро зізналася Христинка. Вона на мить замислилася, ніби щось пригадувала, а потім запитала:
–    А яким кольором ти хочеш, аби я вишила рушник?
–    Візьмемо традиційні – червоний і чорний, така комбінація найповніше відтворює український колорит, – запропонувала Хмара.
І дівчинка взялася за цю нелегку справу, яка тривала найдовше за усі попередні разом узяті. Під вечір ночі, так – так, саме вечір ночі, адже, якщо ви пам’ятаєте, метелики підхопили дівчинку напередодні ночі, тому всі ці події відбувались уночі, коли решта землян спала спокійним сном. Саме на заході ночі Христинка завершила вишивання і передала його Хмарині, яка весь цей час гонила голубів по небесному бульвару.
–    Ось, тримай, – сказала дівчинка, протягнувши вишитий рушник, – я виконала твоє прохання. Після такої кропіткої праці почуваю себе дуже втомленою, тому буду лягати спати, та перед цим я завжди молюся, щоб подякувати Богові за допомогу та попросити благословення на нічку. Моя бабуся каже, що молитва – це підтримка та ліки для душі, а мама допомогла вивчити «Отче наш».
І, ставши на коліна, Христинка почала молитися: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на кожен день. І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому. І не введи нас у випробування, але визволи від лукавого!»
Після цих слів дівчинка заснула солодким сном на небесній сон-траві.
Небом знову котився клубок туману, і з темного мішка ночі висипалися золотаві сяючі зірки. Велика Ведмедиця вкладала спати Малу Ведмедицю. Хмаринка взяла дівчинку в пухнасті обійми й опустила додолу, на рідну планету, до її улюбленого ліжечка. Земля ввічливо вклонилась і подякувала кучерявій небожительці за повернення Українки.
Згодом Хмару почало підносити доверху, і вона здійнялася на сьоме небо, де ріс сад із золотими українськими словами. Хмарина стала переливатись усіма барвами веселки! Як раптом із неї пішов кольоровий дощ і змив із небесного ґрунту того саду все насіння поганої сарани, змив усі неввічливі слова, образливі та лихі, – вони просто стекли з водою по туманній ринві у відкрите море. Залишилися квітнути лише гарні, пахучі, хороші слова нашої мови!
Вийшла на прогулянку веселка, аби додати кольорів усьому живому. Метелики, що розносили малечі слова, знову сміливо літали та тріпотіли своїми крильми й нікого не боялися, вони раділи, що чистоту найкращої мови у світі врятувала маленька Україночка з великою Україною у серці.
Коли вранці Христинка прокинулася, то розповіла нашій родині гарний сон про небесні сади. Вона думала, маленька, що це їй лише приснилося. Бабуся з дідусем повірили, і моя сім’я також, а тітка Наталя обняла своє сонечко-донечку і тихо прошепотіла слова Василя Симоненка: «Я тобі вірю… Хто сказав, що все уже відкрито? Нащо ми народжені тоді?»
 І ви вірте! На сьомому небі вистачить щастя для всіх щирих українців!
А якщо хтось і зазіхне на нашу благодать, то будьмо готові відстояти та захистити Українське Щастя. Хто, як не ми?!
ПІСЛЯМОВА
Моя Родино! Я вдячний тобі за трепетні та щемливі події в житті моїх близьких, за уроки справжньої мудрості, за прищеплені духовні орієнтири, за передані кращі українські традиції, за благодатне тепло й тихий затишок, за єдність думок і сердець, за силу духу та величезну підтримку. Дякую, що у твоїм колі, Родино, я пізнав щастя бути потрібним і корисним своїй землі, зрозумів, що найвідповідальніші життєві іспити вдаються лише з родинною підтримкою. Адже Батько української нації – Тарас Шевченко – вважав сім’ю першоосновою духовно багатого суспільства:
 І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123