This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Вони жили й творили з мрією про вільну Україну…

Шпурик Станіслав, ЗОШ І-ІІІ ст., с. Червона Кам’янка, Кіровоградська обл.

В усі часи їх називали диваками. Але саме вони й запалювали в душах і серцях людей різних поколінь той незгасимий вогонь, що допомагав вершити трудові досягнення і бути просто людьми між собою.
З давніх – давен жодне свято, вечірка, гостина… не проходили без пісні, веселого і запального танцю, жартів. Після тяжкого трудового дня, і це пам’ятають старожили, червонокам’янці по кутках збиралися і заводили то тужливої, то веселої пісні.

І це було виховним моментом для дітей і молоді, які вчилися манерам поведінки, спілкуванню, народним традиціям. Співати і весело проводити час любили як старі так і молодь. А які барвисті були вечорниці у святкові дні. Просто неба, по кутках вулиць проводилися з дотепним жартом, народним гумором вистави. Село жили і в радощах, і в горі. Улюбленою піснею червонокам’янців була пісня
Із-зі гори кам’яної голуби літають,
Не зазнала розкіш-волі, вже й літа минають.
Ой верніться літа мої…
Зберегли червонокам’янці любов до театру, де знову й знову зустрічаються хлібосольність аматорів села. Засновником і організатором сільського театру у селі Червона Кам’янка були вчителі та активісти культури. Серед них директор клубу 30 – 40-их років ХХ століття Пиндик Василь, аматори Мезенцев Микола, Лисий Олександр, Бутенко Микола. Згодом їх справу продовжили Олександр Сухий, Володимир Сердечний та багато інших. На сцені ожили Микитенка «Маруся Чурай», «Диктатура», безсмертний «Шельменко - денщик», «Мартин Буруля», «Наталка Полтавка».
Аматори змінювалися, а театр продовжував своє життя. Про його діяльність писала ще газета «Известия» видавництва Олександрійського повітового земства за 26. 04. 1916 року: «Місцеві активісти драматичного мистецтва містечка Червона Кам’янка переважно із місцевих педагогів дали дві вистави для милосердя ранених в час війни. Завідуючий першої земської школи Гаценко С. Ф., дякуючи праці, енергії і досвіду якого вистави мали великий успіх. Театр не міг вмістити всіх бажаючих. Участь брали вихованець Одеської консерваторії Грабовський, учителька Ракуленко. Лісничий Прижибора подякував розпорядчика вистави та учасників».
У цій же газеті від 3. 05. 1916 року говориться, що організатор театральних вистав Гаценко С. Ф. дякує Ф. Ф. Півняку за пожертвування на обладнання театру. Тут же вказується, що у фонд милосердя перераховано 208 крб. 78 коп. А основи хорового співу сельчанам заклав псаломщик Павловський. Він зумів об’єднати не лише інтелігенцію села, а й простих людей праці. Це був і акомпонеатор у сільському театрі, що починав свою діяльність з маленького дерев’яного приміщення в центрі села.
Сільський ентузіаст Омелян Скоренко відкрив примітивний кінотеатр. Як говорили місцеві жителі – це був показ «живих картинок».
«Родина, родина! Від батька й до сина,
Від матері доні добро передам.
Родина, родина – це вся Україна,
З глибоким корінням, з високим гіллям… »
Слухаю пісню і дивуюсь тому, що зараз чую на уроках історії та української літератури про долю моїх пращурів за часів сталінізму. Навіть у моїх однокласників виникає риторичне запитання: «Для чого? Кому це було потрібно? Невже терор і ворожнеча кращі за мирні стосунки і добросусідство?» Але я впевнена, що найкращою наукою сьогоднішньому поколінню є яскраві уроки тих часів. Щоб це ніколи не повторилося, слід добре все засвоїти. Не можна більше допускати таких страхіть, що пережило покоління «процвітаючого соціалізму».
… Жив - був учитель, що ні дня, ні хвилини не міг прожити без улюбленої справи. Співи, малювання, театр полонили все його життя. Воно було для сучасників прикладом мужності і слави без нагород, звань і регалій. Для нього успіхи вихованців були найбільшим визнанням педагогічної майстерності. Улюбленій справі віддавався сповна. На лише учні, а й доросле населення села йшло за порадою до педагога.
А було це у 20-30 роки минулого століття. Цей час говорить сам за себе. Прибувши у село з Нової Праги з родиною, мріяв оселитися в Червоній Кам’янці назавжди. І місцевість подобалася, та й люди були привітні. Але режим був суворий, диктаторський. У тих умовах зберегти людяність можна було лише завдяки неймовірним зусиллям. Епоха топтала, ламала людей і їх долі. Та вчитель був не просто вихователем, наставником. Для своїх учнів – друг, порадник, співбесідник і, просто, хороша людина. Найбільше подобалося дітям заняття хоровим співом, переплетіння книг, малювання природи з натури. Співали Шевченка, вдягалися в український національний одяг, читали «Кобзаря» і, як маленький Тарасик, спілкувалися з місцевими краєвидами. Не всім подобалася така позиція Лисого: не акцентує на керівній ролі партії, забуває про могутність СРСР, пропагує мужланство. Вирішили нагадати про те, хто в домі господар. Та це було непросто, адже навколо Лисого юрмилися дітлахи, з якими він неодноразово на різних рівнях здобував славу для села, школи.. Заздрісна кмітливість, енергійна наглість, все таки зробили свою чорну справу.
Одного дня «чорний воронок» вирвав з життя громади шевченківського агітатора, який безслідно зник в кабінетах НКВС. Родина змушена була залишити село. Та друзів, близьких забути не могли. Сельчани продовжували і далі спілкуватися з родиною Лисих. Син Сашко з матір’ю підтримували добрі стосунки з червонокам’янцями, але повернутися вже не мріяли. Адже офіційно вони стали «ворогами народу» за те, що Микола Степанович пропагував українські традиції. Одну з вихованок, лише за те, що знала як виконується «Ще не вмерла Україна», ув’язнили на сім років. Та всіх не пересаджати.
Злетіли роки, сельчани, тихцем, поміж собою, згадували родину Лисих, але ніхто не наважувався сказати на повен голос правду. Добре, що знайшлися ті, хто змогли зберегти її як світлу пам'ять, данину національному генієві, патріоту українського народу.
Гостина колишньої вихованки Лисого, зараз уже бабусі Ліди, завжди відчинена добрим людям. На чільному місці в рушниках милується портрет Шевченка. А внизу, на столі, охайно обгорнений старенький «Кобзар». З любов’ю демонструє своїм гостям господиня картину на стіні, де зображений пейзаж окраїни рідного села. І підписана картина самим М. С. Лисим. Для неї вона, як ікона. І тут же на стінах, в охайних рамочках, фото учнівського хору. Босоногі співачки, в різноманітних вишиванках, з душею виконують улюблену пісню. Бережливими рухами перегортає господиня фотоальбом і всі документи зв’язані з часами юності та спілкування з улюбленим вчителем. Скільки добрих слів сказано нею про нього. І вона не втомлюється це повторювати. Ліда Іванівна горда цією людиною і стосунками з ним. З великою насолодою слухаю спів Лідії Іванівни Мотори і дивуюся відкритій щирості виконання. Ні війна, ні голод, ні тяжкі випробування долі не змогли зломити дух українства. А якою чистою, милозвучною мовою говорить ця бабуся. Хотілося б, щоб мої однолітки почули, як щиро звучить рідне слово. І задумалися над суттю життя і майбутнім, що будувати вже нам, сьогоднішній молоді.
А поета слова звучать, як реквієм:
«І мене, в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом…»
Постійно в розповідях Лідії Іванівни присутній дух вчителя з юності, вихователя з народу, наставника з нації. Дух Шевченка, його полум’яне слово, його пророчий заповіт допомагали вижити, допомагають жити сьогодні. І так було, так є і обов’язково буде від нині й до віку.
«З попелу забуття»
Баден Платон Панасович, 1909 р. н., с. Червона Кам’янка, українець, освіта незакінчена вища, колгоспник. Заарештований 24. 11. 1945 Червонокам’янським РВ НКВС (антирадянська діяльність «в роки німецької окупації: працював актором театру, влітку 1942 року вступив до Організації українських націоналістів, готував до вступу в ОУН Григорія Кравченка»). Засуджений 16. 02. 1946 трибуналом Кіровоградського гарнізону до 7 років ув’язнення у виправно – трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки. Реабілітований 2. 07. 1991 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 12715)
Варяниця Михайло Якимович, 1889 р. н., с. Кузьмин (нині Городецького району, Хмельницької області, українець, освіта початкова, член української партії соціал – революціонерів у 1917 – 18 роках, проживав у с. Червона Кам’янка Олександрійського району, у 1922 – 36 роках завідував поштою, у березні – серпні 1937 – го працював касиром Новостародубівської машино - тракторної станції, перед арештом без певних занять. Заарештований 18. 10. 1937 Олександрійським РВ НКВС («з 1931 року член контрреволюційної повстанської організації, підтримував зв’язки з колишніми повстанцями, зокрема націоналістично настроєним Лисим; агітував проти радянської влади і колективної форми господарювання, захищав Троцького»). Засуджений 21. 11. 1937 трійкою УНКВС Миколаївської області до 10 років ув’язнення у виправно – трудових таборах. Реабілітований 31. 03. 1989 Кіровоградською облпрокуратурою. (П – 9375)
Мезенцева Віра Григорівна, 1908 р. н., с. Червона Кам’янка, українка, освіта незакінчена вища, вчителька. Заарештована 23. 04. 1944 відділом контррозвідки «Смерш» Одеського військового округу («член «Просвіти» та Організації українських націоналістів, які ставили завдання: вести пропаганду за створення Самостійної Української Держави; в роки німецької окупації викладала в школі географію, прищеплювала учням націоналістичні погляди; у збережених архівах власноручно написано Мезенцевою вказано, що вона читала учням статті «Україна в духовній неволі», «Відродження нації», «Адольф Гітлер» та інші, надруковані в газетах, які видавалися німецькою владою»). Засуджена 4. 06. 1945 особливою нарадою НКВС СРСР до 8 років ув’язнення у виправно – трудових таборах. Реабілітована 21. 04. 1989 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 9359)
Сергієчко Ніна Яківна, 1916 р. н., м. Білопілля Сумської області, українка, освіта вища (Сумський педінститут, 1938), проживала у с. Червона Кам’янка Олександрійського району, вчителька. Заарештована 12. 12. 1945 Червонокам’янським РВ НКДП (антирадянська діяльність: «в період німецької окупації працювала артисткою драматичного театру; отримувала від начальника районної поліції, члена Організації українських націоналістів Івана Пилипенка націоналістичну літературу, зберігала її вдома, обмінювалася нею із Григорієм Кравченком»). Засуджена 16. 02. 1946 трибуналом Кіровоградського гарнізону до 7 років ув’язнення у виправно – трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки. Звільнена у 1952 році. Реабілітована 2. 07. 1991 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 12715)
Федченко Борис Микитович, 1921 р. н., с. Червона Кам’янка, українець, освіта 10 класів, проживав у м. Єнакієве Сталінської (нині Донецької) області, робітник шахти ім. Карла Маркса. Заарештований 1. 12. 1945 Червонокам’янським РВ НКВС (антирадянська діяльність: «у Червонокам’янському й Олександрійському районах в період німецької окупації діяв осередок ОУН під керівництвом окружного провідника Ярослава Ференца та начальника червонокам’янської поліції Івана Пилипенка; Федченко при німецькій владі спочатку працював учителем у школі, а потім директором драмтеатру; весною 1942 року завербований Пилипенком у ОУН, згодом сам вербував, отримував націоналістичну літературу; в серпні 1942-го Пилипенко передав Федченко на зв'язок Олександрійському проводу ОУН, звідки він отримав націоналістичну літературу, розповсюджував її серед населення»). Засуджений 16. 02. 1946 військовим трибуналом Кіровоградського гарнізону до 10 років ув’язнення у виправно – трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки. Звільнений у 25. 06. 1952 році. Реабілітований 2. 07. 1991 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 12715)
Шаповалова – Гоголь Клавдія Юхимівна, 1916 р. н., с. Червона Кам’янка, українка, освіта середня, вчителька. Заарештована 20. 09. 1944 відділом контррозвідки «Смерш» Одеського військового округу («член «Просвіти» та Організації українських націоналістів, які ставили завдання: вести пропаганду за створення Самостійної Української Держави; вчила дітей у школі в національному дусі: в основу своєї роботи брала виховання у молоді поглядів ідейного націоналізму й антирадянських поглядів – у збережених архівах знайдені її рукописи; на одному з вечорів у театрі виступала з антирадянською доповіддю перед жителями Червоної Кам’янки»). Засуджена 4. 06. 1945 особливою нарадою НКВС СРСР до 8 років ув’язнення у виправно – трудових таборах. Верховною радою СРСР 16. 08. 1947 справу припинено, з – під варти звільнена достроково 3. 11. 1947. управлінням МДБ Комі АРСР, особливою нарадою МДБ СРСР 19. 05. 1951 вислано на поселення в Комі АРСР. Ре6абілітована 21. 04. 1989 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 9359)
Із спогадів Л. І. Мотори «Коли Микола Степанович зрозумів, що його участь у 1937 році вже визначена, мовчки чекав і ухилявся від спілкування з вихованцями. Він намагався оберегти близьких людей від надуманих підозр. Але гаряча по натурі подруга Клава, з якою бігали до Миколи Степановича на репетиції, проводити довгі години репетиції вокалу та декламування, не змогла уберегтися від участі свого вчителя. Навчаючись у місті вона неодноразово дивувала власним музичним талантом однокашників та викладачів. І найкраще їй вдавалися українські твори. Знайшлися «добряги», що поцікавилися у неї, чи не знає «Ще не вмерла Україна». І Клава, не задумуючись, з українською ґречністю виконала… За що й отримала сім років таборів.»
Шевченко Іван Іванович, 1912 р. н., с. Соболівка Шполянського району, Київської (нині Черкаської) області, українець, освіта вища, проживав у с. Червона Кам’янка Олександрійського району, без певних занять. Заарештований 22. 07. 1944 відділом контррозвідки «Смерш» Одеського військового округу («член «Просвіти» та Організації українських націоналістів, які ставили завдання: вести пропаганду за створення Самостійної Української Держави; разом з Клавдією Шаповал і Вірою Мезенцевою у школі й театрі – він як директор, а вони як вчительки й актриси – у 1941 – 43 роках вели практичну націоналістичну діяльність; зокрема Шевченко восени 1941-го запросив на педкурси українського націоналіста, який зробив доповідь про діяльність ОУН і запропонував виховувати дітей у націоналістичному дусі, проводив чистку підручників: закреслював рядки, які стосувалися радянського громадського і державного ладу; у всіх класах були розвішані тризуби, було введено націоналістичне вітання; у 1942 році в театрі виступав з націоналістичною доповіддю, декламував у концерті вірша «Два сонця», в якому зводився наклеп на радянську владу і вихвалявся фашизм»). Засуджений 4. 06. 1945 особливою нарадою НКВС СРСР до 8 років ув’язнення у виправно – трудових таборах. Реабілітований 21. 04. 1989 Кіровоградською облпрокуратурою. (П - 9359)
Не обійшла Олександрійщину і хвиля репресій 1933 – 1937 рр. Тільки в селі Червона Кам’янка було репресовано 54 жителі села, серед них учитель середньої школи М. Лисий – ініціатор і організатор створення народного театру, краєзнавчого музею, народного хору. Помер він у засланні на Колимі.
А скільки їх іще стало жертвами політичних репресій. і до сьогодні спливають у людській пам’яті спогади про них, що не дають забутися «Хто ми? Якого роду-племені?». Про них можна написати окрему історію…

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123