This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Козацький батько Дмитро Яворницький

 

 

 

Докієнко Діана, 13 р., зош,с. Веселе, Дніпропетровська обл.

Протягом останніх років відчутно розширилось і поглибилось освоєння культурної спадщини нашого народу, в науковий обіг введено багато фактів, імен, явищ, які з тих чи інших причин певний час або ж зовсім випадали з поля зору вчених, або ж діставали неповторну і необ’єктивну оцінку. Донедавна поза увагою залишалась й велика та багатогранна спадщина академіка АН УРСР Дмитра Івановича Яворницького, його багаторічна і плідна праця на ниві вітчизняної науки та культури.


Дмитро Іванович Яворницький був людиною різносторонніх інтересів, ініціативним і невтомним трудівником, науково – літературна спадщина якого досить багата й різнобічна.
З іменем Яворницького пов’язана насамперед велика праця по збиранню, вивченню матеріалів героїчної Запорозької Січі, висвітленню історії запорізьких козаків, дослідженню археології, етнографії, фольклору, лексикографії України, переважно східної її частини.
Усе, що вийшло з – під пера Яворницького, позначене винятковим захопленням, особливою любов’ю до запорозьких козаків, до їх подвигів та всього укладу життя. Збиранню та дослідженню документів періоду Запорозької Січі вчений віддавався гаряче, темпераментно, з юнацьким захопленням.
На Запоріжжя вчений дивився переважно очима закоханого романтика. Звідси і певна ідеалізація Запорозької Січі. Якоюсь мірою розумів це і сам Яворницький. Захоплення предметом його дослідження свідчило про прогресивні наміри вченого відродити героїку минулого. Це, на його думку, сприяло б піднесенню української демократичної культури.
Дослідник і великий знавець Запорозької Січі, Д. Яворницький був водночас і видатним фольклористом та етнографом. Збиранню фольклорно – етнографічних матеріалів він віддавався з любов’ю та високим громадянським чуттям. Впродовж усього свого творчого життя вчений виявляв постійний діловий інтерес до всіх жанрів народної творчості, особливо до народних пісень.
Свого часу діяльність Д.Яворницького в галузі фольклористики та етнографії була позитивно оцінена І.Франком, Б. Грінченком, про значення його спадщини для науки говорив М. Рильський. Прагнення якомога ширше й глибше пізнати, відобразити життя та побут народу характерне і для Яворницького – письменника. Перу його належать чимало художніх творів. Досить багато зроблено і в галузі української лексикографії, внаслідок великої і копіткої роботи зібрано близько 60 тисяч слів, відсутніх у всіх українських словниках, також і в словнику Б.Гріченка. Зберігають свою наукову вартість і праці Яворницького з археології та історії краю, написані на основі безпосередніх свіжих даних, роздобутих під час археологічних розкопок.
Все свідоме творче життя Яворницького – цілеспрямована, звитяжна праця. Немало з того, що зроблено, не тільки свого часу прислужилося розвитку вітчизняної культури, а й нині не втрачає своєї цінності. Вчений Дмитро Яворницький – фундатор Катеринославського (нині Дніпропетровського) історичного музею, тривалий час працював його директором. Безмежно закоханий у свій народ, його культуру, мову, Яворницький залишив після себе сотні праць – історичних, етнографічних, художніх.
Постать історика Дмитра Яворницького неповторна, довкола неї десятиліттями точилися суперечки, розповідалися легенди, десятиліттями вона була під забороною, як зрештою і творчість „козацького батька”. Сьогодні українська громадськість намагається відродити забуте ім’я Дмитра Яворницького, а його ім я стає справді загальновідомим.
Цікавим і складним був життєвий шлях Дмитра Івановича Яворницького. Народившись в селі Сонцівка Харківського повіту у 1855 році, маленький Дмитро виховувася в родині сільського псаломщика та неосвіченої селянки. Початкову освіту хлопчик здобув вдома, вивчаючи грамоту і науку на творах М.Гоголя та Т.Шевченка. За бажанням батьків Дмитро опановав знання у богословських класах семінарії, але відчуваючи справжнє тяжіння до науки, залишив семінарію і став студентом історико – філологічного факультету Харківського університету. Захопившись історією Запорозької січі, Д.Яворницький підготував магістерську дисертацію з теми «Виникнення та устрій запорозького Коша», над якою працював ще в роки студенства. Мандруючи по колишній Катеринославщині, Яворницький збирав перекази, пісні, казки, вивчав залишки старовини, історичні пам’ятки. Декілька разів відвідував молодий вчений місця Запорозької Січі, мандрував по узбережжю порожистої частини сивого Дніпра, розшукував живих свідків історії народу. А повертаючись з мандрівок до Харкова, Дмитро Іванович читав про свої здобутки публічні лекції, друкував статті про запорозьких козаків у місцевій пресі. Але такі мандрівки, а тим більше виступи молодого вченого, стають не до душі вищому начальству, що вважало їх за крамолу. За велику любов до волелюбних запорожців, до рідної України та пропаганду своїх патріотичних поглядів серед молоді, Яворницького звинувачують у сепаратизмі й незабаром позбавляють можливості працювати в університеті. Лише природній оптимізм та фанатичне захоплення наукою рятували молодого вченого від опали. «...як би ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах!... Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав, і не думаю бути сепаратистом. Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої втіхи, люблю тому, що є там широкий простір для моєї привільної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи. Ех, якби знали люди, як важко мені жити в світі! Одна втіха – кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулі. Так хіба це сепаратизм?» (лист до Г.Маркевича)
Під час нового наступу на українську науку, культуру, пресу та український театр, Яворницького традиційно називають «сепаратистом», він втрачає останні надії знайти собі роботу у Харкові, навіть жити в Україні. Така ситуація змушує Яворницького залишити рідні місця й переїхати до Петербургу, де він працює в різних навчальних закладах. Одночасно молодий вчений працює у державних архівах, а в літню пору проводить на Україні археологічні розкопки, де зустрічається з простими людьми, які своїми розповідями збагачували його матеріальну та духовну скарбницю.
У Петербурзі Д.І.Яворницького обирають членом імператорського археологічного товариства. Скрута, в якій проживав вчений, не завадила йому влаштовувати так звані «суботки», куди запрошував учених, письменників, акторів, художників та видатних людей. Там Яворницький зблизився з такими діячами російської культури як І.Рєпін, В.Стасов, М.Струнніков, І Грабар, в гуртку прогресивної художньої інтелігенції зустрічався з корифеями української сцени: Кропивницьким, Заньковецькою, Старицьким, Карпенко – Карим, і часто давав їм консультації під час створення п’єси на історичну тематику.
В Петербурзі вчений надрукував працю «Запорожье в остатках старины и предания народа», мріяв про інші публікації. Але завдяки міністру освіти Д. Яворницького позбавили можливості читати лекції в столичних учбових закладах і займатись будь – якою діяльністю. Під виглядом відрядження для проведення археологічних розкопок Д.Яворницького, як політично неблагонадійного, вислали на три роки в Ташкент під нагляд поліції, де йому заборонили викладати в гімназіях. Працюючи на посаді урядовця при канцелярії губернатора, Яворницький проводить історико – топографічні та археологічні дослідження, які були дуже важливими для вивчення історії нещодавно колонізованого імператорською Росією краю. Дмитро Іванович вивчає культуру і побут народів Середньої Азії. Результати досліджень публікує у місцевих газетах та окремих виданнях. Його перу належить найперший путівник по Середній Азії від Баку до Ташкента в археологічному та історичному відношенні. Гроші, вторговані за путівник, Яворницький передає сиротам, батьки яких померли від пошесті холери, що саме лютувала в Ташкенті.
За короткий час за участю Яворницького було створено Самаркандський історичний музей, а деякі зібрані в Туркістані колекції надіслані до Петербургу та Москви. За дослідження історії народів Середньої Азії бухарський емір нагородив Д.Яворницького орденом Бухарської Золотої зірки ІІІ ступеня.
Спроби Д.І.Яворницького повернутися до Петербурга не мали успіху, йому, як «вільнодумцеві» просто не давали посади в столиці Російської імперії. Відбувши важке середньоазіатське заслання, молодий український історик іде викладати до Варшави, але згодом знову повертається до Росії. Влаштувавшись приват – доцентом Московського університету, він читає курс археології, історії запорозького козацтва. У московський період життя Д.Яворницький веде активну літературну громадську діяльність, підтримує дружні й творчі зв’язки з видатними діячами української та російської культури, зокрема з М.Лисенком, М.Старицьким, Л.Українкою, М.Коцюбинським та ін.
Захистивши магістерську дисертацію, в основу якої був покладені «Історії запорозьких козаків», Яворницький поринає в архіви Києва, Варшави, Соловецького монастиря. Щоб краще уявити собі ті місця, де запорожцям випадало бувати під час морських походів, Яворницький їде до Туреччини, Ірану, Палестини. Особливо цікавив історика Стамбул, столиця колишньої Оттоманської імперії, яку не раз згадувалося недобрим словом в українських народних думах та переказах. Побував Яворницький і у місцях, які пов’язані з історією України. Бачив могилу Роксолани, Марусі Богуславки, яка в 16 столітті попала до турецької неволі й про яку український народ склав відому думу. Відвідав історик й невольницькі ринки в Смирні, Олександрії, Фівах, Саїсі, побував в горах, де працювали каменярами виснажені невольники, які гинули на чужій, осоружній землі. Щоб знайти загублені сліди запорозьких ватажків, Д.Яворницький вирушає до Соловецького монастиря – місця заслання та ув’язнення останнього Кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, який був засланий «по высочайшему повелению» цариці Катерини ІІ на «смирение».Схвильований і обурений історик, довідався від живих свідків, літніх монахів в яких тяжких умовах перебував Калнишевський, з гіркотою в душі зізнався, що ув’язнений у кам’яній могилі Соловецького монастиря просидів чверть віку й помер у віці 112 років.
Повернувшись на Україну, Яворницький приїздив до Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), збирав матеріали, що стосувались історії Січі, організовував розшуки археологічних пам’яток, які потім були представлені на з’їзді в Катеринославі. Невдовзі Катеринославська губернська земська управа та Наукове товариство запросили Д.І. Яворницького стати директором Катеринославського обласного музею ім О.Поля. Перед вченим поставлено завдання зібрати та впорядкувати археологічні матеріали, створити музейні експозиції, продовжувати археологічні дослідження та розкопки могил. Стараннями Яворницького було додано до музею понад 75 тис одиниць експонатів, яку він здобув по містах і селах колишніх запорозьких вольностей або в могилах під час археологічних розкопок. На десятки тисяч карбованців придбано протягом багатьох років цінні художні картини, портрети історичних діячів, рукописи, стародруки, запорозький одяг та ін. Розшукуючи скарби запорозької старовини, Дмитро Іванович не шкодував ні коштів, ні сил. Кілька разів він ламав собі ліву руку, тонув у Дніпрі, під час розкопок був засипаний землею й тяжко поранений, після чого довго лежав у лікарні й ходив на милицях. Без субсидій земства, власним коштом, протягом трьох років розкопав Яворницький до двухсот могил.
Робота в галузі архіологічних досліджень була для вченого не просто виконанням покладених на нього обов’язків – то було горіння, поезія життя.
Багато зусиль і праці доклав Яворницький, щоб заснувати у Катеринославі новий історико – археологічний музей. Тут, у новоствореному музеї, Дмитро Іванович часто виступав з лекціями на різні теми з українського культурного життя та історії козацтва. Він керував кафедрою українознавства й допомагав аспірантам та співробітникам музею підвищувати свою наукову кваліфікацію. З його учнів вийшли відомі археологи, історики – педагоги й наукові працівники: Грінченко, Матвієвський, Гуслистий, Ходак та ін. Будучі довгі роки головою Катеринославської «Просвіти», Яворницький разом із своїми сподвижниками сприяв розвитку просвітництва, вихованню патріотизму серед тих, хто пропагував українську мову та літературу.
З приходом у Придніпров’я радянської влади, активно проводилась так звана «українізація». В цей час Дмитро Яворницький невтомно займався в Катеринославі – Січеславі науковою та громадською роботою. Професор кафедри історії України Катеринославського університету активно сприяв створенню у краї архівної служби, пропагував краєзнавство, налагоджував охорону історичних пам’ятників, на які таке багате Придніпров’я. Одночасно в місцевій пресі історик регулярно друкував наукові та популярні статті, інформаційні повідомлення: перший том «Словника української мови» (1920), нарис «Дніпрові пороги» (1928), збірка документів «До історії Степової України» (1929).
1927 року, коли постало питання про будівництво Дніпрогесу, Рада Народних Комісарів УРСР призначила Дмитра Яворницького керівником археологічних досліджень по всій території, що мала бути затопленою. Не зважаючи на свій похилий вік, Дмитро Іванович з ентузіазмом взявся за цю справу. Лише за 1927 – 1929 роки музей поповнився майже 37 тисячами експонатами. Добуті в археологічних експедиціях під час спорудження Днепрогесу експонати, були врятовані й всебічно досліджені. Та це була остання слава відомого вченого, невдовзі керівництво країни розпочало активний наступ на духовні пам’ятки минулого. Історичне краєзнавство було оголошено реакційною наукою. Майже весь період історії народу іменувався не інакше як «прокляте минуле».
За своє довге й нелегке життя Д.Яворницький зазанав і творчі злети і пекучий біль несправедливості. На початку 1930-х звинувачений в ідеалізаціях козацтва та «буржуазному націоналізмі» й звільнений з роботи, безробітний академік останні роки життя був позбавлений можливості займатися науковою діяльністю.
Після самогубства 7 липня 1933 року наркома освіти України Миколи Скрипника (безпосереднього керівника Д.Яворницького як директора музею) вже менш як за місяць було розгорнуто боротьбу зі старим «спецом» Яворницьким. В державному архіві Дніпропетровської області зберігаються документи, які доповнюють картину спекотного літа 1933-го: секретний протокол і постанова бюро Дніпропетровського міському КП(б)У №44 від 5 серпня 1933р. Один з пунктів названий «Про стан краєзнавчого музею», доповідач Каплун, співробітник міськпарткому (МПК). «Виступили товариші члени бюро Кравець, Комарповський, Голубенко, Левітін, секретар міськпарткому». Після виступу бюро констатувало, що «Краєвий історико – археологічний музей, що працює під керівництвом українського націоналіста – академіка Єварницького, разом зі своїм штатом класово – ворожих елементів, окопавшись в музеї, – являє собою протягом довгого часу аж до сьогоднішнього дня, один із організаційних центрів націоналістичної контрреволюційної діяльності в Україні. За революційні роки музей зовсім не перебудувався і не змінив своєї роботи.
1933 року, коли Дмитро Яворницький мав за плечима вже сімдесят сім років життя, одним порухом «керівного пальця» радянська влада викинула вченого за поріг, створеного ним Катеринославського (Дніпропетровського) історичного музею, вченого позбавили наукових знань, навіть пенсії – єдиного скромного засобу для існування. І ця літня, вже зовсім немічна й напівсліпа людина, здавалося, відома і шанована усім містом, змушена була ходити на Озерський ринок, аби на копійки, вторговані за рідкісні книги з власної бібілотеки, купити на злиденний прожиток шмат хліба собі та родині. Нерідко в хаті Яворницького навіть нічого було істи, не було вугілля та дров, щоб нагрітися. Того ж таки 1933 року, не витримавши наруги над собою, Дмитро Іванович тяжко захворів, півроку не міг піднятися з ліжка. Лікарі не дозволяли йому ані писати, ані читати.
Важко пережив вигадану владою судову справу так званої «Спілки визволення України», коли про нього писали те, що: «Торжественное празднование 70-летия жизни Еварницького в некоторой части носило антисоветский характер. Известно о сусществовании подпольного кружка с участием профессора Еварницкого, распространявшего украинскую литературу»
Знищений фізично, знеможений несправедливою опалою, Дмитро Іванович Яворницький чи не найбільше розмірковував про те, чи готовий він переступити власну мораль і з простягнутою рукою, принижуючи свою гідність, звертатися до невігласів від влади з листами – проханнями, чи краще дочекатися голодної й холодної смерті? Усі йому настійно радили не виявляти гординю. Якийсь час він навіть пробує жартувати: «Ні, не буду чужі воли пасти, заганяти...» Але, нарешті, доведений до відчаю, історик пише листа, сповненого розпачу й непорозуміння абсурдної логіки більшовицьких можновладців: «54 года работаю как научный сотрудник. За это время раскопал я больше тысячи курганов, в которых нашел огромнейший археологический исторический материал. Построил на земские средства в Днепропетровске в 1904 году музей и весь выкопанный материал вложил в музей. Я обошел и объездил всю прежнюю Екатеринославщину, раздобыл богатейший материал в церквях, монастырях, у помещиков, селян, купцов. Весь этот исторический, этнографический материал (свыше 85 экспонатов) тоже разместил в музее. Во время гражданской войны на Украине я оберегал музей от махновцев, казаков, грабителей. В последние годы, когда все музеи в нашем Союзе стали реорганизовывать, , согласно требованиям современной науки, я вместе со своими сотрудниками обсуждал на своих совещаниях вопрос о новой экспозиции материалов, много раз обращался письменно и посылал свои заметки в Харьков, в сектор науки и музейный сектор с просьбой: 1. позволить мне закрыть музей для публики, чтобы без помехи производить работу по реорганизации; 2. дать мне в помощь двух научных работников. Но такого разрешения не было дано. Музей представляет из себя кладовую, хранилище, и решено было сделать новую экспозицию материалов уже в новом помещении, которое Облисполком, Облнаробраз, Наркомпрос постановили достроить в 1933году. 27 августа 1933 г. была опубликована в газете «Зоря» статья А.Горба под заголовком «Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди», в которой я обвинялся в целом ряде тяжелых преступлений: национализме, буржуазной идеологии, в сосредоточении в музее классово – враждебных элементов и пр. В последние годы (мне уже 78 лет), я тяжело болен, мною велась только научная работа, административная же часть была в руках партийных работников – моего заместителя Ходака и секретаря Садового. Три года тому назад ими был взят на работу секретарем некий Звонарев, который прослужив в музее 3 месяца, похитил свыше 7 тысяч музейных экспонатов, подделал подписи и скрылся. Это обстоятельство заставило меня принимать на службу в музей людей безусловно честных, каковыми и были мои досмотрщики и лаборанты. 27 сентября 1933 года явились ко мне в дом трое представителей от местного Наробраза и двое от РК милиции и объявили мне, что 28 августа я уволен из музея приказом т. Затонского, и начали переписывать, а потом забрали вещи музейного характера, которые действительно принадлежали музею. Так как я уволен был наркомом просвещения, а не по чистке аппарата, как остальные уволенные служащие музея, я не считал возможным обжаловать в ОбиКК постановление комиссии, только рассмотревшей наказ т.Затонского и повторившей формулировку наказа. При расчете мне не было выплачено за неиспользованный мною двухмесячный отпуск и выходное пособие, всего на сумму 625 рублей. Новый директор музея гр.Карженко отказал мне в выдаче следуемых мне денег, мотивируя это тем, что все служащие оправдались ОбиКК, а я нет. Я просил местную комиссию рассмотреть мое дело и восстановить меня в правах. Мое личное дело переслано было в Харьков, но вероятно, в связи с переездом Наркомпроса в Киев, дело затерялось и я поставлен в тяжелое положение. Усерднейше прошу вас помочь мне выйти из этого положения и восстановить меня в правах.
Действительный член Академии наук Д.Яворницкий».
Ніхто не відгукнувся на цей лист академіка, бо на ньому не стоїть ніякої резолюції.
Лише добрі люди допомагали Яворницькому у тяжкі часи, які тривали аж до 1936 року, коли вченому, нарешті повернули академічну пенсію. Та рани, заподіяні вченому, вже не можна було заживити.
Страшні для України 1930-ті роки сприяли занепаду музею. Найбільш цінні експонати були вилучені з вітрин і сховані в запасниках. В безхозному музеї змінилось 13 директорів, більшість з яких були потім репресовані.
До самої смерті Дмитро Іванович не залишив свого творчого пера. 1937 року, коли йому було вже 82 роки, він написав «Історію міста Катеринослава». Цей рукопис знаходиться в архівах Центральної Наукової бібліотеки Академії наук УРСР.
Все своє життя присвятив Яворницький служінню народові і музею, душу віддав, щоб зробити його кращим. Мріяв Дмитро Іванович після смерті бути похованим коло музею, на Дикому полі і щоб біля голови росли два явори та цвіли квіти.
Доживав «козацький професор» свого віку хворий, ображений, пригнічений, одинокий.
5 серпня 1940 року Дмитро Іванович Яворницький помер. За вказівкою міськради останки вченого поховали на старому єврейському кладовищі у Дніпропетровську. Похорони були тихими, непомітними, мовчазними, без промов.
11 жовтня того ж року Президія Верховної Ради УРСР видала указ про надання історико – краєзнавчаого музею імені Д.І.Яворницького. Цим же указом передбачалося і встановлення надгробного пам’ятника на могилі вченого. В січні 1961 року виконком Дніпропетровської міської Ради своїм рішенням ухвалив перенести останки Д.І.Яворницького і надгробну плиту з старого кладовища на території музею, як і заповідав перед сметрю вчений.
В листопаді 1995 року з нагоди святкування 140 –річниці від дня народження вченого на площі біля історичного музею було відкрито бронзовий пам ятник Дмитру Яворницькому.
Зібраний, систематизований і проаналізований матеріал про життя та наукову діяльність Д.І.Яворницького не охоплює всього того, що характеризує внесок ученого в науку й культуру нашого народу. Дивовижне життя Яворницького, який є цікавим мислителем, видатним істориком, непересічним письменником, захопленим археологом, талановитим археологом, невтомним фольклористом, музикознавцем, культурологом, організатором музейної та архівної справи, поетом, археографом, джерелозанвцем, мовознавцем, й просто людиною високих чеснот і провидницької далекоглядності. Величезна за обсягом спадщина Яворницького в галузі фольклористики та етнографії є не тільки значною й примітною, а не втрачає сьогодні її актуальності. Праці видатного історика повертаються до незалежної України з «попелу історичного забуття» і стають доступними для широкого кола читача.
Підводячи підсумки, можна з упевненістю сказати, що Дмитро Яворницький прожив бурхливе і складне життя. Люди його покоління закладали підвалини могутності нашої держави. Вони мріяли про вільну, квітучу державу, де життя своє присвятили б служінню рідному народові. Ось чому такі особистості як Дмитро Іванович Яворницький повинні бути прикладом і для мене і для всіх наступних поколінь. Бо вони уособлюють в собі цілі історичні епохи і залишили після себе щось справжнє, дійсно вагоме, все те, що має цінність, незалежно від історичних обставин.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123