This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Лист сина до матері

Шаруділова Аліна, м. Новотроїцьке, Херсонська обл.

Авторська передмова
Як і багато моїх однолітків, я цікавлюся історичною та духовною спадщиною мого народу, бо без гідних знань про минуле країни неможливо говорити про її майбутнє.
Нині в Україні особлива доба відродження національних джерел, зміни застарілих орієнтирів та формування нової свідомості людини.

Чому шлях до щастя у нас, українців, завжди був таким нелегким та тернистим?
Роздумуючи над проблемою, я прийшла до висновку, що не враховували прийдешні покоління помилок своїх попередників, а ще гірше - вже набутий гіркий досвід.
Так, саме забуття через табу чи фальсифікацію конкретних подій і осіб розривало ланцюг історії в поступальному русі вперед.
І якщо нині настав час повертати несправедливо забуті імена, якщо з’явилася потреба переоцінити бувальщину з об’єктивних позицій, значить нація має право сподіватися на краще.
На мій погляд, доля кожної людини – це мікромодель життя цілого народу.
Власне щастя чи особиста трагедія кожного з нас – це здобутки чи промахи усього суспільства.
Тож мій інтерес до історичної постаті одного з нас, українця, гетьмана Івана Степановича Мазепи, очевидний як з позиції минулого, так і майбутнього. І не лише тому, що його доля, інтригуюча і трагічна водночас, не має однозначної оцінки в історіографії та художніх творах. Я прагнула зрозуміти не лише роль Мазепи в історії держави, а й особисту драму цієї людини. Бо хіба може бути щось страшніше, ніж прокляття за зраду на віки?!
Упевнена, що не перебирав він між Батьківщиною і власною дорогою в житті. Це Батьківщина обрала його як великомученика за її майбутню незалежність, бо він мав непохитну віру в неї.
Не знаю, як і коли, але в моїй душі народилося бажання дати сьогодні право голосу гетьману України Івану Мазепі, щоб краще зрозуміти і його, і свій шлях вибору в майбутньому житті.
Так з’явився цей лист, моя перша художньо-публіцистична спроба.
З вірою і надією на розуміння, з повагою до всіх, хто прочитає цей варіант сповіді сина Івана Мазепи перед матір’ю Україною.
Матінко рідна,
земле багатостраждальна наша,
любове вічная моя, Україно!


Колись він буде народом України звеличений як князь.
Віктор Гюго
Любив Вкраїну він душею та зрадником не був для неї.
Володимир Сосюра

Пишу тобі через сувої забуття й проклять, через століття фальсифікованої зради моєї перед тобою, найдорожчою.
Ненько! Як нестерпно боляче бути незрозумілим нащадками. 284 роки (з 1708 по 1992) на моєму імені лежала кам’яна брила анафеми, проголошеної російською православною церквою. Я, як злочинець, назавжди закарбувався в пам’яті здичавілого обивателя.
Та лише ти завжди знала правду, бо кому, як не матері, дано читати думки своїх синів, формувати їхні прагнення та благословляти до гідної мети!
Тож лину до тебе і в темних снах історії, і в ясновидінні сучасності. Знаю, вірую, переконаний, що ніколи ти не відрікалася від синів своїх безталанних, бо, постійно сльозами умиваючись, великодушно вчила їх лише добру : жодного народу не занапастила, нікому в допомозі не відмовила.
А синами-велетнями найстаршими чом тобі не гордитися?
Дніпро-Борисфен приніс тобі всесвітню славу, бо був оспіваний скальдами, носіями трьох слов’янських мов : українською, польською та російською. І треба ж було на догоду іронії долі, щоб Микола Гоголь, один із творців великоросійської літературної мови, був справжнім сином України, якого неодноразово потурали як зрадника-малороса. Та «Чуден Днепр при тихой погоде…»! А значить, правда перемогла.
Країно, «окраїно», «околице» моя ( саме так називалися придніпровські території навколо Києва).
Русь первородна! (Первісно князівство із столицею у Києві йменувалося словом скандинавського походження за власною назвою племені й території його заселення; і немає жодного сумніву, що руси, про яких розповідає у своїй хроніці Нестор, були здебільшого українцями).
Тільки тобі було під силу прийняти християнство і створити таку духовну культуру, яка переймає мораллю лицарства знамениту поему про похід Ігоря проти половців і не дає синам твоїм стати на коліна перед волею численних завойовників після татарської навали початку XIII століття та знищення Києва у 1240 році.
Під тиском нестерпних умов тебе, найдорожчу, плюндрували і точили піт та кров твою польська шляхта і кримські хани, диктували свою волю Московія та Туреччина.
Дивлюсь я на тебе з висоти століть і знову бачу поряд з тобою дітей твоїх : мудрого князя Святослава, який створив могутню імперію з маси українських племен; «розбійника» Северина Наливайка, якого спечено живцем у розжареному мідному баку у Варшаві 1594 року за гідність українську ( це ж бо його оспівав твій інший талановитий син – Іван Франко); народного вожака Тараса Трясила, страченого 1632 року, який став історичним прототипом головного героя в повісті вже згаданого «малороса» Гоголя «Тарас Бульба». Аж он могутня постать великого політика і відважного полководця Богдана Хмельницького, який на місці дрібних домагань поставив велику ідею незалежності української держави.
Це і неперевершені запорожці, котрі не скорилися султану Мохаммеду VI і залишили внукам-правнукам вишуканий документ зневаги до поневолювачів українських. Бо лист турецькому володарю, «брату сонця і місяця», збуджував кров і уяву нащадків славного кошового отамана Івана Сірка, серед яких був і я – твій син Іван Мазепа.
Пам’ятаю духмяні сади Білоцерківщини, батька Степана, який під католицьким утиском змушений був придбати ще одне ім’я – Адам, який мріяв про рівноправний федеративний союз із Польщею, як і Іван Виговський. Та найчастіше згадую світлий образ жінки, що народила мене і з молоком та піснями якої я вперше ввібрав у себе священне слово «Батьківщина». Пам’ятаю її слова, зміст яких лише у XX столітті донесе до співвітчизників українець Василь Симоненко. Ось ті проникливо-лагідні та серйозно-мудрі настанови:
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Моя мати – вольова жінка, яка після смерті чоловіка стала абатисою Фроло-Вознесенського жіночого монастиря у Києві під іменем Марії-Магдалини. З перших моїх кроків по рідній землі вона навчила мене любові й обов’язку щодо Батьківщини, формувала мій національний дух та вчила шанувати науку. Будучи освіченою, сміливою і свідомою патріоткою, вона відправила мене до Києва, де були славні на весь європейський схід школи, а через три роки занять риторикою та латиною погодилась на пропозицію батька відправити мене як пажа до двору польського короля Яна Казимира за однієї умови – присвятити своє життя неньці Україні.
Згодом вона благословила мене хрестом і материнським словом.
Це її мудрість зупинила мене в хвилини розпачу і безсилля перед Великою Руїною, що лишилася мені, як гетьману, у спадок. Навіть останній козак Петро Дорошенко не міг воскресити давньої могутності української держави. Ситуація видавалася безнадійною.
Признаюся тобі, моя матінко, що всі романтичні пригоди і екстремальні ситуації молодості здавалися мені такими дріб’язковими перед страшною реальністю.
Нині, у ХХІ столітті, я чую, як мою добу називають золотою добою українського мистецтва й освіти. Так, я прагнув цього свого часу.
Мої роки навчання в Києво-Могилянській колегії закарбувалися в душі назавжди. Тому восени 1703 року я звелів закласти новий будинок, разом із київським митрополитом Варлаамом Ясинським і ректором колегії Йосафатом Кроковським ми домовилися надання Києво-Могилянській колегії статусу академії і права внутрішньої автономії. Протягом 23 років я щороку жалував тисячу золотих на київських бурсаків, вдалося зібрати видатні професорські сили, добитися охоплення навчанням від гетьманича до звичайного селянина.
Намагався я дбати й про політичні та духовні зв’язки із Заходом і Сходом. Численні були мої пожертви та милостині монастирям, церквам, митрополитам, архієпископам, архімандритам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Болгарії, Польщі, бідним мандрівникам.
За 12 літ із початку свого гетьманування я зробив 11 літніх і 10 зимових походів проти ворожих наступів.
Був у мене намір відновити український флот на Чорному морі, та постійні вимоги Петра І втягували Україну в усе нові воєнні дії й можливостей на завершення задуму не залишилося.
У своїй політичній діяльності за стратегічну мету мав я визволення тебе, моя Україно, від ярма Російської імперії. Ідею твоєї незалежності й самостійності виношував з юних літ. Та я не підготував народ до виступу проти Петра І, не встиг, не зумів. Пробач мені за це ти, земле, якщо не можу вибачити собі я сам, не зміг простити мене і мій народ.
Роками я вичікував слушного часу. Однак тільки 1707 року я обережно розповів про свої плани Пилипу Орлику та старшині, яка не могла більше терпіти наруги, звірства і свавілля Петра І та його генералів, що мали намір зробити з Гетьманщини князівство та віддати його потім англійському герцогу Мальборо.
Всевишнього Бога взиваю на свідків і присягаю, що не для приватної своєї користі, не для вищих почестей чи збагачення, а тільки заради добра твого, бідна ненько Україно, для блага всього народу українського і запорізького війська пішов на змову зі шведами проти Петра І.
Козакам я сказав про свій намір тільки тоді, коли полки вже виступали з Батурина на об’єднання зі шведами.
Упевнений, що кожен може закінчити мою сповідь. Потім був знищений Батурин, сталася Полтавська катастрофа. Обливалося кров’ю моє серце і розрізалася на окрайці душа в ті страшні години. Моя особиста драма – це трагедія мого народу, якому разом зі мною церква винесла прокляття на віки. Ця анафема була знята у 1918 році, але не російською православною церквою, а Українською автокефальною в Києво-Софійському соборі. Та, на щастя, не навіки.
Варниця, Бендери, Галац не стали моїм останнім пристанищем, бо через 290 років повернувся в Україну до Батурина, козацької столиці, де й тепер спочивають мої останки. Колись, помираючи фізично, а не духовно, я цитував Публія Овідія Назона: « Без надії сподіваюсь». Недарма. Бог почув. Справдилася мрія. Тепер я з тобою, родино моя!
Прошу слізно за всі свої провини й прорахунки виправдання перед нащадками. Та якби почати все знову, не вагаючись віддав життя б своє за тебе, Вітчизно, за твою волю. Як видно, іншим поталанило більше. Та головне, що здійснилося моє безмежне бажання – бачити щасливими дітей твоїх, Україно. Ти дарована їм Богом назавжди.
Моє серденько! Сьогодні я можу зізнатися у справжніх сильних почуттях любові, якими я палав до жінок та неповторного останнього кохання свого, Мотрони Кочубеївни. Та ти – квінтестенція цих пристрастей, гармонія від першого до останнього відчуття. Ти – єдина любов, яку не скривдив, а захищав усе життя.
Відрадно, що людство запам’ятало мене не лише як зрадника та «Юду». Філософське та мистецьке осмислення моєї долі можна зустріти у світовій культурі в численних варіаціях літератури, музики, малярства, театру. Різні джерела вказують вже близько ста таких спроб. Та я погоджуюсь із заключними рядками з поеми «Мазепа» Віктора Гюго : «Хіба ж ту долю нам збагнути?»
Нині повертаюсь до тебе, вільна Україно! І вищої нагороди не треба.
Щиро вдячний тобі, Батьківщино, за терпіння.
До зустрічі на сторінках і полотнах, у звуках і творчій уяві вічного Всесвіту. Нехай твої сини, Україно, теперішні й прийдешні, не повторять ніколи мій шлях до волі через кров, поневіряння і не завжди розуміння один одного.
Бажаю тобі світлої долі, Батьківщино.
Вірю в майбутнє твоє, Україно!

Твій вірний син Іван Мазепа
XXI століття

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123